Поділ праці та соціальна солідарність 2 страница

чинників нестабільності, Дюркгейм зауважує, що будь-які спроби його вирішення будуть невдалими без урахування моральних аспектів. Моральна дезорганізація, доводить со­ціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація-економічна.

Одним з промовистих свідчень моральної дезорганіза­ції суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто, відходу від нормального стану соціальності) висту­пає ріст кількості самогубств у провідних західноєвропей­ських країнах. Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об'єктивно існую­чий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддаєть­ся статистичному аналізу. Тому дослідження самогубств, з його погляду, виступає практичним втіленням вимог со­ціологічного методу: «Замість того, аби займатися метафі­зичними роздумами з приводу соціальних явищ, соціолог мусить взяти за об'єкт своїх пошуків чітко окреслені групи фактів, на які можна було б, як кажуть, показати пальцем, точно відзначивши їх початок і кінець — і хай він стає на цей шлях якнайрішучіше».

Дюркгейм підкреслює, що обрав самогубство за об'єкт вивчення тому, що воно належить до явищ, які найлегше визначаються і слугують зразком застосування соціологіч­ного методу. Самогубство — це соціальний факт, тобто фор­ма прояву влади вищої колективної реальності над індиві­дом. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загаль­ної смертності), постійність сезонних ритмів коливання кількості самогубств, наявність певних закономірностей зв'язку між самогубством і шлюбами, розлученнями, релі­гійністю, перебуванням у армії та ін. Соціолог надає вели­кої ваги дефініції самогубства як соціального явища, від­носячи до цієї категорії «всякий випадок смерті, котрий виступає безпосереднім або опосередкованим результатом позитивної або негативної дії, вчиненої самою жертвою». Дюркгейм указує на багатоманітність, а в ряді випадків — на суперечливість мотивації цієї дії.

' Однак різноманітність цілей не виключає однорідності дій. «Солдат, що йде назустріч вірній смерті, щоби вряту­вати свій полк, не бажає помирати,— однак чи є він при цьому винуватцем власної смерті у такому ж значенні цьо­го слова, в якому його можна застосувати до дії промис­ловця чи комерсанта, який вбиває себе, щоб запобігти со­рому і ганьби банкрутства. Те.ж саме стосується страж­дальця, що помирає за віру, матері, яка приносить себе в

жертву заради життя дитини і т. ін. Чи мається при цьому смерть за сумну, хоч і неодмінну умову тієї мети, до якої прагне суб'єкт, чи ж він прагне її задля неї самої,— в обох випадках він відмовлюється від існування, і різні способи розрахунку з життям можна розглядати як різновиди того самого класу явищ».

Підкреслюючи, що в кожному конкретному випадку са­могубства мають місце мотиви суто індивідуального харак­теру, Дюркгейм доводить водночас, що загальна кількість самогубств у даному регіоні за певний проміжок часу не є простою механічною сумою цих окремих випадків, навпаки, «ця цифра є новим фактом зиі £епегіз, фактом, якому при­таманна своя внутрішня єдність і своя індивідуальність — отже, і своя особлива природа, яка тим більш для нас важлива, що за своєю суттю є глибоко соціальною». Кіль­кості самогубств притаманна водночас і перманентність, і варіативність, вона стабільніша у часі, аніж смертність з інших причин у межах певного регіону, однак різко варіює у різних країнах. Отож, робить висновок соціолог, число самогубств специфічне для кожної соціальної групи і тісно пов'язане з глибинними рисами національного темперамен­ту. Існує певна специфічна міра колективної схильності до самогубств, типова для кожного з окремих суспільств. Да­ти раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об'єктом якої виступають саме соціальні фактори суїцидної поведінки.

До позасоціальних причин суїциду Е. Дюркгейм відно­сить психоорганічну схильність і навколишнє середовище. Детально проаналізувавши випадки самогубств серед пси-хічнохворих, соціолог доходить висновку, що в усіх випад­ках це — дії або немотивовані, або зумовлені вигаданими мотивами. Серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, га­люцинаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депре­сія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержи­мості нав'язливими ідеями і так зване імпульсивне само­губство. Дюркгейм категорично заперечує проти того, щоб вважати кожного самогубця божевільним; водночас він ви­знає, що деякі із зазначених категорій, як, наприклад «меланхолійне самогубство», досить важко на практиці відрізнити від суїцидної дії здорової людини. В цілому, ро­бить висновок соціолог, самогубства психічнохворих відріз­няються від інших так само, як нав'язливі психічні стани відрізняються від нормальних почуттів, або як імпульсивні реакції — від цілком усвідомленої дії. Саме це останнє — усвідомленість наслідків — і виступає критерієм кваліфі-

кації вчинку як суїцидного, тоді як мотиви вчинку, його мета завжди проблематичні і не можуть бути підставою для визначення. Таким чином, з типологічної точки зору вчинки героїв Курція чи Арістодема нічим не відрізняють­ся від вчинку страждальця Вертера, оскільки це — добро­вільна смер'ть, завдана собі в стані повного усвідомлення такого результату.

Окремо розглядає Е. Дюркгейм випадки самогубств на грунті неврастенії. Тут він також доходить висновку про відсутність прямого зв'язку між цим станом і суїцидною поведінкою. «Якщо в часи всезагального занепаду спостері­гається збільшення числа неврастеніків, то не слід забу­вати, що їх же руками творяться нові держави, саме із се­редовища неврастеніків виходять усі великі реформатори». Так само не можна, робить висновок соціолог, пов'язувати суїцид з алкоголізмом. Отже, «не існує жодного психопа­тичного стану, який мав би постійний і безсумнівний зв'я­зок із самогубством. У певному суспільстві число само­губств не залежить від чисельності неврастеніків і алкого­ліків. І хоча дегенерація у різних своїх формах створює цілком придатний психологічний грунт для розвитку тих причин, які можуть спонукати людину до самогубства, сама вона не виступає його причиною». Звичайно, за інших одна­кових умов людина з девіантними нахилами позбавляє себе життя частіше, аніж людина здорова, але вона робить це не в силу свого соматичного стану. Потенціальна схиль­ність до суїциду може розвинутись у неї внаслідок впливу інших факторів.

Значну увагу приділяє Дюркгейм аналізові расових та спадкових факторів самогубства. Розглядаючи деякі «вра­жаючі» факти, які, здавалося б, свідчать на користь спад­кового походження цього явища, він зауважує, що такого роду факти мусять відповідати потрійній умові: їх має бути достатня кількість, і вони не повинні бути наслідком випадкового збігу обставин; цим фактам не можна дати ніяких інших пояснень; не повинно бути інших, суперечливих їм фактів. Обгрунтування тези про спадкову та расову при­роду суїцидної поведінки спростовується такого роду «ін^ дуктивними фільтрами» і є, таким чином, ненадійним. Зо­крема, зауважує Дюркгейм, спадкова детермінація само­губств мусила б за статистикою однаковим чином впливати на обидві статі; насправді ж кількість самогубств серед жінок значно нижча, ніж серед чоловіків. Проти «спад­кової теорії» свідчить також вікова дисперсія випадків суїциду— безперервне зростання їх числа із збільшенням віку.

Дюркгейм зіставляє також коливання числа самогубств із сезонними змінами клімату («космічними факторами»). Статистика, пише він, спростовує думку Монтеск'є про те, ніби це явище більш поширене у країнах з холодним і во­логим кліматом. «Не взимку, не восени кількість само­губств сягає свого максимуму, а влітку, коли природа най-веселіша, а температура найм'якша. Людина воліє розлу­читися з життям тоді, коли воно для неї найлегше... Немає жодної країни, яка була б винятком із цього правила». Соціолог вступає в полеміку з тими поясненнями, які дали цьому факту представники італійської «кримінологічної школи»,— збудженість нервової системи під впливом сон­ця, спеки і т. ін. Насправді ж, доводить соціолог, детермі­нуючим фактором тут скоріш виступає тривалість дня. «Вдень має місце більша кількість самогубств тому, що день — це час найбільшого пожвавлення людської діяльно­сті, коли перехрещуються людські відносини, коли соціаль­не життя проявляє себе найбільш інтенсивно». Про факт кореляції кількості самогубств з інтенсивністю суспільних контактів свідчить і інша статистика — у селі ці явища рівномірно наростають з наближенням теплої пори року і йдуть на спад із завершенням аграрного циклу і початком зими.

Не заперечуючи усієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі детермінують факт суїциду, Дюрк­гейм водночас вказує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор, відсоток самогубств різко змінюється усякий раз, коли різко змінюються умови соці­ального.середовища. «...Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства». Принцип взаємозв'язку і взаємопроникнення індивідуального та со­ціального покладений в основу дюркгеймової класифікації самогубств на егоїстичні, альтруїстичні, аномічні і фаталіс­тичні.

Егоїстичний тип самогубства спричинюється насамперед соціальною ізоляцією індивіда, відсутністю колективної підтримки у життєво важливих для людини ситуаціях. Аль­труїстичне самогубство виступає проявом ситуації, коли групові цінності повністю поглинають індивіда, і він добро­вільно віддає за них життя. Суспільна аномія (безладдя, хаос), що пов'язана з кризою в суспільному розвитку, стає причиною життєвих зламів у третьому випадку, посилена регламентація і примус — у четвертому. В усіх випадках самогубство виступає наслідком того, що індивіда захоп-

лює та чи інша соціальна течія дезінтегруючого характеру. При цьому, як підкреслює соціолог, йдеться насамперед про відхилення від певної норми інтеграції — небезпечним що­до суїцидності може виступати як дезінтеграція у прямому смислі слова, так і занадто високий ступінь інтегрованості індивідуальної свідомості в колективну. Аномія, альтруїзм, егоїзм як певні соціальні течії наявні постійно, і їх вплив на особистість у кінцевому результаті урівноважується. Порушення ж рівноваги у той чи інший бік спричинює фак­ти суїциду (в цьому полягає типологічна схожість між ци­ми.фактами і проявами «девіантної» поведінки).

Порушення міри між індивідуальним і соціальним спри­чиняється, як вважав Дюркгейм, надто швидкими, ката­строфічними темпами соціальних змін, до яких не може адаптуватись індивідуальна свідомість. Вважаючи внутрі-групову згуртованість найдієвішим засобом запобігання появам суїцидних нахилів, соціолог рекомендував ширше практикувати різноманітні форми спілкування людей — у межах існуючої професійної структури, відновлювати ті ри­си згуртованості і солідарності, які були притаманні кор­пораціям дрібних виробників ранньокапіталістичної доби.

Завершуючи огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід сказати, що його теоретична спадщина і сьогодні зна­ходиться в центрі гострих дискусій. Мабуть, одна з причин цього полягає у тому, що мислитель, окрім безпосередньої теоретичної роботи в різноманітних напрямках суб'єктив­но дуже чуйно відносився до статусу соціології й активно обстоював її методологічний та фаховий суверенітет. Як справедливо зауважив Р. Нісбет, Дюркгейм більш аніж хто інший в історії соціології зумів втілити у собі те, що було найтиповішого у цій дисципліні і найпродуктивнішого для гуманітарних наук, а тому його можна назвати соціологом у найповнішому значенні цього слова.

Запитання для самоконтролю

1. Як визначає Е. Дюркгейм специфіку методу соціології? У чому новаторство його підходу в порівнянні з сучасними йому концепціями?

2. Дайте дюркгеймівське визначення соціального факту. Назвіть типи соціальних фактів.

3. Е. Дюркгейм про соціальну норму і соціальну патологію.

4. У чому полягає різниця поміж суспільствами механічної і орга­нічної солідарності?

5. Розкрийте дюркгеймівську теорію «колективних уявлень» і її значення для соціології релігії та культури.

6. Е. Дюркгейм про самогубство як соціальне явище. Емпірична база і методологічні засади дюркгеймівської соціології суїциду.

7. Вплив поглядів Е. Дюркгейма на розвиток сучасної соціології.

ПІСЛЯМОВА

Ми розглянули основні періоди становлення та розвит­ку соціології, яка пройшла довгий, складний і нерідко дра­матичний шлях від наївних синкретичних міфологізованих і буденно-практичних уявлень про людину та суспільство на рівні протосоціологічного знання до інституалізації її як специфічної галузі сучасної науки.

Протосоціологічний період пов'язаний з розмежуванням предметних сфер знання про природу та суспільство і з по­ступовим накопиченням емпіричного та теоретичного дос­віду в пізнанні власне соціальних явищ. Найбільш харак­терною домінантою в гносеології стародавнього світу було протиставлення емпіричного та теоретичного рівнів знання, що істотно зумовило великий хронологічний розрив між становленням наук про природу та суспільство.

Індивідуальна неповторність соціальних явищ на трива­лий час зумовила індетерміністичні або фаталістичні уяв­лення про механізми соціальної еволюції, як і протистав­лення закономірностей у природі випадковості та суб'єкти­візму в соціально-історичному процесі. Соціальна наука довго йшла до визнання причинно-наслідкової залежності між суспільними явищами, до ідеї еволюції, суспільного прогресу, розуміння їх механізмів та рушійних сил.

Антична, середньовічна та наука нового часу шляхом проб і помилок висувала, апробувала, відкидала, доповню­вала чи розвивала ті принципи та ідеї, які витримували пе­ревірку часом. Завдяки численним обставинам, що скла­лись у силу ототожнення чи протиставлення природничого та соціального, розвиток знання про суспільство часто сти­кався з труднощами, яких не знали або так гостро не ста­вили природничі науки. Серед таких проблем були пробле­ми якісної специфіки суспільства, особливостей соціально­го розвитку, емпіричного й теоретичного в соціальному піз­нанні, соціального факту, його достовірності та можливос­тей узагальнення тощо.

Синкретичне суспільствознавство на різних етапах по-

■своєму ставило ці проблеми, але обмежена методологічна та методична база не давала змоги успішно вирішити їх. Це зумовило його переорієнтацію на принципи і методи природничих наук в історії нового часу. Але поступово при­ходило усвідомлення хибності й цього шляху та поступове розуміння відмінності суспільства як специфічного об'єкта пізнання та засобів його дослідження. Усвідомлення'цих -фактів разом із зростанням потреб у більш глибоких знан­нях про людину та суспільство дали новий поштовх для розвитку синкретичного суспільствознавства та його пред­метної диференціації на спеціалізовані галузі й обумовили становлення перших соціальних наук.

Відкриття економічних законів та статистично-демогра­фічних закономірностей і залежностей між соціальними явищами активно стимулювало розвиток пізнання соціаль­них процесів, а криза умоспоглядальних спекулятивних концепцій суспільства, як і безплідність емпірично-факто-логічної історичної науки на фоні значних досягнень приро­дознавства, яке йшло від спостереження фактів до їх уза­гальнення, зумовило появу ідеї про необхідність' окремої науки про суспільство, здатної поєднати емпіричний мате­ріал з його теоретичним переосмисленням. Поступово в іс­торії соціального знання нового часу (не без впливу досяг­нень математики та природничих наук) гіпотеза про прин­ципову можливість використання засобів «позитивної нау­ки» в пізнанні соціальних явищ стає загальновизнаною ідеєю і перетворюється в нову парадигму, що визначає гене­ральну лінію в розвитку суспільствознавства.

Якщо виникнення соціології як окремої науки найтісні­ше пов'язане з проектом «позитивної науки» про суспільст­во О. Конта, то її подальша історія нерозривно поєднана з наукорою діяльністю Г. Спенсера, К. Маркса, Ф. Тьонніса, Г. Зіммеля, М. Вебера, Е. Дюркгейма та інших визнаних класиків світової соціології. Завдяки їм соціологія здобуває свій власний понятійно-категоріальний апарат, значно розши­рюється її проблематика, чіткіше визначається місце цієї дисципліни в системі міжнаукового розподілу праці. Розпо­чинається поворот до інтеграції загальної теорії суспільст­ва та емпіричних соціологічних досліджень. Починається взаємопроникнення теорії та емпіричних досліджень, зав­дяки якому стають більш досконалими й обгрунтованими теоретичні уявлення про суспільство та про методи соціаль­них наук. Тим самим закладаються передумови дальшої ди­ференціації самого соціологічного знання, виділення у ньому окремих напрямів і рівнів, формування нових його галузей.

Знайомство з теоретичними ідеями класиків світової со­ціологічної думки XIX — початку XX ст. дає змогу переко­натися в тому, що для соціології, як і для інших дисциплін,, характерний плюралізм ідей і теоретичних концепцій. Ко­жен з класиків соціології фактично обстоює бачення пред­мета, методів і проблематики цієї" науки, яке далеко не завжди можна несуперечливо узгодити з поглядами його колег. На цю обставину неодноразово звертали увагу ті, хто заперечував за соціологією право вважатися окремою, самостійною наукою. Однак наявність не одного, а кількох нормативних зразків (парадигм)—явище досить типове для сучасної науки. Погляд на науку як на неієрархізовану систему теорій і гіпотез, які співіснують, одночасово запе­речуючи і доповнюючи одна одну, досить поширений у су­часному наукознавстві. І в цьому відношенні соціологія з її «мультипарадигматизмом» лише більш яскраво демонструє риси, що так чи інакше притаманні всім наукам, як гумані­тарним, так і природничим.

Тривалий час нормою для нашої соціологічної науки бу­ло обов'язковим протиставлення марксистської парадигми соціології усім її іншим напрямам, що визначались як «бур­жуазні», а тому теоретично неповноцінні. Таке прагнення помітне ще й сьогодні, тим більше що пояснювальний по­тенціал соціологічних ідей Маркса досить сильний — особ­ливо там, де йдеться про соціальні конфлікти, класову бо­ротьбу і т. п. Однак, як ми вже бачили вище, соціальна тео­рія марксизму виступає лише одним з кількох впливових напрямів соціології XIX ст., і підміна нею усієї багатома­нітності світової соціологічної думки неприпустима.

В ході гострих теоретичних дискусій сучасні соціологи неодноразово звертаються до спадщини минулого, відшу­куючи в поглядах класиків аргументи на користь тих чи ін­ших сучасних концепцій. Це у свою чергу веде до нового прочитання класичних праць, відкриття нових смислових відтінків у вже, здавалося б, відомих ідеях. Тому періодич­ні «ренесанси» класичної спадщини, постійний діалог з тео­ретичною думкою минулого — це не виключення із правил, а ознака нормального функціонування і розвитку сучасного гуманітарного знання, у тому числі і соціологічного.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Аристотель. Метафизика//Соч.: В 4 т. М., 1976. Т. 1. С. 65—448.

Аристотель. Никомахова зтика // Соч.: В 4 т. М., 1983. Т. 4. С. 53— ■294.

Аристотель. Политика //Соч.: В 4 т. М„ 1983. Т. 4. С. 375—644.

Ьаранов Г. С. Модели и метафори в социологии К Маркса // Со-циол. исследования. 1992. № 6. С. 128—142.

Бердяев Н. Смьісл истории. М., 1990.

Берк 3. Размьішления о революции во Франции // Социол. иссле­дования. 1991, № 6. С. 114—121; № 7. С. 125—133; №9. С. 140—146; 1992, № 2. С. 137—148.

Бокль Г. Т. История цивилизации в Англии. СПб., 1906.

Вебер М. Предварительнне замечания // Избр. произведения. М-, 1990. С. 44—60.

Вебер М. Протестантская зтика и дух капитализма // Избр. про­изведения. М., 1990. С. 61—272.

Вебер М. «Обгективность» социально-научного и социально-поли-тического познания//Избр. произведения. М., 1990. С. 345—415.

Вебер М. О некоторнх категориях понимающей социологии // Избр-произведения. М., 1990. С. 495—546.

Вебер М. Политика как призвание и профессия//Избр. произведе­ния. М., 1990. С. 644—706.

Вебер М. Наука как призвание и профессия // Избр. произведения. М., 1990. С. 707-735.

Вормс Р. Общественннй организм: СПб., 1897.

Вормс Р. Биологический принцип в социологии. К, 1918.

Вундт В. Проблеми психологии народов. М., 1912.

Гайденко П. П., Давьідов Ю. Н. История и рациональность. Со-циология Макса Вебера и веберовский ренессанс. М., 1991.

Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.

Геродот. История. Л., 1972.

Герри А. История приложения чисел к наукам нравственннм. СПб., 1867.

Гоббс Т. Левиафан. М., 1936.

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К, 1990.

Гумплович Л. Основи социологии. СПб., 1899.

Данте Алигьери. Божественная комедия. М., 1967.

Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. Метод социоло­гии//М., 1991.

Дюркгейм 3. Самоубийство. Социологический зтюд. СПб, 1912.

Енгельс Ф. Становище робітничого класу в Англії // Маркс К-, Ен­гельс Ф. Твори. Т. 2. С. 221—494.

Журавский 3. П. Об источниках и употреблении статистических сведений. М., 1946.

Зиммель Г. Социальная дифференциация. М., 1909.

Ионин Л. Г. Георг Зиммель — социолог. М., 1976.

Ионин Л. Г. Понимающая социология. Историко-критический ана-лиз. М., 1979.

Из истории буржуазний социологии XIX—XX веков. М., 1968.

История буржуазной социологии XIX — начала XX века. М., 1979.

История философии. М., 1957—1965. Т. 1—6.

Кампанелла Т. Город Солнца. М., 1954.

Кессиди Ф. X. От мифа к логосу. М., 1972.

Кетле А. Социальная физика или опит о развитии человеческих способностей. К., 1911—1913. Т. 1—2.

Ключевский В. О. Курс русской истории // Соч.: В 8 т. М., 1956. Т. 1.С 13—73.

Кон И. С. Позитивизм в социологии. Исторический очерк. Л., 1964.

Кондорсе М. Ж- Зскиз исторической картини прогресса человечес-кого разума. М., 1936.

Конт О. Курс позитивной философии // Сер. «Родоначальники по-зитивизма». СПб., 1914. Вьіп. 4—5.

Кучеренко Г. С. Сен-симонизм в общественной мисли XIX в. М., 1975.

Ле Пле. Основная конституция человеческого рода. М., 1897.

Лебон Г. Психология народов и масс. СПб., 1896.

Лилиенфельд П. Л. Мисли о социальной науке будущего. СПб., 1872.

Ломоносов М. В. О сохранении и размножении народа российско-го//Полн. собр. соч. М., 1952. Т. 4. С. 384—394.

Макаренко В. П. Вера, власть и бюрократия. Критика социологии М. Вебера. Ростов н/Д., 1988.

Макиавелли Н. Князь//Соч. М.; Л., 1934.

Мальтус Р. Опнт о законе народонаселення. СПб., 1868. Т. 1—2.

Маркс К. Вступ (3 економічних рукописів 1857—1858 років) // Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. Т. 12. С. 667—697.

Маркс К- До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 13. С. 5—9.

Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 42. С. 39—159.

Маркс К-, Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4. С. 405—441.

Материалистьі Древней Греции. М-, 1955.

Мечников Л. И. Цивилизация и великие исторические вехи. М., 1924.

Монтескье Ш. Л. О духе законов // Избр. произведения. М., 1955. С. 159—735.

Мор Томас. Утопия. М., 1978.

Ожиганов 9. Н. Политическая теория Макса Вебера. Критичес-кий анализ. Рига., 1987.

Остова Е. В. Социология Змиля Дюркгейма. М., 1977.

Петрарка Франческо. Книга песен. М., 1963.

Письма Плиния Младшего. М., 1982.

Платон. Государство//Соч.: В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1. С. 89— 454.

Платон. Политика // Соч.: В 3 т. М., 1972. Т. 3. Ч. 2. С. 10—82.

Полибий. Всеобщая история: В 3 т. М„ 1899. Т. 3. С. 289—301.

Попов Н. В. Татищев и его время. М., 1861.

Ратцель Ф. Земля и жизнь. СПб„ 1903—1906- Т. 1—2.

Реклю 9. Земля и люди. СПб., 1903—1906. Т. 1—19.

Русская философия IX—XIX вв. Л., 1989-

Руссо Ж- Ж. Об общественном договоре. М., 1938.

Сайко С. П. Диалектика змпирического и теоретического в истори-ческом познании. Алма-Ата, 1975.

Сен-Симон А. Очерк науки о человеке // Утопический социализм. Хрестоматия. М., 1982. С. 217—220.

Сигеле С. Преступная толпа. СПб., 1898.

Спенсер Г. Основньїе начала. СПб., 1897.

Спенсер Г. Оснований социологии. СПб., 1898. Т. 1—2.

Гарб Г. Закони подражания. М., 1902-

Тацит Корнелий. История//Соч.: В 2 т. Л., 1969. Т. 2.

Токвиль А. О демократи в Америке. М., 1897.

Ферри 9. Уголовная социология. М., 1908. Ч. 1—2.

Фрейд 3. О психоанализе. М., 1912.

Фрейд 3. Толкование сновидений. М., 1912. «

Фрейд 3. Лекции по введенню в психоанализ. М.; Пг., 1922.

Фрейд 3. Я и Оио. М„ 1924.

Фукидид. История, Л., 1981.

Фу льє А. Современная наука об обществе. М, 1895.

Хвостов В. М. Социология. Введение. Исторический очерк учений об обществе. М., 1917.

Чемберлен X. С. Арийское миросозерцание. М., 1913.

Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів: В 6 т. К., 1963—1964.

Шеффле А. Основньїе связи умственной организации//Социоло­гия. Пг., 1923.

Зспинас А. Социальная жизнь животньїх. СПб., 1898.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. Львів, 1991

Т. 2.

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

Август Октавіан 20, 21, 102

Августин Блаженний 62, 100

Аммон О. 195

Арістотель 40—55, 105, 229

Арон Р. 136

Архімед 105

Ахенваль А. 117

Баторій С. 78

Беджгот У. 183, 185—186, 225

Бекон Ф. 105

Бентам І. 134, 135

Бергсон А. 272

Берк Е. 132

Бернуллі Д. 121

Бернуллі Я. 114

Бісмарк О. 261

Боден Ж. 81—85, 202

Боккаччо Дж. 68, 105

Бокль Г. Т. 202—203

Болдіїн Д. 231

Бональд Л. Г. А. 132, 133

Босков А. 158, 173

Бруні Л. 68

Бугле С. 261

Бутру Е. 301

Бут Ч. 249—250

Вагнер 279

Валла Л. 69—70

Василь Ярославович 75

Вебб Б. 250

Вебер М. 215, 217, 254, 264,

279—298

Веквонт Л. 217

Віко Дж 100—105, 142

Віллерме Л. 248, 253

Вільгельм П 201

Віндельбанд В. 264

Вінкельман І. 262

Вірхов Р. 248

Вишневецький Д. 11 Вольтер 100 Вормс Р. 162. 181—183 Вундт В. 223, 227, 323 В'яса 10

Галлілей Г. 105

Гарібальді Дж. 207

Гегель Г. В. Ф. 100, 102, 110—

113, 226, 215—216

Гекатей Мілетський 27, 29

Геккель Е. 154

Гелланік з Лесбосу 27

Гердер І. Г. 94, 100, 105, 107—

110, 225, 262

Герман І. К. 125—127

Герман І. П. 125—126

Геррі А. 247

Геродот 25, 30—31

Гесіод 9

Гізо Ф. 219

Гіппократ 105

Гітлер А. 167

Гоббс Т. 86, 87, 89—91, 93, 161,

іГобіно А. 195, 227

Гоголь М. В. 119

Годвін У. 130

Гольц Т. 254

Гомер 10, 66

Горацій 66

Горж А. 260

Готтль Л. 264

Гофман А. 302

Граунт Дж. 116

Грімм Я. 262

Гроцій Г. 81—82, 84—85

Грушевський М. С. 78

Гумбольдт В. 262

Гумбольдт О. 206

Гумплович Л. 186—190, 225

Давид 17

Давидов Ю. М. 5

Д'Аламбер Ж. Л. 88

Далі С. 242

Дайте А. 66, 68, 105, 201

Дарвін Ч. 172, 184, 207, 234

Девіс Д. 248

Декарт Р. 86,105,323

Джексон Е. 255

Джеме (Джеймс) У. 231, 236

Дідро Д. 88

Дільтей В. 262, 263, 272. 279

Достоєвський Ф. М. 241

Дюкпетьо Е. 247

Дюркгейм Е. 215, 266, 274, 301 —

Ейнштейн А. 147

Енгель Е. 254

Енгельс Ф. 109, 140, 214, 216,

218—221, 249

Епікур 69

Еспінас А. 162, 175, 181

Євгеон Самоський 27

Жорес Ж. 324 Журавський Д. П. 255—256

Зіммель Г. 264, 270—278, 281 Зом Р. 293 Зомбарт В. 279, 282

Іден Ф. 248

Кадм Мілетський 27

Кальзія Ж- 235

Кампапелла Т. 85, 102

Кант І. 102. 201

Карамзін М М. 76

Кареєв М. І. 216

Карл Мартелл 67

Катерина II 120

Кей-Шаттлуорт Дж. 249

Кетле Л.-А. 243—248, 254

Клісфен 19

Ключевський В. О. 202,210—211

Кондорсе М. Ж. А. Н. 105—107,

КонрінгГ. 117,255

Констан Б. 134

Конт О. 136, 141, 145, 148—158,

160 203, 208, 215—217, 219, 252,

300,311,313

Дата добавления: 2015-05-24