Щоб бути справді добрим, треба вдаватися суворим

Слово Боже – це істина.

Таким чином, кожне слово, сказане вчителем дітям, мало на меті створити стійкі навики і звички, необхідні їм у майбутньому, і поступово підвести їх до істинної мудрості життя....

Успіх праці лейтенанта швидко переконав пастора..., він зрозумів, що всяке словесне навчання... повинно бути підпорядковане вправам з набуття навичок, необхідних у домашньому побуті, і що ці вправи повинні передувати словесному навчанню. Стосовно словесного навчання релігії, то воно набуває значення лише тоді, коли вправами в цих життєвих навиках закладений міцний фундамент для піднесених прагнень людини, тобто для справжньої мудрості й релігійності.

Він побачив також, що з цього погляду він сам не підходить для керівництва людьми, що лейтенант і навіть Маргрет одним словом своїм можуть досягнути більше для досягнення цієї кінцевої мети, ніж він своїми довгими проповідями або іншими засобами.

... Він не давав уже дітям заучувати напам’ять цілі висловлювання, судження і спірні питання. [Деякі з них] він заклеяв папером у всіх підручниках.

Викинувши з Божою допомогою... весь фантастичний мотлох словесної релігії, він не прагнув підмінити його новим словесним мотлохом. Він прагнув поєднати свої зусилля із зусиллями лейтенанта і Маргрет, щоб без зайвих слів підвести дітей до скромного трудового життя, створенням стійких звичок і мудрої організації життя запобігти зародженню ганебних, нешляхетних і невпорядкованих норовів і цим самим закласти основу тихої, небагатослівної любові до Бога, а також діяльної і скупої на слова любові до ближнього.

Для досягнення цієї мети, він пов’язував кожне слово свого короткого навчання закону Божому з тим, що діти робили, з умовами їхнього життя і праці; і коли він говорив тепер з ними про Бога і вічність, то здавалось, наче він говорить про батька і матір, про дім і батьківщину – одним словом, про всі ті речі, які їм були так близькі....

... Глюфі говорив, що любов у справі виховання людини приносить користь лише тоді, коли йде поруч зі страхом або слідом за ним. „Той, хто хоче виховати людину, – говорив він, – повинен приборкати її злість, переслідувати її лукавість і підступи і, вганяючи її в піт, вигнати все лихе в ній”. Виховання людини, запевняв він, не що інше, як шліфування окремих ланок одного загального ланцюга, що пов’язує разом усе людство.... Так говорила людина, сила якої полягала в тому, що вона знала світ, священнику, слабкістю якого було незнання світу.

Але ж завданням життя лейтенанта було пізнати людей. Своєму батькові він зобов’язаний тим, що з ранніх років звертав на це особливу увагу. І батько вважав людей добрими, які згодом виявлялися злими; розчарування і горе убили його. За кілька днів до смерті він підкликав одинадцятирічного сина свого Глюфі і сказав йому:

- Дитина моя, не довіряй людині, поки не пізнаєш її. Люди обманують, і їх ошукують, але знати людей треба. Приглядайся до них, але не вір їм; візьми собі за правило кожного вечора записувати про людей, з яким ти мав справу, усе, що підмітив, що чув від них, і все, що могло б здатися тобі, що вони собою являють. Якщо ти виконаєш це, життя твоє складеться краще, ти не будеш таким нещасливим, як я, що залишає тебе в цьому гіркому світі без засобів і підтримки.

Це були його останні слова. З того дня Глюфі не пропустив жодного вечора, щоб не виконати заповіт батька.... В цих записках містяться цінні відомості про людей.... зараз вони допомагають йому керувати школою і швидко приводять його до мети.

За вісім днів він вивчив дітей краще, ніж батьки встигли пізнати їх за вісім років. Він користувався цим, щоб, згідно своєму принципу, „вганяти їх у піт”, якщо вони хотіли що-небудь приховати від нього, і щоб душа їхня залишалася відкритою книгою для нього.

Дата добавления: 2015-05-24