Римське право і політика 3 страница

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує.

Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об’єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це – поміркованість, у майні – середній достаток, у правлінні – середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом’якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів.

ПОЛІБІЙ (210–128 до н. е.) – започаткував політичну історію як науку (“Всезагальна історія”). Історію людства він розглядав як закономірний, необхідний процес руху до нового за всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності – природний процес у межах циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Полібій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство – з тиранією, аристократію – з олігархією, демократію – з охлократією.

Найраціональніша форма держави – змішане правління царя, старійшин і народу (переплетення рис царства, аристократії й демократії). Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад.

МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН (106–43 pp. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва – республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень.

Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів – мудрість, у влади народу – свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3–65 н. е.), Епіктета (50–140 н. е.), Марка Аврелія (121–180 н. е.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.

На думку СЕНЕКИ, природна держава з природним правом – це всесвіт, що базується на божественному началі, а люди, “рідні один одному”, “співтовариші по рабству”, підпорядковуються світовим небесним законам.

ЕПІКТЕТ дотримувався християнського принципу “чого не бажаєш собі, не бажай іншим”, засуджував рабство і багатство.

МАРК АВРЕЛІЙ розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих.

Безумовну актуальність і сьогодні носять думки стародавніх мислителів із приводу етико-правових норм і принципів справедливості в політиці (Конфуцій, “Сім мудреців”, Демокріт, Сократ); належності верховної влади народу (Мо-цзи); обґрунтування важливості існування середнього класу в суспільстві (Арітотель), поділу влад (Полібій), рівності людей (Сенека) тощо.

Давньогрецька політична думка

Вершиною політичної думки Стародавнього світу небезпідставно вважається антична політична думка, зокрема політична філософія Стародавньої Греції. Антична цивілізація, культура давніх греків і римлян помітно вплинули на загальний процес становлення, розвиток європейської та світової культур. У Стародавній Греції зародилася система античної демократії. Саме в античному світі зародилися і перші політичні партії.

В історії виникнення і розвитку старогрецьких політичних поглядів більш чи менш виразно виділяються три періоди:

1) ранній (ІХ-VI ст. до н.е.), пов‘язаний з часом становлення старогрецької державності - в цей період спостерігається раціоналізація політичних уявлень (у творчості Гомера, Гесіода, "семи мудреців", Солона), формується філософський підхід до проблем держави (Піфагор, піфагорійці, Геракліт);

2) другий період (V-перша половина ІV ст. до н.е.), час розквіту старогрецької філософської і політичної думки (вчення Демокрита, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля);

3) третій період (друга половина IV-ІІ ст. до н.е.) – період еллінізму, початок занепаду старогрецької державності, підпадання грецьких полісів під владу Македонії, а потім Риму. Погляди того періоду відбиті в ученнях Епікура, стоїків і Полібія.

Категорія "політика" з самого початку свого виникнення у давній Греції використовувалась для визначення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття "право", "закон" вживались як дійсні виразники свободи, норми політичної справедливості у полісах свободи. Така політична ідеологія крок за кроком протягом тисячі років - від Орфея до Полібія - пройшла шість головних етапів, для кожного з яких характерний окремий напрямок політичного мислення [5, T.4]..

1) етап антічної міфічної передполітології, представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та "холопською" (орфічною) думками. Загальна їх риса - спроба змалювати виникнення всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфічного світогляду у різних версіях.

2) етап формування філософського підходу до політичних процесів (кінець VII-початок VІ ст. до н.е.), цей період сягає свого джерела з творчості "семи мудреців". Вироблені ними формули "чеснотам - свій, вадам - чужий", "силою не роби нічого" (Клеобул); "дотримуйся доброчесності", "закон - це поєднання права і сили", "навчишся підпорядкуванню, навчишся керівництву" (Солон), "не погрожуй вільним, нема не те права", "не бажай неможливого", "пізнай самого себе", "слухайся законів більше, ніж ораторів" (Хілон), "не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами", "вчи і вчись кращому" (Фалес), "не роби того, що не подобається в іншому", "закон - втілення найвищої мудрості" (Піттак), "бери переконанням, а не силою", "говори до речі" (Біант), "демократія краще тиранії", "не карай злочинця, а попереджай злочин", "люби закони старі, а їжу свіжу" (Періандр) [10] та ін., - стали моральною нормою політичного керівництва для багатьох поколінь.

Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (638-559) вважав, що держава передусім потребує законного порядку. Він був тією компромісною фігурою, якій однаково докоряли обидві сторони, що вели між собою боротьбу. Він був обраний першим ахонтом, видав нові закони, скасував борги, заснував раду, що значно підірвала панівну роль ареопагу, оплоту аристократії. Запроваджена ним цензова демократія була пронизана ідеєю компромісу знаті і демосу.

3) етап єволюції еллінської протополітології, визначений виходом на духовну арену раціоналістичної інтерпретації політичного розвитку з боку софістів (Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт, Фрасімах).

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і політичного життя Стародавнього Риму. Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди — царський (754—510 рр. до н. е.), республіканський (509—28 рр. до н. е.), імператорський (27 р. до н. с.— 476 р. н. е.).

В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були самостійними суб’єктами політичного життя і залишалися лише об’єктами чужої власності, боротьба за політичну владу розгорталася в середині привілейованої меншості.

Давньоримська політична наука перебувала під впливом відповідних давньогрецьких концепцій. Коли в середині V ст. до н. е. плебеї вимагали створення письмового законо­давства, Грецію відвідали римські посланці з метою ознайомитися з грецьким законодавством Солона. У Римі були прийняті знамениті закони — XII таблиць.

Великий вплив на давньоримських мислителів справили Сократ, Арістотель, епікурійці,стоїки, Полібій. Так, уяв­лення Демокріта про прогресивний розвиток ідей від первісного суспільного становища до створення упорядкова­ного суспільного життя і держави, погляди Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розвинуті Титом Лукрецієм Каром (99—55 рр. до н. с.) у поемі “Про природу речей”. Його погляди на політику і державу теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в обстановці якої він жив і діяв (високий розвиток рабовласництва і відносин товарного виробництва, криза полісного устрою держави, перетворення Риму в світову державу, перехід від республіки до імперії, від традиційних форм правління до нових форм одноосібної влади, до принципала і домінату, криза рабської праці і встановлення колонату).

Марк Туллій Ціцерон (106—43 рр. до н. с.) — знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель приділяв значну увагу проблемам політики і держави. Відомі його праці “Про державу”, “Про закон”. “Про обов’язки”, численні політичні і судові публікації. Ціцерон у своїй творчості протягом всієї практичної діяльності виступав за устрій сенатської республіки, проти повновладдя окремих осіб. У 45 р. до н. е., коли сенат зазнав поразки в боротьбі з тріумвіратом (Антоній, Октавіан Август, Лепіт), ім’я Ціцерона було занесене у проскрипційні списки осіб, що підлягали страті без суду.

Ціцерон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що “народ — не будь-яке об’єднання людей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів”. Тим самим держава в трактуванні Ціцерона бачиться не лише виявом загальних інтересів усіх її вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно і як одностайна правова єдність (спільність) тих членів, окреме правове утворення (загальний правовий порядок).

Основну причину походження держави Ціцерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Поділяючи в цьому питанні позицію Арістотеля, він розходиться з поширеним на той час уявленням епікурійців про договірний характер виникнення держави. Вплив Арістотеля помітний і в трактуванні Ціцероном ролі сім’ї як первинного осередку суспільства, з якого поступово і природним шляхом виникає держава. Ціцерон визначає споконвічний зв’язок держави та власності і відтворює положення стоїків про те, що причиною утворення держави є охорона власності.

Критерій розрізнення форм державного ладу Ціцерон вбачав у “характері і волі” тих, хто править державою.

Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристок­ратію) і народну владу (демократію). Під помітним впливом Арістотеля і особливо Полібія Ціцерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв’язку та єдності. Зразком змішаного державного ладу він вважав Римську республіку III — початку II ст. до. н. е.

Спотворені форми панування (тиранія одноосібних воло­дарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних) не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи і досягнення народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов’язкове для всіх право. Так, правління оптиматів може перетворитися в правління кліки багатих. Хоч така влада і продовжує помилково називатися правлінням опти­матів, але насправді, зазначає Ціцерон, “немає більш спотвореної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими”. Запобігти виродженню державності, на думку Ціцерона, можна лише в умовах найкращого змішаного виду державного ладу. “Бажано,— писав він,— щоб у державі було щось визначне і величне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитетові провідних людей, а деякі справи були дані на розсуд і волю народу”. Найважливішим достоїнством такого державного ладу Ціцерон вважав міцність держави і правову рівність громадян.

У дусі утвердження саме форми змішаного правління Ціцерон, услід за Полібієм, інтерпретував еволюцію римської державності від первісно царської влади до сенаторської республіки. При цьому аналогію початків царської влади він вбачав у повноважених магістратів (передусім консулів), влади оптиматів, повноважених сенату, народної влади, повноважених народних зборів і народних трибунів. Пока­зуючи небезпеку відходу в бік того чи іншого починання змішаної державності і виступаючи за їх взаємну рівновагу, він наголошував на необхідності “рівномірного розподілення прав, обов’язків і повноважень з тим, щоб у магістратів було достатньо влади, достатньо впливу у раді провідних людей і достатньо волі у народу”.

Ряд важливих положень про правову регламентацію державної діяльності висловлював Ціцерон у висунених ним проектах законів про магістрати. Ціцерон зазначав, що імперій(повноваження посадових осіб) повинен бути закон­ним. Слід, зауважував він, встановити “не лише для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх послуху”.

Концепція Ціцерона про змішане правління і взагалі його міркування про державу як справу народу явно розходилися з тогочасними соціально-політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, що був у гущі тодішньої боротьби за владу, Ціцерон не міг не бачити тенденції перегрупування сил і влади, відплив реальних повноважень від попередніх республіканських інститутів і їх концентрації в руках окремих осіб, насамперед тих, хто спирався на армію. Про це красномовно свідчили приклади возвеличення Сулли, Цезаря, Октавіана Августа. Концепція змішаної держави була частково здійснена в Римській республіці в той час, коли Ціцерону вдалося об’єднати блок сенатського і вершниківського станів проти змови Каталіни (у 63 р. до н. е.) — претендента на монархічну владу.

Людський ідеал Ціцерона — “перша людина у республіці, утихомирювач, опікун” — в епоху криз поєднував у собі грецьку філософську теорію, а також римську політичну ораторську практику. Зразком такого діяча він вважав себе. Відповідність чи невідповідність людських законів у природі (у природному праві) виступає, за Ціцероном, критерієм справедливості чи несправедливості. Природне право (вищий правдивий закон) виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, будь-яка держава взагалі була заснована.

Сама держава (як “загальний правопорядок”) з її встановленими законами (тобто називним правом) є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедливість і право.

В історії політичної і правової думки найбільшу увагу численних авторів привертали, зокрема, положення Ціцерона про правовий характер держави, про державу як справу народу і правове суспільство (спільність), про справедливість і правдивий закон, про природне право, про громадянина як суб’єкта держави і права.

Луцій Сенека (6—3 рр. до н. е.— 65 р. н. с.) — один із основних представників стоїцизму в Стародавньому Римі перебував під великим впливом давньогрецьких стоїків. Не відкидаючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенска разом з тим відстоював людську гідність раба і закликав гуманно поводитися з ним як з духовно рівним суб’єктом. За Сенекою, неминучий і божественний за своїм характером “закон долі” грав роль того права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт, за Сенекою, природна держава зі своїм природним правом — справа необхідна і розумна. Членами такої держави за законами природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Щодо окремих державних утворень, то вони випадкові і значні для всього людського роду.

Найбільш цінним і безумовним, згідно з Сенекою, є велика держава. Розуміння “закону долі” (природного права, божественного духа), власне, полягає в тому, щоб протидіяти випадку (в тому числі — належності до тієї чи іншої “малої держави”), визнати необхідність світових законів і керува­тися ними.

Він схильний до проповідей каталізму, космополітизму та індивідуалістичної етики, морального самовдосконалення.

Подібні ідеї розвивав стоїк — раб за походженням Епіктет (50—130 рр.). Він закликав до особистого морального удосконалення і відповідного виконання тієї ролі, яка послана кожному долею. Його теорія доповнюється різкою критикою багатства і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться на аморальності рабства.

Стоїк, імператор Марк Аврелій Антоній (121—180 рр.) учив, що дух цілого вимагає спілкування, але не хаотичного, а такого, що відповідає злагодженому порядку світу. Звідси випливає повсюдне в світі “підкорення і супідкорення”, а серед людей (“найбільш досконалих істот”) — “однодумство”, досягненню чого, за Марком Аврелієм, і служитьстоїцизм.

Політико-юридичне обгрунтування гегемонії Риму і прав було дано римськими юристами. При переході від республіки до монархії і в імператорський період вони доклали чимало зусиль для обгрунтування претензії імператора до законо­давчої влади. Так, законну силу імператорських розпоряд­жень відстоював юрист Гай. Акти імператора є законом, згідно з поглядом юриста Ульпіана. Йому належать вислови: “принцип волі від (збереження) законів”, “що бажано принципам, те має силу закону”.

Право народів, розроблене римськими юристами, містило ряд норм міжнародного правового характеру (сам термін “міжнародне право” у римлян не існував), наприклад, море визнавалося ”спільним для всіх”. Поняття “вороги” вико­ристовувалося юристами на означення тільки тих, кому римляни публічно оголосили війну або хто сам прилюдно оголосив війну римлянинові.

Історична зумовленість політичної думки Стародавнього Риму означає в той же час її історичну обмеженість. Разом з тим теоретичні досягнення цієї думки використовувалися в наступних концепціях, модифікуючись і набуваючи нових значень в умовах, які змінювалися.

Сучасний цивілізований світ перейняв від Стародавньої Греції феномен публічної влади, а від Стародавнього Риму— принцип розподілу влади. Особливо треба відзначити роль Ціцерона, котрий стояв біля витоків тієї юридизації поняття “держава”, яка в майбутньому здобула багато прихильників. Пильний інтерес до ідей Ціцерона виявляли мислителі епохи Відродження, а потім французькі просвітники, які вбачали у Ціцероні свого великого предтечу.

Дата добавления: 2015-05-23