Чому політика здається “брудною справою”?

Можна виділити цілий ряд причин, що пояснюють удавану, а дуже часто і реальну аморальність політики. До них відносяться:

1. Властивості влади розпоряджатися матеріальними і духовними благами, долями людей. Це дає високий престиж її власникам, приваблює до державної “годівниці” тих, хто прагне особистої слави і збагачення. Той, хто наділений владою, часто піддається спокусі використовувати її у корисливих цілях, а залежний від неї проявляє повагу до сильних світу цього, прагнення догодити, підлестити начальству і т.ін. Розбещуючий вплив влади на керуючих і керованих наростає в міру її концентрації і посилення безконтрольності. Як говорив відомий англійський історик лорд Д.Ектон, “усяка влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно”.

У силу цих особливостей влади для забезпечення гуманної спрямованості політики, запобігання різного роду зловживанням суспільство має потребу в ефективній системі добору не тільки компетентної, але й моральної політичної еліти, у забезпеченні діючого контролю за можновладцями.

2. Органічний зв'язок політики з нагальними інтересами людей. Як відзначали ще К.Маркс і Ф.Енгельс, “"ідея" незмінно ганьбила себе, як тільки вона відокремлювалася від "інтересу"”. Це повною мірою можна віднести і до моральних ідей, більшість з який за силою мотивації практичного поводження звичайно поступаються матеріальним інтересам. У політиці реальні, прагматичні інтереси традиційно стояли на першому плані, виправдуючи хитрість, неправду, вбивства й інші аморальні вчинки. Як пожартував з цього приводу один з послів англійського короля Якова I, політик — “це ввічлива людина, що повинна брехати в інтересах своєї держави”. І хоча колізії між політикою і моральністю виникають далеко не завжди, у випадку появи таких протиріч вони частіше розв'язуються на користь інтересів.

3. Узагальненість, безособовість, представницький характер та опосередкованість здійснення політичних рішень, що полегшує відступ від моралі. Політичні рішення звичайно приймаються від імені партії, народу, нації, класу і т.п. і стосуються не конкретних особистостей, а досить загальних соціальних груп і об'єднань. Ті, хто приймає рішення, як правило, їх безпосередньо не виконують і часто не бачать і не почувають негативних наслідків своєї політики. Прийняти загальне рішення, наприклад про ліквідацію цілого експлуататорського класу, у моральному відношенні значно легше, ніж самому знищити хоча б одного його представника.

4. Вплив на політику групових цінностей і групової моралі, часто таких, що суперечать загальнолюдським основам моральності. Спроби створити нову, класову мораль, відмінну від традиційної моральності, були розпочаті в країнах бюрократичного соціалізму. “Наша моральність, — говорив Ленін, — підлегла цілком інтересам класової боротьби пролетаріату. Наша моральність виводиться з інтересів класової боротьби пролетаріату”.

5. Мультиплікаційний ефект політичних зловживань. Він полягає в тому, що аморальні дії у вищих ешелонах влади мають властивість збільшуватися, наростати подібно сніжному кому. Реально це виявляється в тому, що аморальний вищий керівник звичайно прагне звільнитися від чесних працівників чи зробити їх своїми спільниками, оточує себе бажаними людьми, що, у свою чергу, також плодять собі подібне оточення.

Мультиплікаційний ефект зловживань веде до закритості й виродження правлячої еліти. Його прояви особливо великі в жорстко централізованих політичних структурах зі слабко розвиненими автономією частин та контролем знизу.

6. Орієнтація політики на ефективність, досягнення мети. Як уже відзначалося, політичні організації і рухи створюються для реалізації визначених цілей. Шляхи і засоби їхнього досягнення мають для членів організації другорядне значення, що полегшує можливість використання керівниками аморальних засобів. Саме за результативність керівництво несе відповідальність перед членами організацій і електоратом. Засоби ж і способи одержання результатів мало кого цікавлять і звичайно залишаються в тіні.

7. Конфликтность політики, її функціонування як відносин друзів (союзників) — ворогів (суперників), що підвищує емоційну ворожість чи, щонайменше, напруженість між суб'єктами політики. Ворогам же чи суперникам, як відомо, дуже рідко прагнуть робити добро, а це — важлива вимога моральності.

8. Публічність політики, увага до неї з боку суспільства, а також вищі моральні вимоги, пропоновані громадянами до політичних лідерів. Політика торкається інтересів багатьох людей. Тому її головні творці на очах у суспільства. Їх вважають не тільки найбільш компетентними, але й кращими, гідними довіри людьми.

Політики оцінюються громадянами насамперед у двох головних якостях: ділових (компетентність, енергійність, уміння керувати людьми) і людських, моральних (порядність, справедливість, турбота про людей, готовність захищати їхні інтереси). Через підвищену суспільну значимість діяльності політиків об'єктом суспільних суджень є не тільки їх професійне, але й особисте життя. При цьому судять політиків звичайно більш суворо, ніж рядових громадян. Так, наприклад, у США вже чимало претендентів у президенти і парламентарії поплатилися політичною кар'єрою за недоплату податків за те, що колись мали коханок і це стало надбанням громадськості. У відношенні рядових громадян такі факти майже ні в кого не викликають особливого осуду.

Таким чином, реальна політика, як видно зі сказаного вище, дуже часто буває далека від моральності і вважається багатьма “брудною справою”. Однак цілком відірватися від моралі політика не може, тому що це рано чи пізно веде до компрометації самої політики і деградації всього суспільства. Усвідомлення цього, так само як і претензія на реалізм виявляються в наступному, четвертому, підході до взаємовідносин політики й моралі.

Цей (четвертий) підхід сьогодні переважає серед вчених і політиків. Він виходить з визнання необхідності впливу моральності на політику, що враховує специфіку останньої.

Один з найважливіших засновників компромісного підходу — М.Вебер. Він вважав, що не слід цілком розділяти етику і політику, хоча необхідно уважно враховувати особливості останньої. Не може існувати єдиного морального кодексу, однаково застосовного до ділових і сексуальних, до службових і сімейних відносин, до друзів і конкурентів тощо. Тому етика повинна враховувати особливості політики, головною з який є застосування насильства. “Саме специфічний засіб легітимного насильства [...] у руках людських союзів, — писав він, — і обумовлює особливість всіх етичних проблем політики”.

Ця особливість робить для політики неможливим слідування, наприклад, євангельській заповіді не противитися злу насильством. Політик у силу своїх професійних занять повинен боротися зі злом, у противному випадку він несе відповідальність за його перемогу.

Для того щоб окреслити межу впливу моральності на політику, Вебер розділяє мораль на етику переконань і етику відповідальності. Етика переконань означає невідступне слідування моральним принципам, незалежно від того, до яких результатів це призведе, не зважаючи на витрати і жертви.

Етика відповідальності, навпаки, припускає врахування конкретної обстановки, орієнтацію політики в першу чергу на її наслідки, внутрішню відповідальність політиків за ті результати своїх дій, які можна передбачати, готовність запобігти більшому злу, у тому числі і за допомогою зла меншого. Співвідношення етики відповідальності й етики переконань у реальних діях повинний визначати сам політик.

Ці ідеї Вебера про співвідношення моралі і політики одержали досить широке поширення. Незважаючи на свою удавану реалістичність вони мають ряд слабостей. Насамперед Вебер фактично зводить політику до легітимного використання насильницьких засобів, обмежуючи тим самим можливості впливу моральності на політику. Однак задачі політики, особливо у сучасних демократичних державах, набагато складніші, ніж застосування насильства. Без громадянської відповідальності, готовності до компромісів, солідарності і кооперації політичних акторів неможлива сучасна правова держава. Вихід змісту політики за межі сфери застосування насильства дозволяє ширше використовувати в ній моральні цінності.

Друкується за: Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С.59-63.

Дата добавления: 2015-05-23