Поняття та типи груп тиску. 4 страница

Зміст вчення: с пираючись на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму, Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розробили матеріалістичний погляд на історію, теорію доданої вартості як економічну основу капіталізму й вчення про комунізм — безкласове суспільство, що неминуче прийде на зміну капіталізму. Роль могильника капіталізму марксизм відводить пролетаріату.В часи, коли жив Маркс, не було таких понять як «глобалізація», «споживацтво», «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільство», не було масового «експорту» технологій та перенесення транснаціональними корпораціями виробництва у країни з дешевою робочою силою. Тому у наукових працях Маркса та Енгельса немає відповідей на деякі гострі проблеми сучасної світової економіки.

119. Основні цінності в соціал-демократичній політичній ідеології.

Соціалізм(від латинськ. Суспільний) – вчення і теорії які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

соціал-демократична ідеологія – соціально-політичне вчення і течія орієнтована на еволюційний розвиток, демократичний соціалізм і його досягнення шляхом поступових реформ.

Риси: = матеріалістичне трактування суспільного життя, = аналіз суспільних явищ з позиції інтересів трудящих, всього народу = гуманістичний характер цілей = соціальний колективізм = історичний оптимізм

Основні політичні ідеї –

= заперечення будь-якої диктатури як форми політичної влади

демократичний парламентаризм

політичний плюралізм і консенсус при розв’язанні важливих проблем

пріоритет мирних демократичних засобів, досягнення поставленої мети

державне (але не надмірне) регулювання економіки і розвиток ринкових механізмів

відданість концепції соціальної захищеності трудящих мас

орієнтація на мирне співіснування різних держав та їх достатню безпеку

Це впливова сила в робітничому і демократичному русі багатьох країн. (нараховується близько 80 партій соціал-демократичної орієнтації з 20 млн. членами), насамперед у Західній Європі

Вплив: в ирішення глобальних проблем: забезпечення миру і міжнародної безпеки, поліпшення відносин між Зах. Та Сх.., ліквідація колоніалізму й расизму, збереження навколишнього середовища; міжнародна співпраця; зміна уряду на основі народного волевиявлення; стимулювання торгівлі між різними країнами; стимулювання інфляції; створення робочих місць; підготовка нових та перепідготовка старих кадрів.

120. Політичний екстремізм та тероризм.

Екстремізм — схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій. Чинники: соціально-економічні кризи, різкий спад життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке при­душення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.

Екстремізм намагається підірвати дієвість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. Екстремісти організовують за­ворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів, виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, пов'язаних із взаємними поступками.

Тероризм - це метод політичної боротьби, що полягає в систематичному застосуванні нічим не обмеженого, не зв'язаного з воєнними діями фізичного насилля для досягнення певної мети шляхом усунення політичних противників (убивства політичних лідерів, військових або рядових громадян, вибухи, напади на банки, склади зброї, викрадення літаків, автобусів тощо). Звичайно, терор зв'язують з діяльністю державної влади в певні періоди існування держави, проте це не означає, що крім державної влади ніякі інші сили не спроможні вдаватись повсюдно до терору, наводячи страх і жах не тільки політичним противникам, а практично всім і кожному. Отже, терор може бути державний і недержавний.

Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набув останнім часом значного поширення на території ба­гатьох країн світу.

121. Фашизм та неофашизм. “живучість” фашистської ідеології.

Правоекст­ремістський рух фашизм виник в обстановці рево­люційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії.

Фашизм — войовничий антидемокра­тизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тота­літарної держави.

Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й ві­чної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їх­нього опору. Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належа­ла роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів бу­ло заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали за­собом контролю над робітниками

Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організа­ційні структури. З 70-х років ці організації проводять за­гальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спро­бами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.Неофашистські організації діють в усіх країнах Євро­пи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та краї­нах Африки. Резиденція світового координаційного нео­фашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США. Живучість ідеології, на маю думку, полягає у „гуманізації фашизму” визначенні національної винятковості, месіанської ролі свого народу, як психологічної схильності людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Для воєнних злочинів використовують твердження, що людина хижа і зла від природи., а насильство стало невідємною частиною нашого життя.

122. Основні риси ідеології анархізму.

Анархізм - виник майже два століття тому (У.Гудвін, П.Прудон інші) – заперечує державу і владу взагалі, заперчує велику приватну власність, допускаючи дрібну, проголошує крайній індивідкалізм, нічим не обмежуючи свободу.

Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави, проти будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто «взаємної угоди».

Анархісти ніколи не були при владі, тому що вони її заперечували.

Для нього хара­ктерні два провідні напрямки: анархо-індивідуалізм та анархо-комунізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму сформульова­ні в XIX ст. французьким філософом П. Ж. Прудоном. - нове суспільство має базуватися на пріо­ритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави, проти. будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто «взаємної угоди». Це вчення, яке Прудон назвав «теорією взаємності», розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму, оскільки в новому суспільстві робітничий клас мав укладати з буржуазією «взаємну угоду».

123. Роль політико-ідеологічних доктрин для України. Яка ідеологія потрібна Україні?

Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості.

Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку.

Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності і орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мити.

Суспільно-політичні доктрини в суспільстві:

= певний спосіб тлумачення політичної реальності

= спосіб політичних дій, що спрямовані на збереження або на заміну існуючої політичної реальності

= вони поєднують одночасно теорію і практику, роздуми і дії, раціональні моделі мислення та емоційні настрої, які сприяють формуванню у людини належної орієнтації у політичних процесах

На мою особисту думку Україні потрібна ідеологія лібералізму, яка відстоює ідею правової держави, забезпечення засадних політичних прав громадян, утвердження громадянського суспільства, вільної конкуренції та високоморальної особистості.

Це вчення і суспільно-політична течія, що проголошує свободу особистості та інші громадські і політичні права індивіда, обмеження діяльності держави

Соціал-демократія – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

(Зах. Європа, ЛА, Азія, Близький Схід)

· Теорія «демократичного соціалізму» (Мета — соціалізм (свобода, справедливість, солідарність, рівність), Політична демократія- гарантоване право на життя; захист від свавілля держави; свобода думки, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для меншин, незалежність судддів і право на опозицію, Міжнародна демократія- підтримка миру; боротьба проти гноблення й експлуатації народів; допомога слаборозвинутим країнам. Економічна демократія - повна зайнятість; вища продуктивність праці; піднесення життєвого рівня; соціальне забезпечення; справедливий розподіл доходів і власності; соціальне планування; збереження приватної власності; демократизація економіки за збереження її держав­ного регулювання (принципом і рушійною силою тако­го регулювання є ринок) Соціальна демократія- пошук «вічних ідеалів і цінностей»: свобода поглядів, преси, об'єднань; високий рівень життя, соціальне забезпечення; справедливість — рівні соціальні можливості; солідарність)

ТЕМА 10. Історія політичних вчень

124. Основні політичні ідеї, які вплинули на розвиток суспільства.

Політика належить до сфери духовного життя суспільства, усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу.

Політичні ідеї в історії цивілізації мають давню історію. Людство поступово нагромаджувало досвід державного управління, поки нарешті почало теоретично узагальнювати висновки щодо політичного життя як особливої сфери суспільних відносин. Історія соціально-політичних вчень є результатом діяльності багатьох поколінь мислителів,що намагалися вирішити проблеми суспільного й державного устрою, політики, взаємовідносин особистості й суспільства.

Вивчаючи політичні ідеї ми задовольняємо свій власний інтерес до минулого, а також намагаємося зрозуміти як їх можна використати у сьогоденні.

Ці ідеї продовжують справляти вплив на сучасні соціально-політичні процеси.

Завдяки духовним контактам, впливу різних учень, поступово формуються універсальні, загальні для всіх людей цінності.

Так, наприклад ідеї розподілу влади (на законодавчу, виконавчу, судову) буди відомі ще з давніх часів і найбільш докладно сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск’є. Його вчення "Про дух законів" вплинуло на становлення сучасної політико–правової думки та розвиток держав. інститутів світової історії.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Так, Руссо вже вважав, що законодавча, виконавча і судова влади – є проявом єдиної влади народу. Теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави і має особливу актуальність в Україні, в якій згідно К.У. існує розподіл держвлади на 3 гілки, однак в рамках конституційної реформи та переходу до парламентсько-президентської республіки триває процес перерозподілу повноважень між ними, у тому числі в з інститутом Президента в рамках законопроекту „Про КМУ”.

125. Ідеї Платона (“Ідеальна держава”) - підґрунтя тоталітаризму

Вчення Стародавньої Греції містили новітні ідеї завдяки особливому устрою Греції – полісам-державам (общинами вільних громадян), в яких була класова диференціація, багаті та бідні соціальні прошарки, боротьба за владу.

Платон (427—347 рр. до н.е.) виражав погляди рабовласницької аристократії, у творах „Держава” та „Закони” сформулював уявлення про ідеальну державу, як аристокра­тичний державний устрій, «владу кращих». Платон критикував рабовласницьку демократію, та визначив у порядку „погіршення” перелік інших форм правління: тімократію, олігархію, демократію, тиранію.

Він вважав суспільство штучним утворенням, вигаданим правителями задля блага народу. Ідеальна держава мала б узгодити особисту доброчесність (мудрість, мужність, самовладдя) із суспільною справедливістю. Це співдружність громадян, що розділені на три стани (= верхній щабель – правителі-філософи, як найрозумніші люди, = другий – мужні воїни-охоронці, = третій – ремісники та землероби). В основі його держави – справедливість у ретельному виконанні кожним членом суспільства обов'язків згідно їх природних нахилів. На держави - філософи, що на основі вічних ідей мудро керують суспільством.

Закони держави містили вимоги божественної необхідності та справедливості, але їх жорсткість ставили державу вище суспільства та обмежували свободу громадян.

Платон не зміг реалізувати свій проект на практиці в м.Сіракузи (не знайшов правителя – філософа)

Тоталітаризм – спосіб організації суспільства, що характеризується всебічним контролем влади над суспільством, загальнообов’язковою ідеологією. Тому погляди Платона містять тоталітарні ідеї, але основним засобом політичного управління в тоталітарній державі є насильство, що, на мою думку, не в повній мірі відповідає ідеям співдружності та справедливості ідеальної держави.

126. Політичні погляди Аристотеля та їх актуальність сьогодні.

Вчення Стародавньої Греції містили новітні ідеї завдяки особливому устрою Греції – полісам-державам (общинами вільних громадян), в яких була класова диференціація, багаті та бідні соціальні прошарки, боротьба за владу.

Величезну роль в історії політичної думки відіграв ан­тичний мислитель Аристотель (384—322 рр. до н.е.). Людина, на його думку, є істотою не лише розумною, а й політичною і державною, во­на може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Людина зв’язана та взаємодіє з іншими людьми, веде суспільний спосіб життя, і саме спілкування допомагає людині стати „суспільною істотою”. На його думку, політика це, насамперед, сфера державних відносин, і людина за своєю природою є громадянином.

Держава, згідно Аристотеля, виникла не через угоду між людьми, а природним шляхом — із сім'ї, як форма спілкування громадян та суспільних зв’язків.

Вона створена не лише для вирішення економічних та політичні питань, а й для допомоги людям задовольняти потреби та чинити супротив несправедливості. Служіння спільному благу було для Аристотеля критерієм правильності державної форми, а найкращою формою держави він вважав політею (правління більшості в інтересах усіх).

Слід зазначити, що філософи 17 ст. на відміну від Аристотеля виводили „суспільність” людини не з „вродженої” схильності до спілкування, а з її властивостей: прагнення свободи, егоїзму, агресивності.

Але, на мою думку погляди Аристотеля щодо необхідності служіння держави суспільному благу, про „політичність” людини та ефективність „правління більшості в інтересах усіх” має значення для сьогодення демократичної У.Згідно ст.. 5 К. У. єдиним джерелом влади в У. є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

127. Суспільно-політична думка Середньовіччя.

Слід зазначити, що в період феодальної роздробленості церква з її чіткою ієрархією та догмами справляла надзвичайно великий вплив на весь середньовічний світ і особливо на його політичне життя.

Основою соціально-політичного життя було уявлення про марність та нікчемність людського життя на землі, пропагувався аскетизм та покорення існуючій владі намісників бога на землі. Через свою мало освіченість і обмеженість людина не могла пояснити ті чи інші явища природи, тож доводилось все списувати на потойбічну силу, релігія стає основною і єдиною ідеологією, вплив церкви поширюється на всі сфери життя. Виправдовувалася нерівність в сус-ві.

Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздроб­леності (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Васи-лія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність люд­ських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релі­гійна настанова про те_, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бід­них, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втра­чають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед богом прикривало фактичну не­рівність у суспільстві.

Найбільш видатними соціально-політичними мислителями се­редньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блажен­ним», та Фома Аквінський,

Августин— один з отців західнохристиянської цер­кви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під на­звою «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи лю­дини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище люди­ни в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах.

У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-істо­ричну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.

128. Політичні погляди Н. Макіавеллі. “Макіавеллізм” як політична доктрина.

Історик епохи Відродження Нікколо Макіавеллі (1469—1527) вважається провідним теоретиком цієї епохи. Він першим почав розглядати політику як особливу сферу наукового дослідження.

В його творах «Державець» (Государ), «Міркування про першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» він сформулював ідеологію централізованої монархічної влади і дав рекомендації щодо її здобуття та утримання. Виступав за соціальний аристократизм та проти „надмірної влади” народу, об’єднання Італії бажав досягти у боротьбі з народом.

Він відстоював пріоритет світської влади над духовною, критикував духовенство, закликав знищити дворянство.

Найкращою формою правління вважав республіку, на чолі з виборним главою держави, який повинен бути одночасно „лисом”, щоб бачити гадів та „левом”, щоб нищити вовків. Диктатуру допускав лише при надзвичайному стані, найгіршою формою правління вважав тиранію. Надавав перевагу язичеству над християнством.

Його називають „батьком” політичної науки, який обґрунтував:

= автономність і самостійність політичної сфери й політичних знань, відокремив політичну науку від теології, філософії та моралі

= сформулював предмет і метод політичної науки (предмет – це влада в усіх її проявах, метод – пряме спостереження за фактами)

= визначив теоретичну проблематику політології

= дав політичній науці термін „держава”

= заклав основи аналізу політичної поведінки еліта та мас, створив модель ефективного стилю лідера

= обґрунтував зв’язок морального та психологічного стану суспільства з політичними формами

129. Співвідношення політики і моралі в творах Н. Макіавеллі.

Історик епохи Відродження Нікколо Макіавеллі (1469—1527) вважається провідним теоретиком цієї епохи. Він увійшов в історію як автор теорії про мораль у політиці. В його творах «Державець» (Государ), «Міркування про першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» він сформулював ідеологію централізованої монархічної влади і дав рекомендації щодо її здобуття та утримання.

Він зазначав, держава необхідна для приборкання негативних рис людини, таких як злобність, агресивність, властолюбство, зрадництво, ненависть тощо. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні риси. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої - зміцнення держави, виступає користь і успішність у досяг­ненні поставлених завдань.

Для об’єднання суспільства він допускав можливість використання правителем будь-яких методів (мета виправдовує засоби): аморальність, демагогію, підступність, наклеп, віроломство. стоїть особа обрана на невизначений строк.

Лише тоді республіка стане могутньою, коли правитель відкинувши закони й принципи моралі встановить правову авторитарну диктатуру.

Макіавеллі вважав, що насильство, якщо воно застосовується один раз і на користь підлеглих, можна виправдати. Водночас, він також казав, що немає виправдання, якщо воно застосовується систематично.

Диктатуру допускав лише при надзвичайному стані, найгіршою формою правління вважав тиранію.

Свої принципи він сам виправдовував лише в окремих випадках, як засіб революційної перебудови суспільства, водночас, потім протягом історії вони набули рис універсальності і під назвою „ макіавеллізму” сприйняті найбільш реакційними політичними колами в часи фашистських, тоталітарних режимів.

130. Основні ідеї просвітників та їх значення.

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.

Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності. Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, котра готувала собі ідейні засади приходу до влади. Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. 2.Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства у руслі загального добра й справедливості.

3.Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. 4.Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

131. Основні політичні ідеї Т. Гоббса. Їх актуальність.

Томас Гоббс (1588-1679) - один з найбільших англійських мислителів, погляди якого відобразили суперечливість суспільно - політичного життя Англії в післяреволюційний період. Його політичні симпатії були на стороні буржуазного дворянства, яке вело боротьбу з реакційним феодалізмом і революційною демократією.

У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави, яка створюється за суспільним договором.

Він проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: = верховна влада - душа держави, = посадові особи - суглоби, =нерви - це нагороди й покарання, =справед­ливість і закони - це розум і воля, =громадянський мир - здоров'я, =непо­кора - хвороба, =громадянська війна - смерть держави. Людина як біологічна істота - природне тіло, держава - твір мистецтва.

На його думку, у "природному стані", в якому панує загальний страх є неминучою "війна всіх проти всіх". Причини такого стану в злих, агресивних рисах людської натури („людина людині вовк").

Страх смерті, інстинкт самозбереження і природний розум приводять людей до необхідності укладення "суспільного договору", створюють державу, добровільно відмовляючись від своїх природних прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру і самозахисту.

Гоббс був одним із перших мислителів, які досліджували державу раціональними методами, вільними від будь-яких теологічних прикрас.

132. Значення політичних ідей Дж. Локка для розвитку демократичних правових держав світу.

Дж. Локк (1632—1704) написав твори "Два трактати про державне правління", «Нарис про людський ро­зум», в яких обґрунтовує нове розуміння "природного права" і "суспільного договору". Це був період, коли англійська революція завершились державним переворотом у 1688 р., що покінчив з абсолютизмом в Англії.

Локк був виразником ліберально-конституційного (лі­берально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа — суспільство — держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге — потреби й інтереси суспільства і лише на третє — потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рів­них і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Лю­ди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держа­ви є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і су­дову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Та­кий поділ слід здійснювати на засадах і принципах вер­ховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

133. Вчення Ш. Монтеск’є про розподіл влади. Актуальність його вчень для сучасної України.

Ідеї розподілу влади відомі ще з давніх часів і найбільш докладно сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск’є. Його вчення "Про дух законів" (1748г.) відіграло помітну роль у становленні сучасної політико–правової думки і вплинуло на розвиток держав.інститутів новітнього періоду світової історії.

Монтеск'є розрізняв 3 влади — законодавчу, виконавчу, судову — і стверджував, що в умовах свободи неприпустиме їх поєднання та здійснення однією особою чи одним органом, що призведе до свавілля. Три влади мають здійснюватися різними органами та бути рівнозначними, жодна не мала наділятися якістю верховенства.

Одночасно він зазначив про необхідність взаємодії гілок влади і взаємної врівноваженості за якої вони будуть стримувати одна одну і узгоджено просуватися до спільної мети. При цьому Монтеск'є вказував на неможливість практичного розмежування влади настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї в діяльність іншої.

Ідеал держави для мислителя — це вільна держава, яка базується на концепції розподілу влади. Мета теорії розподілу влади — гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання влади, забезпечити їхню політичну свободу, зробити право справжнім регулятором відносин між громадянами та урядом.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Так, Руссо вже вважав, що законодавча, виконавча і судова влади – є проявом єдиної влади народу. Теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави і має особливу актуальність в Україні, в якій згідно К.У. існує розподіл держвлади на 3 гілки, однак в рамках конституційної реформи та переходу до парламентсько-президентської республіки триває процес перерозподілу повноважень між ними, у тому числі в з інститутом Президента в рамках законопроекту „Про КМУ”.

134. Основні політичні ідеї Ж. Ж. Руссо.

Політична думка Нового часу формувалася під впливом просвітництва, ідеї якого виникли у XVII ст. в Англії, поширилися у Франції XVIII ст. та інших країнах. Розвиток радикально-демократичного напрямку продовжили мислителі французького просвітництва (Ш.Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж.Руссо та інші). Вони заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Виступали за ідею «природного права», як права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців.

Дата добавления: 2015-05-23