Тадеуш Костюшко (1746-1817) 3 страница

84. Російська історіографія XIX ст.

На зламі XVIII—XIX ст. закладаються основи російської концепції українських подій середини XVII ст. Однак ані в імперські, ані в радянські часи їх оцінка як революційних була неможливою, оскільки дії українського народу кваліфікувалися як боротьба за «возз'єднання Русі» після вимушеної багатовікової перерви, викликаної монгольським і татарським завоюванням. Так, російська історіографія, репрезентована науковим доробком Г. Карпова, М. Кояловича, В. Ключевського, М. Павліщева, С. Соловйова, В. Ейнгорна та інших вчених зі світовими іменами, починає розглядати національно-визвольну боротьбу українців під кутом зору добровільної зміни річпосполитського режиму на протекцію московського царя. Як і в польській, у ній замовчувалися питання, пов'язані з розбудовою Української держави, ідеалізувалася політика російського уряду щодо Гетьманщини, а виступи козаків і поспільства різко осуджувалися. Вкрай негативно оцінювалася орієнтація українських гетьманів на Польщу чи Османську імперію. Неоднозначними були й оцінки діяльності Б. Хмельницького (як і на пізніших етапах, полярність їх здебільшого обумовлювалася досить віддаленими від наукової сфери інтересами). Зокрема, якщо у працях Г. Карпова він виступав талановитим політиком і полкозодцем, то В. Ключевський бачив у ньому лише людину із «пересічним політичним розумом». Помітним явищем у російській історіографії стала поява праць В. Мякотіна, присвячених суспільно-економічним наслідкам соціальної боротьби в Україні (до речі, він одним із перших почав вживати для її означення поняття «селянська зійна»). У дослідженнях першої третини XX ст. починають превалювати проблеми українсько-російських відносин у контексті укладення українсько-російського договору 1654 р. (М. Дьяконов, І. Коркунов, А. Одинець, І. Нольде та ін.); соціально-економічних процесів; започатковується ігнорування національно-визвольної складової боротьби українців. Надалі підходи й оціночні критерії в російській і українській (принаймні, на радянських теренах) історіографіях починають визначатися спільними чинниками, отже розмежовувати ці історіографічні напрями щонайменше до 80-х рр. важко.

85…Польські історики 19 ст. відзначали, що українське козацтво негативно вплинуло на розвиток польської держави в XVI–XVII ст. Причини козацьких повстань історики-позитивісти шукали в соціально-економічних обставинах. Релігійні причини конфліктів на одне з провідних місць висували варшавські та львівські вчені. На початку ХХ ст. сформувалося кілька підходів до зображення козаків: одні історики вважали їх розбійницькими ватагами, які шкодили інтересам Речі Посполитої; інші – наголошували на їхньому “тюркському” етнічному та культурному походженні; треті – розглядали козаків як суспільну верству, проміжну між шляхтою та селянством. Дискусії між дослідниками зосереджувалися навколо двох польсько-козацьких угод – Зборівській, яку вважали результатом слабкості Речі Посполитої, та Гадяцькій, що слугувала зразком для формування польсько-українських взаємин.

Про гайдамацький рух та українське національне відродження польські історики писали небагато, прагнучи не ускладнювати тогочасні українсько-польські взаємини в Галичині. Вони наголошували, що з гайдамацького руху скористалися сусідні держави, зокрема, розглядали його як наслідок російських впливів і діяльності православної церкви. Представники старшого та молодшого поколінь істориків, досліджуючи українське національне відродження, не бачили можливості створення у ХІХ ст. незалежної України: багатонаціональна польська держава представлялася їм єдиним шансом відбудови державності поляків і українців.

Більшість польських дослідників схвально оцінювали Люблінську унію, відзначаючи й певні її некорисні наслідки для розвитку Речі Посполитої: запровадження федеративної форми правління, збереження окремішності Київського воєводства у складі Речі Посполитої тощо. Унію критично висвітлювали представники краківської школи, які у виникненні федеративної держави вбачали передумови краху Речі Посполитої. Однак зі зміною політичної ситуації в Галичині їхні погляди втратили колишній критицизм. Для представників варшавської школи унія була своєрідним успіхом Речі Посполитої, що проявився в територіальних і демографічних здобутках. В укладенні унії вони вбачали вигоду для усіх сторін: польська та литовська держави забезпечили свої кордони зі сходу, а українські землі отримали нові перспективи розвитку (національні та цивілізаційні здобутки). Схвально оцінюючи унію, львівські історики не заперечували її певних вад: подвійного уряду, фінансів і війська; однак вважали, що збереження часткової самостійності литовської держави у майбутньому не мало негативних наслідків. З такими поглядами польських істориків полемізували українські вчені (О.Барвінський, І.Шараневич, І.Франко, М.Грушевський), які, шукаючи істину, відкидали польське трактування наслідків унії, натомість акцентували увагу на утисках і сповільненні розвитку української й литовської націй.

На думку польських істориків кінця ХІХ ст., козацтво стало однією з причин занепаду польської держави. Для краківських істориків воно було результатом різноманітних чинників: природних умов краю, обставин, створених устроєм Речі Посполитої, розвитку фільварково-панщинної системи.

86. Радянська історіографія

Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. набирає поширення концепція М. Покровського, за якою події середини XVII ст. в Україні починають трактуватися як «буржуазна козацька революція», в якій період 1648 — 1649 рр. виокремлювався як доба «демократичної селянсько-козацької революції». При цьому ігнорувався національно - визвольний характер боротьби. її сутність починає розглядатися насамперед крізь призму марксистської наукової парадигми, а отже ставиться у пряму залежність від формаційного та класового підходів. Зокрема, автори виданої в Києві у 1932 р. «Історії України» вбачали у ній «селянську революцію», під час якої селянсько-козацькі маси боролися за вільне селянське господарство, за створення передумов розвитку буржуазного ладу. Лише як класову розглядали боротьбу українського етносу М. Рубінштейн і Т. Скубицький При цьому цінні з наукового погляду спостереження цих дослідників (вони, поза всяким сумнівом, мали місце) затушовувалися розмитими ідеологічними штампами.

Новий крок на шляху формування радянської концепції подій середини — другої половини XVII ст. було зроблено в серпні 1937 р. Постановою журі урядової комісії по конкурсу на кращий підручник для 3-го і 4-го класів середньої школи з історії СРСР. У документі зазначалося, що автори підручника не бачать «ніякої позитивної ролі в діях Хмельницького в XVII ст. у його боротьбі проти окупації України панською Польщею і султанською Туреччиною», а перехід Грузії наприкінці XVIII ст. під протекторат Росії чи України під владу Російської держави розцінюють «як абсолютне зло, поза зв'язком з конкретними історичними умовами того часу». Вони ігнорують ту обставину, що «перед Україною стала тоді альтернатива — або бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною, або перейти під владу Росії; зони не бачать, що друга перспектива була все ж найменшим злом». Відтоді формула «найменшого зла» набула загального й універсального поширення, зокрема, й щодо оцінок акту приєднання України до Російської держави. Акцентування уваги саме на цьому аспекті визвольної боротьби приховувало у собі загрозу можливої підміни її суті сконструйованою з політичних міркувань схемою боротьби за приєднання України до Росії, що визначала б і її хронологічні межі — 1648~ 1654 рр. Па жаль, саме у цьому напрямі й пішла українська радянська історіографія.

Однак це стало помітним далеко не відразу. У працях кінця 30-х — першої половини 40-х рр. (А. Барабой, С. Боровий, В. Голобуцький, О. Макарець, К. Осипов, М. Петровський, М. Подорожний, В. Пічета, Б. Федороз, М. Шиманський та інші вчені) ще підкреслювався національно-визвольний характер боротьби, яку відтепер почали називати «визвольною війною» українського народу; мали місце спроби дослідити співвідношення її національно-визвольного і соціального аспектів; спостерігалось прагнення розкрити характер соціально-економічної політики уряду Б. Хмельницького; чимало уваги приділялося з'ясуванню ролі гетьмана у розвитку визвольної боротьби; піднімалася проблема державного будівництва в Україні в середині XVII ст.; приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло».

87.Сучасна російська історіографія

У російській історіографії 90-х рр. XX — початку XXI ст. дослідження визвольних змагань українців у 1648 —1657 рр. і ролі в них Богдана Хмельницького посідає далеко не пріоритетне місце. Аналіз наявних праць і зміст дискусій на спільній конференції українських і російських дослідників з нагоди 340-річчя Переяславської ради (Москва, січень 1995 р.), як і на наукових форумах наступного десятиліття, у цілому засвідчує неоднозначність і складність переоціночних процесів, які відбуваються стосовно змісту і мети боротьби, зовнішньої політики Української держави, характеру українсько-російських відносин, сутності Переяславського акту й укладеного договору 1654 р. Хронологічні межі Визвольної війни продовжують традиційно обмежуватися 1648—1654 рр.; чимало істориків і далі дотримуються концепції про «возз'єднання України з Росією» (І. Галактіонов, А. Пушкарьов та інші). З'явилися також трактування характеру українсько-російського союзу 1654 р. як приєднання України до Росії (Д. Іванов), васальної залежності України (Т. Таїрова-Яковлева), возз'єднання у формі конфедерації (Г. Санін), об'єднання (єднання) у розумінні «возз'єднання» (А. Заборовський) тощо. Б. Хмельницький (за винятком праць Т. Таїрової-Яковлевої) зображується талановитим політиком проросійської орієнтації, яка трактується оптимальною для національних інтересів України. Разом із тим представники новітньої російської історіографічної школи зробили великий внесок у вивчення політики Б. Хмельницького у конфесійному питанні, геополітичного становища козацької України й характеру її відносин із Кримом, Портою і Великим князівством Литовським (Л. Заборовський); висвітлення позиції гетьмана іцодо польсько-російського зближення напередодні Віденських переговорів 1656 р. (Д. Іванов); розкриття окремих аспектів його політики щодо Білорусії й Литви (Є. Кобзарева). Низку важливих наукових проблем порушив у своїх працях Б. Флоря. Зокрема, він спробував реконструювати погляди козаків на Річ Посполиту у 1648 — 1649 рр. і процес еволюції політичної програми Б. Хмельницького й старшини, розглянув турецьку політику гетьманського уряду. Чимало уваги з'ясуванню дипломатичних заходів гетьмана у 1654—1657 рр., спрямованих на уникнення протистояння з Кримом і Портою, а також висвітленню внутрішньої і зовнішньої політики уряду П. Дорошенка присвячено з працях Г. Саніна. Г. Ходирєва переглянула питання відносин Росії і козацької України впродовж 1666—1681 рр. Окремо доцільно виділити доробок Т. Таїрозої-Яковлевої, яка показала Б. Хмельницького видатним державним діячем, що прагнув реалізувати українську державну ідею, обстояти у 1654—1657 рр. національні інтереси на міжнародній арені, не ідеалізувала політику Москви щодо України, не залишила непоміченими складності й суперечності українсько-російських відносин в останні роки його гетьманування, з'ясувала причини посилення руйнівних процесів у козацькій Україні в 1657—1667 рр., розкрила складний характер взаємин різних старшинських угруповань, довела негативну роль охлократичних настроїв у соціально-політичному житті Гетьманщини тощо.

88.Сучасна українська історіографія

Із кінця 80-х рр. в українській історіографії окреслився новий період у вивченні революції, який у 90-х рр. XX — першому десятиріччі XXI ст. ознаменувався якісно новими здобутками. їх глибокий аналіз вимагає спеціального дослідження. Тому окреслимо лише основні напрями наукового пошуку та їхні результати. Найголовнішим стало переосмислення у першій половині 90-х рр. усталених у радянській історіографії поглядів на суть Визвольної війни та її наслідки (В. Бо - рисенко, О. Гуржій, Я. Дашкевич, В. Замлинський, В. Сергійчук та ін.). Науковому загалу було запропоновано нову концепцію, яка докорінно переглядала сенс національно-визвольних змагань українського народу середини і другої половини XVII ст.

Атмосфера вільного творчого пошуку, конструктивізм наукових дискусій стали запорукою значного прориву в дослідженні багатьох аспектів української історії раннього нового часу, зокрема, з'ясування формування та «спрямованості політичної культури» козацького стану (О. Апанович, О. Гуржій, Ю. Мицик, ГІ. Сас та ін.), його політичної свідомості (С. Леп'явко, І. Грозовський, В. Щербак, М. Кравець). Вперше було здійснено спробу провести порівняльний аналіз української козацької спільноти з російським козацтвом та іншими європейськими аналогами (В. Брехуненко, С. Леп'явко), порушено важливу теоретичну проблему впливу Великого Кордону на становлення козацтва, розвиток українського етносу (В. Брехуненко, Я. Дашкевич, І. Сто - роженко).

Центральне місце у дослідженнях науковців посідала проблематика, пов'язана з висвітленням, по-перше, самої тяглості національно - визвольної, конфесійної та соціальної боротьби у їх тісному взаємозв'язку (В. Борисенко, О. Гуржій, В. Горобець, В. Газін); по-друге, особливостей процесу державотворення у взаємодії з соціально-економічною політикою гетьманських урядів та соціальними виступами поспільства й козацьких низів (О. Биркозич, О. Гуржій, Л. Мельник, О. Путро, В. Сергійчук); по-третє, функціонування витвореної в ході революції власне української політичної системи в цілому та окремих п структурних підсистем зокрема (В. Горобець, В. Єрмолаєв, А. Козаченко, Ю. Мицик). Активізувалося вивчення революційних подій у регіонах: Волині, Дніпропетровщині, Кіровоградщині, Корсунщині, Поділлі, Черкащині, Уманщині, Чернігівщині (Ю. Мицик, В. Цибульський, О. Ярошинський, І. Стороженко, М. Сигидин та ін.) тощо.

Помітно активізувалася робота у сфері дослідження зовнішньополітичних аспектів існування Української козацької держави, зокрема, характеру міжнародних відносин та їх впливу на внутрішню і зовнішню політику українського народу (В. Газін, В. Горобець, Я. Дашкевич, Я. Федорук, А. Гурбик, Т. Чухліб та ін.). Поновилася традиція проведення історико - біографічних досліджень. Останнім часом створено цілу галерею історичних портретів володарів гетьманської булави, представників генеральної старшини і полковників. З-поміж них найповніше висвітлено життя і діяльність Богдана Хмельницького. Посилився інтерес до вивчення постатей І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка. Зроблено перші спроби переглянути діяльність Д. Многогрішного, І. Брюховецького, І.Самойловича, М. Ханенка, П. Суховієнка, С. Опари.

Поза увагою вчених не залишився комплекс питань, пов'язаних із розвитком національної свідомості, становленням і еволюцією української державної ідеї (В. Газін, В. Горобець, О. Гуржій, Я. Дашкевич,

А. Матях, С. Плохій, П. Сас та ін.). Окреслилися істотні зрушення у з'ясуванні військової доктрини Б. Хмельницького, створенні української армії та проведенні нею воєнних кампаній у ході революції (О. Апанович, А. Бульвінський, А. Гурбик, В. Заруба, І. Свєшніков, О. Сокирко, І. Стороженко). Зросла увага до висвітлення ролі конфесійного чинника у визвольних змаганнях українців, зокрема, значущості православ'я й православної церкви, політики гетьманів у релігійному питанні (С. Здіорук, Ю. Мицик, В. Мордвінцев, С. Плохій, М. Харишин) тощо. Особливо вагомими зиявилися здобутки в царині дослідження геополітичного становища козацької України, зовнішньої політики українського уряду, характеру відносин із Росією, Річчю Посполитою, Портою, Кримом, Швецією, Молдавією й іншими країнами (В. Бре - хуненко, В. Газін, М. Крикун, В. Сергійчук, А. Гвоздик-Пріцак та ін.), переглянуто Переяславський міф 1654 р. (В. Горобець, Я. Федорук, Т. Чухліб та ін.), сформульовано концепцію полівасалітетної залежності Гетьманщини (Т. Чухліб) тощо.

Разом із тим, у певних наукових колах явно простежується тенденція до реанімації на основі нових постмодерністських теорійпольської концепції «домової війни». Залишаючи за колегами-опонентами абсолютне право на власний погляд, все ж зауважимо, що коріння такого повороту заховане в далекій від історіографічної інтерпретації площині.

89. Історіографія в діаспорі

Розглядаючи стан історіографічної розробки проблеми, було б вельми несправедливо не згадати вагомий доробок учених української діаспори та закордонних українознавчих центрів. Започатковане працями Д. Дорошенка, М. Андрусяка, Я. Рипки, Р. Лащенка, С. Шелухша, С. Дністрянського та інших науковців дослідження цілого спектра проблем української історії середини — другої половини XVII ст. у другій половині XX — на початку XXI ст. було продовжене у науковій творчості Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького, А. Винара, 3. Когута, О. Субтельного, Т. Мацьківа. Основна увага приділялася характеристиці гетьманату Б. Хмельницького (останнього оцінювали переважно як видатного державного діяча). В центрі уваги перебувала також проблема визначення юридичного характеру та сутності українсько-російського договору 1654 р. Окремо варто виділити вагомий внесок у вивчення Української революції Ф. Сисина, котрий одним із перших в історіографії звернувся до теоретичних питань визвольної і соціальної боротьби в Україні, зокрема, визначення характеру політичних і соціально - економічних зрушень в українському суспільстві, значущості революції у формуванні «модерної» української нації, ролі Б. Хмельницького в українській історії тощо. Різних сторін біографії гетьмана, його військового таланту, змін у соціальній та економічній сферах, взаємин козацької України з Росією, Портою, Кримом, Трансільванією й іншими державами торкалися у своїх працях С. Величенко, П. Гой, В. Гришко, В. Дубровський, С. Зеркаль, Д. Злепко, 3. Когут, Ш. Лемерсьє - Келькеже, Я. Падох, О. Пріцак, І. Рибчин, В. Сенютович-Бережний, Ю. Тисс-Крохмалюк й ін. Соціально-політичні події 60—70-х рр. XVII ст. досить ґрунтовно висвітлювали П. Зеркаль, О. Оглоблин, І. Рибчин, О. Субтельний, які, зокрема, негативно оцінювали міжусобиці, позитивно характеризували політику П. Дорошенка, спрямовану на відновлення цілісності Гетьманщини.

90.Сучасна польська історіографія

У 50-х - першій половині 70-х рр. XX ст. в історичній науці Польщі (вочевидь, не без впливу радянської історіографії) було визнано наявність національно-конфесійного протистояння у першій половині XVII ст., національно-визвольний характер боротьби 1648 р. Як відзначав у 60-х рр. знаний польський історик 3. Вуйцик, повстання «набирало все виразнішого характеру всезагальної визвольної війни проти польського панування. Не була то - як хотіли б деякі історики - війна домова, братовбивча, лише війна за незалежність всього руського народу на чолі з козаччиною». Йому вдалося порушити важливі для польської історіографії питання: «"Потоп" - боротьба всього народу з шведським нападом, так! Але "Вогнем і мечем"? Направду українське повстання потрясло основи Речі Посполитої і в союзі з іноземними силами загрожувало цілісності й існуванню Польської держави, але чи є воно вдячним тлом для повісті, що вихваляє богатирство і героїчні змагання поляків у захисті своєї Вітчизни? Чи ж прекрасна сторінка дій польського жовнірства, якою безсумнівно виступала оборона Збаража, може змінити в чому-небудь той факт, що не ми, а хлопи українські і козаки боролися з 1648 р. за незалежність... проти нас?». Відповідаючи на них, дослідник стверджував, що «народ польський сам знає гіркоту неволі і високо цінує боротьбу за незалежність! Дивно так склалося, що одна з найкращих повістей, написаних коли-небудь польською мовою, несправедливо підходить до визвольної боротьби лише тому, що була спрямована проти Польщі». Ця тенденція була продовжена у творчості Я. Пердені, який у завершеній на початку 70-х рр. монографії, присвяченій вивченню діяльності гетьмана П. Дорошенка, стверджував, що Б. Хмельницький добивався здобуття «повної незалежності України».

Однак із другої половини 70-х рр. XX ст. польські історики знову повертаються до концепції «домової війни», й визвольна боротьба українців знову почала трактуватися «козацькою війною» або «польсько - козацькою війною». Власне такою вона виступає у книзі Я. Качмарчика «Богдан Хмельницький», в якій гетьман зображений виразником і захисником інтересів козацтва, а не проводирем національних змагань українців. Щоправда, використовуючи термін «війна домова», окремі вчені не могли не відчувати його штучності. Так, 3. Вуйцик з одній із своїх праць підкреслював: «Вжили термін "війна домова", оскільки точилася вона всередині Речі Посполитої, але усвідомлюємо, що цей термін не є адекватним. Не була то одначе війна у межах одного народу (терміна "нація" намагатимуся уникати, бо він вносить досить багато замішання), а боротьба, можна б сказати, ледь не на життя й смертьміж двома народами, польським і руським, чи вживаючи трохи пізнішу термінологію, українським». У спеціальній праці «Війни козацькі у давній Польщі» (1989 р.) він використав термін «велика війна 1648—1654», а події 1648 р. назвав «великим повстанням в Україні». Визнаючи загальнонародний характер боротьби 1648 р., дослідник, тим не менше, звернувши увагу на її руїнницькі аспекти, зазначав: «Люта взаємна різанина, безумний терор; ото, мабуть, найбільш точна характеристика образу літа 1648 року з Україні». Таким чином, як свого часу влучно спостеріг Ф. Сисин, для «чергових поколінь поляків» повстання Б. Хмельницького знову ставало «не стільки конфронтацією двох народів, скільки прикладом безглуздої, руйнівної, дрімаючої у руському люді сили, яка час від часу вибухала у відповідь на польські спроби цивілізації "Дикого Сходу"».

Дата добавления: 2015-05-23