Централізація державної влади у Франції у хі – хv ст

Початок Франції поклала Верденська угода 843 р., за якою Карл Лисий (838 – 877) отримав Південно-Східну Галлію, Прованс, Бургундію,

(відокремилася в 879 р.). Виділившись, згідно з Верденським договором, Французьке (Західно-Франкське) королівство не порвало остаточно зв’язків з іншими частинами імперії, що розпалася. Крім династичних стосунків (у всіх трьох новостворених королівствах правили представники династії Каролінгів), існували й міждержавні зв’язки. У 987 р.династія Каролінгів припинилася. Магнати обрали королем опікуна останнього Каролінга, онука Гуго Великого – Гуго Капета (987 – 996), який заснував династію Капетингів. Гуго Капет був герцогом Іль-де-Франсу. Його предки Робертіни здавна носили титул герцогів і королівських намісників на території стародавньої Франції. Домен Капетингів хоча й поступався за своїми розмірами володінням інших великих феодалів на території Франції, але займав стратегічно вигідне положення в центрі країни. У складі домену був порт Монтрейль, що забезпечив на північному заході доступ до моря. Від попередньої династії Капетинги отримали і приєднали до свого домену близько 20 невеликих володінь і кілька абатств в Північній Франції та Лотарингії. Згодом територія королівського домену почала розширятися. Філіп I (1059 – 1108) зробив невеликі, але важливі придбання – захопив Гатіне (1068), що поєднувала дві частини домену – Сеноне і Орлеане. Згодом до складу домену були включені землі Корбі (1071) на річці Соммі. Наступник Філіпа I Людовік VI Товстий, хоча й не придбав нових територій, але зміцнив владу в домені і відновив безпечне сполучення між двома центрами – Парижем і Орлеаном. Він вважається засновником могутності Капетингів. Важливі територіальні придбання були зроблені на початку царювання Людовіка VII. На північному заході він приєднав Векс біля самої межі Нормандії.На південь від Луари був куплений Бурж. У 1137 р. він одружився на Аліенорі Аквітанській і отримав у придане герцогство Аквітанію. Щоправда, воно було втрачене через 14 років у результаті розлучення з Аліенорою. Після цього майже до кінця ХII ст. домен Капетингів залишався в своїх колишніх межах. Після того як Людовик VII втратив Аквітанію і ця величезна область перейшла до Плантагенетів, об’єднання Франції було надзвичайно ускладнене. Але енергійна політика його наступника Філіпа II Августа увінчалася помітним успіхом. Він долучив до свого домену графства Ам’єнське, Артуа, Мондідьє, Руа і Перону. Відтепер північно-західний кордон домену доходив до Ла-Маншу. На півдні король зміцнився в герцогстві Беррі. У 1202 р. Філіп II конфіскував у англійського короля Іоанна Безземельного Нормандію. При цьому він використав як юридичний прецедент своє право верховного сюзерена щодо англійського короля, який володів землями у Франції. Незабаром були приєднані й інші володіння Плантагенетів по Луарі: Анжу, Турень, Мен. Англійські монархи втратили також Бретань. Боротьба за Пуату закінчилася тільки при Людовіку VIII (1223 – 1226). Вирішальне значення для долі французької держави мала перемога при Бувіне (1214 р.). Військо Філіпа ІІ розгромило армію англо-німецької коаліції, яка була створена Іоанном Безземельним. Територіальні надбання Філіпа II Августа збільшили королівський домен в чотири рази. У 1209 р. Інокентій III організував хрестовий похід проти альбігойців. Після загибелі командуючого Симона де Монфора, у боротьбу втрутився французький король Людовік VIII. У підсумку походів 1224 і 1226 р. була приєднана частина земель на Середземноморському узбережжі (1229 р.). У 1285 р. до королівського домену була приєднана Наварра, у 1308 – 1309 рр. частина Аквітанії, області по р. Дордонь і Гаронн. Династичний шлюб Філіпа IV (1285 – 1314) з донькою графа Шампанського дав можливість долучити це графство з м. Ліоном (1307) до домену. Згодом до складу домену увійшли землі Дофіне (1349 р.). У XV ст. після смерті Карла Сміливого (1477 р.) Людовик XI (1461 – 1483) приєднав Пікардію, Ніверне, герцогство Бургундське (західна частина Бургундії). У 1481 р. був приєднаний Прованс з торговим центром Марселем. У 1491 р. після шлюбу Карла VIII (1483 – 1498) з Анною Бретонською до корони була приєднана Бретань. Отож, процес об’єднання країни був у цілому завершений наприкінці ХV ст. На початку нової династії виборний принцип у французькій монархії, який почав застосовуватися вже до кінця царювання Каролінгів, значно

змінився. Капетинги намагалися зменшити залежність престолу від волі виборців-магнатів, призначаючи ще за свого життя наступників. Від часів Філіпа II Августа (1180 – 1223) виборча процедура зберегла тільки формальне символічне значення. Теоретично король розпоряджався вищою законодавчою, судовою і виконавчою владою, але насправді він нею не користувався і не міг її реалізувати. Реальна влада над населенням належала феодальним суверенам у їх володіннях. Однак королівське верховенство, хоча й зберігало переважно тільки номінальний характер, мало під собою достатні підстави. Єдиний монархічний центр у феодально-роздробленій державі символізував етнічну і політичну єдність країни і разом з тим здійснював деякі дуже важливі загальнодержавні функції. Король як загальний верховний сюзерен потрібен був магнатам як верховний суддя та арбітр у їх постійних сутичках за землі. Французьким королям навіть у пору найбільшого занепаду їх влади доводилося часто брати на себе керівництво обороною країни. Васально-ленна система у Франції мала децентралізований характер. Проміжні щаблі у ленній ієрархії були в прямому сенсі незалежні від верховного сюзеренітету короля (за принципом «васал мого васала не мій васал»). Військову службу, обмежену сорока днями в році, васал зобов’язаний був нести тільки своєму прямому сеньйорові. Правда, при цьому передбачалося, що він буде її виконувати разом зі своїми безпосередніми власниками, які отримали ф’єфи з даного володіння. Але реально він виставляв таку кількість вояків, яку хотів. До того ж на його васалів поширювалося загальне правило – служити пану тільки 40 днів. Сеньйор же користувався їх військовою службою не тільки для свого сеньйора, але й для себе самого. Феодальний звичай визнавав за васалом право вступати в ленну залежність одночасно до декількох сеньйорів. Однією з функцій короля як верховного сюзерена в системі ленної ієрархії було здійснення вищої ленної юрисдикції, або, іншими словами, верховний арбітраж у безперервних зіткненнях і сварках васалів. До нього зверталися як до верховного судді у справах про ф’єфи, а також у кримінальних справах, які виникали серед васалів. До короля апелювали й підвасали (васали його васалів) на неправильні дії своїх сеньйорів, які порушили ленний звичай. Суд королівської курії – це по суті суд королівських васалів, на якому король тільки головував. Рішення виносили «рівні» - пери (у Франції їх було 12: 6 духовних – Реймс, Бове, Лан, Лангр, Шалон, Нуайон; 6 – світських – Нормандія, Гієнь, Бургундія, Тулуза, Фландрія, Шампань, згодом наприкінці XV ст. перів стане 26). Якщо король перевищував свою прерогативу і довільно розправлявся з васалом, чи піддавав його незаконному арешту, пери чинили опір. Тенденція до перетворення королівського двору на вищий державний орган Франції почала проявлятися в другій половині XI ст. Філіп I рідко звертався до курії коронних васалів,скликав королівську раду, на яку, крім придворних сановників, запрошувалися тільки деякі королівські васали. Функції урядового апарату здійснювали сановники і службовці двору. Чіткого поділу обов’язків між ними не було, і нерідко вони займалися одними й тими ж справами. Назва посад збереглася від франкського часу. Деякі з них перетворилися на придворні титули. Такими були, наприклад, вищі посади: канцлер – титул, яким користувався Реймський архієпископ, пфальцграф – титул, закріплений за графами Блуа-Шампанськими. Справами королівського листування і складанням грамот відав канцлер. Його підписи на документах до ХІІ ст. зустрічаються нерегулярно, а в подальшому стають обов’язковими. Королівськими військами командував сенешаль або коннетабль. Сенешаль виконував і функції королівського майордома. У другій половині XI ст. становще його значно посилилося. Він контролював всю доменіальну адміністрацію і став ніби прем’єр-міністром короля. Боячись подальшого піднесення сенешалів, Філіп І на деякий час скасував цю посаду. У 1192 р. сенешальства було зовсім скасовано Філіпом II Августом. Камерарій і кубікулярій відали спальним майном короля і зберіганням королівського гардероба і зброї, а також різних коштовностей. Кравчий відав надходженнями від доменіального господарства. Кожен з цих сановників виконував поряд з основними функціями і інші обов’язки, зовсім не властиві його посаді, наприклад судові. Значення королівських службовців зростало у міру розширення їхньої діяльності за межі вузького кола палацового господарства. Разом з тим зміцнювалося і їх становище. Із слуг вони перетворювалися на міністрів. При слабовольних королях найбільш впливові сановники двору ставали «першими міністрами» і нерідко вершили державні справи на свою користь. Організація влади на території домену Капетингів була такою ж, як і у всіх великих сеньйоріях Франції. Домен ділився на округи, керовані королівськими прево. Це були не васали, а службовці короля, що знаходилися до другої половини ХІІ ст. в прямому підпорядкуванні у сенешаля двору. У їхньому розпорядженні був фіскально-поліцейський апарат сержантів і стражників, за допомогою якого вони збирали податки з населення на користь короля і здійснювали судово-адміністративні функції в своїх округах. Починаючи з Філіппа II, було проведено ряд реформ з організації центрального і місцевого управління. Поряд із радою великих васалів короля, яка інколи скликалася, виникла Королівська рада – постійний верховний орган управління. При ній створили особливу палату – Паризький парламент (верховний суд країни) і фінансове відомство – Палату рахунків. Службу за васальними обов’язками поступово замінювали службою спеціально навчених чиновників, які отримували платню від держави. Службовці були знавцями законів, часто походили з неблагородних станів і називалися легістами (законниками). Найталановитіших з них включали навіть у Королівську раду поряд з принцами крові і великими феодалами. Утверджується принцип невідчужуваності королівського домену, який не можна було ділити між спадкоємцями. Король тепер виступав не як приватна особа, що повинна була присягати сеньйору, від якого набували землю, а як законодавець, влада якого розглядається як священна, а непідтримка його – як державна зрада. Реформи Людовіка IX (1226 – 1270) істотно посилили королівську владу. Передусім король провів судову реформу, згідно з якою: - судові поєдинки феодалів (збройні конфлікти) на території королівського домену заборонялися. Суперечки між феодалами слід було вирішувати в королівському суді; - будь-який рицар мав право апелювати до королівського суду, якщо ухвала сеньйоріального суду його не влаштовувала; -

найважливіші кримінальні справи відтепер розглядалися лише в королівському суді. Адміністративна реформа Людовіка ІХ передбачала, що зв’язок між органами центрального управління і місцевою владою здійснюється з допомогою призначених королівських ревізорів з контролю за діяльністю місцевої адміністрації. У королівському домені феодалам остаточно заборонялося вести міжусобні війни, а в неприєднаних до королівського домену землях встановлювався знаменитий звичай «40 днів короля». Згідно з ним, упродовж цього терміну сеньйор, отримавши виклик, міг звернутися до короля за справедливістю. Король провів вдалу монетну реформу. За його наказом у королівському домені запровадили єдину монетну систему. Королівська монета з високим вмістом золота отримала право обігу по всій країна нарівні з місцевими монетами сеньйорів. Право карбувати монети мали тоді близько 40 сеньйорів. Королівська монета швидко витіснила з обігу інші монети. У період правління Філіпа IV (1285 – 1314) відбувається подальше зміцнення королівської влади. Розпочинається процес складання станово-представницької монархії. Генеральні штати були вперше скликані у зв’язку з боротьбою Філіпа IV з папою Боніфацієм VIII. Скликані Філіпом IV штати більш широко, ніж колишні збори, представляли панівні стани країни і верхівку міст. Були запрошені всі великі королівські ленники, в тому числі і володарі неприєднаних областей, а також представники найбільших міст всіх сенешальств і бальяжів королівства. Філіпу IV потрібно було заручитися підтримкою всіх впливових сил країни в його суперечці з папою Боніфацієм щодо верховенства папської і королівської влади. Після остаточного оформлення у 1302 р. Генеральні штати стали регулярно діючим органом. Філіп IV збирав їх ще чотири рази. Скликання Генеральних штатів цілком залежало від королівської влади. Король збирав штати в тих випадках, коли йому потрібна була політична чи фінансова підтримка феодалів і городян. Генеральні штати мали більш яскраво виражений становий характер, ніж англійський парламент. У них були представлені три маєтних стани країни – духовенство, дворянство і верхівка міст (третій стан). Феодальна знать, як зазвичай, у всіх станових установах запрошувалася персонально і представляла в Генеральних штатах не яку-небудь групу населення, а свої сеньйоріальні володіння, що мали повну або часткову автономію, і себе особисто. Від духовенства, яке займало становище першого стану держави, в Генеральні штати особисто запрошувалися всі архієпископи, єпископи і абати найбільш значних монастирів, які одержували інвеституру безпосередньо від короля, а також представники капітулів і абатств. Королівські міста юридично були представлені в Генеральних штатах як колективні королівські васали, але їх представники отримували повноваження міських магістратів і мали відповідні мандати (засвідчувальні листи). Стани засідали окремо і приймали кожне своє рішення. На спільні засідання вони скликалися, щоб вислухати промову короля або його представника. Французькі Генеральні штати не виробили чіткої організації і не мали цілком певних функцій. З часу Філіпа VI (1328 – 1350), першого представника нової династії Валуа (1328 – 1589), головною функцією Генеральних штатів стало голосування урядових субсидій, тобто дозвіл збирати податки. При відсутності постійних податків це було абсолютно необхідно, оскільки отримання коштів за рахунок привілейованих станів вимагало їх добровільної згоди. Так, увійшло в традицію просити у станів дозволу на нові податки і різні збори. Особливістю французької станового представництва була наявність системи представницьких установ на різному територіальному рівні, місцевих, провінційних і Генеральних штатів. За Людовіка XI (1461 – 1483) відбувається подальше зміцнення центральної влади. За Людовіка XI були приєднані Пікардія, Ніверне, герцогство Бургундське, Прованс. До кінця XV ст. в цілому процес об’єднання країни був завершений. Складається національна держава, національна мова на основі паризького діалекту.

Дата добавления: 2015-05-24