Навчально-методичний посібник 2 страница

По-перше, менталітет репрезентований у вимірі наукової картини світу, а саме як штучно сконструйоване поняття на кшталт веберівського ідеального типу, який не має емпіричного прообразу. В цьому відношенні треба розробляти моделі змісту і структури менталітету сучасної особистості, робити ці моделі надбанням освітян, виробляти відповідні технології практичного впровадження тих чи інших проективних інновацій у формування особистості.

По-друге, менталітет існує у вимірі ідеології, де він став ідеологічним знаряддям, ідеологемою. У цьому відношенні категорія "менталітет" повинна досить активно використовуватися для обгрунтування завдань громадянської консолідації, доведення того, що народ має глибокі і поважні традиції терпимості й працьовитості, зваженості й поваги до приватної власності, індивідуалістичні риси й естетичну витонченість тощо. Тим самим ідеологія може стати в пригоді у справі спрямування ментальних потоків у бажане русло розвитку.

По-третє, у вимірі свідомості, у вигляді уявлення українців про самих себе. Тому вплив українського менталітету на формування особистості треба розглядати у ракурсі ідеологічного тиску і засвоювання масових уявлень індивідом протягом процесу соціалізації.

Ми виходимо з принципової можливості й необхідності активної політики виховання відчуття приналежності українських громадян до історії та культури, формування ментальних засад консолідації громадянського суспільства в Україні, дбайливого збереження всього того, що складає духовну спадкоємність народу і може вважатися справжнім уособленням кращих рис національного менталітету. Багато в чому цей менталітет може бути відповідним чином реконструйований, відтворений, в тому числі через посередництво освітянської політики (принаймні у тих його рисах, які концентрують уявлення народу про цінність праці, про справедливість, про життєві цінності тощо). Іншими словами, у ракурсі становлення особистості менталітет треба розглядати як феномен динамічний і гнучкий, як перспективний об'єкт виховного й ідеологічного впливу.

92. Які особливості впливу соціальної структури суспільства на партійну систему сучасної України?

У Конституції України (ст. 36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Становлення багатопартійності в сучасній Україні пройшло декілька етапів. Основними рисами першого, допартійного, етапу були такі:

— політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;

— ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел за-гальноперебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;

— методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

— нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.

У цей період починає активно діяти Українська Гельсинська спілка (УГС). У 1987 р. створюється Український культурологічний клуб і Товариство Лева, основною ідеєю для яких стає ідея духовного відродження України. Ці об'єднання стали базою для виникнення Народного Руху України за перебудову.

Наступний етап — вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який опирався на структури Руху. Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині— переконливу перемогу. Керівництво Руху обрало нову політичну «лінію, а сама організація заявила про себе як про антикомуністичну.

Новий етап починається на межі 1989—1990 pp. і закінчується в 1991 р. крахом СРСР. Він ознаменований прийняттям Закону про громадські об'єднання, що означало кінець монополії КПРС на владу і можливість формування інших політичних партій.

Наступний етап, посткомуністичний, розпочався після проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави України.

Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити 4 спрямування:

1. Національно-радикальне— Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Українські консервативні республіканська і національна партії, Організація Українських націоналістів, — яке обстоює пріоритет прав інтересів нації.

2. Національно-демократичне — Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), — в основу якого покладено принцип єдності національних і особистих інтересів.

3. Центристське— Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, — яке зосереджує увагу на проблемах соціально-економічного розвитку.

4. Соціал-комуністичне— Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, — пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання.

Партійна система України автомізована. Серед головних причин цього явища слід назвати:

1. Наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації.

2. Повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення.

3. Відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії.

Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечею партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями.

Україна, мабуть, не зможе минути загальної тенденції поступового «угруповання» партій. Це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не складеться могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе консенсусна свідомість.

93. Дайте характеристику ролі політичної комунікації у суспільному житті.

Так, В. Бебик вважає, що політична комунікація — це процес передачі і обміну спеціальною політичною інформацією, що циркулює між частинами політичної системи, між політичною і суспільною системами, а також між суспільними групами та індивідами.

Підхід до політичної комунікації як до процесу означає, що основним у її здійсненні є досягнення інформаційної спільності учасників комунікації, забезпечення їх ідейної єдності. Саме це дає змогу державі розраховувати на підтримку населення, партіям — встановлювати контакти зі своїми прибічниками чи формувати передвиборчі коаліції, а гілкам влади — досягати порозуміння, узгоджувати позиції, визначати шляхи реалізації єдиної державної політики. Завдяки цьому політичні комунікації в країнах розвиненої демократії стали потужнім інструментом масштабних суспільних змін, ефективним механізмом досягнення взаємодії між окремими індивідами, різними політичними групами і структурами, між громадським суспільством і державною владою, а в самій владі — між основними її гілками, де приймаються, узгоджуються і виконуються державно-управлінські рішення.

На нашу думку, рівень розвитку масово комунікаційних процесів у сучасній Україні є достатнім для здійснення ефективної політичної комунікації. Проте її змістовний аналіз, спрямованість, форми реалізації свідчать, що ці процеси ще далекі від демократичної моделі політичної комунікації. Причина, передусім, — у відсутності системи налагодженого, постійного інформаційного обміну між політичною системою, її інститутами та суспільством. Ускладнюється цей процес також відсутністю розвинених структур громадянського суспільства, які здатні суттєво впливати на якість політичної комунікації через функціонування системи обов'язкового «зворотного зв'язку, постійного політичного діалогу як на горизонтальному, так і на вертикальному рівнях суспільства.

Поділяємо думку більшості політичних аналітиків, що без належного розвитку політичних комунікацій між гілками влади України важко розраховувати на стабілізацію політичних відносин і суспільного розвитку. Політичні комунікації повинні сприяти стабілізаційним процесам, об'єднувати, а не роз'єднувати тих, кому суспільство довірило владу — єдину й неподільну. Тому доцільно розглядати політичні комунікації як спосіб діалогу центрів прийняття державно-управлінських рішень у процесі реалізації ними інтересів не певних впливових груп, а суспільства загалом.

Основними центрами прийняття державно-управлінських рішень у політичній системі сучасної України є Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України. Саме вони, презентовані їх керівниками та державними засобами масової інформації на центральному і регіональному рівнях, є найбільш впливовими суб'єктами політичної комунікації. Через ЗМІ, використання новітніх політико-інфор-маційних технологій Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України здійснюють обмін ідеями, інформацією політичного характеру, доносять до суспільства своє бачення способів вирішення важливих суспільних проблем, дають оцінки діям тих чи інших суб'єктів політики. Так формується певний тип політичного спілкування і впливу, відбувається, хоч і повільно, налагодження політичного діалогу. Він поки не відповідає демократичним вимогам, а відтак — не сприяє стабілізації політичної системи України.

По-перше, політичні комунікації, здійснювані Верховною Радою, Кабінетом Міністрів, Президентом України, мають бути чітко спрямованими на інтеграцію суспільства, пошук і донесення до населення таких суспільно значимих ідей, які були б зрозумілими і прийнятними для більшості українських громадян. Для цього структури, які відповідають за комунікації в цих центрах здійснення влади повинні узгодити перелік проблем, які сьогодні сприймаються як на Заході, так і на Сході України і є зрозумілими для різних соціальних верств і груп. Такими актуальними проблемами громадяни вважають:

• державний захист населення від зниження життєвого рівня (так вважають 77,3% громадян);

• забезпечення суспільного порядку (74,3%);

• досягнення стабільності в державі й суспільстві (72,2%);

• екологічна безпека населення (71,3%);

• дотримання чинного законодавства і забезпечення верховенства права (69,9%);

• реальна гарантія прав і свобод громадян (61,2%) тощо.

На основі досліджень, здійснених в Україні останніми роками можна визначити й риси очікуваної політики, які існують на рівні масової суспільної свідомості. Це передусім прозорість, передбачуваність, орієнтація на цілі суспільства (насамперед подолання економічної стагнації, стабілізація економіки, забезпечення порядку і законності), не корумпо-ваність, діяльність відповідно до закону, захист прав громадян на свободу слова, вільне волевиявлення думок, суджень, поглядів. На рівні масової суспільної свідомості помітна тенденція переорієнтації політики «демократизації», що було характерно наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття, на політику розвитку цінностей.

По-друге, важливим завданням комунікаційного впливу всіх, без винятку, центрів прийняття державно-управлінських рішень має стати поширення та розповсюдження соціально важливої інформації. Оскільки в сучасних умовах політичне життя набуває щоразу більш «усуспільненого» характеру, політичні комунікації не можуть здійснюватися на рівні лише приватно-політичних інтересів суб'єктів політичного процесу. Вони повинні в тією чи іншою мірою задовольняти суспільні інтереси, спрямовуватись на учасників політичного процесу, яким належить робити свідомий політичний вибір. Через одні лише засоби політичної пропаганди, до чого переважно вдаються учасники політичного процесу в сучасній Україні, реалізувати ці завдання неможливо.

По-третє, для досягнення результативності здійснюваної політичної комунікації, необхідна дієва система постійного зв'язку між центрами прийняття державно-управлінських рішень та авторитетними, впливовими структурами громадянського суспільства, внаслідок чого стане реальною підтримка останніми державно-управлінських рішень, які готує і приймає Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів України. Через стимулювання широкого громадського обговорення, відкритих суспільних дискусій, залучення до участі в них різних верств населення, інститути державної влади отримають більше можливостей для реалізації важливого завдання політичної комунікації, а саме — формування політичної свідомості і ціннісних орієнтацій населення. Будь-яке суспільно важливе рішення не може бути прийняте демократичною владою кулуарно, без широкого громадського обговорення в засобах масової інформації, на форумах, громадських слуханнях, референдумах та плебісцитах. Ефективність політичних комунікацій у правовому демократичному суспільстві ґрунтується на механізмах впливу на громадську думку, поширенні політичної інформації, ідей, постановці проблем для суспільного обговорення і прийнятті політичних рішень через досягнення суспільного консенсусу і згоди.

По-четверте, важливим завданням політичної комунікації Верховної Ради, Секретаріату Президента, Кабінету Міністрів України є презентація їх діяльності як інститутів державної влади і впливових, активних суб'єктів політики.

Комунікативна взаємодія між центрами прийняття державно-управлінських рішень передбачає:

1) взаємний обмін інформацією, а саме — передачу інформації та забезпечення її розуміння всіма учасниками комунікативного процесу;

2) активну взаємодію суб'єктів комунікації, починаючи від оцінки, сприйняття чи не сприйняття інформації і закінчуючи об'єднанням з метою організації спільної діяльності, у процесі чого формується взаєморозуміння, суперництво чи конкуренція;

3) взаєморозуміння учасників комунікації.

Отже, комунікативну взаємодію між центрами прийняття державно-управлінських рішень можна розглядати як інформування, взаємовплив, певні взаємовідносини між її учасниками, досягнення порозуміння.

Зміст комунікації між центрами прийняття державно-управлінських рішень залежить від мотивів і цілей, визначених ними, знання предмета комунікації, дотримання морально-етичних принципів комунікативної взаємодії та володіння засобами психологічного впливу. Ще Аристотель наголошував на тому, що для успішної комунікації потрібно володіти «здоровим глуздом, справжнім бажанням та істинними моральними рисами».

Як уже зазначалося, основною метою комунікативної взаємодії між Верховною Радою України, Президентом, Кабінетом Міністрів повинно стати досягнення взаєморозуміння та організація взаємодії в реалізації завдань єдиної державної політики.

Простота змісту комунікації — це вміння подати інформацію зрозумілою мовою, логічно, аргументовано, не вдаючись до складних форм і громіздких мовних зворотів. Складність змісту комунікації спричиняє додаткові бар'єри у її сприйнятті.

94. Який суспільно- політичний статус ЗМІ у демократичному суспільстві?

Вважається, що поінформована й активна громадськість є основною складовою демократичного суспільства, а засоби масової інформації слугують у ньому механізмом, що зв'язує владу і народ. Це означає, що журналісти виконують особливі функції, серед яких найважливішими є вибір і винесення тієї чи іншої проблеми на широке обговорення, аналіз і резюмування інформації, неуперелжений та виважений розгляд важливих питань з опертям на факти тощо.

Політичні оглядачі зосереджуються на ознайомленні широкого загалу з питаннями законодавчої політики, із змістом окремих законів, інформують про реакцію на них на місцях і критично розглядають діяльність виборних посадових осіб. У журналістських колах ця функція відома як функція "сторожового пса" (мається на увазі її контрольно-наглядовий характер). Але для розквіту демократичного суспільства кожна з усіх трьох груп — влада, засоби масової інформації та громадськість — повинна виконувати свої важливі функції.

Засоби масової інформації відповідають за неупереджене й виважене подання новин, аби громадяни й політики могли приймати у важливих питаннях більш компетентні рішення.

Підсумуємо: у демократичному суспільстві засоби масової інформації разом з владою несуть спільну відповідальність за інформування електорату. Журналісти не можуть виконувати свій обов'язок, якщо політики унеможливлюють вільний рух інформації від владних структур до виборців.

На засобах масової інформації лежить також відповідальність за подання інформації у легкодоступній формі і наповнення її змістом, вартим з огляду на актуальні уваги подій дня. Це означає, що журналіст повинен підсумовувати, синтезувати й аналізувати інформацію, а не просто отримувати її з вуст представників владних структур, слово в слово передавати на перших сторінках газет або "викидати" в ефір.

У професійних колах це відоме як "журналістика, що працює на випередження", коли журналісти беруть на себе ініціативу у винесенні проблем на обговорення громадськістю замість того, щоб чекати, поки урядові органи зроблять повідомлення або видадуть указ. Роль засобів масової інформації у розробці політичних рішень можна було б розглядати як роль спостерігача, учасника і каталізатора.

Без такого типу відстежування з боку засобів масової інформації політикам було б легше говорити все що завгодно, аби лише бути обраними, а обійнявши посади, робити цілком протилежне. Журналісти зобов'язані привертати увагу до таких суперечностей.

У цьому полягає суттєва відмінність нинішньої ситуації від тих днів, коли засоби масової інформації контролювалися комуністами, а інформація надходила зверху(— від політичних діячів і лідерів — до народу. Пересічний громадянин перебував на найнижчому щаблі ієрархії надходження новин. Журналісти нечасто зверталися до нього як до корисного джерела інформації, оскільки право вирішувати, що саме є новиною, належало владі.

У країнах, де демократія тільки розвивається, для змін у напрямку активної участі громадськості в управлінні суттєвою є роль засобів масової інформації у просвіті широкого загалу. Передовсім підтримку вільної преси необхідно посилити у самому парламенті через групи громадян, які лобіюють на користь вільного доступу до влади, і через професійні організації в індустрії засобів масової інформації.

У найліпшому випадку могутність засобів масової інформації працює на користь двох важливих елементів суспільства — влади і тих, ким вона керує. Виборні посадові особи і політичні інституції у поширенні інформації про свої політичні програми для забезпечення підтримання громадян спираються на засоби масової інформації а також на інфраструктуру своїх політичних партій. Громадяни використовують засоби інформації для отримання від них інформації про перебіг політичних процесів і функціонування політичних інституцій, про те, як вони контролюються і як посадові особи діють від їхнього імені (підзвітність). Громадяни можуть також використовувати засоби масової інформації для висловлення своїх турбот і політичних програм.

В ідеалі механізм, що з'єднує владу із широким загалом, має слугувати не лише каналом зв'язку, але й засобом формування громадської думки. І хоча демократичним урядам необхідно доводити до відома народу свої політичні курси та рішення, вони потребують також механізмів збору та організації різних поглядів для вищих посадових осіб.

На закінчення зауважимо, що в демократичній системі засоби масової інформації є громадянською свідомістю суспільства, провідником соціальних і політичних змін, місцем, де вільно конкурують ідеї. Вони забезпечують неупереджене й точне висвітлення подій для всіх складових частин громади. У наукових колах ці функції відносять до теорії суспільної відповідальності, а саме до ідеї про те, що свобода несе з собою певн зобов'язання.

95. Розкрийте проблему свободи слова і поширення інформації у демократичному суспільстві.

Свобода заснування засобів масової інформації – передусім. До проголошення Незалежності в Україні такої свободи не було. За тоталітарного режиму існувала безмежна монополія компартії на пресу. Журналістика, як і всяка літературна праця, згідно з постулатом Леніна про партійність преси, розглядалася лише як складова партійної роботи, а засоби масової інформації – як гвинтик загальнопартійної справи. Тому вся преса, незалежно від її тематики і напрямку, вважалася партійною, керівні кадри входили до партійної номенклатури і призначалися партійними комітетами відповідного рівня, зміст публікацій суворо контролювався тими ж партійними комітетами і цензурою. Зрозуміло, що право на заснування газет, журналів, не кажучи вже про теле- і радіоредакції, які були виключно державними, що теж означало – партійними, мали тільки партійні комітети і органи державного управління, а також повністю підпорядковані партії громадські організації (профспілки, комсомол тощо).

І тільки з настанням горбачовської перестройки, яка в рамках проголошеної демократизації та гласності трохи пом’якшила режим, був прийнятий союзний Закон ”Про пресу та інші засоби масової інформації” – явище на той час справді незвичне. Він у досить ліберальному дусі реґламентував взаємини преси і суспільства, зокрема передбачав можливість виступати засновниками друкованих органів громадським організаціям і навіть трудовим колективам.

Свобода слова – одне з найбільших досягнень демократії. Вона, власне, й полягає у забезпеченні плюралізму думок і позицій, у можливості дискусійності з будь-якого питання, і безпосередньо впливає на державну інформаційну політику.

Найбільшим полем для реалізації права на свободу слова є засоби масової комунікації. Таким чином, журналістика загалом і журналісти зокрема зацікавлені в тому, щоб стояти на сторожі свободи слова, а отже – і демократичних засад у суспільстві. Це покладає величезну відповідальність на них: свободою слова треба користуватися обережно і виважено, не забуваючи, про необхідність підкорятися об’єктивним законам природи і суб’єктивним – суспільства. Не може бути свободи для однієї особи за рахунок обмеження свободи іншої особи.

Взаємини суспільства і засобів масової комунікації випливають із необхідності людства виживати в умовах однієї планети. Вони регулюються писаними законами та загальноприйнятими моральними нормами. Свого часу відомий американський журналіст, видавець газети «Нью-Йорк таймс» Артур Сульцберґер влучно визначив свободу слова так: «Суть полягає не у «свободі видавців друкувати», а в «праві громадян знати». Саме з «права громадян знати» має виходити влада, формуючи державну інформаційну політику.

96.Дайте характеристику української етнополітики?

97. Дайте визначення понять «глобалізація» і «регіоналізація».

Глобалізація – це сучасна форма міжнародних відносин, яка характеризується поширенням взаємозалежності між країнами в економічній, політичній і культурній сферах практично на всю земну кулю. Основним чинником розвитку глобалізації стала науково­-технічна революція, особливо розвиток світової системи інформації, поширення Інтернету, який зробив можливим миттєвий зв'язок між людьми в різних кінцях світу і усунув перешкоди на шляху розповсюдження будь-­якої інформації. Регіоналізація – утворення економічних інтеграційних угрупувань, що розташовані на певній території, з метою підвищення ефективності економіки шляхом уніфікації законодавства, ліквідації адміністративних обмежень на переміщення товарів, капіталів та робочої сили, а також повного використання факторів виробництва. Регіоналізація – форма сучасної глобалізації, за якої глобалізаційні процеси розвитку не мають єдиного вектора, а в обмеженому просторі існує сукупність конкуруючих цивілізаційних моделей в рамках однієї чи кількох сфер людської взаємодії.

98. Розкрийте вплив геополітичної ситуації на внутрішньополітичне життя України.

У новому геополітичному просторі кінця XX ст. з'явився ряд нових держав, серед них — Україна. Як новостворена держава, Україна відразу засвідчила прагнення віднайти свою геополітичну ідентичність, усвідомити себе в глобальному цивілізаційному контексті, визначитися з власними пріоритетами, національними інтересами, виробити стратегію й тактику їх реалізації. З точки зору класичної геополітики українська геостратегія постала перед вибором двох головних парадигм: євразійської та євроатлантичної (до яких пізніше долучилась і третя — чорноморська), що зумовлено специфікою географічного розташування України, її належністю одночасно до двох регіонів — Європи та Євразії і, до того ж, її периферійним положенням у кожному з них

У новітній історії Україна стикалася зі світом здебільшого опосередковано, крізь призму чужих інтересів та іншої, політично розвиненішої свідомості (польської, російської, німецької). Сьогодні Україна постала перед завданням відкрити світ для себе (Європа проходила цей шлях протягом кількох століть), як і себе для світу, перестати бути значним геополітичним простором для багатьох землян.У теоретичному плані це зумовило пошук відповідного місця держави у світовій глобальній політичній та економічній системах, а в практичному — створення механізму реалізації національних інтересів політичного та економічного характеру на глобальному й регіональному рівнях. 

Aктуальність геополітичних досліджень для молодої незалежної України пояснюється насамперед тим, що сьогодні проходить процес відшукування Україною своєї ніші в багаторівневій ієрархії міжнародної системи. Геополітичні дослідження визначають пріоритетні вектори зовнішньої політики виходячи з особливостей геополітичного положення і стратегічних національних інтересів держави, тому вони є запорукою успішности, зовнішньо політичного курсу. Геополітичні дослідження сприятимуть виробленню правильного зовнішньополітичного курсу, становленню України як потужного фактора в міжнародному житті з чіткою власною позицією щодо своїх орієнтирів.

99. Назвіть методи збору аналізу і узагальнення даних в політології.

Сучасна політологія використовує різнобічні філософські, загальнологічні, теоретичні та емпіричні методи дослідження.До групи філософських та загальнологічних методів, які використовуються не тільки в політології, але і в інших науках, входять:• Діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв’язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя;• Метод сходження від абстрактного до конкретного:• Метод аналізу і синтезу;• Метод індукції і дедукції;• Метод узагальнення.Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:• Інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження мають знаходитися політичні структури (держава, її органи, політичні партії, інші об’єднання громадян), їхні властивості і взаємозв’язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути;• Історичний метод, який розглядає політичні явища у процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому. Також цей метод дозволяє аналізувати явища, які неодноразово повторюються в історії (наприклад, війни, революції чи реформи).Використовуючи історичний метод, дослідники мають змогу узагальнювати сучасний історичний досвід розвитку політичних систем. Аналіз різних етапів руху політичних процесів дозволяє виявити закономірності їх розвитку.Важливість використання в політичному аналізі історичного методу значною мірою обумовлена потребами політичної практики. Сучасне і вірне його застосування дозволяє уникнути проявів волюнтаризму та суб’єктивізму в політиці.• Порівняльний метод. Для того, щоб зрозуміти істинну сутність світу політики, необхідно вивчати різні форми його вияву в різних країнах і регіонах, соціально-економічних, суспільно-історичних ситуаціях, у різних націй і народів і т. ін. У цьому контексті в якості об’єктів порівняльного аналізу можуть виступати не тільки політична система у всій її цілісності, її форми, типи і різновиди, але і її конкретні складові (державні структури, законодавчі органи, партії і партійні системи, виборчі системи, механізми політичної соціалізації і т. ін.) Сучасні порівняльні політичні дослідження охоплюють десятки, а то і сотні порівнюваних об’єктів, проводяться з використанням як якісних підходів,так і найновіших математичних і кібернетичних засобів збору та обробки Інформації.Існує декілька різновидів порівняльних досліджень: кроснаціональне порівняння орієнтоване на. зіставлення держав одна з одною; порівняно орієнтований опис окремих випадків, бінарний аналіз, заснований на порівнянні двох (зазвичай схожих країн); кроскультурні і кросінституційні порівняння націлені відповідно на зіставлення національних культур та інститутів.• Системний метод акцентує увагу на цілісності політики і характері її взаємовідносин із зовнішнім середовищем. Найбільш широке використання системний метод має під час дослідження складних об’єктів, що розвиваються, — багаторівневих, таких, як правило, самоорганізуються. До них і відносяться політичні системи, організації, інститути. Наприклад, серед політичних інститутів важливе місце належить державі. Тому при її аналізі основний акцент робиться на виявленні багатогранних зв’язків і відносин, котрі мають місце як усередині держави (системи), так і у її взаємовідносинах із зовнішнім середовищем (іншими політичними інститутами усередині країни, державами).• Психологічний метод спрямований на вивчення суб’єктивних механізмів політичної поведінки людей, їх особистих рис, а також на з’ясування типових механізмів психологічних мотивацій. ролі підсвідомих факторів у політичному житті.• Поряд з теоретичними в політології застосовують численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з соціології, кібернетики, природничих наук. До них відносять:• Опитування — один з найпоширеніших методів збору політичної інформації, може проводитися як у формі інтерв’ю, так і анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;• Спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні факти, буває двох типів: невключеним і включеним; у першому випадку події і факти відслідковуються зі сторони, у другому — передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або діяльності організації;• Статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують різні стани об’єкта:Математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів.

Дата добавления: 2015-05-23