Сучасні зарубіжні педагогічні виховні парадигми та концепції

У процесі теоретичного обґрунтування й пояснення природи виховання виділяють три основні парадигми, що відображають певне відношення до соціальних і біологічних детермінантів.

Парадигма соціального виховання (Бурдьє П., Капель Ж., Кро Л., Фурастьє Ж.) орієнтується на пріоритет соціуму у вихованні людини. Її прихильники пропонують коригувати спадковість за допомогою формування відповідного соціокультурного світу вихованця.

Прихильники другої, біопсихологічної парадигми (Галь Р., Медичі А., Міаларє Г., Роджерс К., Фабр А.) визнають важливість взаємодії людини із соціокультурним світом і одночасно відстоюють незалежність індивіда від впливів останнього.

Третя парадигма акцентує увагу на діалектичній взаємозалежності соціальної й біологічної, психологічної та спадкової складових у процесі виховання (Васильєва З.І., Новікова Л.І., Макаренко А.С., Сухомлинський В.А).

Відповідно до філософської концепції, що визначає принципи й особливості виховання, виокремлюють наступні моделі виховання:

- прагматична модель – навчання вихованців рішенню реальних життєвих проблем і досягнення успіху в житті, передача тільки корисних у житті, практико-орієнтованих знань, спрямованість виховання на індивідуальний саморозвиток вихованця (Монтень М., Спенсер Г., Дьюї Дж. та ін.);

- соціетарна модель базується на певній системі цінностей, що притаманна даній соціальній групі чи суспільству. Всі інші цінності визнаються помилковими. Наприклад, релігійна, комуністична, націоналістична модель;

- гуманістична модель – організується на основі взаємодії, обліку особистісних і індивідуальних особливостей вихованця, прийняття його таким, який він є, створення атмосфери довіри, підтримки і захисту (Фромм З., Ясперс К., Роджерс К., Маслоу А. та ін.);

- технократична модель – заснована на твердому управлінні й контролі вихованця, технологічній організації виховного процесу, його відтворюваності й одержанні бажаного результату насамперед у поведінці в різних соціальних ситуаціях. Виховання розуміється як формування типу поведінки вихованця за допомогою розробленої системи підкріплень (Скіннер В. та ін.);

- антропоцентрична модель виховання спирається на розуміння сутності людини як відкритої системи, що постійно змінюється й оновлюється одночасно з постійно оновлюваним в процесі його активної діяльності навколишнім світом, а також на положення сутності виховання як створення середовища, максимально сприятливого для саморозвитку індивіда. Тобто процес виховання людини не може бути обмежений нормами або орієнтований на ідеал, а отже, не може мати завершення. Досить лише програмувати процес развитку особистості – що потрібно зробити вихователеві, щоб зберегти людське в учні й допомогти вихованцеві в процесі саморозвитку, проявах творчості, знаходженні духовного багатства, проявах індивідуальності. Процес виховання повинен будуватися так, щоб вихованець міг удосконалюватися у всьому різноманітті проявів людини. У рамках даного напряму можливі різні системи організації виховання – з позиції домінування біології, етики, психології, соціології, релігійної й культурної антропології в їхньому взаємозв’язку;

- вільне виховання – це варіант демократичного стилю виховання, що направлене на формування інтересів у вихованців і створення умов для вільного вибору способів їхнього задоволення, а також цінностей життя. Провідною метою такого виховання є навчання й приучення вихованця бути вільним і відповідати за своє життя, за вибір духовних цінностей. Прихильники даного напряму спираються на ідею, що людську сутність індивіда становить здійснений їм вибір, а вільний вибір невіддільний від розвитку критичного мислення та від оцінки ролі соціально-економічних структур як факторів життєдіяльності, від відповідальної активності у визначенні способів керування собою, своїми емоціями, поведінкою, характером людських відносин у суспільстві. Тому вихователь покликаний допомогти вихованцю зрозуміти себе, усвідомити свої потреби й потреби оточуючих людей та вміти їх погоджувати в конкретних життєвих обставинах. Виховання при цьому допомагає природі дитини або дорослої людини, усуваючи шкідливі впливи, забезпечувати природний розвиток. Завдання такого виховання – привести в гармонію дію цих сил;

- ідеалістична модель – виховання як створення для вихованця такого середовища, завдяки якому закладені в душі вічні й незмінні ідеї сформували б повноцінну особистість (Платон, Мор Т., Кампанелла Т., Песталоцці Й. та ін).

До основних сучасних педагогічних виховних концепцій, що спираються на відповідні філософські, відносять:

- прагматизм (від грец. справа) – філососько-педагогічний напрям, що сприяє зближенню вихо­вання з життям, досягненню цілей виховання в практичній діяльності. Засновники прагматичної філософії Ч. Пірс (1839-1914 рр.) і У. Джемс (1842-1910 рр.) претендували на створення нової філософії, що має стояти поза ідеалізмом і матеріалізмом. Ідеї ранніх прагматистів розвивав аме­риканський філософ і педагог Дж. Дьюї (1859-1952 рр.), який систематизував їх і назвав інструменталізмом;

- неопозитивізм – напрям, спрямований на осмислення ком­плексу явищ, зумовлених науково-технічною революцією. Зародившись у надрах класичного позитивізму на етич­них ідеях Платона, Арістотеля, Юма, Канта, новий напрям поступово зміцнів, набувши значного поширення на За­ході. Нинішній педагогічний неопозитивізм найчастіше іме­нують „новим гуманізмом”. Щодо деяких його напрямів також вживають термін „сцієнтизм” (від англ. Sciense – ­наука). Найвизначніші представники нового гуманізму ісцієнтизму – П. Херс, Дж. Вільсон, Р.С. Пітерс, А. Харріс, М. Уорнок, Л. Кольберг та ін. Основні положення педагогіки неопозитивізму ґрунтаються на переконаннях, що виховання має бути очищене від світоглядних ідей, оскільки соціальне життя в умовах науково-технічного прогресу є потребою в „раціональному мисленні”, а не в ідеології; повна гуманізація системи виховання означає, що прихиль­ники нового гуманізму вважають основним засобом утвер­дження в усіх сферах життя суспільства справедливості як вищого принципу стосунків між людьми. Прихильники сцієнтизму керуються не почутгями, а логі­кою і переконаннями. Вони стверджують, що лише за допо­могою раціонального мислення як головного критерію зрілості особистості вона зможе виявити здатність до самореалізації, спілкування з іншими членами суспільства. Людина сама про­грамує свій розвиток, що впливає на її соціальний досвід. Тому у вихованні головну увагу слід приділяти розвиткові людського „Я”;

- екзистенціалізм (від лат. еxistentia – існування) – філо­софський напрям, який вищою цінністю світу визнає осо­бистість. Найяскравіші представники сучасної екзистен­ціалістської педагогіки – Дж. Кнеллер, К. Гоулд, Е. Брей­зах (США), У. Баррет (Велика Британія), М. Марсель (Франція), О. фон Больнов (Німеччина), Т. Морита (Япо­нія), А. Фалліко (Італія). Екзистенціалісти дотримуються думки, що самобутності особистості особливо шкодить колектив, який перетворює людину на „стадну тварину”, нівелює і пригнічує її „Я”; існування власного „Я” людини передує її сутності і тво­рить її; кожна особистість – неповторна, унікальна, особли­ва, а кожна людина – носій своєї моральності;

- неотомізм – релігійне філософське вчення, що дістало назву на честь католицького богослова Фоми Ак­вінського (1225-274 рр.). Розгорнутий виклад педагогічної концепції сучасного неотомізму належить відомому фран­цузькому філософу Ж. Марітену. Видатні представники католицької педагогіки – У. Каннінгам, У. Макгакен (США), М. Казотті, М. Стефаніні (Італія), В. фон Ловених (Німеччина), Р. Лівігстон (Велика Британія), Е. Жільсон (Франція). Неотомісти визнають існування об’єктивної реальності, але ставлять цю реальність у залежність від волі Бога. Світ є втілення „Божественного Розуму”, а теологія – вищий ступінь пізнання. Сутність світу, за твердженням неотомістів, незбагненна для науки. Тому пізнавати її можна лише, на­ближаючись до Бога, „надрозумом”. Науці доступний тіль­ки той матеріальний світ, що оточує людину. Тому потріб­но вдосконалювати „справжню освіту”, залучаючи молодь до культури на основі релігійних цінностей, у вихованні ві­ри в Бога, що наближає людину до вищого вияву його ро­зуму;

- біхевіоризм (від англ. behavior – поведінка) – психо­лого-педагогічна концепція технократичного виховання. Засновник класичного біхевіоризму – видатний амери­канський філософ і психолог Дж. Уотсон. Необіхевіори­сти – Б. Скіннер, К. Халл, Е. Толмен, С. Прессі та ін. З погляду біхевіоризму, технократичне виховання ґрун­тується на новітніх досягненнях науки про людину, викори­станні сучасних методів дослідження її інтересів, потреб, здібностей, чинників, що детермінують поведінку [5].

У сучасних умовах значного поширення набуває концепція полікультурного виховання. Вона передбачає адаптацію людини до різноманітних цінностей у ситуації існування безлічі різних культур, взаємодію між людьми з різними традиціями, орієнтацію на діалог культур, відмову від культурно-освітньої монополії відносно інших націй і народів. Реалізація її ідей спрямована на створення такої атмосфери, живучи в якій будь-яка людина почувала б себе не тільки сином своєї батьківщини, але й громадянином всесвіту, розуміла і поважала, зберігала не тільки культуру свого народу, а й культури інших народів, а отже, поважала право іншої особистості на вільний культурний розвиток.

Дата добавления: 2015-05-23