Екзамен з політології. 4 страница. 20.Модернізація.Модернізація – перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального

20.Модернізація. Модернізація – перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом ХVІ–ХХ ст.Традиційними вважається цілий спектр суспільств – від примітивних неписьменних суспільств до племінних федерацій, патримоніальних, феодальних, імперських систем, міст-держав тощо[1].Модерними вважаються суспільства, розвиток яких у загальних рисах спирається на науку (перш за все природознавство), техніку, індустрію і демократію[2].Згідно з сучасними теоріями модернізації, розвинутою може вважатися та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу у структурі населення; суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»[3].Модернізація тісно пов’язана з капіталізмом, по суті капіталізація і модернізація в західних суспільствах були одним і тим же процесом[4].Пізніше в теорію модернізації були внесені певні корективи. Зокрема, було визнано, що: на розвиток країн суттєвий вплив здійснює культурний фактор, фон історичних традицій, що призводить до неоднакового сприйняття цінностей модернізації; країни відрізняються різним обсягом ресурсів, необхідних для модернізації, що робить можливим багатоваріантність переходу до демократії. Відповідно у дослідженнях перспектив розвитку демократії проявилися два напрямки. Перший акцентує увагу на своєрідності кожної країни і ставить питання про можливість типологічної різноманітності моделей демократії. Наприклад, розглядається питання про самобутність "східної"" демократії (індійської, японської), обговорюється питання про схильність України до східного чи західного типу. Є заклики з боку суспільствознавців розробити нову демократичну теорію, виходячи з досвіду незахідних регіонів. Якщо в західних теоріях в якості культурних передумов демократії виступає поширення цінностей індивідуалізму, замінюючи колективістські і патріархальні типи мислення, то у східних демократіях, як визнають дослідники, західні цінності можуть межувати з колективізмом. Другий напрямок аналізує моделі переходу до демократії. Серед політологів стали популярні теорії "транзитології" (від лат. дієслова - transire - переходити). Вчені намагаються змоделювати процеси перехідного (транзитивного) періоду від недемократичних режимів до демократичних і виявити набір факторів, що сприяють чи ускладнюють ці переходи.

21. Право громадян на свободу передбачено в Загальній декларації прав людини й гарантовано Конституцію та законодавством України. Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Форми суспільної активності громадян виражено в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття «об'єднання громадян» є узагальнюючим, що відбиває різноманітність цих форм у реальному житті суспільства. Діяльність об'єднань громадян носить найрізноманітніший характер, її може бути спрямовано на участь у розробленні державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих категорій і груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлено спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо. Одним із критеріїв класифікації об'єднань громадян може слугувати мета їх діяльності. Так, у Законі України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. наведено чітке визначення різновидів об'єднань громадян — політичних партій і громадських організацій. У свою чергу згідно із Законом України «Про політичні партії в Україні» політичною партією визнається зареєстроване відповідно до закону добровільне об'єднання громадян — прихильників відповідної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка має за мету сприяння формуванню и вираженню політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних заходах. На відміну від політичної партії, громадською організацією е об'єднання громадян, створене для задоволення й захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих,, національно-культурних, спортивних та інших інтересів. Найповнішу характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з якими виділяють: масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо); органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку); органи громадського самоврядування (ради й колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети та ін.). Об'єднання громадян можуть класифікуватися і за масштабами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділити об'єднання громадян, які діють у масштабах усієї держави, масштабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав. При цьому політичні партії діють тільки в державному масштабі. Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самоврядування обмежений кордонами конкретних адміністративно-територіальних одиниць. Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, властиві тим чи іншим об'єднанням громадян. До загальних ознак слід віднести: 1) добровільність об'єднання. Це відображено в добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо-організаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян; 2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція; 3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду й закріплює їх законодавчо, наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення). Окремими ознаками, притаманними окремим об'єднанням громадян, є: 1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси; 2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян у його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків; 3) наявність статуту об'єднання громадян. У діяльності об'єднань громадян здебільшого відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань і цілей. Взаємовідносини держави та об'єднань громадян носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів. Основними серед них є Заон України «Про об'єднання громадян», а також закони України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про професійні спілки, їх права та гаранта діяльності». Діяльність деяких об'єднань громадян, у тому числі кооперативних організацій, комерційних фондів, органів громадської самодіяльності, регулюють відповідні законодавчі акти.

22.Ознаки та функції держави. Держава-це організація політ.влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві,за допомогою якої забезпечується його безпека,цілісність і здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальними справами суспільної життєдіяльності. Ознаки:1)організація влади за територіальним поділом;2)суверенітет держ. влади;3)тільки держава виступає як універсальна,всеохоплююча організація і поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян;4)поділ населення за ознакою території проживання замість поділу за родинними ознаками; 5)наявність публічної влади,яка здійснюється особливою категорією осіб,зайнятих виключно управлінською діяльністю та охороною встановлених у суспільстві порядків;6)наявність органів і знарядь примусу;7)здійснення внутрішньої та зовнішньої політики від імені всього суспільства,претензія на захист суспільних інтересів; 8)суверенна законотворчість-право видавати закони та правила, обов’язкові для всього населення; 9)монопольне право на стягування податків для формування загальнонаціонального бюджету,утримання держ. апарату. Функції:1) за соц. значенням: основні (найзагальніші та найважливіші комплексні напрямки діяльності держави у сфері реалізації стратегічних завдань і цілей держави в конкретний історичний період(функції оборони,підтримання зовнішніх відносин,охорони правопорядку,інформаційна, економічна, соціальна, екологічна,культурно-виховна функції)) та неосновні (напрямки діяльності держави зі здійсненням конкретних завдань у другорядних сферах життєдіяльності суспільства (функції управління персоналом,правосуддя,пошуку, збирання, і поширення необхідної для управління інтелектуальної інформації));2) за територіальною спрямованістю:внутрішні (охорона та захист державно-конституційного ладу,законності і правопорядку;екологічна;культурно-виховна;охорона та захисту різних форм власності,прав і свобод людини і громадянина;забезпечення умов для збереження та розвитку нац. самобутності народів,що проживають на території держав;створення демократичних умов,політ.інститутів для вільного вияву та врахування інтересів різних соц. груп суспільства;науково-організаційна;господарсько-організаційна) та зовнішні (організація співробітництва з іншими суб’єктами міжнародних відносин; участь у міжнародному культурному співробітництві;участь у міжнародному забезпеченні та захисті прав людини;допомога населенню інших країн;участь у захисті природного середовища;участь у забезпеченні миру в усіх регіонах планети;участь у боротьбі з порушеннями між народного правопорядку;використання інтелектуальних досягнень, технологій інших держав); 3)за часом здійснення:постійні та тимчасові; 4)за сферами суспільної життєдіяльності:гуманітарні,економічні,політичні та інші функції.

23.Основні елементи політичної культури. Політ. культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою.Найважливіші елементи політичної культури:1)політ. свідомість;2)політ. діяльність; 3)політ. поведінка.Також виділяють:1.пізнавальний елемент - передбачає знання і розуміння громадянами політичних інтересів (особистих, колективних, державних, суспільних), Конституції і законів країни, прог-рамних положень основних політичних партій та інших суспільно-політичних сил, що склалися в країні політ. відносин, що відбуваються політичних подій і явищ(політичні знання, політична освіченість, політична свідомість, способи політичного мислення); 2. морально-оціночний - політичні почуття, традиції, цінності, ідеали, переконання; 3. поведінковий – передбачає усвідомлене участь громадян в обговоренні проектів державних і партійних документів, у виборах суб’єктів державної влади; в роботі різних державних і суспільно-політичних органів; в інших конкретних видах, кампаніях, заходах суспільно-політичної діяльності, а також членство в політичних партіях, суспільно-політичних організаціях і рухах (політичні установки, типи, форми, стилі, зразки суспільно-політичної діяльності, політична поведінка);4.ціннісні відносини – характер і спрямованість загальнокультурних орієнтацій розкриває місце політичних явищ у структурі цінностей особистості, групи, суспільства (загальнокультурні орієнтації, ставлення до влади, політичних явищ).

24.Основні концепції походження держави.. Теологічна теорія пояснює залежність держави від релігійних організацій і і діячів,проголошує покору всіх перед держ. владою(представники – ідеологи релігії Стародавнього Сходу, католицької церкви,ісламу).Патріархальна теорія –держава виникла з сім’ї,що розрослася,а абсолютна влада правителя є продовженням влади батька в сім’ї(Арістотель).Договірна теорія вбачає в державі результат договору,укладеного між суверенним правителем і людьми;появі держави передував «природний стан»,коли мали місце «природні права» (Руссо) або коли відбулася «війна проти всіх»(Гоббс); держава і є знаряддям примирення класів(Гроцій). Класова теорія ґрунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами (Маркс, Енгельс, Ленін). Психологічна – держава-це організація,що утворилась для керування суспільством з боку визначених осіб;це керування є необхідним,оскільки людям притаманна психологічна потреба у підпорядкуванні:хтось повинен владарювати,а хтось – підпорядковуватись (Бюрдо, Фрезер). Органічна теорія порівнює державу з організмом, поши­рює біологічні закономірності (міжвидова і внутрішньо­видова боротьба, еволюція, природний добір) на соціаль­ні процеси і державу(Спенсер).Іригаційна (гідравлічна) теорія пов’язує виникнення держави з необхідністю будівництва іригаційних споруд (Віттфогель). Теорія завоювання: походження держави пояснюється актом насильства,результатом завоювання одного народу іншим,зокрема, завоювання землеробів кочівниками,тому для підпорядкування завойованих народів створюється держава як особливий інструмент примусу (Гумплович, Дюрінг).

25.Основні риси модернізованої політичної системи. Політичні системи можна розділити на традиційні і модернізовані залежно від характеру громадянського суспільства, диференційованої політичних ролей, способу обґрунтування влади. Традиційна політична система характеризується нерозвиненим цивільним співтовариством (політично неактивними громадянами), слабкою диференційованою політичних ролей (спеціалізацій), харизматичним способом обгрунтування влади. У модернізованих (сучасних) політичних системах є розвинене громадянське суспільство, різноманітність політичних ролей, розумний (законний) спосіб обгрунтування влади. Політичний розвиток представляється як перехід від традиційних до модернізованих суспільств.

26.Теоретичні моделі політичних систем. Істон. Політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування. Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і всередині самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході -- це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході -- рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи. Алмонд. Політична система – це сукупність інститутів і органів, які формулюють та втілюють в життя колективні цілі суспільства або окремих груп, що його складають (сучасне визначення). При дослідженні різних політичних систем треба визначити перелік основних функцій кожного елемента системи, які сприяють ефективному соціальному розвитку. Функції входу (4): 1)артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним, або уявним інтересам; 2)агрегування, тобто поєднання інтересів (цю функцію виконують переважно політичні партії); 3)політична комунікація, тобто забезпечення різних форм взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами, громадянами; 4)політична соціалізація (тобто засвоєння індивідом політичних цінностей, ідеалів, знань, досвіду, які дозволяють йому успішно виконувати різні політичні ролі). Функції виходу (3): або «урядові функції»: 1)розробка норм (виконують органи законодавчої влади, парламент); 2)застосування норм (органи виконавчої влади); 3) контроль за дотриманням норм (виконують судові органи). Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі — Це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв´язаних ролей складають структури. Дойч. К.Дойч першим провів аналогію між політичною системою та кібернетичною машиною. Політична система – це сукупність комунікацій, спрямованих на координацію зусиль для досягнення поставлених цілей. К.Дойч доповнив модель Д.Істона, розглянувши не тільки зовнішні зв’язки політичної системи з оточуючим середовищем, а й канали проходження та обробки сигналів всередині політичної системи (будова самої політичної системи). Формулювання цілей та їхнє корегування здійснюється політичною системою на основі інформації. Інформація – основна категорія політичної системи в інтерпретації К.Дойча. Для функціонування системі потрібна інформація про: 1)стан суспільства; 2)відстань, що залишилась до запланованої цілі; 3)результати попередніх дій самої системи. Відповідно, функціонування політичної системи залежить від якості та обсягу 1)інформації, що надходить із зовнішнього середовища; 2)інформації про власний стан (рух). На основі цих двох потоків інформації приймаються політичні рішення, що передбачають подальші дії на шляху до поставленої цілі.

27.Теорії виникнення тоталітаризму. Термін тоталітаризм походить від пізньолатинського слова totalis, яке означає “цільність”, “повнота”. Він виник і отримав розповсюдження в 20-30-ті роки ХХ ст. і використовувався для означення політичних режимів у фашистській Італії, нацистській Німеччині та більшовицькому СРСР. В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Ще Платон у стародавні часи писав, що при досконалій державі не тільки безумовне підпорядкування індивіда державі, але і його власності на землю, будівлі тощо. Тотальність державного регулювання розповсюджувалася і на розпорядок дня і ночі, обов'язкове сповідування єдиної релігії. Платон підкреслював необхідність для держави очищати себе від неугодних осіб смертною карою або вигнанням. Творці теорії (Г.Арендт, З.Бжезінський, К.Фрідріх) підкреслювали структурну подібність фашистських і комуністичних держав. Фашизм – це: 1)диктатура й культ вождя (дуче) і підпорядкування йому політичної еліти; 2)ліквідація опозиції, парламенту, інститутів самоврядування і всіх нефашистських партій; 3)втручання у всі області суспільного життя при збереженні вільно-ринкового господарства і приватної власності. Нацизм (націонал-соціалізм, гітлеризм) – політичний рух (з 1919 р.), ідеологія, державний режим у Німеччині (т. зв. ІІІ Рейх). Нацизм як світоглядний напрям та ідеологія був поєднанням елітарних та расистських (переважно антисемітських) концепцій, що намагалися обґрунтувати права Німеччини на завоювання інших народів, особливо слов’янських і на панування над світом. Суть тоталітаризму в тому, що в результаті названих процесів встановлюється бюрократична (військово-бюрократична) диктатура, що захищає інтереси державного (партійно-державного) апарату і, частково, інтереси представників різних маргінальних груп, декласованих елементів.

28.Теорії влади. Реляціоністські теорії розуміють владу як взаємодію індивідів, в яких один індивід змінює поведінку.

іншого. Цей підхід виражений кількома варіантами: 1)теорія опору розглядає владу як відносини, в якому суб'єкт придумує опір об'єкту; 2)теорія обміну трактує владу як ситуацію обміну ресурсами і вони розподіляються нерівномірно: одні індивіди їх полишені і потребуються в них; 3)теорія розділу сфер впливу (Д.Ронг): влада - це взаємодія, де учасники періодично міняються ролями. Системні теорії влади розглядають владу як безособову властивість будь-якої соціальної системи. Виділяють кілька напрямів: 1)влада як атрибут макросоціальної системи;2)мезо-підхід (М.Кроз'є) розглядає владу на рівні підсистем (сім'я, організація),вказується на безпосередній зв'язок влади з організаційною структурою;3)мікропідхід трактує владу як взаємодію індивідів, що діють у рамках специфічного соціального середовища,влада визначається як здатність індивіда впливати на інших;4)комунікативний підхід (Х.Арендт, К.Дойч, Ю.Хабермас) розуміє владу як засіб багатостороннього інституцінального спілкування; 5)поструктуралістський підхід, виражений теоріями М.Фуко(влада безсуб'єктна, і її не можна присвоїти,вона виступає не як відносини між суб'єктами, а як дія у відповідь на дію і ця дія трансформує поведінку інших) і П.Бурд'є (взявши з фізики поняття "поле" і з економіки - "капітал", конструює поняття "символічної влади", яка є сукупністю капіталів (економічний, культурний капітал, репутація, престиж), які розподіляються між суб'єктами влади відповідно до їх позицій в "політичному полі"). Біхевіористські концепції влади розглядають владу як відносини між людьми, при яких одні володарюють, а інші підпорядковуються. Виділяється кілька варіантів трактувань: 1)силова модель (Г.Лафсуелл) засновується на тому, що першопричиною влади є психологічний імпульс - бажання влади; 2)ринкова модель (Дж.Кетлін) виходить з аналогії між політикою і економікою; 3)ігрова модель (Ф.Знанецький) вважає, що на політичному ринку суб'єкти розрізняються не тільки різними запасами влади, але й здібностями, гнучкістю стратегії, азартом.

29.Основні форми правління Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.Перші ідеї щодо форм державного правління були висловлені в основному Платоном, Аристотелем і Цицероном. Форма державного правління України.По зазначених ознаках форми державного правління поділяються на:- монархічні (одноособові, спадкоємні)- республіканські (колегіальні, виборні)Монархія - це така форма правління, при якій верховна влада одноособова і переходить, як правило, у спадщину.Основними ознаками класичної монархічної форми керування є:- існування одноособового глави держави, що користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах);- спадкоємний порядок наступності верховної влади;- представництво держави монарха за своїм розсудом;- юридична безвідповідальність монарха.Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному ж суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного керування.У свою чергу монархія поділяється на:- абсолютну- обмежену (парламентську)- дуалістичну- теократичну - парламентськуАбсолютна монархія - така форма правління, при якій верховна державна влада за законом цілком належить одному обличчю, тобто одній особі.Парламентська мона́рхія — влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду. Без згоди парламенту монарх не має права видавати закони й розпорядження загальнодержавного характеру. Сучасними державами з конституційною монархією є Великобританія, Данія, Норвегія та ін. Також державами з конституційною монархією є Нідерланди, Бельгія.Дуаліст́ична монáрхія (двоїста монархія) — форма державного правління, за якої поряд з монархом функціонують парламент і уряд. Глава держави особисто формує уряд, який відповідальний не перед парламентом, а перед монархом. Монарх має право вето на закони, які приймає парламентТеократична монархія це різновид абсолютної монархії, за якої політична влада належить голові церкви або релігійному лідерові.Республіка - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.Загальними ознаками республіканської форми правління є:- існування одноособового і колегіального глави держави;- виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;- здійснення державної влади не по своєму велінню, а з доручення народу;- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;- обов'язковість рішень верховної державної влади.Республіканська форма правління в остаточному виді сформувалася в Афінській державі.Нараховується кілька основних різновидів республіканського правління. У свою чергу вони поділяються за формою державного устрою на:- парламентарні;- президентські.Парламентська республіка - різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна влада в організації державного життя належить парламенту.У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, що належать до тих партіям, що мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті. Уряд несе відповідальність перед парламентом у своїй діяльності. У випадку втрати довіри більшісті членів парламенту, уряд або іде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів.Президентська республіка - один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом з'єднує в руках президента повноваження глави держави і глави уряду.Найбільш характерні риси президентської республіки:- позпарламентський метод обрання президента і формування уряду;- відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;- більш широкі, ніж у парламентській республіці, повноваження глави держави.Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки.

30. Основні функції політики. У суспільствознавстві під функцією (від лат. functio — виконання, здійснення) розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і прогностичну.Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства. З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів. Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій.Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, ЇЇ політичній соціалізації полягає виховна функція політології. Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.

31.Партії в Україні: партійний спектр України. Четверте питання лекції переводить теоретичний матеріал щодо партій у практичну площину - у сучасному реальному соціально-політичному житті України представлено групи партій трьох напрямків - правого, лівого спрямування та центру.Сучасні політичні партій правої орієнтації в Україні мають свою історію, яка знає перемоги і поразки, кризи та періоди інтенсивного розвитку, вони тісно пов'язані з еволюцією вітчизняної багатопартійності. Фактично зародження правого руху в Україні почалося на початку XX століття утворенням перших політичних груп націоналістичної спрямованості.Сучасний правий політичний рух в Україні активізувався у листопаді 1990 року, коли міністерством юстиції України було зареєстровано Українську республіканську партію. На зорі незалежності, у 1991 -1992 роках здавалося, що політичне панування перейде від комуністів до політичних партій національної орієнтації, а сьогодні вони навіть не представлені у парламенті самостійною силою.Сьогодні до цих партій можна віднести до 30 політичних партій, яких з політичними партіями початку XX століття єднає ідейний та духовний зв'язок — боротьба за самостійну, соборну, незалежну Україну. Ці партії заявляють, що стоять на сторожі української національної ідеї, української державності, національної демократії. Націоналізм для них - сукупність ідей, поглядів, політичної практики національно-визвольних рухів, що змагаються за право корінної нації на створення власної національної держави.Партії правої орієнтації заявляють, що зовнішня політика України повинна переслідувати власні національні інтереси, бути спрямованою на створення сприятливого зовнішнього середовища для економічного та політичного розвитку України, забезпечувати ЇЇ міжнародний авторитет та національну безпеку Такими пріоритетами є:- повномасштабна інтеграція України в європейське та світове співтовариство, міжнародні та регіональні організації;- налагодження відносин з країнами „третього світу", що мають стратегічне значення для України, бо вони є постачальниками енергоносіїв та сировини, а також ринком збуту для українських товарів;- розвиток співпраці з європейськими і міжнародними чинниками співробітництва та безпеки, посилення інтеграції у систему трансатлантичної і глобальної безпеки;У багатопартійній системі сучасної України до центристських партій можна віднести до 50 партій. Більшість партій цього напрямку вважають себе прихильниками лібералізму - ідеології свободи підприємництва та торгівлі, парламентського устрою, плюралістичної демократії, широких свобод в політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.До групи політичних партій центристсько-прагматичного напрямку приєднуються так звані "технічні" — штучно створені партії. Лише за перші місяці 2005 р. до виборів у ВР 5-го скликання Міністерством юстиції було зареєстровано 22 нові партії, більше половини з яких відносять до центристського напрямку. Знайомство з програмам и цих партій виявляє певну ідентичність у питаннях зовнішньої, внутрішньої політики. Прихильність до класичних ідеологій поступається ідеологіям синтетичним, що вбирають у себе гасла та положення класичних ідейних течій. Особливістю цих ідеологій є те, що вони орієнтовані на кон'юнктурне вирішення поточних політичних проблем, на прихильність виборців.Майже у всіх центристських політичних сил є ознаки багатовекторності нейтралітету. Партії виступають за переосмислення підходів до організації системи національної безпеки крізь призму безпеки особистості, що відповідає ідеологічним принципам ліберальних партій..Сучасний лівий рух в Україні відновився 1991 року, коли Міністерство юстиції зареєструвало Комуністичну партію України. Проте 30 серпня 1991 року, після провалу путчу Державного комітету з надзвичайного стану. Президія Верховної Ради України заборонила діяльність КПУ. Але вже у жовтні 1991р. на уламках КПУ виникла Соціалістична партія України. Пізніше, 14 травня 1993 року, Президія Верховної Ради ухвалила рішення, за яким громадяни України, що поділяють комуністичні ідеї, отримали можливість створювати партійні організації.Сьогодні лівий спектр — приблизно 36 політичних партій - від КПУ, СПУ до СДПУ(О) та ПР, які вважають себе лівоцентристськими. Крім того, це ліворадикальні політичні утворення — Комуністична партія робітників та селян, Прогресивна соціалістична партія України, Всеукраїнська політична партія „Братство", Політична партія „Союз анархістів України"..Найбільш системно питання загальної політики виражені у 12 партій лівого напряму: Прогресивна соціалістична партія України; Комуністична партія України; Демократична партія України; Соціал-демократична партія України; Республіканська партія України; Партія Регіонів; СДПУ(О); Всеукраїнська політична партія „Братство"; Соціалістична партія України (СПУ); Партія захисників Вітчизни; Партія пенсіонерів України; Комуністична партія робітників і селян.Позиція більшості лівих партій стосовно наявних або потенційних загроз спирається на два принципи: перший—немає постійних ворогів, немає постійних союзників, а є тільки постійні інтереси, другий — в боротьбі за Радянську владу і соціалізм нам протистоїть перш за все світовий капітал з могутньою воєнно-політичною організацією НАТО, яка захищає інтереси "золотого мільярда" людства. При визначенні пріоритетних напрямків зовнішньої політики майже всі партії перевагу віддають розвитку відносин з країнами СНД, виступають за консолідацію та захист слов'янства, і лише незначна частина лівих партій бачать Україну незалежною, нейтральною країною, рівноправним членом світової спільноти, регіональним східноєвропейським лідером у створенні системи європейської безпеки, що ґрунтується на принципах позаблоковості.

Дата добавления: 2015-05-24