Будь-яка гуманітарна наука виконує специфічні й універсальні функції, які можна об'єднати у дві групи - пізнавальну (гносеологічну) та соціальну 2 страница

Вчений порівнював суспільство з живим організмом, який має різні органи, що виконують свої специфічні функції. Анатомічно розділяючи суспільство на окремі структурні елементи, інституції, О. Конт особливо окреслює сім'ю, державу та релігію як найважливіші рольові елементи, що забезпечують єдність суспільства і всього людства. Він вважав, що саме сім'я, а не окремий індивід є складовою суспільства, в якому егоїстично-особистісні задатки "людини-потвори" трансформуються у неегоїстичні "соціальні" задатки.

О. Конт звертав свої погляди і на закономірний прогресивний характер розвитку суспільства. Головний зміст суспільного розвитку, на його думку, становить інтелектуальна еволюція людства, еволюція його свідомості. Первинність свідомості людей та її вплив на розвиток суспільства - висхідний принцип Конта як філософа та соціолога. При цьому особливу роль він відводить науці як вищому прояву інтелектуальної еволюції.

Центральною ланкою філософсько-соціологічних поглядів О. Конта є відкритий ним "великий основний закон інтелектуальної еволюції людства". Згідно з цим законом, пізнавальна діяльність людей і в цілому їхня суспільна свідомість пройшла три стадії розвитку: теологічну (божественну), метафізичну та позитивну. На теологічній стадії людський розум у кожному явищі природи та суспільного життя вбачав дію надприродних сил. Це - свого роду фетишистський прояв релігійно-міфологічного світогляду. На метафізичній стадії, за Контом, людська свідомість оперує не уявленнями, а поняттями, які відображають реальні процеси зовнішнього світу. Однак у зв'язку із слабким розвитком науки ці поняття були досить-таки абстрактними. Так, в якості загальної сутності, джерелом всіх тілесних та духовних явищ вбачався "космос", "матерія", "дух". Як бачимо, на цьому рівні відбувалося руйнування старих вірувань, пошуки істинних першопричин, а місце бога посіла природа. Але і на цій стадії людство не отримало вичерпної картини природних та соціальних явищ.

На позитивній стадії людська свідомість у своїх судженнях та висновках прив'язана, як правило, до наукових спостережень. На цій стадії відбувається процес виникнення наукового менталітету, формування наукового розуміння природи та суспільства. Теологічний та метафізичний підходи до розуміння світу чимдалі трансформувалися під впливом дослідження його законів.

О. Конт не залишив поза увагою і методологічні проблеми нової науки. Досліджуючи проблеми знаходження, систематизації та.застосування фактів соціального життя, він запропонував кілька дослідницьких принципів, які сформулював як чотири методи соціології як науки: спостереження, експеримент, порівняння, історичний аналіз, – котрі й до сьогодні вважаються базовими методами в багатьох "просуспільних науках".

Метод спостереження, за Контом, є головним для соціології. Опис "соціальних фактів" виступає своєрідним нарізним взірцем позитивізму, який розвивали всі послідовники цієї традиції. Спираючись на об'єктивні дані, соціологія позбавлятиметься таким чином позанаукових спекуляцій. Експериментальний метод полягає у вивченні процесів змін під дією спеціально створених для таких цілей умов. Порівняльний метод полягає у зіставленні подібних або відмінних, минулих чи можливих елементів різних суспільних форм для з'ясування фундаментальних рис соціального світу, порівняння різних форм, циклів, рівнів життєдіяльності спільнот для виведення певних закономірностей, законів їхнього існування. Найбільш специфічними для соціології, за твердженням О. Конта, є історичний метод. Зіставлення сучасного стану з минулим, як своєрідний варіант порівняльного методу, дає змогу виявляти закономірності формування, розвитку та змін суспільства - соціальної динаміки.

О. Конт не був новатором у науці в революційному значенні. Він - "науковий реформатор", сумлінний систематик. Вчений узагальнив різноманітні ідеї свого часу і здійснив першу спробу створення системи соціології, поставивши завдання створити нову науку про суспільство, ввівши термін "соціологія", який був каталізатором для пошуків нових методів для науки. І йому це вдалося.

Значення соціології Конта обумовлене передусім тим, що, на основі синтезу досягнень суспільствознавства і всупереч панівним на той час спекулятивно-світоглядним підходам та теологічним поглядам, він вперше обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку. Конт визначив соціологію як особливу науку, котра спирається на спостереження та аналіз, поставив питання про проведення емпіричних досліджень у даній науці, обґрунтував закономірний характер розвитку історії, окреслив загальні контури соціальної структури і ряду важливих інституцій суспільства.

У XIX ст. в науці використовували різні підходи до соціальної проблематики. Соціологія Конта значно прискорила процес ЇЇ вивчення. Однак йому не вдалося досить чітко визначити предмет і метод нової науки, недооцінював він і значення загальної теорії, абсолютизувавши лише вивчення окремих соціальних фактів. Але він вперше систематизував соціальні закономірності, поєднав ідеї та висновки широкої спадщини протосоціології, зумів пов'язати паростки соціальних знань у певну цілісність – соціологію, розробив модель нової науки. Саме його бачення нової галузі знань слугувало зразком не тільки для соціології XIX ст., але і для подальшого її формування, заклало основи однієї з головних її традицій.

Наука пройшла довгий, складний шлях до усвідомлення того, що таке людина, суспільство, і розуміння ними того, що світ неживої та живої природи також торкається їх. З людини починається наука, а сенс людини - у пізнанні природних та соціальних факторів власного буття. К. Маркс тонко зауважив, що людина вдивляється в людину як у дзеркало і це дає їй змогу зрозуміти себе. Більшість соціологів намагалися зрозуміти соціальне через біологічне, тому їх погляди одержали назву натуралістичної ідеї соціології. В межах соціологічного натуралізму розвивалися такі напрями, як: органіцизм, соціал-дарвінізм, расовоантропологічний, географічний.

6 Концепція еволюціонізму Г.Спенсера

Картина еволюційного вивчення культури була б неповною без знайомства із ще однією впливовою фігурою - Г. Спенсером. Г. Спенсер (1820-1903) - англійський філософ, біолог, психолог і соціолог - головний акцент у своїх теоретичних побудовах робив на аналізі того, як розвиваються суспільства. Основою для його концепції, найбільше повно викладеної у фундаментальній праці "Основи соціології" (1876-1896), служив найбагатший етнографічний матеріал. Він не був прихильником однакового лінійного прогресу, відповідно до якого "різні форми суспільства, представлені дикими й цивілізованими племенами на всій земній кулі, становлять лише різні щаблі однієї й тієї ж форми". Г. Спенсер думав, що "істина міститься скоріше в тому, що соціальні типи, подібно типам індивідуальних організмів, не утворять відомого ряду, але розподіляються тільки на розбіжні й розгалуджені групи". Основна ідея Спенсера: аналогія суспільства й організму. Суспільство, і відповідно різні типи культур, він розумів у якості певного "надорганізму", що здійснює "надорганічний" розвиток. Культури, або суспільства, розвиваються під впливом зовнішніх факторів (вплив географічного середовища й сусідніх культур) і внутрішніх факторів (фізична природа людини, диференціація рас, розмаїтість психічних якостей). Він одним з перших висловив гіпотезу про те, що "відсталі" культури були створені людьми фізично, розумово й морально нерозвиненими.

Усяке розвинене суспільство, по Спенсеру, має три системи органів. Підтримуюча система забезпечує виробництво необхідних продуктів, які поширює розподільна система. Регулятивна система здійснює підпорядкування частин, елементів культури цілому. Спенсер думав, що існують специфічні частини суспільства, або інститути культури: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні, промислові.

Аналізуючи процес розвитку в історії, Г. Спенсер виділяв дві основні його частини: диференціацію й інтеграцію. Розвиток починається з кількісного росту - збільшення обсягу й числа складових елементів культури. Кількісний ріст веде до функціональної й структурної диференціації цілого ("надорганізму", культури). Ці структурні частини стають усе більше несхожими, починають виконувати спеціалізовані функції й вимагають якогось механізму погодженості у вигляді різних культурних установлень. На думку Г. Спенсера, розвиток культур у цілому йде в напрямку їхньої інтеграції, об'єднання в якусь цілісність. Г. Спенсер увів у науковий обіг поняття "структура" (суспільства, культури), "функція", "культурний інститут". Його вважають також попередником функціоналізму у вивченні культур.

Проаналізувавши перші теорії культури, хотілося б підкреслити одна обставину. Та або інша теорія культури, будучи якийсь час популярною, не пропадає безвісти, подібно зниклим культурам. Вона просто йде на другий план, займає свою "екологічну нішу" у культурології. У такий спосіб сам процес розвитку теорій культур не є лінійним і не є перехід від одних типів пояснення до інших. Це багатонаправлений процес, нерідко паралельного розвитку концепцій культур. Саме завдяки сукупності всіх підходів і напрямків розвивалася культурологія.

На початку XX ст. еволюціонізм втратив домінуюче положення в культурології. Він виконав своє призначення - затвердив новий погляд на розвиток культур, і особливо на еволюцію такого їхнього важливого елемента, як релігія. Ідеї еволюціонізму в наступну епоху знову й знову затребувалися дослідниками культур. Вони склали основу концепції засновника культурології Л. Уайта, в обновленому вигляді стали в теорії Дж. Стюарда й М. Салінса.

7. Соціологічна теорія Макса Вебера.

Соціологічна концепція М. Вебера (1864-1920)

Соціологічна теорія М. Вебера виникла на хвилі антипозитивистского реакції, представники якої відстоювали специфіку соціального пізнання, яку вони вбачали в необхідності «розуміння людських дій», використанні ідеографічного методу і віднесення до цінностей.

На думку М. Вебера, соціологія повинна враховувати суб'єктивні аспекти соціально-історичних явищ, тобто інтереси, потреби і цілі людської діяльності, але в той же час вона не може ігнорувати властиві наукової методології вимоги об'єктивності та емпіричної можливості перевірки.

Соціологія повинна бути ціннісно-нейтральною наукою, а її головне завдання полягає в тому, щоб розуміти зміст і значення людських дій і з урахуванням їх розкривати причинні закони розвитку суспільства.

Визнаючи специфіку соціального пізнання, М. Вебер прагнув виробити адекватну йому методологію та логіку формування понять, що знайшло своє вираження в розробленому їм методі ідеальних типів. Згідно М. Вебером, ідеальний тип є продукт творчої уяви, який створюється шляхом ідеалізації і уявного синтезу найбільш значущих, з точки зору вченого, аспектів досліджуваного явища. Ідеальний тип не є відображенням дійсності, швидше він протистоїть їй як утопічна конструкція. Він давав можливість зрозуміти емпіричну реальність шляхом співвіднесення, порівняння її з ідеальним типом. М. Вебер виділяв два різновиди ідеальних типів: історичну, використовувану для аналізу унікальних історичних конфігурацій (феодалізм, християнство, конфуціанство і т.д.) і соціологічну, куди він включав розроблені ним типи соціальної дії.

Дотримуючись номіналістичної точки зору на суспільне життя, він вважав, що всі соціальні явища в кінцевому рахунку складаються з різних сполучень індивідуальних дій, і будь-яка спроба розглядати загальні поняття, такі як держава, суспільно-історична формація та інші, в якості реальних історичних сутностей є помилковою. Тому розуміння змісту і значення людських дій є вихідна передумова соціологічного дослідження.

М. Вебер виділяв чотири основних типи соціальних дій:

1) цілераціональну, в якому мають місце відповідність цілей і засобів дії;

2) ціннісно-раціональний, в якому дія відбувається заради якоїсь цінності;

3) афективний, що базується на емоційних реакціях людей;

4) традиційний, який відбувається у відповідності з традиціями і звичаями.

М. Вебер стверджував, що в процесі розвитку світової цивілізації має місце посилення раціоналістичних начал в житті суспільства. Вивчення раціональності як провідної тенденції західноєвропейського капіталізму стало головною темою його основної роботи "Протестантська етика і дух капіталізму". У цій роботі він показав, що виникнення капіталізму в Європі мало не тільки соціально-історичні передумови, але й духовні витоки, серед яких найважливіша роль належала протестантської релігійної етики, що вселяє людині цінності бережливого і дбайливого праці.

Великий внесок вніс М. Вебер у розвиток політичної соціології, виділивши три типи панування: харизматичний, що грунтується на афективному дії і сліпій вірі в вождя; традиційний і бюрократичний, які відповідають трьом типам соціальної дії: аффективному, традиційному і цілераціональної.

М. Вебер заклав основи сучасної теорії соціальної стратифікації, яка є спробою подолати обмеженість марксистської концепції економічної стратифікації. Він вважав, що не тільки економічний чинник у вигляді власності, а й політичний фактор (влада) і статус (престиж) можуть розглядатися в якості критеріїв соціальної стратифікації, внаслідок чого вона стає багатовимірної.
^

8Соціологічні погляди Карла Маркса

Карл Маркс (1818-1883 pp.) - визначний учений, заснов­ник конфліктної парадигми в соціології. Разом зі своїм одно­думцем і соратником Ф. Енгельсом він фактично здійснив розрив із теоретично спрямованими вченнями про суспіль­ство, що існували до них, та запропонував людству новий, ліворадикальний проект перебудови сучасного йому суспіль­ства. К. Маркс написав велику кількість робіт (деякі у спів­авторстві з Ф. Енгельсом), де в той чи той спосіб розроблялася соціологічна проблематика. До них належать: "18 брюмера Луї Бонапарта", "Класова боротьба у Німеччині", "Громадян­ська війна у Франції", "Критика Готської програми", "Капі­тал". У цих та інших роботах К. Маркс широко використову­вав емпіричні соціологічні дослідження. Так, вивчаючи положення мозельських селян у 40-ві pp. XIX ст., він звертався до аналізу офіційних документів, листів, результатів опиту­вань тощо.

Карл Маркс не застосовував назви "соціологія", хоча деякі його твори можуть бути взірцем соціологічного мислення. Це пояснюється, насамперед, тим, що власне термін, яким позначали назву нової науки, ще міцно не увійшов у науко­вий обіг, а також тим, що між К. Марксом і його непримирен­ним опонентом О. Контом існували політичні, ідеологічні та міжособистісні розбіжності.

Критикуючи О. Конта, К. Маркс справедливо підкреслю­вав, що необхідність емпіричного, достовірного, конкретного знання про суспільство не повинна принижувати значення теоретичного пізнання. На жаль, на практиці поєднання двох підходів - позитивістського та марксистського - не відбулося й кожен із них розвивався самостійно як специфічна, окрема культура світосприйняття та світорозуміння. Однак, саме по­єднання цих двох підходів - емпіричного та теоретичного -мало б позитивний ефект, слугуючи досягненню істини у ви­вченні суспільства.

Карл Маркс є автором учення про матеріалістичне розуміння історії, згідно з яким суспільне буття (зокрема, су­спільне виробництво) є первинним, а також таким, що ви­значає собою суспільну свідомість. Ні ідеї, ні цінності, ні ре­лігія, а саме економіка є головним рушієм суспільних процесів, суспільного розвитку та суспільних змін. Для ви­кладу цієї концепції К. Маркс розробив спеціальний категорій­ний апарат. Він охоплює такі поняття:

• суспільно-економічна формаі(ія - певний історичний тип суспільства, що засновується на відповідному способі вироб­ництва. За К. Марксом, існує п'ять суспільно-економічних формацій, котрі послідовно змінюють одна одну, зумовлю­ючи прогресивний розвиток людства: первісна (родова), рабо­власницька, феодальна, буржуазна, комуністична;

• спосіб виробництва - історично зумовлений спосіб здо­бування засобів для людського існування, що, у свою чергу, складається з двох складових: виробничі відносини та про­дуктивні сили;

• виробничі відносини - сукупність об'єктивних відносин, що складаються в матеріальному виробництві, основу яких утворюють відносини власності - володіння, розпоряджання та використання;

• продуктивні сили — люди як активні суб'єкти процесу виробництва вкупі із засобами виробництва, за допомогою яких можливий власне процес виробництва;

• економічний базис — сукупність продуктивних сил і ви­робничих відносин певного суспільства;

• надбудова -сукупність політичних, ідеологічних, право­вих, релігійних, філософських та інших форм суспільної свідомості, що є відображенням економічного базису;

• класова боротьба — стан відносин, який виникає між різ­ними класами, інтереси котрих є полярними, непримиренн­ими (антагоністичними). За К. Марксом, класова боротьба є рушійною силою історичного процесу;

• соціальна революція - корінний, якісний злам усієї си­стеми суспільних відносин, у результаті якого відбувається соціальний прогрес суспільства. Революція - це локомотив історії, наслідком якого є соціальні зміни.

Перу К. Маркса належить учення про комуністичне су­спільство та формаційний розвиток людства. Він змалював майбутнє людства, пов'язане з безкласовим суспільством, із відсутністю експлуатації найманої праці, де свобода кож­ного громадянина стане запорукою свободи всіх, у такому суспільстві зникне соціальна нерівність і приватна власність, а з часом - і держава як механізм здійснення влади.

Соціальні закони К. Маркс визначив та сформулював таким чином:

• закон прогресивного руху людства через зміни суспільно-економічних формацій;

• закон визначальної ролі (первинності) базису та вторин­ності надбудови;

• закон класів, класової боротьби, диктатури пролетаріату та революції;

• закон відповідності виробничих відносин рівню й ха­рактеру розвитку продуктивних сил.

У світовій соціології матеріалістичне розуміння історії, викладене К. Марксом, інколи називають конфліктною пара­дигмою, що поряд із його теорією додаткової вартості справила значний уплив на світовий розвиток XX ст. За дани­ми Інтернет-опитування, що проводилося Бі-Бі-Сі наприкінці 90-х pp. XX ст., К. Маркс названий як один із десятки най-видатніших людей, котрі суттєво вплинули на розвиток су­спільних процесів XX ст. У довіднику із соціології, складе­ному американськими вченими за редакцією Н. Смелзера, ім'я К. Маркса згадується 49 разів і є переважним поряд із іменами ще чотирьох видатних мислителів: М. Вебера, Т. Парсонса, Р. Мертона, Е. Дюркгейма.

Понад мільярд людей у світі виховані в дусі марксист­ського вчення, котре, на жаль, ще за його життя відокремилося від автора та набуло самостійного значення. З'явилося багато інтерпретацій марксизму. Отже, його вчення слід розглядати в контексті історії та не ототожнювати з різними "ізмами" -ленінізмом, сталінізмом тощо.

Учений К. Поппер, відзначаючи позитиви марксизму, говорить про його щирість у пошуку істини й інтелектуальну чесність. Але водночас К. Поппер називає К. Маркса хибним пророком, оскільки той несе відповідальність за вплив його теорії на перебіг суспільного розвитку.

9. Соціологізм Е.Дюркгейма

Як узагальнююче поняття, що виражає основні принципи теорії і методології соціології Дюркгейма, виступає поняття "соціологізм".

За Дюркгеймом, соціальна реальність включена в загальний універсальний природний порядок, і вона настільки ж ґрунтовна, а головне "реальна", як і інші види реальності (біологічна, психологічна, економічна), а тому, як І останні, розвивається відповідно до визначених законів.

З метою розуміння дюркгеймівського "соціологізму" у цьому понятті варто розрізняти два аспекти: по-перше, онтологічний, по-друге, методологічний. Стосовно першого, онтологічного аспекту "соціологізму" можна виділити кілька вихідних теоретичних чи позицій постулатів.

Суспільство — реальність особливого роду, що не зводиться до інших її видів. І тут варто підкреслити одну основну ідею, яка пронизує всю наукову творчість Дюркгейма. Мова в даному випадку йде про безумовне визнання автономії соціальної реальності, і, насамперед, про індивідуальну, біопсихічну реальність, яка втілена в окремих індивідах. Розходження індивіда і суспільства виступають у нього в формі дихотомічних пар, у яких так чи інакше втілюється (виражається) різнорідність цих реальностей.

В усякій теорії суспільства, теорії соціології явно чи не явно присутня теорія людини, вона (теорія соціології) так чи інакше базується на філософській антропології. І в цьому плані людина для Дюркгейма — це двоїста реальність, у якій співіснують, взаємодіють і протистоять один одному дві сутності: соціальна й індивідуальна. Ці два початки людської природи також виступають у Дюркгейма в різноманітних дихотоміях, зокрема:

• фактори, специфічні для суспільства, характеристики людської природи, що виділяються і постулюються;

• фактори, загальні для даного суспільства чи групи, і характерні для одного чи декількох індивідів;

• свідомість і поведінка асоційованих індивідів, з одного боку, та ізольованих індивідів — з іншого і т. п.

Ця дихотомічність мала глибокі методологічні і теоретичні наслідки та причини. Слід особливо зазначити, що "соціологізм" Дюркгейма (в онтологічному плані) не зводився тільки до затвердження готівки й автономії соціальної реальності. Він затверджував і обґрунтовував пріоритет соціальної реальності стосовно індивідуальної, а також її виняткове значення в детермінації людської свідомості і поведінки.

Тому в зазначених вище дихотомічних парах ті сторони, що втілюють соціальну реальність, превалюють, панують над одиничними, індивідуальними. Так, колективна свідомість — над індивідуальною, священне — над світським і т. п. Тобто з повним правом можна стверджувати, що за Дюркгеймом, суспільство є більш багатою і більш "реальною" реальністю, ніж сам індивід. Суспільство в Дюркгейма домінує над індивідом.

Ця характерна риса "соціологізму" одержала в історії соціології назву "соціальний реалізм".

У цьому відношенні важливе значення мав його антипсихологізм. Психологізм у той час був головним втіленням методологічного індивідуалізму. Не дивно, що саме в ньому Дюркгейм бачив явну чи сховану перешкоду на шляху формування соціології як самостійної науки й у цьому відношенні був постійним опонентом свого співвітчизника Г. Тарда.

З онтологічного аспекту дюркгеймівського "соціологізму" випливали відповідні методологічні принципи пізнання соціальної реальності. Ці принципи були симетричні його онтологічній позиції

Перший і основний методологічний постулат Дюркгейма зводиться до наступного: оскільки суспільство — частина природи, постільки наука про суспільство — соціологія — у методологічному плані подібна наукам про природу. З пізнавальною метою Дюркгейм проголошує дослідження стійких причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей. Він наполягає на застосуванні в соціології методів пізнання, аналогічних методам природничих наук.

Його знаменитий вираз "соціальні факти варто розглядати як речі" виступає основним принципом методології Дюркгейма.

Методологічна установка Дюркгейма має велике значення для розуміння наступного розвитку соціології, формування різних соціологічних шкіл і, зокрема, німецької соціологічної школи. Методологічний монізм Дюркгейма, його установка на єдність наукового знання в соціальних і природничих науках протистояла дуалістичним установкам методології (В. Дільтей, В. Віндсльбанд, Г. Ріккерт).

Дюркгейм дотримувався принципу, згідно з яким соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами. Разом з тим він виходив за рамки цього методологічного принципу. Проголошуючи суспільство домінуючою соціальною реальністю, Дюркгейм фактично робив соціологічний спосіб пояснення єдино вірним способом пізнання, що виключає інші способи. Тобто соціологія виступає в нього не тільки як специфічна наука про соціальні факти, але і як свого роду наука наук. Вона була покликана обновити і соціологізувати усілякі галузі знання: філософію, етику, логіку, історію, економіку і т. п., тобто "соціологізм" у Дюркгейма виступає як філософське вчення.

Підбиваючи підсумок, можемо з повним правом сказати, що необхідність і можливість соціології як самостійної науки одержала в Дюркгейма як теоретичне, так і методологічне обґрунтування.

Предмет соціології, згідно з Дюркгеймом, — соціальні факти, що характеризуються двома основними ознаками: по-перше, вони існують поза індивідом; по-друге, роблять на нього примусовий вплив.

Його соціологія поділялася на три основні сфери:

• соціальну морфологію,

• соціальну фізіологію,

• загальну соціологію,

що відбивали у певній мірі його погляди на призначення тих чи інших сфер соціального життя.

Соціальна морфологія аналогічна анатомії; вона досліджує "субстрат" суспільства, його структуру, матеріальну форму. У її сферу входить вивчення географічної основи життя народів у зв'язку із соціальною організацією, а також народонаселення, його об'єму, щільності, розподілу по території.

Соціальна фізіологія, яка досліджує "життєві прояви суспільств" охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона містить у собі:

• соціологію релігії;

• соціологію моралі;

• юридичну соціологію;

• економічну соціологію;

• лінгвістичну соціологію;

• естетичну соціологію.

Загальна соціологія подібно до загальної біології здійснює теоретичний синтез і встановлює найбільш загальні закони.

Укладаючи цей розділ соціологічного вчення Дюркгейма варто підкреслити плодотворність ряду положень його концепції "соціологізму" на тому історичному періоді розвитку соціології. Серед них можна назвати наступне:

• визнання суспільства самостійною об'єктивною реальністю стосовно до складових його індивідів;

• розгляд впливу соціального середовища на індивідуальну свідомість і поведінку;

• а також обґрунтування соціальної природи моралі, релігії і самого процесу пізнання.

Але не слід упускати з виду і крайності його "соціологізму", який приводив до того, що фактично сама соціальна реальність виявлялася існуючою як зовнішньо-індивідуальна і надіндивідуальна реальність.

Що стосується його твердження про примусову силу (вплив) стосовно індивідів, то Дюркгейм приводить безліч прикладів, причому дуже різних, які демонструють застосування терміну "примус".

Так, за Дюркгеймом, примус має місце, коли на зборах чи у натовпі усім вселяється будь-яке почуття чи колективна реакція (наприклад, сміх). Такий феномен виявляється типово соціальним, оскільки його опорою і суб'єктом виступає група, а не окремий індивід.

Крайності "соціологізму" пояснюються часом його зайвою полемічністю з індивідуалістичними теоріями, а також відомим в історії науки фактом, що нові концепції чи стилі мислення (парадигми) при своєму виникненні часто претендують на абсолютність і універсалізм. Крім того, не можна не враховувати й еволюцію поглядів Дюркгейма, що під впливом критики і методологічних труднощів значно знизили максималізм його "соціологізму".

Якщо в початковий період своєї наукової діяльності він постійно підкреслював зовнішній і примусовий характер соціальних фактів і при поясненні соціальних явищ часто звертався до демографічних і соціально-економічних факторів (обсяг і щільність населення, структура і ступінь складності соціальних груп і т. п.), до "соціального середовища" і "соціальних умов", то згодом він усе частіше звертається до понять "почуття боргу", "моральний" авторитет суспільства та до інших психологічних, а часом і символічних посередників між суспільством та індивідом.

Дана зміна понятійних пріоритетів, виражає відоме усвідомлення Дюркгеймом того, що соціальні факти впливають на індивідуальне поведінку не безпосередньо, а через певні механізми їхньої інтеріоризації, що зовнішня детермінація здійснюється не прямо, а через ціннісні орієнтації індивідів, а також що дієвість соціальних регуляторів визначається не тільки їхньою примусовістю, але і бажаністю для індивідів.

Дюркгейм, прагнучи побудувати соціологію як спеціальну наукову дисципліну, яка має свій особливий предмет, що піддається емпіричному дослідженню, наполягав на загальнозначимості її результатів для всіх соціо-гуманітарних наук.

10Сучасні соціологічні теорії (Т.Парсонс, Р.Мертон, Р.Дарендорф, Л.Козер).

Дата добавления: 2015-05-23