Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації

І. Франко наголошував на значенні практичної політич­ної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза ба­жань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, дода­вати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незале­жна Україна».

М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптималь­них форм. «Наш край великий і багатий, один з найкра­щих країв у світі, створений для розвитку великої еконо­мічно сильної держави. Український народ повний вели­кої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».

За тоталітаризму склався негативний стереотип укра­їнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть на­ціональну ідею офіційно визнавали реакційною, нації по­діляли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтерна­ціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення наці­онального гноблення пов'язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм на­цій». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з на­ціональними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональ­ним, а в їх узгодженні.

У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають на­ціоналізм не лише як негативне явище, а й як природ­ний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного уст­рою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.

Будь-яка держава припускається помилки, заперечу­ючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історичних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:

ü вироблення форм і засобів стимулювання політич­ної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;

ü здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві ав­торитету й популярності державницької ідеї;

ü вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справед­ливість.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем і негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він і має як позитивні, так і негативні аспекти.

До позитивних належать:

ü національна самосвідомість,

ü національна гордість,

ü національний сором (що дає змогу самоочищатися),

ü прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.

До негативних:

§ визнання національної ви­нятковості,

§ протиставлення іншим націям,

§ прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів,

§ національний нігілізм,

§ пошук винних у життєвих труднощах.

Дата добавления: 2015-05-23