Рельєф та корисні копалини материка Європи

Корисні копалини

До палеозойських і мезозойських відкладів платформи відносять нафтові і газові родовища (Волго-Уральська нафтогазоносна область, Прикаспійська область, Дніпровсько-Донецький авлакоген, родовища Польщі, ФРН, Нідерландів, Великобританії, Паризького й Аквитанського басейнів, підводні родовища Північного моря); ряд родовищ нафти належить до неогенових відкладів передгірних і міжгірних прогинів Альпійської (Румунія, Югославія, Угорщина, Болгарія, Італія та ін.). Розробляються родовища кам'яного і бурого вугілля: в Україні - Донецький, Львівсько-Волинський, у Росії - Підмосковний, Печерський басейни; у Західній Європі - Верхньосілезький (у Польщі), басейни у ФРН (Рурський, Ахенський, Саарський), Бельгії, Великобританії (Уельський, Ньюкаслський та інші).

Значні поклади залізних руд розробляються в Україні і Росії на Уралі та Кольському півострові, у Воронезькій і Курській областях), у Західній Європі велике значення мають родовища Швеції, а також юрські осадові оолітові руди (Лотарингійський басейн у Франції і Люксембурзі). Велике родовище марганцевих руд розташоване у районі Нікополя. Родовища бокситів є на Уралі та в інших районах Східноєвропейської платформи, в Угорщині, Франції, Югославії, Італії, Греції. Руди кольорових металів (міді, нікелю, кобальту, свинцю, срібла й ін.) поширені в основному у поясі герцинід (у ФРН, Іспанії, Югославії, Болгарії, у Верхньосілезькому басейні Польщі). Родовища кам'яної і калійної солей поширені серед девонських і пермських відкладів України, Білорусі, Прикаспію і Передуралля. Багаті родовища апатито-нефелінових руд розробляються на Кольському півострові. Великі соленосні родовища пермського і тріасового віку знаходяться на територіях Данії, ФРН і Польщі. Велике значення мають родовища калійних солей у ФРН, Франції.

Перевага у європейських платформних структурах виявляється у поширенні рівнинних типів рельєфу, особливо характерних для Східної Європи. Окремі височини, кряжі (Смоланд, Суоменселькя, Манселькя, Західно-Карельська, Вітряний Пояс, Кейви), низькогір'я і середньогір'я (Ловозерські тундри, Хібіни) відповідають зонам найбільших тектонічних підняттів або виходам дуже щільних порід. При загальній рівній поверхні і невеликій середній висоті (близько 170 м) характерне сполучення височин висотою до 300-400 м (Середньоросійська, Валдайська, Приволзька, Верхньокамська, Бугульмінсько-Белебеївська, Північні Ували) і низовин (Оксько-Донська рівнина, Причорноморська, Печорська, Прикаспійська низовини, низинне Заволжя, Середньоєвропейська рівнина та ін.), що відображає тектонічну неоднорідність фундаменту платформи, різну спрямованість і розмах неотектонічних рухів. Ступінь виразності льодовикових форм зменшується в цілому при просуванні на південь, до меж максимального (дніпровського) заледеніння.

Особливо добре зберігся льодовиковий рельєф у районах останнього (валдайського) заледеніння. Для них характерні свіжі морені пасма (Балтійське, пасма Валдайської височини та ін.), пагорби основної морени, озерно-льодовикові низини.

Найвищими з них є Альпи, орографічним продовженням яких на північному заході служить Юра, на північному сході - Карпати, що переходять потім у Стару Планину, на південному сході - Дінарські гори і Пинд, гори півострова Пелопоннес і о. Крит, на півдні - Апеннінські гори; до цього ж типу відносяться Піренеї, Андалузькі, а також Кримські гори. У формуванні рельєфу згаданих гір значну роль відіграли водна ерозія, карстові й інші процеси, а у формуванні найвищих гір - кількаразове плейстоценове і (в Альпах) сучасне заледеніння. Карстові форми найбільш типові для вапнякових районів Альп, Юри, Дінарських і Кримських гір.

Другим характерним типом гір області є брилові середньовисотні і низькі хребти і нагір'я, що відносяться до серединних масивів палеозойського віку, вони мають вирівняну верхову поверхню, густу тектонічну розчленованість, круті схили (Родопи, Рила, гори Македонії і східної Греції, Калабрійські Апенніни, велика частина гір Корсики і Сардинії, Центральна Кордильєра Піренейського півострова, Кантабрійські гори та інші). Значні території зайняті пластовими й акумулятивними рівнинами і плато міжгірних і передгірних прогинів з домінуванням форм водної ерозії та акумуляції (Середньодунайська, Нижньодунайська, Паданська, Андалузька, Португальська рівнини, плато Нової і Старої Кастилії) або карстового рельєфу (плато Карст, Добруджа). Своєрідним рельєфом відрізняється Ісландія, де представлена серія різновисоких базальтових плато з насадженими на них куполами і конусами погаслих і діючих вулканів, нерідко похованих під льодовиками; поширені форми льодовикового рельєфу.

56. Європа розташована у чотирьох кліматичних поясах.

Для арктичного поясу (архіпелаг Шпіцберген і ряд інших островів Північного Льодовитого океану) характерний арктичний тип клімату з переважанням протягом року мінусових температур. Тут випадає мала кількість опадів (не більше 250 мм/рік). У субарктичному поясі лежать південне узбережжя Баренцова моря, північ Скандинавського півострова й острів Ісландія. Клімат субарктичний. Зима довга і холодна (до -ЗО °С), літо порівняно тепле (до +10, +15 °С), але дуже коротке/Опадів небагато — до 300 мм/рік. Велика частина Європи лежить у помірному поясі з морським, помірно континентальним і континентальним типами клімату.Для помірного морського клімату характерне переважання вологого повітря Атлантики. На островах Ірландія, Великобританія, а також на березі Атлантичного океану зима дощова, тепла (середні температури від +1 до +6 °С), Влітку температури невисокі — від +10 до +18 °С, часто йдуть дощі. За рік випадає 1000 мм опадів. Клімат більшої частини Європи помірно континентальний, з більшими, ніж на узбережжі, амплітудами температур (зима холодна, літо тепле) і з меншою кількістю опадів (від 500 до 700 мм/рік). На крайньому південному сході Європи сформувався континентальний тип клімату з дуже спекотним літом і достатньо холодною для цих широт зимою. Опадів випадає до 250 мм/рік. Південна частина Європи розташована в субтропічному поясі. Для цього регіону характерний субтропічний середземноморський тип клімату. Влітку повітря сухе, тропічне, із температурами липня в середньому від +23 до +25 °С. Опадів майже не буває. Взимку встановлюється область зниженого тиску з переважанням західних вітрів, що несуть вологу з Атлантики. Зима тепла — від +7 до +10 °С у січні, дощова. У середньому за рік випадає приблизно 400-500 мм опадів. В цілому для більшої частини Європи характерна атмосферна циркуляція з західним перенесенням повітряних мас. Повітряні маси переміщуються від Азорського максимуму на північ — в область зниженого тиску. Внаслідок обертання Землі вони поступово відхиляються вправо, і виникає постійно діюче потужне західне перенесення помірних вологих повітряних мас з Атлантичного океану на територію Європи.

57. Внутрішні води

За величиною шару стоку води, біля 295 мм Європа займає друге місце се-ред частин світу після Південної Америки, але в наслідок менших розмірів суші за об’ємом стоку, біля 2850 км³ вона переважає тільки Австралію і Антарктиду. Розподіл стоку по Європі нерівномірний. У відповідності із ступенем зволоженості стік зменшується з заходу на схід і з півночі на південь. Більша частина Європи відноситься до басейну Атлантичного океа­ну і його морів, значно менша приходиться на басейн Північного льодови­того океану і басейн внутрішнього стоку – Каспійське море.

Р і к и. Найбільш крупні ріки знаходяться на рівнинах Європи. Най­більшою рікою Європи є Волга, яка має довжину 3530 км, площу водозбору 1360 тис. км², середню річну витрату води більше 8 000 м³/сек. Основні при­токи Волги – Кама і Ока. Другою за розміром рікою Європи є Дунай, який має довжину 2850 км, площу водозбору 817 тис. км², середню річну витрату більше 6430 м³/сек. Дунай приймає більше 300 приток, найбільші з яких є Драва, Тиса, Сава, Сирет, Прут. Великою річкою Європи є Дніпро, довжина якого 2200 км, площа водозбору - 504 тис. км², середню річну витрату 1670 м³/сек. В Західній Європі найбільшою річкою є Рейн, довжиною 1320 км, площею водозбору 224,4 тис. км², середньою річною витратою біля 2500 м³/сек. Дністер має довжину 1312 км, площу водозбору 72,1 тис км², середньорічну витрату води 310 м³/с. Крім перерахованих вище до великих річок відносяться Ельба, Вісла, Луара, Тахо, Одра та інші.

На рівнинах Східної Європи переважають ріки з спокійною течією, які протікають по широким терасованим долинам і які мають снігове і частково дощове живлення. Основний стік приходиться на весну і початок літа, а на ріках північної частини рівнини у зв’язку з пізнім сніготаненням максимум стоку зміщується на літо. Взимку встановлюється льодовий покрив трива­лістю від 1,5-3,0 місяців на півдні, до 7-7,5 місяців на півночі. Спорудження крупних водосховищ на Волзі, Дніпрі, Дону та інших ріках призвело до ви-рівнювання режиму їх стоку та до збільшення їх транспортного значення.

У Феноскандії переважають короткі порожисті ріки із слабо розробле­ними долинами, які мають багато озероподібних розширень. На рівнинах живлення головним чином снігове; максимальний стік – весною, але внаслі­док регулюючої ролі озер і великої залісеності площ водозборів водність рік велика і літом і восени. В гірських районах Феноскандії ріки мають велике падіння і великі повздовжні похили. Тривалість льодового покриву тут від 2-3 місяців в середній частині до 7-7,5 місяців на півночі.

В рівнинних районах Середньої Європи живлення рік в основному дощо­ве. Ріки не замерзають або мають короткий нестійкий льодостав. На ріках Франції, Британських островів, Бельгії, Нідерландів, Німеччини стік рівно­мірний, з деяким збільшенням зимою і зменшенням літом. В більш східних районах середньої Європи до основного дощового живлення весною приєд­нується снігове. При цьому максимум стоку зміщується на весну і літня межень стає більш тривалою і низькою. В середньовисотних горах (Карпа­тах та інших), покритих зимою снігом, ріки мають бурне весняне повіддя. На ріках високогірних районів Альп (верхня течія Рейна, Рони, лівих притоків По, правих притоків Дунаю до снігового і дощового живлення приєднується і льодовикове. В літні місяці характерні високі паводки, а зимою стік дуже ма-лий або зовсім відсутній. Середземноморським рікам притаманні значні підйоми рівня води восени і зимою (місцями зимою і весною і низька межень

літом, коли ріки сильно міліють або пересихають. На деяких ріках зимові витрати в кілька раз перевищують літні. В карстових районах Середзем­номор’я значну роль в живленні рік відіграють ґрунтові води, тому їх стік більш зарегульований; деякі ріки тут мають ділянки підземної течії.

О з е р а. Озера на території Європи розподіляються нерівномірно. Найбільш численними скупченнями озер на рівнинах і в горах, які підда­валися плейстоценовому зледенінню. Це північ і північний захід Східно-Європейської платформи, Феноскандія, Британські острови, Альпи і при- альпійські рівнини Польщі і Німеччини. Більша частина озер цих районів притаманна тектонічним пониженням (котловини, грабени, тощо), оброб­лених льодовиками і частково підпруженими їх наносами. Вони характеризу­ються сильно звивистою береговою лінією, значною глибиною, витягнутою по повздовжній вісі тектонічних понижень або по напрямку руху льодовиків. До цього типу відносяться рівнинні озера: Ладожське, Онежське, Венерн, Веттерн, Меларен, Імандра. До них також відносяться озера передгір’їв: Женевське, Лаго-Маджоре, Комо, Гарда та інші. На моренних рівнинах широко розповсюдженні відносно невеликі озера міжморенних понижень або розташованих в древніх улоговинах стоку передльодовикових вод, особливо на рівнинах Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Німеччини, Фінляндії. В Альпах, горах Скандинавії і Британських островів, в найбільш високих районах Карпат, на півночі Уральських гір є Невеликі "альпійські” озера в карових пониженнях.

За межами льодовикових районів значних скупчень озер немає. Найбільш типові: озера-стариці в заплавах рівнинних рік; дельтові – в низов’ях Волги, Дніпра, Дунаю, По; лагунові – по побережжям Чорного і Азовського морів; тектонічні – Шкодер (Скандарське), Охрідське на Балканському півострові, Балатон в Угорщині та інші; вулканічні – на Апеннінскому півострові і в Ісландії; карстові – на сході Східно-Європейської рівнини, на Балканському і Апеннінському півострові.

Більшість озер Європи відносяться до прісних проточних водойм. В арідних поденно-східних районах є безстічні солонуваті і сильно мінералі­­зовані озера Ельтон і Баскунчак; на границі з Азією знаходиться найбільше озеро світу – Каспійське море.

Європа володіє значними гідроенергетичними ресурсами. Дуже багаті ни­- ми гірські райони Скандинавії, Альп, середньогір’я Середньої Європи. Дуже багаті ними гірські райони Скандинавії, Альпи, середньогір’я Середньої Єв­ропи. Потужні гідроелектростанції споруджені на великих ріках Східної Єв­ропи, на Волзі, Камі, Дніпрі. Крупна ГЕС, Джердан, побудована на Дунаю. Велике значення для економіки країн Європи має транспортне і лісосплавне використання річок і створення каналів, які з’єднують басейни багатьох рік як в Західній, так і в східній Європі, а також ріки з морями. Це Біломорсько-Балтійський канал, Волго-Донський канал, система каналів Гета в Швейцарії, Середньонімецький канал в Німеччині, Південний канал у Франції. Волга, Дніпро, Дунай, Висла, Рейн, Темза, Сена, Одра та інші ріки перетворені в крупні транспортні артерії з напруженими вантажними і пасажирськими пе­ревезеннями. Велика роль озер у водопостачанні. Побережжя багатьох озер використовуються для відпочинку і лікування. В озерах Ельтон, Баскунчак знаходяться родовища мінеральних солей.

Дата добавления: 2015-05-24