Науково-педагогічна школа К. Ушинського

У сузір'ї корифеїв світової педагогічної думки ім'я Костян­тина Дмитровича Ушинського, українця за походженням, одного з основоположників педагогічної науки і народної школи, сяє зіркою першої величини. За масштабністю і глибиною висвіт­лення актуальної педагогічної проблематики він серед своїх су­часників не мав собі рівних. Творча спадщина геніального українського педагога назавжди увійшла в зо­лоту скарбницю світової педагогічної культури і є національною гордістю українського народу.

К.Д. Ушинський народився 2 берез­ня 1824 р. в м. Тулі, у сім'ї дрібнопоміс­ного дворянина. Його батько — Дмитро Григорович Ушинський — багато років перебував на військовій службі, ветеран Вітчизняної війни 1812 р., за станом здоров'я в чині підполковника пішов у відставку й працював службовцем у різних установах. Мати — Любов Сте­панівна Гулак-Капніст, українка, похо­дила з родини відомого українського письменника Василя Васильовича Капніста, який народився і жив у с. Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії. Дитячі й ранні юнацькі роки К. Ушинський провів в Україні, у маєтку батька, в урочищі Покровидина, на мальовничому березі ріки Десни, поблизу міста Новгорода-Сіверського Чернігівської губернії.

Україна увійшла в розум, плоть, душу та серце майбутнього педагога із сім'ї, природи, від сусідів — українців, українських дітей — ровесників, з якими грався, під впливом української народної педагогіки, разом з українською мовою, яку добре знав і щиро любив, охоче спілкувався нею. У цьому першорядну роль відіграла, звичайно, його мати, яка сама керувала початковим навчанням сина, ввела його у світ українства, пробудила в нього допитливість, інтерес до читання, прищепила любов до України. Вона померла, коли хлопцеві було 11 років. Про неї він зберіг на все життя щонайтепліші спогади. І хоча К. Ушинський писав свої праці російською мовою, бо так склалися обставини його життя, та й українська мова була під суворою царською заборо­ною, але він належить до плеяди славетних українських педа­гогів, належить Україні, з якою завжди був кровно і духовно зв'язаний. Та й по суті він мав таку ж тернисту особисту долю, як і Україна, зазнаючи наруг і свавілля з боку царських сатра­пів. В умовах чорної реакції, що панувала тоді в Росії, його май­бутня діяльність стала справжнім громадянським подвигом в ім'я волі України і всіх уярмлених народів.

Міцний фундамент знань і шанобливе ставлення до науки дало К. Ушинському навчання в Новгород-Сіверській гімназії (першій гімназії в Лівобережній Україні), особливо під впливом директора гімназії процесора Фітимківського, відомого вченого, одного із засновників Харківського університету.

У 1840 р. К. Ушинський вступив до Московського універси­тету на юридичний факультет. Але щоліта, під час студентських канікул, залюбки приїжджав оздоровлюватися додому, до роди­ни, в Україну.

Товариш по університету Ю.С. Рехневський так характери­зує 17-річного студента Ушинського: "Уже під час вступних ек­заменів і перших лекцій в університеті ми всі звернули увагу на Ушинського, який був тоді вельми молодою людиною, майже хлопчиком, з чорними виразними очима, з розумним і надзви­чайно симпатичним лицем, жива і жвава мова якого, з ледь помітним малоросійським акцентом, оригінальні й різкі суджен­ня з приводу університетських лекцій, тогочасних літературних і театральних явищ і всього того, що цікавило наш універси­тетський світ, мимоволі збуджували загальне співчуття, яке ви­кликає видка непересічна молода людина".

У 1844 р., блискуче закінчивши Московський університет, К. Ушинський був залишений там на два роки для підготовки до професорської діяльності. З 1846 р. працював на посаді про­фесора Ярославського юридичного ліцею, звідки 1849 р. був звільнений за демократичний напрям лекцій.

Довгий час Ушинський був змушений служити урядовцем у Міністерстві внутрішніх справ, виконуючи роботу, яка не задо­вольняла його ні морально, ні матеріально. Влітку 1851 р., пере­буваючи в службовому відрядженні у Чернігівській губернії, він одружився з подругою свого дитинства Надією Семенівною До­рошенко, яка походила зі славного українського роду Дорошенків і була дочкою українського дворянина, їй належав хутір Богданка в Глухівському повіті Чернігівської губернії (тепер хутір Богданка Шосткинського району Сумської обл.).

У 1854 р. К. Ушинський влаштувався на посаду вчителя, а потім інспектора Гатчинського сирітського інституту, де значно поліпшив навчально-виховну роботу. З 1852 р. співпрацював у педагогічних часописах "Журнал для воспитания" та "Русский педагогический вестник". У першому з них він у 1857 р. опубліку­вав свої статті "Про користь педагогічної літератури", "Про на­родність у громадському вихованні", "Три елементи школи", "Шкільна реформа в Північній Америці" та ін.

Наприкінці 1859 р. К. Ушинського було призначено на поса­ду інспектора класів Смольного інституту шляхетних дівчат, де панували мертвотна атмосфера і страшенна зашкарублість. До­лаючи великі перешкоди можновладців, Ушинський перетворив його в пристойний навчально-виховний заклад, запропонувавши новий навчальний план, додатковий дворічний педагогічний клас, залучивши до роботи талановитих педагогів. Одночасно він про­довжував вести активну літературну й громадську діяльність. Склав хрестоматію "Дитячий світ" (1861 р.), редагував "Журнал Министерства народного просвещения", опублікувавши в ньому

К. Ушинський справедливо вважав надане йому відряджен­ня за кордон замаскованим засланням. Видатний педагог-патрі­от тяжко переживав розлуку з батьківщиною. В одному з листів 11 листопада 1863 р. він писав: "Страшно стає, як подумаю, що через рік чи два й останні тоненькі зв'язки мої з Руссю порвуть­ся, і я залишусь десь у Ніцці чи Женеві, як острівець, загублений серед океану". Здоров'я з кожним днем все погіршувалось. Не­зважаючи на це, учений-патріот і на чужині проводив напруже­ну наукову роботу. Склав книжку для читання "Рідне слово" (1864 р.), написав статтю "Педагогічна подорож до Швейцарії", підготував до друку два томи фундаментальної праці "Людина як предмет виховання" (1868 р.), зібрав матеріал до третього тому цього унікального твору тощо.

Основою педагогічної системи Ушинського є принцип народ­ності, який ґрунтується на думці, що народ має право на школу рідною мовою, побудовану на власних національних засадах, й повинен її мати. З'ясуванню педагогічного принципу він при­святив одну з найвизначніших праць — "Про народність у гро­мадському вихованні" (1857 р.).

"Є лише одна загальна для всіх природжена схильність, — зазначає К. Ушинський, — на яку може розраховувати вихован­ня: це те, що ми звемо народністю..."1 Під народністю він ро­зумів своєрідність кожного народу, нації, зумовлену їх історич­ним розвитком, географічними, природними умовами. Це "поля батьківщини, її мова, її перекази і життя"2, тобто те самобутнє, найтиповіше і найдорожче, що відрізняє одну націю від іншої й забезпечує їй успішне функціонування і розвиток. Виховання, коли воно не хоче бути безсилим, має бути народним.

Народна педагогіка, як і вся народна виховна мудрість, одержала в трактуванні Н.Ушинського найвищу оцінку. Він перший поставив на п'єдестал почестей народну педагогіку. Він же й перший увів поняття "народна педагогіка" в широкий обіг, обґрунтувавши правомірність цього терміна в педагогічній на­уці, теоретично й практично довів, що народна педагогіка, є золо­тим фондом педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного й все­бічного вивчення виховного досвіду народу.

К. Ушинський писав, що "виховання, створене самим наро­дом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу"1. За його справедливим твер­дженням, "тільки народне виховання є живим органом в істо­ричному процесі народного розвитку"2. А тому виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ; з ним воно народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості.

Педагогічна спадщина К. Ушинського — вершина не тільки вітчизняної, а й світової педагогічної думки. І на таку височінь він піднісся завдяки тому, що джерелом його творчості була на­родна педагогіка. Сторінки його творів щедро засіяні золотими розсипами народної педагогіки. Наприклад, у першій частині "Рідного слова" вміщено понад 75 відсотків фольклору щодо загальної кількості матеріалу, а в другій — половину. У "Рідно­му слові" Ушинський використав 366 прислів'їв і приказок, 62 загадки, 51 баєчку і жарт, 32 народні казки, 22 народні пісні, 7 скоромовок, а також безліч творів, у тому числі й своїх, близьких за змістом і формою до народних.

Ушинському належить розробка наукових засад національного виховання. Національним він вважав виховання, яке історично склалося на історичному грунтів певної конкретної нації й своїми цілями, змістом і засобами підпорядковане самобутній природі дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, чуттєво-вольового, інтелектуального, духовно-морального й естетичного розвитку, засвоєнню національних, місцевих етнографічних та за­гальнолюдських культурних цінностей, формуванню довершеної особистості, національне свідомого представника свого народу.

Стаття К. Ушинського "Про необхідність зробити російські школи російськими" (1867 р.) через "переважне, посилене ви­вчення батьківщини" своїм змістом і логікою закликає одно­часно до того, щоб зробити українські школи українськими на основі інтенсивного вивчення України й українознавства.

53. Громадсько-педагогічний рух в Україні /60-ті роки ХІХ ст./

Доказом національного пробудження галицьких українців та пожвавлення українського народного життя стала поява в кінці XIX ст. на теренах Західної України цілої низки культурно-освітницьких гуртків, товариств, часописів. Неквапно відроджуючись, Галичина зміцнювала свої взаємини з Україною. Цензурні утиски в Україні все зростали й наддніпрянці стали думати про працю у західних землях. 1873 р. з ініціативи чернігівця Олександра Кониського у Львові виникло Товариство ім.Т.Шевченка. За його ж пропозицією 1892 р. це товариство було перейменовано на Наукове товариство ім.Т.Шевченка. З 1894 р. головою НТШ обрано Михайла Грушевського.

НТШ стало провідним українським центром на зразок європейських Академій наук. В його рамках діяло три наукових секції: історико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. В НТШ працювали М.Грушевський, 1.Франко, В.Гнатюк, І.Горбачевський, І.Пулюй, І.Раковський. Товариство заснувало власне видавництво, силами якого науковці І.Франко, К.Студинський, О.Колесса, Ф.Вовк, В.Гнатюк, І.Верхратський та інші започаткували кілька серійних видань, таких як "Записки НТШ' (120 томів), "Пам'ятки українсько-руської мови", "Етнографічний збірник"(38 томів), "Матеріали до української етнології' (26 томів), "Збірник філологічної секції (23 томи), "Українсько-руський архів". Ці видання збагатили українську науку вагомими працями переважно в галузі українознавства, стали потужним засобом піднесення рівня національної культури.

54. Зміст освіти тенденції національного виховання в Колегії Павала Ґалаґана і Чернігівській семінарії.

Григорій Ґалаґан заснував колегію як пам'ять про свого померлого сина, відписавши на її утримання великі маєтності в Полтавській і Чернігівській губерніях. Загальна вартість земель, подарованих на утримання колегії, складала 275 тис. карбованців, що на той час становило величезну суму. Г.Ґалаґан також подарував колегії велику бібліотеку (по революції частково передану до Державної Публічної Бібліотеки УРСР). Назву колегії взято для збереження традиційної назви колишніх колегій. Архітектурний ансамбль колегії складався з 5 споруд по вулиці Фундуклеївській (тепер Богдана Хмельницького), реконструйованих 1870 року архітектором О.Шілле. Навчальний заклад був розрахований на навчання і проживання в інтернаті 70 вихованців. Учні приймалися з усіх українських земель, зокрема з тих, що перебували у складі Австро-Угорщини. Колегія за програмою дорівнювала 4 старшим класам класичної гімназії і була розрахована на виховання 70 учнів (30 стипендіатів Г.Ґалаґана і 40 своєкоштних), що всі мали жити в інтернаті.

Науково-методичне піклування над колегією здійснював Київський університет Святого Володимира. По революції більшовики ліквідували Колегію, перетворивши її на «трудову школу». За радянських часів у приміщенні колегії знаходилась спочатку с/ш № 92 імені Івана Франка, а після пожежі й до сьогодні там міститься Національний музей літератури України. Директори і випускники колегії[ред. • ред. код] Директорами й учителями Колегії було багато членів Старої Громади й визначних українських діячів: Павло Житецький, Володимир Науменко, Микола Мурашко, Микола Пимоненко, Єлисей Трегубов, Іван Ничипоренко, Зиновій Архимович та інші. Директорами колегії були, зокрема: І. Ничипоренко (1879–1890) і І. Анненський (1890–1893).

Колегія виховала плеяду визначних учених, юристів, медиків, літераторів. Серед них: Бердяєв Сергій Олександрович, Агатангел Кримський, Володимир Липський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Олександр Богомолець, Андрій Лівицький, Оникій Малиновський, Михайло Чубинський, Володимир Грабар, Дмитро Петрушевський, Й.Петрушевський, Микола Максимейко, Іван Балінський, Григорій Костюк, Н.Котляревський та ін. У 1885 і 1886 рр. в бібліотеці КПГ тривалий час працював Іван Франко. 1886 року в каплиці при колегії І.Франко вінчався з Ольгою Хоружинською[1] (сестрою дружини викладача колегії Є.Тригубова). Чернігівська духовна семінарія — середній духовний навчальний заклад для підготовки священнослужителів. Заснований 1776 шляхом реорганізації Чернігівського колегіуму. Підпорядковувалася архієпископам. Складалася з 4-х загальноосвітніх і 2-х спеціальних богословських класів-відділень. З 1853 року мала місіонерське відділення у розкольницьких справах. Відала духовними повітовими та парафіяльними училищами. Ліквідована після Жовтня 1917.

Чернігівська духовна семінарія містилася в комплексі одно-, триповерхових будівель, який склався на просторій садибі XVII століття чернігівського полковника, наказного гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка (1660—1723). Розташований у північно-східній частині міста за річкою Стрижнем на розі сучасної вулиць Павла Полуботка та Воїнів-інтернаціоналістів. У комплекс будівель, зведених у XVIII—XIX століттях, включені залишки будинку Полуботка XVII століття. Храм св. кн. Михайла і боярина Федора Складається комплекс з трьох корпусів, розміщених хрестоподібно і з'єднаних між собою на рівні 2-го поверху переходами над арочними проїздами. Центральний корпус зорієнтований по осі на південь-схід і північ-схід. Південно-західний корпус, розташований ближче до річки, з півночі має бокові ризаліти з восьмикутними вежами, винесеними за межі основного об'єму корпусу.

З південного боку головного корпусу по межі дільниці розміщена однобанна церква Михайла і Федора. Будівля семінарії віддалена від вулиці за винятком церкви, розміщеної по червоній лінії вул. Богуславської (тепер вулиця Гетьмана Полуботка). Вона завершує видову перспективу вулиці від Красної площі. До кінця XVIII століття була в комплексі трьох церков, дві з яких (Варваринська і Вознесенська) були розібрані. Зведення будівель для Чернігівської духовної семінарії та їх перебудова тривали до початку XX століття з участю ряду архітекторів. Це залишило свій відбиток на композиції всього комплексу та архітектурі окремих корпусів. Якщо у двоповерховому корпусі з вежами помітні барочні риси, то в центральному триповерховому та двоповерховому східних корпусах чіткіше виступають риси класицизму. У 1928—41 роках у будівлях колишньої семінарії містився Чернігівський педагогічний інститут. Під час німецько-фашистської окупації будівлям завдано значних руйнувань. Після проведення ремонтно-реставраційних робіт тут розміщені медичні установи.

Дата добавления: 2015-05-24