КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Структурованість знання 1 страница
Світськість освіти Виховання Системність освіти Поняття соціології освіти у творчості Герберта Спенсера Виховна освіта Освіта має своїм призначенням загальне виховання, яке змінює, попри будь-якій іншій тенденції, її характер та напрямок. Представлення освіти і виховання у вигляді діяльності, що (розташовані у порядку спадання їх значимості): · Слугують безпосередньому збереженню індивіда · Опосередковано слугують самозбереженню · Метою яких є виховання майбутнього покоління · Пов’язані з підтримкою соціальних і політичних відносин · Змішані види діяльності, які наповнюють дозвілля, присвячені задоволенню смаків та почуттів "Підготовка до певного життя", що включає: · "навчанням всім тим знанням і відомостям, які необхідні для успішної само підтримки та підтримки сім’ї"; · "передбачає розвиток здібностей у тому напрямі, щоб зробити для людини доступнішими всі радощі, які можливо почерпнути у природи та людини". При цьому, виховання не є простим механізмом передачі певного набору знань і навичок. Воно повинне сприяти розвитку особистості. Відокремлення освіти світської від освіти теологічної та теософської. Одначе Спенсер не наголошував на повному поглинанні світською освітою регілійної освіти, а робив акцент на складній системі взаємозв’язків освіти релігійної, яка, хоч і відходить у минуле, проте все ще залишається доволі впливовою в освітній сфері. Структура знання складається із: 1. Природничо-наукового 2. Гуманітарного 3. Технічного
Міждисциплінарні зв’язки соціології освіти Соціологія освіти випливає на межі цілої низки інших суспільствознавчих дисциплін. Вона використовує досягнуті ними результати і методи, залучаючи їх у тканину власних досліджень. З іншого боку, її власні здобутки впливають на інші науки. Тому виникає необхідність визначити місце і специфіку соціології щодо близьких їй суспільствознавчих дисциплін. Найтісніші зв’язки соціології з філософією. І це зрозуміло. Подібно до цілого ряду інших наук, соціологія виникає і розвивається у просторі філософських міркувань щодо загальних закономірностей будови, функціонування і розвитку суспільства, важливою сферою якого є система виховання. Сказане в першу чергу стосується загально соціологічної теорії. Соціологія ж освіти, як спеціальна соціологічна теорія, співвідноситься із соціальною філософією опосередковано. Філософія є певним світоглядом, а останній залежить від типу суспільства, інших плинних чинників. Саме завдяки їх воно окреслює загальні нормативно-ціннісні орієнтації і засади теоретичного пізнання та практичних дій. Нехтувати ними у повній мірі не може жодна суспільствознавча наука, в тому числі і соціологія освіти. Адже, перш ніж ґрунтовно вивчати свій власний предмет, вона має визначитись у найсуттєвіших світоглядних і методологічних засадах щодо природи суспільного оточення, можливостей його наукового пізнання і практичного перетворення. Існують суттєві взаємозв’язки економічних і педагогічних наук з одного боку, економіки і соціології освіти — з іншого. Продуктивні зв’язки тут визначаються антологічною єдністю предмету дослідження — школа і освіта. Розбіжності виникають з причин відмінності наукових підходів і кінцевої мети дослідження. Економіку цікавлять продуктивність і ефективність використання індивідуальних і колективних інвестицій в освіту. Зокрема, питання про те, як досягти тут найвищої продуктивності використованих ресурсів і коштів, тобто максималізація прибутку та визначення його критеріїв. Соціологію освіти більше цікавить економічний інтерес як мотив поведінки щодо отримання освіти певного рівня. Отож, вона розглядає діяльність основних суб’єктів освітнього процесу, в тому числі і через їх економічну поведінку, вивчаючи вплив економічного чинника на загально структуру мотивації освітніх дій. Особливі стосунки соціології освіти і соціальної психології. Адже всі суспільні відносини відбиваються у суб’єктивно-психологічних взаєминах. Без їх врахування соціологічне пояснення ніколи не буде всебічним і повним, в тому числі і у сфері навчання і виховання. Соціологія освіти завдячує своїми зв’язками з історією, етнографією, демографією. Історія школи разом з історією культури складає важливу частку громадської історії, виявляє і описує основні закономірності еволюції школи, освіти, вчительської професії, її зв’язок із суспільним розподілом праці: пояснює природу управлінських структур, розкриває історично конкретне місце школи в структурі державних органів, показує незворотній рух системи освіти від периферії до центру суспільного життя. Етнографія знайомить із законами господарського і культурного освоєння даним етносом певної історичної території, допомагаючи школі прищеплювати учням відчуття приналежності до свого народу, а соціології — розкрити розмаїття соціокультурних функцій освіти. Демографія показує місце підростаючого покоління в загальній структурі населення, тенденції його зростання чи спаду. Це сприяє соціологічним прогнозам в оцінці ними можливостей школи краще адаптуватися до майбутніх перемін. Таке ж значення мають демографічні показники стосовно інших груп населення, які в умовах становлення системи безперервної освіти майже всі без винятку стають об’єктом педагогічних зусиль.
2) Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з´ясування її специфічних рис, до яких належать:
3) Відновлення незалежності України разом з демократизацією законодавства і суспільної організації створило передумови для відродження і розвитку приватного (недержавного) сектора вищої освіти. Державні заклади виявили неспроможність швидко подолати нераціональну структуру підготовки кадрів, що склалась в умовах централізованої економіки, і задовольнити потреби ринкової економіки, що зароджувалась, у відповідних кадрах. Паралельно з становленням ринкової економіки переживала процес становлення і приватна освіта як ринковий феномен. Зміни, що сталися у сфері вищої освіти України з появою навчальних закладів недержавної форми власності, мають настільки велике значення, що деякі автори схильні вважати їх «революцією вищої освіти». Антошкіна Л.І. вказує, що «характерною особливістю формування недержавного сектора у вищій освіті була саме активізація підприємницької діяльності» На користь розширення приватної освіти висуваються такі аргументи: – необхідність забезпечення фінансування освіти, достатнього для потреб сучасного соціально-економічного розвитку; – необхідність трансформації системи освіти з метою поліпшення якості навчання за умов обмежених можливостей державного бюджету через створення конкурентних умов; – сучасна економічна ситуація є дуже мінливою, і відповідно – система освіти повинна бути більш гнучкою, здатною пристосовуватись до нових умов і вимог ринку праці. Потреба зробити навчальні заклади більш динамічними реалізується у наданні їм більшої автономії та можливостей отримувати додаткові доходи від своєї діяльності, що відповідає засадам функціонування приватних ВНЗ; – розширення потреби в освіті за різними культурними та релігійними моделями, в яких зацікавлені певні групи населення; – зростання приватного інтересу всіх громадян до освіти в результаті підвищення значення знань як фактора економічного і соціального розвитку. Узагальнюючи дослідження недержавного сектору вищої освіти, можна виділити наступні етапи його розвитку, одночасно відмічаючи, що процес ще триває. Перші чотири етапи супроводжувалися пошуком на державному рівні найефективніших норм функціонування приватного сектора освіти. У цей час приватний сектор вищої освіти став об’єктом високої зацікавленості і потенційних клієнтів (молоді та батьків), і політиків, і науковців-педагогів. Перші українські приватні ВНЗ були створені у 1990-1992рр. на основі Законів «Про підприємництво в Українській РСР», «Про підприємства», «Про освіту», переважно вони мали форму МП і ЛТД і діяли без будь-яких ліцензій. За цей період було створено біля 500 приватних ВНЗ, багато з яких не мали навіть елементарної матеріальної бази та кадрів, і багато з них було ліквідовано через рік-два, не зробивши жодного випуску (точну цифру ВНЗ на той час встановити не можна, оскільки централізовоного обліку новостворених закладів не було). Зокрема, не був чітко визначений набір документів, потрібних для реєстрації ВНЗ, яку могли здійснювати і місцеві органи влади. Відкрити у той час ВНЗ було так само легко, як звичайний магазин. В той час у Росії, наприклад, відкриття освітнього закладу було можливим тільки після висновку експертної комісії, що створювалася державним органом управління освіти або органом місцевого самоврядування. Така вітчизняна практика пояснювалась і браком відповідного досвіду, і тим, що в державних органів освіти не вистачало часу на роботу з приватними закладами. Низька якість роботи багатьох із новостворених ВНЗ, на жаль, компроментувала роботу і тих з них, які працювали по-новаторськи і змусила державні органи поступово шукати способів подолання некерованості в сфері недержавної освіти. У процесі створення приватних ВНЗ були і позитивні сторони: – молодь отримала можливість альтернативного вибору у процесі здобуття вищої освіти і за формами, і за спеціальностями; – новостворені ВНЗ надали можливість вчитись тисячам молодих людей, адже цей період характеризувався соціально-економічною кризою і держава нічого не могла запропонувати вчорашнім випускникам; – держава, не обмежуючи будь-якими актами створення приватних ВНЗ, розв’язала творчу ініціативу працівників освіти і всіх бажаючих у творенні нових типів навчальних закладів, включаючи і вищі. Це у той час, коли, зважаючи на низькі заробітки, відбувався масовий відплив науково-педагогічних кадрів з освітнього сектора, а вкрай низький конкурс в аспірантуру свідчив про падіння престижу цієї сфери. В останні роки темпи зростання недержавного сектора вищої освіти уповільнилися, що пояснюється насамперед насиченістю ринку платних освітніх послуг, а також широким впровадженням контрактної підготовки кадрів у державних ВНЗ. Таким чином, розвиток недержавного сектора вищої освіти характеризується суттєвим зростанням основних кількісних параметрів, а сьогодні актуалізується нарощування якісних показників роботи недержавних ВНЗ. В сучасних умовах становлення і розвиток недержавних закладів освіти, крім активізації підприємницької діяльності в країні, визначаються наступними значимими факторами: 1. Давні традиції. Україна має багаті історичні традиції функціонування недержавного сектору освіти, який був ліквідований у перші роки радянської влади. Перші вищі навчальні заклади – Острозька та Києво-Могилянська академії – утримувалися на кошт релігійних і громадських організацій, а також меценатів, якими завжди славилася Україна. Через це деякі дослідники ведуть мову про відродження, а не створення у нас приватної освіти. 2. Привабливість ринку освітніх послуг. Ринок освітніх послуг був і залишається досить привабливим, що зумовлюється значною його місткістю (яка тепер звужується), а також можливістю отримання прибутків. 3. Невтішні прогнози соціально-демографічного розвитку України. Йдеться насамперед про тенденцію скорочення народжуваності. Це неминуче призведе до посилення конкуренції як між державними і недержавними ВНЗ, так і всередині недержавного сектору. У боротьбі за студента приватні ВНЗ змушені будуть покращувати свою діяльність. Ті ж НЗ, які виявляться неспроможними зберігати і підвищувати свою конкурентоспроможність, вибуватимуть з ринку. 4. Глобалізація. У більшості визначень глобалізації йдеться про вираження комплексного взаємного переростання суспільних процесів (економічних, соціальних, правничих, культурних), яке відбувається в просторі і часі. Саме глобалізацію, як породження лібералізму, визначають каталізатором процесу всезагальної комерціалізації і впровадження логіки конкурентної боротьби і ринку в такі сфери, як культура, освіта, охорона здоров'я, які ще донедавна розглядались як «суспільне благо». Отже, глобалізаційні тенденції поширюються і на ринок освітніх полуг і є важливою проблемою для вищої освіти. Зміни, які відбуваються на міжнародному освітньому ринку, свідчать про те, що невід’ємним елементом вищої освіти стає інтернаціоналізація. У зв’язку з процесами інтернаціоналізації та глобалізації навіть виник термін «макдоналізація» освіти, основною небезпекою якого визнають можливість розповсюдження єдиної формули і копіювання західної моделі освіти, нівелювання культурних особливостей країни. Економічна інтеграція вимагає певної стандартизації процесів і результатів освітньої діяльності. Міжнародна конкуренція стоїть на порозі кожного ВНЗ в особі зарубіжних університетів, коледжів і шкіл бізнесу, які рекрутують українських студентів і пропонують різні програми вже в Україні. Одночасно українські студенти, які отримають знання на батьківщині, повинні мати можливість застосувати їх в інших країнах, як для продовження навчання, так і для професійної діяльності. 5. Регіональний фактор, вплив якого на розвиток недержавних ВНЗ пов’язується з відмінностями в соціально-економічному розвитку регіонів. Хоча приватні ВНЗ III-IV рівнів акредитації функціонують практично в усіх регіонах, за винятком Сумської і Чернігівської області, найбільше їх зосереджено в столиці (у Києві діє 22 приватних та 20 державних ВНЗ). Цікаво, що як на початку, так і наприкінці XX ст. приватна освіта, особливо вища, досить чітко локалізувалася в основному в Центральній та Східній Україні. Таке розташування ВНЗ свідчить про те, що новоутворення виникають в містах, де традиційно висока концентрація педагогічних кадрів та існують міцні традиції вищої школи. Приблизно 15% приватних ВНЗ розташовані у причорноморському регіоні, який включає Крим, Одеську, Миколаївську та Херсонську області. У цілому по Україні на недержавні ВНЗ припадає 22,3% загальної їх мережі, тоді як частка кількості студентів ВНЗ приватної форми власності становить близько 15%. Це свідчить про те, що основна частина приватних ВНЗ — маломістка, а тому проблематичними є рівень їх матеріально-технічного і кадрового забезпечення. Отже, приватний сектор системи вищої освіти формується і функціонує з урахуванням регіональних особливостей. Таким чином, щоб діяльність приватних ВНЗ не породжувала зниження якості освітніх послуг, вона повинна бути в центрі уваги органів державної влади, принаймі поки не буде сформовано конкурентного ринку освітніх послуг. Виступаючи проти приватних ВНЗ, Міністерство освіти заперечує основоположний принцип ринку – те, що конкуренція сприяє підвищенню якості послуг, змушує суб’єктів ринку діяти більш ефективно. А щодо дотримання правил конкурентної боротьби, — це функція відповідних державних органів. Що стосується недержавних ВНЗ, то під впливом конкуренції з потужними державними ВНЗ вони змушені: – знаходити ту ринкову нішу, яка являється найбільш витребуваною зі сторони споживачів освітніх послуг;
Дата добавления: 2015-05-23; Просмотров: 420; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |