Історичні витоки і принципи лібералізму

Витоки лібералізму (від лат. liberalis — вільний) сягають корінням у XVІІ-XVІІІ ст., коли свободолюбний дух охопив Європу і став ідейним ореолом боротьби за соціальне і національне визволення. У західноєвропейських країнах термін набув поширення в XІX ст. разом із утворенням ліберальних партій.

Лібералізм як течія громадської думки і як теоретична база діяльності окремих впливових політичних угруповань увібрав концепції економічного й політичного розвитку і склав серйозну конкуренцію поширенню ідей соціал-демократії.

До початку XX ст. прихильники економічного лібералізму сповідували свободу приватного підприємництва і торгівлі, незалежність економіки від державного втручання. Однією з найважливіших функцій держави ліберали вважали створення належних умов для приватної ініціативи, підтримки розвитку вільного ринку і захисту приватної власності. З початку ХХ ст., коли держава почала відігравати більшу роль в економічному житті суспільства, погляди лібералів на соціально-економічну сутність держави змінились. У 30-х рр. ХХ ст. неолібералізм став альтернативою тоталітарним режимам. Ні соціал-демократичний, ні комуністичний рухи, ні тим паче фашизм не виявилися історичним вибором народів. Гнучко снуючи між консерваторами і соціал-демократією, лібералізм набрав національних форм і зумів урятувати економіку, не вдаючись до крайнощів політичного правління.

Стати домінуючою течією в суспільстві лібералізм спромігся завдяки діяльності під гаслами парламентаризму і рефор­мізму. Парламентаризм означав пріоритет законодавчого органу — парламенту над іншими органами влади, а органів місцевого самоврядування, муніципалітетів — у вирішенні питань місцевого рівня. Реформізм свідчив про прагнення лібералів зважати на нові тенденції в суспільстві, пристосовуватися до них, реально оцінювати потреби економіки і співвідношення політичних сил. Якщо комуністичний рух мав на меті революційні, негайні докорінні зміни в усіх сферах суспільного життя, то лібералізм передбачав поступові кроки з удосконалення існуючого ладу. Ліберальний напрям мав сильні позиції серед рішуче налаштованої частини буржуазії та реформаторського крила у робітничому русі. Західноєвропейська со­ціал-демократія допускала існування реформізму в своїх рядах; російські соціал-демократи, очолювані В.Леніним, запекло боролися проти опортунізму (прихильників реформізму) в їхніх лавах і в міжнародному соціал-демократичному русі. Керівники Комуністичного інтернаціоналу взагалі визнавали лише свою правоту і відмежовувалися від лібералізму.

У 20-30-х рр. і консерватори, і ліберали виступали за свободу ринкових відносин. Одначе ліберали, на відміну від консерваторів, уважали, що механізм ринкового регулювання не може функціонувати довільно, а потребує постійного державного втручання з метою створення оптимальних умов для конкуренції. Внаслідок парламентських виборів консерватори і ліберали, маючи спільну соціальну базу, заступали одні одних біля державного керма, не міняючи сутності існуючого ладу. Політичний маятник забезпечував стабільність у суспільстві, яке, використовуючи високі потенційні можливості саморегулювання і реформування, нарощувало економічну міць.

Дата добавления: 2015-05-23