Основні напрями західноєвропейської політичної думки XIX - початку XX СТ. 3 страница

Дух непримиренної класової боротьби, революційності
проймав усю творчість В. І. Леніна, в тому числі його вчення
про державу, яке найповніше викладене у праці «Держава і
революція. Вчення марксизму про державу і завдання
пролетаріату в революції» (1917). Як і К. Маркс та Ф. Ен-
гельс, В.І. Ленін виходив з того, що політика є похідною від
економіки («концентрований вираз економіки»), а держа-
ва — це «продукт і вияв непримиренності класових супереч-
ностей», знаряддя класового панування. Вона здійснює

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

політику, яка відповідає корінним економічним, політичним
та ідеологічним інтересам пануючого класу.

Головним питанням будь-якої революції, за В. І. Лені-
ним, є питання про державну владу. Пролетаріат, який
оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній рево-
люції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює
свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ле-
нін, також є владою, яка спирається безпосередньо на
насильство і не пов'язана ніякими законами. Та вона на-
багато демократичніша, ніж демократизм буржуазної держа-
ви, бо насильство здійснює не меншість над більшістю
(буржуазія над трудящими), а значна більшість — робітники
і найбідніші селяни (союз робітничого класу з селянством
В. І. Ленін проголошував вищим принципом диктатури
пролетаріату) над незначною меншістю — поваленою
буржуазією. «Буржуазну демократію» В. І. Ленін вважав
«вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для
багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних».
На його думку, в капіталістичному суспільстві демократія є
демократією для багатих тому, що вона не забезпечує фак-
тичної рівності експлуататора з експлуатованим, що останній
позбавлений матеріальних можливостей практично користу-
ватися свободою слова і зборів, правом брати участь в
управлінні державою тощо. У зв'язку з цим він скептично
ставився до так званих буржуазно-демократичних прав і
свобод.

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за
В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси
державної і громадської організації, елементи представниць-
кої і безпосередньої демократії і покликана сприяти залу-
ченню мас до управління державою. У Радах поєднуються
законодавча й виконавча функції державної влади — вони
одночасно приймають і виконують закони, а також контро-
люють їх виконання. В. І. Ленін, таким чином, як і К. Маркс
та Ф. Енгельс, заперечував фундаментальний принцип
демократичної організації політичного життя суспільства —
принцип поділу державної влади.

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури
пролетаріату в цілому, за В. І. Леніним, має бути комуніс-
тична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці
це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка

спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана
ніякими законами) диктатурою партії, а в кінцевому
підсумку — її керівництва. Зрозуміло, що за таких умов не
може бути й мови про правову державу, політичний та
ідейний плюралізм у суспільстві, без якого немає демократії.
Органічною складовою політики держави диктатури проле-
таріату стає насильство у його крайніх, терористичних
формах.

Загальні уявлення В. І. Леніна про соціалістичне і кому-
ністичне суспільство принципово не відрізнялися від відпо-
відних поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Щодо конкретних
шляхів і методів будівництва соціалізму В. І. Ленін неодно-
разово змінював свою думку.

Очевидно, що марксизм (марксизм-ленінізм) є альтерна-
тивою лібералізму. Він заперечує ідеї суспільного договору і
природного права як найважливіші теоретичні засади
лібералізму, відкидає принципи поділу влади і верховенства
права як головні підвалини демократичної організації
політичного життя суспільства. Якщо в лібералізмі централь-
ною є ідея індивідуальної свободи, то в марксизмі — ідея
соціальної рівності. А соціальна рівність та індивідуальна
свобода, як відомо, є альтернативними явищами суспільного
життя. Зрештою, такі відмінності між лібералізмом і
марксизмом закономірні, оскільки виникли вони й розви-
валися як ідеології різних суспільних класів — буржуазії і
пролетаріату, інтереси яких, за марксизмом, є протилеж-
ними. Й допоки зберігатиметься такий поділ суспільства на
класи, хоч би як їх називали, існуватимуть ліберальні й
комуністичні ідеї.

Елітизм Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії
політичної думки склався ще один важливий

напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму
як критична переоцінка досвіду представницького правління й
ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації
і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення
марксизму до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насиль-
ницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством
завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми
творцями теорії еліт були італійські соціологи Гаетано
Моска (1858— 1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Свої
погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи полі-

Становлення та розвиток політичних ідей

Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

тичної науки» (1896), яка була перекладена англійською
мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939).
Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспіль-
ствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким
управляють. Перший клас завжди складає незначну мен-
шість суспільства. Він здійснює всі політичні функції,
монополізує владу й користується притаманними їй приві-
леями, тоді як другий клас — значно численніший —
управляється й регулюється першим.

Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й по-
винна перебувати в руках меншості — політичного класу.
Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди
переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від
меншості до більшості. Вчений проаналізував особливості
формування політичного класу і його специфічні власти-
вості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність
цього класу до управління іншими людьми, а також мате-
ріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними.

Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного
класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й
демократичну. Перша з них проявляється у прагненні полі-
тичного класу стати спадковим якщо не юридичне, то
фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть
другої тенденції полягає в оновленні складу політичного
класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних
представників нижчих верств суспільства. Переважання
аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації»
політичного класу, його виродження, що, в свою чергу,
призводить до суспільного застою та активізує боротьбу
нових соціальних сил за здобуття панівних позицій У
суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки,
упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здат-
ним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш
бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і
демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступ-
ництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне
оновлення самого керівництва.

Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію
політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього
питання він виклав головним чином у праці «Трактат із
загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето
виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна

Дата добавления: 2015-05-23