Фашизм і неофашизм: ідейні джерела, соціальна база та цілі

Фашизм (лат. fascio — пучок, в´язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують “давні інстинкти” людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія “гальмує єдність нації”. Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена “хиб ліберальної демократії”, здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім´я єдності та процвітання “великої раси”, а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її “гниттю”. Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо “хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя”.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття “клас” і “класова боротьба”, для нього головні поняття — “раса”, “нація”, оскільки класи роз´єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють “стадні інстинкти” працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід´ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”, “первісного”, “чистого” фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина — хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. “Так було і так буде” — мотив їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя поколінь, Анріх до “народного суспільства” включає не тільки живих людей певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спрямовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому держава, посилаючись на “волю мертвих”, має право нав´язувати свої незаперечні рішення всім громадянам.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

69.Політична культура: зміст, структура і функції.

Політична культура виступає структурним елементом політичної системи. Політична культура - явище неоднорідне. Вона функціонує на загальному (політична культура суспільства), груповому та індивідуальному рівнях.

Політичну культуру суспільства слід розглядати як органічну частину більш широкої загальнонаціональної культури, її специфіка детермінована особливостями історичного досвіду і національного характеру, комплексом соціально-політичних і економічних факторів, особливостями геополітичного становища країни, природними факторами. В якості її складових елементів виступають політичні традиції, ідеї, концепції, діючі норми політичної практики, що формувалися протягом багатьох поколінь. Політична культура характеризує конкретне суспільство (англійське, німецьке, українське), тому, враховуючи специфіку національного характеру, ментальність народу, можна говорити про самобутність політичних культур різних країн.

Важливим теоретичним і прикладним питанням є структура політичної культури, яка характеризується:

- комплексом культурно-психологічних та ідейно-теоретичних детермінант, реалізованих у політичних діях;

- матеріалізованими, визнаними суспільством як реальність соціальними цінностями і нормами, на які орієнтовані суб´єкти політики, громадяни держави;

- наявними і потенційними політичними суб´єктами з властивою їм системою мотивації поведінки й діяльності.

До компонентів політичної культури відносять:

- знання й орієнтації громадян щодо політики, різних гілок влади та їхніх лідерів;

- характер ставлення до політичних партій та інших суб´єктів;

- політичну самоідентифікацію тощо.

Політична культура, як і ментальність, має діяльнісну природу. Політичні ідеали, традиції, стереотипи мислення і поведінки формуються в процесі політичної діяльності, є її результатами. З іншого боку, соціальне призначення політичної культури, її функції проявляються саме в процесі політичної діяльності. Справа в тому, що ефективна політична діяльність і політичний процес у цілому можуть відбуватися лише на основі певної сукупності досягнень культурного освоєння політичних відносин. Як немає політичної культури без політичної діяльності, так не може бути політичної діяльності без політичної культури.

Політична культура виконує низку функцій, до яких належать:

- забезпечення реалізації інтересів відповідних соціальних спільностей людей і політичної стабільності суспільства;

- пізнання й оволодіння політичними відносинами;

- нормативно-регулівна функція;

- реалізація політичної соціалізації;

- комунікативна, прогностична та інші функції.

Серцевиною політичної культури будь-якої нації є усвідомлення потреби власної держави, ідеал цієї держави, тобто найкращі з національної точки зору форми державного правління й устрою, функції держави в суспільстві. У цілому політична культура виступає складним системним утвором, в якому функціонують світоглядні, нормативно-ціннісні, практично-поведінкові та інституційні компоненти.

Дата добавления: 2015-05-23