Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Згортання непу і повернення до репресивної політики тоталітарної держави




Загроза долі непу. Процеси, що відбувалися в др. пол. 20-х років в політичному житті суспільства:

1) усунення більшовицькою партією з політичної арени інших політичних партій;

2) усунення з керівних партійних та державних постів комуністів, які не були згодні з «генеральним курсом» партії (Каменєв, Зінов'єв, Троцький та ін.)

3) зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4) монопольний контроль партійно-державного апарату над економічною сферою життя суспільства та ін.— несли серйозну загрозу і долі непу. Сталін і його оточення дедалі більше виношували плани повернення до воєнно - комуністичних методів керівництва народним господарством.

 

ХУ з'їзд партії, на якому розгорнулася гостра політична боротьба навколо питань про темпи та джерела індустріалізації та пошуку життєдіяльних методів прогресивних перетворень на селі, формально проголосив дотримання й надалі курсу непу. Але принципи кооперації (добровільність, поступовість та ін.), що почали втілювалися в життя в перш. пол. 20-х років, не співпадали з планами сталінського «стрибка в індустріалізацію» та планами суцільної колективізації. Більше того — вони суперечили один одному. Колгоспи давали можливість легко поповнювати державний бюджет, а пропоновані державою ціни на с/г продукцію (оскільки вона була монополістом на встановлення цін), досягали іноді 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій хліб.

«Криза хлібозаготівель». Взимку 1927—1928 рр. в зв'язку з відмовою селян продавати хліб за низькими нами спалахнула «криза хлібозаготівель», розціненаСталіним та його оточенням як куркульський саботаж, Можна було підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію і в такий спосіб зняти напругу, але сталінське керівництво знайшло інший метод «розв'язання» проблеми; використати стосовно т. зв. «куркулів» надзвичайні методи, а саме — ст. 107 Цивільного Кодексу Російської Федерації про спекуляцію. Таким чином, насильницькі хлібозаготівлі красномовно свідчили про повернення до економічно необґрунтованої і політично скомпроментувавшої себе політики продрозкладки. Фактична заборона свободи торгівлі (з 1930 р.) означала перший, дуже вагомий і загрозливий крок на шляху до згортання непу. Відсутність матеріальної зацікавленості селян в результатах своєї праці привела до різкого скорочення поставок державі продукції сільського господарства й до деградації його виробничих сил.

Перехід до суцільної колективізації (з кінця 1929 р.), згортання кооперації і трансформація її у колективізацію, т. зв. «стрибок в індустріалізацію» з усіма його механізмами відкривали шлях до ліквідації багатоукладності в економіці. А це означало ще один крок на шляху до згортання непу.

Відновлення репресивної політики. Оскільки процес насильницької колективізації викликав шалений опір селянства (лише з січня до травня 1930 р. тільки в Україні було вчинено 1500 терористичних актів проти представників Радянської влади, в яких взяло участь понад 40 тис. селян), Сталін, для обґрунтування фактичної відмови від нової економічної політики, висунув теорію згідно якої в міру подальшого просування до соціалізму опір класових ворогів зростає. Спочатку він розправився з т. зв. «правим ухилом» в ВКП(б) (М. Бухарі, А. Приков, М. Томський та ін.), які відступ від непу в бік посилення експлуатації селянства назвали «воєнно-феодальною політикою». Потім труднощі в економіці взагалі і в сільському господарстві зокрема підштовхнули сталінське оточення на пошук ворогів в усіх сферах суспільного життя. Теорія посилення класової боротьби послужила підґрунтям для повернення до політики масових репресій, спрямованих в першу чергу проти селянства.

За роки суцільної колективізації, внаслідок розкуркулення було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств: до суду за звинуваченнями в спекуляційпритягнуто 33 тис. чоловік.

Пошуки класових ворогів в період згортання Непу відбувалися і в місті. Міцніюча тоталітарна держава для здійснення своїх планів розширювала спектр напрямів репресивної політики. Відповідно до настанов Сталіна вона на поч. 30-х років застосовувалася проти «шкідників», «переродженців і двурушників», «решток ворожих класів», «залишків контрреволюційних партій», «націоналістів» тощо.

Коса сталінського терору безжально різонула в цей період національну українську еліту. На поч. 1928 р. ДПУ сфабрикувало процес над «шкідниками» у вугільній промисловості Донбасу, що отримав назву «шахтинська справа». Через рік було оголошено про розкриття підпільної організації (насправді неіснуючої) «Спілки визволення України» (СВУ), яка, мовляв, планувала реставрувати в Україні буржуазно-поміщицький лад та поновити УНР.

Наслідки згортання непу. Відмова від непу, форсовані темпи і переважно адміністративні методи здійснення суцільної колективізації, що супроводжувалися поверненням до репресивної політики, далися дорогою ціною і привели до катастрофічних наслідків:

· ліквідації багатоукладності в економіці, що лише почала складатися;

· сотень тисяч жертв насильницького розкуркулення і втрати селянином відчуття господаря на власній землі;

· голодомору 1932—1933 рр.;

· тривалої дезорганізації й деградації аграрного сектора народного господарства, які відчуваються й до сьогоднішнього дня.

 

36)

1.3. Окупаційний режим та розгортання руху Опору в Україні

 


Розчленування України, встановлення „нового порядку”.

У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим об’єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану „Ост”. Згідно з ним передбачалось знищити та депортувати в Сибір 31 млн. населення Польщі та західної частини СРСР і пересилити сюди 10 млн. німців. Що стосується України то передбачалось депортувати до Сибіру 65% населення. * Закарпаття з 1939 р. залишалося під владою Угорщини.

На окупованих українських землях упроваджувалися заходи для ліквідації будь яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька області склали дистрикт „Галичина”, який було приєднано до Краківського генерального губернаторства, очолюваного Г.Франком. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. У серпні 1941 р. було утворено рейхскомісаріат „Україна” у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська і Запорізька області). Його очолив призначений Гітлером лютий ворог українства Еріх Кох. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця – „Підкарпатська територія”, якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворено „Трансністрію”, яку разом із Північними Буковиною і Бессарабією передано Румунії.

Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А.Розенберга і численний адміністративний апарат з чіткою структурою. Будь яка політична діяльність українцям була суворо заборонена.

Причини поразок радянських військ у перші місяці війни:

      • Радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним не вжило необхідних заходів для належної підготовки радянських військ до відсічі ворога; постійне зважання на тезу, що пакт про ненапад є гарантією мирних відносин з гітлерівською Німеччиною, дезорієнтувало армію і народ (заява ТАРС від 14 червня 1941 p., у якій версія про підготовку Німеччини до нападу на СРСР називалася провокаційною)
      • Й. Сталін і Генеральний штаб припустився серйозних прорахунків у визначенні напрямку головного удару ворога. Радянське командування головним помилково вважало наступ на Україну, тоді як згідно з планом «Барбаросса» головний удар мала здійснити група армій «Центр»
      • Значний військовий досвід німецького командування і бойових частин у веденні сучасних мобільних бойових дій із застосуванням значної кількості танків і літаків • Невдале розташування радянських військ для ведення оборонних боїв — вони розміщувалися трьома ешелонами один за одним (57, 52 і 62 дивізії), у результаті чого військові з'єднання вступали в бій по черзі, і це давало можливість розбити їх частинами
      • Радянські війська не готувалися до оборонних боїв. Війну передбачалося вести «малою кров'ю і на території ворога». Склади боєприпасів та іншого воєнного майна розташовувалися занадто близько до кордонів і вже в перші дні опинились у руках ворога
      • Оборонні споруди на новому кордоні на початку бойових дій не були збудовані. До того ж, вони були невдало розташовані (лінія Молотова). Оборонні споруди на старому кордоні були роззброєні
      • Масові репресії в армії 1937—1938 pp. і в подальші роки призвели до винищення кращих кадрів Червоної армії (було знищено понад 37 тис. осіб командного складу всіх рівнів, був репресований весь командний склад КОВО). Нові командири не мали достатнього бойового і життєвого досвіду
      • Війська не були вчасно приведені в бойову готовність (за окремим виключенням), щоб дати належну відсіч ворогові, незважаючи на те що сталінське керівництво було вчасно попереджене про можливий напад
      • Авіація була зосереджена на основних аеродромах, а не розкидана по польових, що призвело до величезних утрат на початку війни (у перші години війни на 66 аеродромах було знищено 579 літаків)
      • Зброя знаходилась у незадовільному стані. Значна частина танків старого зразка потребувала ремонту. Не вистачало засобів зв'язку, транспорту тощо. Низький рівень технічної підготовки бійців
      • Незавершеність переозброєння і реорганізації Червоної армії, що почалась 1939 р. і мала завершитися 1942 р. Недостатнє володіння особовим складом новими зразками зброї

Концтабори та масові розстріли.

Ще в березні 1941 р. на одній з нарад вищого командування вермахту Гітлер заявив, що на окупованих землях необхідно впроваджувати найжорстокіший режим. Це був відвертий наказ про знищення населення більшовицької імперії, у тому числі України. У директивах вимагалося розстрілювати на місці військовополонених комісарів, комуністів та євреїв, а також захоплених працівників органів. Застосовувались усі можливі на окупованих землях заходи з метою знищити якнайбільше населення України. Вже у першу окупаційну зиму тисячі людей загинули від голоду та холоду, через відсутність будь-якої медичної допомоги, були замордовані у концтаборах або розстріляні за усіляке порушення режиму. Особливою жорстокістю відзначався рейхскомісар України Еріх Кох. Навіть німецькі фронтові генерали та експерти з українського питання звертали увагу Берліна на негативні наслідки його діяльності. З проханням відкликати Коха з України звертався до Гітлера голова Українського Центрального Комітету Володимир Кубійович. Митрополит Греко-католицької церкви А.Шептицький 1942 р. надіслав листа Герингу, в якому засудив терор окупаційних властей у краї. Але планове знищення населення України було частиною державної політики третього рейху. Геноцид у його найвідвертіших формах продовжувався.

Трагічною була доля 3.8 млн. військовополонених, з них близько 1.3 млн. українців, захоплених німецькими військами у перші місяці війни. Берлін вважав, що чим більше військовополонених помре, тим краще. Як правило, з них вилучали і негайно розстрілювали політ комісарів та євреїв. Решту кидали за колючі дроти наспіх побудованих, іноді лише огороджених, концтаборів у Києві, Львові, Володимирі-Волинському, Славуті, Кіровограді, Рава-Руській та інших містах. У них від голоду, холоду та хвороб загинули близько 1.3 млн. бійців мі командирів Червоної армії. Коли стало зрозуміло, що війна проти Радянського Союзу затягується на невизначений час, окупанти відмовились від практики масового знищення військовополонених і з 1942 р. стали широко використовувати їх на примусових роботах у Німеччині.

Основні заходи плану «Ост» (план окупаційної політики на території СРСР):

      • Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель
      • Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру
      • Підрив біологічної сили слов'янських народів
      • Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів
      • Пограбування культурних цінностей, знищення пам'яток культури

План «Ост» остаточно не був прийнятий, було затверджено лише його економічну частину — пограбування і експлуатація загарбаних регіонів. Для управління окупованими територіями було створено спеціальне Управління (Міністерство) окупованих територій III рейхам. Очолював управління Розенберг. Воно складалося з чотирьох відділів: політичного, адміністративного, економічного, цивільного. Останньому безпосередньо підпорядковувався рейхскомісаріат «Україна».

Голокост.

Першими жертвами геноциду (голок осту) стало єврейське населення України, чисельність якого до війни становило близько 2.5 млн. Ця кампанія мала ідеологічне обґрунтування, яке найповніше відбито у директиві Гітлера вермахту. „Боротьба проти більшовизму вимагає нещадних та енергійних дій насамперед проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму”. Антисемітську пропаганду серед військ, а також серед населення окупованих земель провадив могутній апарат. Уже в перші дні окупації в кількох західноукраїнських містах були спровоковані єврейські погроми. Спеціальні підрозділи – айнзатцкоманди розпочали поголовне знищення єврейського населення. Тільки у Львові було за кілька днів розстріляно 7 тис. євреїв.

Переважна більшість українців негативно ставилась до геноциду євреїв, часто надавала нещасним допомогу. Митрополит А.Шептицький у посланні „Не убий” відкрито виступив на захист євреїв, звертався з листом до Гітлера і особисто врятував близько 150 дітей та 15 рабинів. Ризикуючи життям, тільки жителі Львівщини врятували кілька тисяч єврейських дітей, жінок, чоловіків. Близько ста галичан були за це розстріляні.

У липні 1941 р. Гітлер доручив „остаточно вирішити єврейське питання” (так Берлін іменував геноцид євреїв) керівникові СС Гейдріху. В Україні створено десятки гетто і концтаборів, у які загнано майже все єврейське населення. Тільки через львівське гетто пройшли і загинули близько 236 тис осіб. Понад 33 тис євреїв розстріляні у Бабиному Яру в Києві. Винищення єврейського населення було страшною за жорстокістю і розмахом акцією нацистів, але лише частиною загальної катастрофи, яку пережив народ України у роки німецької окупації.

Економічне пограбування України.

Згідно з планами Гітлера, економіка окупованих територій ставилась на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами: Фліку дістались заводи Дніпропетровщини, Круп отримав одні з найбільших у Європі машинобудівні заводи Краматорська, майже половину підприємств важкої промисловості захопив концерн „Герман Геринг” Окупанти нещадно грабували село, перетворивши колгоспи і радгоспи в „общинні господарства” і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін намагався негайно перетворити українські землі у німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов’язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були розведені в ранг державної політики. Ніяких законів на захист населення окупованої України не існувало.

До Німеччини вивозили унікальні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено 320 тис. рідкісних книг.

Вивезення працездатного населення на примусові роботи до Німеччини.

На початку 1942 р. Берлін дав вказівку розгорнути вербування і вивіз українців до Німеччини, де використовувати їх на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. На початку акції тисячі юнаків і дівчат їхали добровільно, рятуючись від голодної смерті та свавілля окупантів. Але вже з весни почався насильницький вивіз, який набув величезних масштабів. Геринг у березні розпорядився надіслати з України 527 тис. робітників. А у вересні Гітлер наказав спішно доставити до Німеччини 500 тис. українок віком від 15 до 35 років для роботи у домашньому господарстві. Керівник служби вербування іноземної робочої сили Фріц Заукель у жовтні дав розпорядження зібрати 500 тис. робітників у рейхскомісаріаті „Україна”. Людей ловили як звірів, масовими облавами, вивозили під конвоєм. Акції супроводжувались жорстокими репресіями. Пізніше історики підрахували, що з семи мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці.

Загальні риси нацистського «нового порядку»:

      • Ліквідація суверенітету або державності завойованих держав (територій)
      • Економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху
      • Расова дискримінація, геноцид, антисемітизм
      • Терор, репресії, масові вбивства невинних людей

Розгортання Руху Опору та його течії в Україні. Радянське підпілля і партизанських рух 1941-1942 рр.

Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні був надзвичайно жорстокий і водночас неефективним, бо замість покори й остраху він спричинив могутній рух Опору.

В Україні, як і в інших окупованих країнах Європи, виник масовий підпільний і партизанський рух, який став важливим фактором перемоги над нацизмом. На початку війни, в обстановці хаосу й безладдя, партизанські загони виникали і діяли стихійно, але вже восени 1941 р. партійні органи надали ц2ьому рухові цілеспрямованість та організованість. Ще до окупації призначалися керівники майбутніх підпільних організацій, закладалися таємні бази для партизанів. До кінця 1941 р. на окупованій території було залишено 110 партійних і комсомольських підпільних комітетів та центрів, а також близько 3500 партизанських загонів і груп, які, правда, невдовзі були розпорошені: діяло лише близько 20 загонів. Значно посилився комуністичний підпільний і партизанський рух після поразки німців під Москвою взимку 1942 р. Для керівництва партизанським рухом у травні 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року український штаб. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією і забезпечення партизанів зброєю, медикаментами та усім необхідним. Особливого розвитку партизанський рух набув у 1943 р., коли кількість бійців досягла 58.5 тис. і почали формуватися партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Попудренко, П.Вершигора, Я.Мельник, М.Наумов. Вони розпочали „рейкову війну”, руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси окупантів, здійснюючи тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Командування вермахту змушене було виділити для боротьби з партизанами до 120 тис. солдатів і офіцерів, відкликавши їх з фронту.

Головні завдання політичної та військової стратегії ОУН і Української повстанської армії (УПА) на Волині та в Східній Галичині:

      • Організація військових відділів ОУН на теренах Волині й Полісся, а потім у Східній Галичині
      • Намагання якнайбільше поширити свій вплив на Волині, усунення із цієї території німецької адміністрації
      • Створення основ української адміністрації, підпорядкованої ОУН і УПА
      • Підпорядкування всіх партизанських відділів, що діяли на Волині, керівництву ОУН (Бендери) (у тому числі відділів Тараса Бульби (Боровця), ОУН (Мельника)
      • Усунення або знищення польського населення на Волині та в Східній Галичині як перешкода українських прагнень до незалежності

Оунівське підпілля 1941-1942 рр.

Український рух Опору не був однорідний з самого початку. Організація українських націоналістів (ОУН), яка було створена ще у 1929 р., у пошуках союзника для боротьби за самостійну соборну Україну вдалася до співпраці з Німеччиною – потенційним ворогом Польщі і СРСР. Хоч у 1940 р. ОУН розділилась на дві фракції – одна під проводом Андрія Мельника (ОУН-М), а друга – Степана Бандери (ОУН-Б), - обидві орієнтувалися на Німеччину. Перед нападом на СРСР у німецькій армії було створено українське збройне об’єднання „Легіон українських націоналістів”, яке складалося з двох підрозділів – „Роланд” і „Нахтігаль” чисельністю близько 600 солдатів та командирів. ОУН-Б сподівалася, що ці війська стануть основою збройних сил майбутньої незалежної України. Разом з німецькою армією вони увійшли до Львова, де 30 травня 1941 р. проголосили створення Української держави. Прем’єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Але ці дії не були узгоджені з німецьким керівництвом. Нацистське політичне керівництво розцінило цей крок як зухвалість і самочинство і силою припинило діяльність націоналістів.

Гестапо заарештувало С.Бандеру та його прибічників і оголосило українських націоналістів ворогами рейху. Було розстріляно 40 провідних членів ОУН, а її діяльність заборонено. Саме тому ОУН почала збройну боротьбу проти німецько-фашистського режиму і вже дуже скоро стала потужною силою Опору в Західній і Правобережній Україні, маючи беззастережну підтримку місцевого населення.

Створення Української повстанської армії (УПА).

Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., запроваджений пізніше Українською головною визвольною радою як свято українського війська, приурочене до дня покровительки Війська Запорізького Покрови Святої Богородиці.

Характерною рисою УПА була державотворча діяльність у ході визвольних змагань. У районах, які нею контролювались, функціонувало державне управління. Були проголошені та впроваджені необхідні населенню закони про місцеве самоврядування, „Розпорядження в земельній справі”, де йшлось про наділення безземельних і малоземельних селян землею, утворено грошову систему, дирекцію лісів тощо. Армія набула рис національної, мала свою структуру, військові звання.

З перших днів зародження УПА її діяльність мала не регіональний, а всеукраїнський характер, що випливало, насамперед, з політичної програми – боротьби за відновлення самостійної Української держави. Ця мета поєднала у рядах армії, крім членів ОУН, вояків колишньої УНР, бійців і командирів Червоної армії, представників різних національностей більшовицької імперії (20% повстанців становили росіяни, білоруси, узбеки, грузини, вірмени, азербайджанці та ін.).

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-24; Просмотров: 655; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.043 сек.