Монети Стародавнього Риму 1 страница

Римські монети так само, як монети греків, є своєрідним літо­писом життя і вірувань стародавніх римлян. На найдавніших мо­нетах знаходимо зображення міфологічних персонажів, богів, легендарних історичних героїв.

Наслідуючи традиції Греції, римляни все ж зробили свої моне­ти більш політизованими: там простежуються політичні тен­денції і трапляються прокламації. Усі римські імператори праг-ли зайняти місце богів не тільки на землі, а й на монетах, і тра­диційна Юнона з давніх монет поступається своїм місцем Луцію Суллі, Юлію Цезарю, Октавіану Августу, а іноді боги стають сим­волом того чи іншого імператора. Так, були денарії з аверсом, на якому зображали Венеру (символ імператора Сулли), Купідона, що тримає пальмову гілку, і з написом "Луцій Сулла імператор"; на реверсі — зображення кінної статуї Сулли, якого називають "диктатором". А на римському золотому ауреусі Нерона трапля­ються такі зображення.

Срібні монети Римської імперії*.

Найбільш поширеним номіналом та­ких монет був денарій, який за часів Республіки мав 4 г срібла, а в період ранньої імперії — 3,5 г. Антонініан — монета, яку виготовляли зі сплаву, що містить 40 % срібла.

Бронзові монети Римської імперії: сестерцій, дупондій, ас, семіс, квадрант.

Сестерцій — найбільш поширена бронзова монета, вартість якої становила 1/4 денарія, мала у складі срібло (за часів Рес­публіки), але вже в період ранньої імперії його почали карбувати з яскраво-жовтої латуні (орикалкум). Дупондій — монета у половину сестерція — мала менший діаметр та вагу, крім того відрізнялася від денарія тим, що імпе­ратор на дупондії зображувався у зубчастій короні.Половина дупондія називалася ас. Цю монету карбували не з жовтої латуні, як інші бронзові монети, а з червоної міді.

Грошова реформа Діоклетіана запровадила в обіг нову монету, яку сучасні колекціонери називають фоліс.

27.Монети грецьких міст Північного Причорномор'я, монети Київської Русі.

Монети грецьких міст Північного Причорномор'я

Монети Херсонеса, грецького міста, що знаходилося на місці сучасного Севастополя, відображали культ богині-покровитель-ки Діви, зображення якої знаходимо на херсонеських монетах різного періоду. На реверсі часто зображали тотемних язич­ницьких тварин, типових для релігійних культів народів Старо­давнього Сходу: левів, биків, грифонів тощо. На монетах цього міста траплялися й монограми.

Особливий інтерес викликають монети грецького міста Ольвії, залишки якого знаходяться в сучасній Миколаївській області. Саме тут у різні періоди існування поліса випускали бронзові монети у вигляді дельфінів, які називалися обол. Так, у 550— 520 pp. до н. є. дельфін мав довжину 92—93 мм, а вагу 92—103 г; виготовлений способом лиття, такий дельфін на сучасному ну­мізматичному ринку оцінюється від 5000 до 15 000 дол. США за­лежно від стану збереження.

Маленький дельфін 520—440 pp. до н. є., що мав довжину 32—41 мм, вагу 2,5—3 г, оцінюється зараз у 25—100 дол. США.

Дельфіни фігурують і на ольвійських монетах більш пізніх пе­ріодів, коли монети набули традиційного вигляду і круглої фор­ми. Так, на тетрасарії II ст. н. є. дельфін з'являється на аверсі зни­зу під головою Аполлона, а на реверсі зображено теж традиційно­го для ольвійських монет нашої ери орла (наприклад, статер часів царя Фарзоя). Мідний тетрасарій оцінюється зараз від 300 до 1200 дол. СІЛА, а золотий статер — від 2500 до 10 000 дол. США.

Свої монети мала Боспорська держава зі столицею у Пантіка-пеї (сучасна Керч), пантікапейська срібна, а з IV ст. до н. є. золо­та монета домінували на боспорському ринку. У V ст. до н. є. ви­пускає свою автономну серію срібних монет Німфей — античне місто у східному Криму, на березі Керченської протоки (за 17 км від сучасної' Керчі); наприкінці цього ж століття — на початку IV ст. до н. є. свої монети випускає Феодосія.

Монети Київської Русі

Київська Русь була розвинутою середньовічною європейською дер­жавою і як така мала свої монети, що виливалися з різних металів. Особливістю цих монет була своє­рідна форма. Так звана гривня мала вигляд бруска з дорогоцінного мета­лу, або ромба, або ромба з усіченими краями.

Поряд із в гривнями в Київській Русі були й монети традицій­ної форми.

28. Монети Російської імперії XIX - початку XX ст.

Оскільки протягом трьох століть Україна входила до складу Російської держави, монети Російської імперії були головними грошовими знаками і в Україні. Знання характерних ознак саме цих монет має для митника особливе значення. Більша частина російських монет, що збереглися у досить значній кількості в му­зеях, приватних колекціях, у родинах сучасних українців та росіян, — це монети XIX—XX ст.

Монети Російської імперії XIX—XX ст. можна класифікувати відповідно до періодів правління того чи іншого імператора.

Підвищен­ня монетної стопи (характеристика монети, що визначає її нор­мальну вагу залежно від її номіналу) мідних грошей (з метою ре­гулювання їх вартості з курсом асигнацій) виявилося все ж неми­нучим, із 1810 р. починається карбування мідних монет по стопі в 24 крб з пуда міді. Така монетна стопа збереглася до 1830 p., ко­ли у результаті чергового її підвищення до 36 крб з пуда міді кар­бованець у мідній монеті став повністю рівноцінним асигнацій­ному карбованцю, що коштував на той час близько 27 коп. сріб­лом.

Докорінна реорганізація російської грошової системи на ос­нові срібного карбованця була проведена у 1839—1843 pp. Мідні гроші знов набули ролі розмінного засобу при срібному карбованці. У 1853 р. почалася Кримська війна, що закінчилася тяжкою поразкою Росії і вичерпанням її фінансів. Величезні воєнні ви­трати уряд Олександра II намагався покрити посиленим випуском паперових грошей, що викликало серйозні ускладнення з роз­міном кредитних білетів на срібло чи золото. У пошуках виходу з цього становища уряд збільшує з 1860 р. випуск розмінної сріб­ної монети за рахунок зменшення на 15 % вмісту в ній срібла. Од­ночасно підвищилася стопа мідної монети з 32 до 50 крб з пуда. У такому вигляді розмінні срібні та мідні монети проіснували до кінця царського монетного карбування в 1917 р.

У високопробних срібних монет крупних номіналів (що нази­валися банківськими) і золотих монет зміна вмісту дорогоцінно­го металу була менш значною. На початку царювання Катерини II його було знижено на 21 %, а при проведенні грошової реформи 1895—1898 pp. вага росій­ських золотих монет була зменшена у півтора раза через різке підвищення ціни золота на міжнародному ринку.

Протягом двох століть (з 1700 по 1900 р.) зовнішній вигляд російських монет та набір номіналів, що карбувалися одночасно, змінювався неодноразово. У ряді випадків загальнодержавна мо­нетна система доповнювалася короткочасними спеціальними ви­пусками монет (обласними і національними, для закордонних платежів і деякими іншими). Унікальним явищем у світовому монетному виробництві того часу було карбування російських платинових монет, що продовжувалося з 1828 по 1845 р.

Монетна система імператорської Росії припинила своє існу­вання на початку 1917 р.

Щоб визначити аверс на монетах Російської імперії при наявності державного гербу слід знати, якщо з одного боку портрет імператора або монограма (літери), вензель, то герб – на іншому боці буде реверсом. Якщо на одному боці – герб, а на іншому – номінал, то герб – буде аверсом (орел). На монетах Російської імперії іноді проставляються знаки минцмейстрів – майстрів монетного відділення або чиновник, що відповідає за монетарне виробництво. Такі знаки наносились на мідні, срібні, золоті та платинові монети. Це перші літери імені та прізвища. Знаки граверів зустрічаються на донативних монетах.

29. Техніка виконання і різновиди японської пластичної мініатюри нецке.

Одним із різновидів малої пластики є японська культова статуетка нецке (не-цуке: не – коріння, цупке – прикріпляти, кріпити). Нецке – це маленькі фігурки, які використовували в Японії як противагу (своєрідний брилок) для носіння ключів, маленької коробочки (інро) з тютюном, ліками та іншими маленькими предметами та різними дрібничками. Класичні нецке мали дірочку для просування через неї шнурка на якому тримались всі вище згадані речі. Нецке перекидували через пасок таким чином, що з одного боку знаходились потрібні предмети, а з іншого нецке. Поява такого засобу як нецке пов’язана з відсутністю кишень у народному японському одязі і присутністю в ньому паска. Оригінальні нецке виготовлені з єдиного шматка матеріалу і не мають швів. Найпоширенішими матеріалами для виготовлення нецке: різні породи дерева, слонова кістка, роги тварин, бурштин, нефрит та інші.

Існує шість основних видів нецке:

ü Катаборі – найпоширеніший вид нецке, який формально зображує людей, тварин, міфологічних, релігійних, казкових, історичних героїв.

ü Кагамібута – плаский сосуд вкритий металевою кришкою прекрашеною рубленням.

ü Мандзю – сплюснуте нецке у формі коржа (кругла плоска площина). Зазвичай таке нецке оброблювалося тільки з однієї лицевої сторони.

ü Рюса – різновид мандзю, пов’язаний із діяльністю знаменитого майстра нецке Рюса, зазвичай пуста в середині.

ü Сасі – зазвичай дерев’яні нецке продовгуватої форми із гаком для паска на одному з кінців та з отвором для шнурка на другому кінці. Найстаріша форма нецке.

ü Ітіраку – незвичний вид нецке у формі коробочки, гарбуза сплетена з лози або проволоки.

Нецке мають велику вартість і малі розміри від 1,5 до 5 см у висоту і не мають в основному не мають металевої складової, тому сильно приваблюють контрабандистів.

30. Класифікація зброї.

Зброя – це прилади та предмети, що конструктивно призначені для враження живої чи іншої цілі та надання сигналів. До зброї, що має культурну цінність відносіть зброю всіх видів, що виготовлено до 1945 р. включно.

Озброєння – це покриття і пристосування, що захищають тіло воїна.

За способом дії або способом ураження:

холодна призначена для поразки на короткі відстані, діє не залишаючи руки (шабля, ніж);

метальна – для поразки на відстані (рогатка, арбалет);

вогнепальна – ураження на відстані за рахунок дії газів, що утворюється в результаті запалення вибухової речовини.

За технічно-конструктивними особливостями:

холодна: а) клинква – біла зброя: клинок+короткий черен; Клинок: черен,гарда, полотнина, вістряк. Клинкова зброя буває: короткоклинкова (20-30см); середньоклинкова (50-80см); довгоклинкова (1м). б) древкова (дерево); Характеризується наявністю довгого ратища (дерев”яне), посиленого наконечником (спис, сокира (топор)); в) ударна – наявна бойова ударна частина різної конфігурації (кастет, булава, нунчаки).

метальна: а) ручна – базується на застосуванні мускульної сили (рогатка, лук, дротики); б) механічна – наявність механізму, який діє за принципом пружини (катапульта, арбалет, Давидова проща);

вогнепальна: а) ручна – призначени для індивідуального використання: довгоствольна (гвинтівка, рушниця, автомат) – плечова; короткоствольна (пістолет) – ручна; б) артилерійська – приведення в дію потребує зусиль групи людей (гармата, давній кулемет)

За кінематичними особливостями дії:

холодна: колюча (спис, піка, рапіра, ніж); рубаюча (меч, шабля, сокира); рубаюча колюча (алебарда);

вогнепальна: пневматична – діє за рахунок поштовху стиснутого повітря; вибухова.

Озброєння за призначенням:

щит – індивідуальне. ручне озброєння;

бойові поголов’я: шоломи (відкриті, замкнуті); каски (як відкритий шолом спрощеної конструкції);

натільна броня або лати: м’яка – виготовлена зі шкіри, тканини; кільчаста складена з металу або з кістяних кілець – кольчуга; пластинчата – з металу, дерев’яних, кістяних пластин.

кінська броня складається з: наглавник, натільні лати (з боків); супроводжувальні лати (груди); бойове сідло (захищає спину коня).

31.Український декоративний живопис: школи, жанри.

Розпис – орнаментальний або сюжетний живопис, що прикрашає різноманітні частини архітектурної споруди або предмети, вироби народного мистецтва, художнього ремесла або художньої промисловості.

Декоративні розписи були дуже розповсюджені в багатьох районах України. Ними оздоблювали хати й господарські будівлі, меблі, посуд і дитячі іграшки та різний реманент – вози, сани й знаряддя праці та речі ритуального вжитку.

Найдавнішим й найпоширенішим видом розписів на Україні був розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орнаментальних мотивів. Виконавцями декоративних розписів хат були самі селяни, переважно жінки. Орнамент складався із солярних знаків, кривульок, ялинок і драбинок – тобто з мотивів, які були властиві ще мистецтву стародавніх слов’ян. Орнаментом оздоблювали здебільшого зовнішній бік дверей і одвірки, кути стін і ворота стодоли, яку будували під однією покрівлею з хатою. Малювали переважно білою та ясно-жовтою глиною. Дуже поширеним було й розфарбування дерев’яних віконець – переважно в синій, зелений або жовтий колір. Фарби, якими розписували хати були органічні й мінеральні. Органічні фарби добували переважно з сіна, шовковиці, вишень, цибулі, з квіток соняшника. Ці фарби відзначалися свіжістю кольору та стійкістю проти сонця. Для чорної фарби використовували сажу та деревне вугілля. Мінеральні фарби – жовту та червону готували з місцевих глин. Розписи такими фарбами відзначилися приємною фресковою м’якістю. На трактування орнаменту впливав і характер інструмента, яким користувалися малярки. Розписи робили щіточками з котячої шерсті, якими добре було виводити пелюстки квіток і листя, віхтем із м’якої ганчірки або сухої трави, курячим пір’ям, рогозою чи й просто пальцями

Скрині розписували олійною фарбою переважно з трьох боків. Розпис їх відзначався багатством художніх прикрас та засобів орнаментування і мав свої порайонні особливості. Наприклад, на Харківщині побутували темно-зелені звужені донизу скрині. На Чернігівщині скрині декорувались мотивом ромба в центрі, в якому розміщувалась ваза з симетрично розташованими півоніями.

Дерев’яний посуд розмальовувався для прикрашування інтер’єра житла. Рослинним та геометричним орнаментом покривались тарілки, миски, підноси, сільнички, черпаки, ложки, фляжки та боклаги. Малювалися вазони з квітами, яблука, груші, пташки на гілці. Малюючи посуд, народні майстри використовували однакові кольори фарб: червону, зелену, жовту, синювато-білу, рідше рожеву, золоту та чорну.

Одним з видів народного декоративного мистецтва було писанкарство. Згідно з давньою традицією писанки робили з курячих яєць, а інколи з каменю, дерева чи глини. Писанки найчастіше розфарбовували в два або в три кольори: жовтий і зелений, чорний і червоний, чорний, жовтий і зелений. Поруч з орнаментами нового походження в орнаменті писанок стійко зберігались й орнаменти дуже давні – плетінка, безкінечник, солярні знаки тощо.

Петриківські декоративні розписи (П.д.р.)– один з видів українського народного малювання, що виник у селі Петриківка. характером П.д.р. є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів – цибульки, кучерявки. Широке застосування у П.д.р. мають мотиви садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) і лугових (ромашки, волошки) квітів та ягід – калини, полуниці і винограду.

32. Види філіграней в стародруках і нотних текстах.

Водяні знаки (філіграні) являють собою невеликі зміни в товщині й/або щільності паперу, на якому написаний або надрукований документ. Тому перед впровадженням водяних знаків необхідно одержати його копію, зроблену, наприклад, калькуванням контуру, копіюванням за допомогою електронної або бета радіографії. Електронна й бета радіографії, є кращими на сьогоднішній день методами реєстрації водяних знаків у силу високої якості. Невеликі відхилення в щільності документа досить добре реєструються цими методами. Ці копії мають низьку контрастність, за винятком місць, що містять дуже яскраві або темні плями, обумовлені механічними ушкодженнями або спеціальним кольоровим чорнилом. Для сканування зображень водяних знаків можуть бути використані барабанний або спеціальний планшетний сканер зі слайдом-модулем. Зображення водяних знаків скануються, обробляються в цифровій формі, з метою поліпшення їхньої якості й зберігаються в базі даних як зображення

Порівняння датованих водяних знаків з недатованими є основним метод для визначення часу створення рукописних документів.

Існує велика кількість стандартних каталогів, які містять тисячі контурних зображень водяних знаків, звичайно отриманих ручним калькуванням. Найбільш відомими й широко використовуваними із цих зборів є каталоги, видані Бріке та Піккаром. Ідентичність водяних знаків з екземплярами в стандартних каталогах – гарний індикатор віку водяних знаків і, отже, досліджуваного документа.

Російські бібліотеки мають великі колекції західних середньовічних документів, які були зібрані багатими російськими аристократами в XIX сторіччі. Серед них виділяються дослідницькі центри, що мають найбільші зібрання древніх рукописів у Росії: Державний Історичний Музей, Російська Національна бібліотека, Російська Державна бібліотека й Бібліотека Російської Академії Наук. Більшість водяних знаків у Росії не були видані за межами країни або були недоступні дотепер взагалі.. Відділ Середньовічних Рукописів Державного Історичного музею є лідером в області досліджень середньовічних водяних знаків у Росії. Протягом останніх 20 цей дослідницький центр підготував і видав російською мовою років 5 каталогів водяних знаків. Панівна частина зображень цих водяних знаків були отримані із середньовічних рукописів, що зберігаються в бібліотеках Австрії, в основному з бібліотеки монастиря Клостернойебург, що перебуває недалеко від Відня.

33. Складові частини стародруку та його характерні ознаки.

Рукописних книг найдавнішого періоду Київської Русі майже не збереглося. Від 11 ст. дійшло 33 рукописи, а від 12 ст. – 85 рукописів. Матеріалом для письма до 14 ст. був пергамент, який на Русі називали хартія, шкіра чи телятина (для книг). Рукописи писалися чорнилом і різноманітними фарбами. Чорнила використовували природного походження – сажа, та відвар вільхової та дубової кори, які давали коричнюватий, бурий відтінок. Заголовки та перші букви тексту писали червоною фарбою. Рукописна книга складалась з окремих зошитів, які робили з 4 листів, складених разом, а потім всі ці зошити переплітались (крились). Перепльоти виготовлялись з дерев`яних дошок. Верхня і нижня частини назив. кришками, а торцева частина називалася каптал. Дерев`яна кришка обтягувалась шкірою або різними коштовними тканинами: парчан, атлас, оксамит. Поверх шкіри для збереження від псування прикріплювали металеві бляхи, які називались угольниками і середниками. Цілком рукопис заключали в оклади з дорогоцінних металів і верхню кришку прикрашали дорогоцінним камінням, іноді перлами. Прикрашення самого рукопису складалося з заставки, кінцівки, ініціалів та мініатюр.

Заставки – це графічні декоративні чи сюжетні зображення на початку глави, розділу перед текстом. Кінцівка – це теж саме тільки менші за розміром і в кінці лави чи розділу.

Ініціали – це розмальовані і збільшені перші заглавні букви, що починають розділ, главу чи абзац.

Мініатюра – це ілюстрація до тексту на окремому аркуші або всередині тексту. Походить віл лат. minium – сурик (червона фарба) або від лат. minimum-малий. Мініатюру малювали після написання тексту, тому зустрічаються рукописні книги з незаповненими місцями чи чорновими нарисами. В давніх рукописних книгах існувало кілька орнаментальних стилів:

ü геометричний або рослинний – найдавніший орнамент 11-12 ст. (круги, квадрати… рослини схематично)

ü тератологічний (грецьке терас «страхіття») 13-14ст- зображення химерних тварин (медузи, гідри, дракони), нереальні фантастичні, екзотичні.

ü жгутовий або плетений орнамент (15ст.) – наприклад переплетення мотузки. Заставки плетеного орнаменту складалися з кіл і прямокутників.

ü квітковий або трав`яний орнамент (16-17 ст.) – характеризується посиленням реалізму зображення рослин і трав: букети в вазах, гірлянди, квіти..

ü стародруків орнамент (16-17 ст.) – період початку друкування. В заставках зображували чорні трави і квіти на білому тлі, також ініціали. Ці стародруки перейняли естетику друкованої графіки, але були рукописні.

Друкування в Росії починається в 16 ст. і пов`язане з діяльністю Івана Федорова, який відкрив першу друкарню в Москві (60роки), а потім у Львові (70 роки 16ст.). Всі принципи рукописних книг перейшли на друковану графіку.

34. Типологічні ознаки орнаментальних оздоблень рукописних книжок та стародруків.

1. Оправа може бути з дерева металу, може мати декор.- коштовне каміння, тиснення, карбування.

2. Каптол – торцевий,- скріплював аркуш стародруку.

3. Гравюра відбиття на папері з дошки або металу.

4.Заставка – невелика композиція, орнаментального характеру, що закінчує розділ книжки.

5.Абрис – контурний рисунок на кальці, розташований між сторінками книги.

6. Маргіналії – особисті відмітки, підписи.

35.Різновиди колекційних та поштових марок.

ПМ – знак оплати за пересилання пошт. відправлень. Зображення на ПМ є різновидим промислової графіки, вони створ-ся на основі спец. гравюр або малюнків і размнож-ся способами високого, глибокого або плоського друку. Папір для друкування часто забезп-ся водян. Знаками.

Зображення містить: * назву держави і пошт. адміністрації; * указівку номін. вартості; * напис пам”ятного, пояснювального чи пропагандиського хар-ру.

Окремі екземпляри ПМ розрізняють по: розмірам, формі, номіналу, сюжетом зобр-ня; кольору.

У ході пошт. обігу на ПМ ставлять штемпельÞ ПМ гашені.

Перша ПМ - в Англії в 1840 р та її колоніях. До 1854 вони випускались без зубців. Пізніще марки були введені в Бразилії -1843., Швейцарія - 1843, США – 1847, Франція – 49, Расія – 56. На марках “Клас-го періодду”40-70 рр 19 ст. Зобр-лм портрети держ. Діячів, герби країн та емблемат-ні композиції. Такі зобр-ня наз. стандартними.

З сер. 70 –х р до вживання входять комеморативні (пам”ятні) ПМ, що вип-ся в ознаменування визначних подій та ювілеюв видатних особистостей, в них ускладн-ся зобр-ня, більш різноманітною стає форма: ромбічна, овальна, трикутна. Вперше з”яв-ся в США.

Газетні з 1851р. в Австрії для пересилання період. видань. З зобр-ям голови Гермеса. Доплатні – для перес-ня листів. Службові -для служб. листув-ня. Замовлені – оплата замовлених пошт.відпр-нь. Зворотн і – наклейки на листах, що повернені відправником. Посилкові – оплата пер-ня пошт.посилок.

ПМ термінової пошти (в 71 випуст ООН). Штрафні –оплата відправдень, зданих після роботи пошти.Авіаційні – супр-ла авіац.пошту.ПМ ракетної П– експл-ти із запуском П ракетами. Телеграфні і телефонні –оплата перговорів. ПМ дирижабельної пошти. ПМ голубиної П –для заклеюв.згорнутих листів на тонкому папері, що поміщ-ся в капсули.Консульські – оплата різ.консул.послуг(за візи). Місцеві-оплата П відправника на визначен.тер.Новодемі випуск., коли їх зразки вже не викор-ся. П блок – ПМ видруковані в один і більше рядів.Зчіпка – в листі одночас. були різ. ПМ але однак.тематики.

В 20 ст пош-ся багатокольорові серії присвячені місцевій флорі, фауні, спорту, творим мист-ва та ін. Пм стає графічною мініатюрою, подобою плакату.

Філателія – це колекц-ня знаків поштової оплати (етикетки, штемпелі, штампи, конверти і листівки).Ф-лія розподіляє предмети колекц-ня за історичним та тематичним принципом. Колекції бувають: 1. хронологічні – оь”єкти сист-ся в порядку послідовності випуску, 2 тематичні – в основі індив. Підхід колекц-ра до обраної теми (видатні істор. діячі, спорт, певна країна) 3. спеціальні - колекції: повітряної, корабельної, залізнич. пошти, пошт. штемпелів на ін.

Культ цін-ми явл. ПМ випущені до 1991 р. включно.

36. Рідкісні українські народні інструменти духової групи.

Духові музичні інструменти поділяються за принципом звукоутворення на 3 групи: флейтові, язичкові і мундштучні. Перша група – флейтові або лабіальні (від лат. Labialis - губний) – це інструменти, вібратором в яких є струмінь повітря, що розсікається об гострий край стінки ствола. До флейтових належать фрілкак, флояра, теленка, сопілка, флейта Пана (свиріль), дводенцівка, півтораденцівка, окарина, свистулька. Друга група – язичкові (глотофони або шалмеї) – це інструменти, у яких вібратором є еластична пластина-переривник, тростина, пищик, язичок. До язичкових належать кларнет, фагот, саксофон, волинка, ріжок, гармоніка, баян, гобой, сурма. Третя підгрупа – мундштучні (від нім. Mund – язик, Stuck – частина, кусок) або амбушорні – це інструменти, у яких вібратором є губи виконавця, відповідним чином стулені і приставлені впритул до мундштука. До мундштучних належать ріг, трембіта, пряма металева або дерев’яна труба.

Дводенцівка, півтораденцівка – подвійна флейта. Являє собою дві скріплені сопілки. Причому, у півтораденцівки друга сопілка не має пальцьових отворів. Флейта Пана (свиріль) – складається зі скріплених між собою трубок (від 12 до 20). Виготовляється із тростини очерету, бамбука, граба. Фрілка – поздовжня відкрита флейта. Має 6 пальцьових отворів. Довжина 250-350 мм, діаметр ствола 8-11 мм. Виготовляється з ліщини та бузини. Окарина (від італ. - гусенятко) – належить до різновидності свистунів. Має 7-10 отворів. Як правило, її роблять із глини, хоча й зустрічаються порцелянові. Корпус окарини має вигляд продовгуватого яйця з трохи загостреним одним кінцем. На Гуцульщині носить назву зозулька. Волинка (дуда, коза) – інструмент, що являє собою набір кларнетів з одним спільним гнучким резервуаром для повітря, що вичиняється з овечої, козячої або телячої шкіри. Найпопулярнішим варіантом є волинка, що має три дерев’яні трубки, вставлені в отвори міха. Трембіта – давній мундштучний ритуальний інструмент Карпатського регіону. Довжина – 2,5-4 м, діаметр розтруба – 60-100 мм. Матеріал – смерека. Лігава – укорочена трембіта, що побутує в Поліссі і має довжину 1-2 м. У вузькій частині лігава має товщину 30 мм, у широкій 60-100 мм. Роблять її із сосни, ялини, берези. Часом трапляються дугоподібні лігавки, що нагадують ріг.

Усі вищезазначені інструменти розповсюджені на Гуцульщині, Буковині, Поліссі, в Карпатському регіоні. Майстри-виготовлювачі Д. Демінчук, А. Іваниш, Д. Левицький, Є. Бобровников, В.Зуляк, М.Прокопенко, О.Шльончик.

37.Українські народні музичні інструменти струнної групи.

Струнні інструменти поділяються за способом звуковидобування на фрикційні, щипкові і струнно-ударні. Фрикційні – інструменти, в яких звук видобувається тертям об струну якогось тіла – смичка, колеса: скрипка, басоля (віолончель), контрабас, ліра, бугай (бербениця), козобас (бийкоза). У щипкових звук видобувається щипком пальців або плектром: бандура, ладкова кобза, гуслі. До струнно-ударних належать цимбали, у яких основний принцип звуковидобування – удар по струні паличками.

Басоля - нагадує велику скрипку чи віолончель, хоч стандартних розмірів не має і виготовляється здебільшого аматорами. На території центральних та східних областей України частіше зустрічається чотириструнна басоля, в західних - триструнна. Грають на басолі смичком. Цікавий різновид басолі можна зустріти на Закарпатті. Це п'ятиструнний інструмент, на якому грають щипком плектра або ударяють по струнах спеціальною паличкою – бильцем. Козобас - гуцульська басоля з оригінальним резонатором у вигляді барабана. Гриф, як правило, прикрашає голівка кози, часом над нею, мов парасолька, прикріплена металева тарілочка, брязкіт якої доповнює акомпанемент струнного ударного інструмента. Кобза (бандура) - корпус інструмента овальний, видовбаний з верби, груші, горіха. Спочатку він мав майже симетричну, а із збільшенням струн на корпусі - асиметричну форму. Ліра - інструмент, звук на якому видобували обертанням колеса, що торкалося струн. Одна струна виконувала мелодію, дві інші безперервним гудінням у певному висотному інтервалі створювали аккомпанемент. Ліру називають інструментом з нескінченним смичком. Сьогодні її можна побачити хіба що в музеї. Цимбали - зовні вони схожі на гусла: трапецієподібний дерев'яний корпус, плоскі деки, два резонаторних отвори. Проте, на відміну від гусляра, що видобуває звуки щипком пальців, цимбаліст грає, вдаряючи по струнах спеціальними дерев'яними паличками. До того ж струни групуються по три-п'ять, а іноді по сім, настроєних на одну ноту. Цимбали мають багату музичну палітру і використовуються як для сольної, так і для ансамблевої гри, особливо у троїстих музиках. Дослідники вважають, що предком цимбал є ассірійський сантир - гуслеподібний інструмент трикутної форми, на якому грали ударом паличок по струнах. Згодом він поширився і був удосконалений з Угорщині, Румунії, Югославії, Болгарії, на території нашої країни-в Білорусії та на Правобережній Україні. Під час гри інструмент кладуть на стіл чи на коліна, часто тримають перед собою на ремені, що дозволяє грати стоячи або на ходу під час весільних та інших святкових обрядів, У професіональній народно-інструментальній музиці використовують концертні цимбали, що стоять на ніжках. У них великий діапазон звуків і різноманітні засоби виразності. Цимбалісти-віртуози нерідко поєднують у своїй грі не тільки удари паличок по струнах, а й щипки пальцями.

Дата добавления: 2015-05-24