Мистецтво тавро-русів на Таврійському півострові

У III ст. до н. е. відбулося так зване зникнення скіфів. Як з'ясувалося потім, внаслідок сильного похолодання — фактично екологічної катаст­рофи, впродовж першої половини III ст. до н. е. суворі зими на Півдні України тривали по вісім місяців на рік. Скіфи-кочівники поступово пе­рейшли на осілий спосіб життя. Значна частина їх інтегрувалася з осілим хліборобським, часто праслов'янським населенням.

Кочівничі скіфи, які об'єдналися з хліборобськими таврами, дістали від греків назву тавро-скіфи. Останні й побудували у II ст. до н.е. місто Неаполь Скіфський. Біля новозбудованого міста виросли менші поселен­ня, села, тавро-скіфські та напівскіфські, що істотно змінило міжетні­чну картину регіону.

Ці поселення для захисту оточувались валами, мали свої укріплен­ня, населення було озброєним, здатним до оборони і, очевидно, для нападу. Поселення не обмежувались Таврійським півостровом, поширю­ючись на терени Центральної України, тобто скрізь, де можна було інтегруватися з аграрним середовищем. Однак, незважаючи на те, що це ті самі скіфські племена, їх тепер називали не скіфами, а тавро-скіфами.

Хто такі тавро-скіфи? Радянська історична наука у 50-80-х роках трактувала цей етнос гірським і диким, що ніби не розвинувся далі родо­племінного етапу, а тому асимілювався в IV-V ст. н.е. з іншими племена­ми і припинив існування. Радянські археологи не звернули уваги і на висловлювання про таврів у античних та візантійських письмових дже­релах. Наукові підходи дещо змінилися у 90-х роках завдяки спробам дослідників проаналізувати історію етносу.

Привертає увагу ґрунтовний науковий аналіз, який здійснив Петро Гарчев, доктор історичних наук із Сімферополя. За його дослідженнями державності таврів, існування останніх історично фіксується з XII ст. до н.е.; назву "таври" дали їм греки, зазначаючи властиву таврам хоро­брість і войовничість. Автор обґрунтовано довів, що самоназва таврів — "руси".

Такий висновок дає ключ до розуміння багатьох питань стосовно історії Таврійського півострова та історії України загалом. Отже, таври мали власну державу, володарів, міста і фортеці, а відомим містом-фортецею був Неаполь Скіфський.

Час, про який йдеться, охоплює період III ст. до н.е.—IV ст. н. е., тобто більше половини тисячоліття. Цей період характеризується воєн­ними протистояннями, взаємними руйнаціями, суспільними потрясіння­ми. Організувавши у II ст. до н.е. на відносно невеликій території Таврій­ського півострова свою державу, тавро-руси змушені були територіаль­не потіснити Херсонес із його зонами впливу і Боспорське царство. Ця акція відбувалася швидко, оскільки вже у середині II ст. до н.е. всі воло­діння Херсонеса у північно-західній частині Тавриди захоплено тавро-русами і на місці зруйнованих поселень місцевих племен побудовано тавро-руські фортеці — деякі з них на невеликій віддалі від Херсонеса.

Щоб запобігти можливій агресії 179 р. до н.е., було укладено угоду між Херсонесом та царем Понту Фарнаком І про допомогу Херсонесові на випадок нападу тавро-русів. Нова навала тавро-русів на Херсонес на­прикінці II ст. до н. е. зумовила звернення херсонесців за допомогою до царя Понту Мітридата VI Евпатора, внука Фарнака І. Цар Понту пози­тивно зреагував на відозву, послав ПО р. до н. е. війська у Херсонес під командуванням Діофанта. Ці війська разом із херсонесцями розгромили царя Палака і врятували Херсонес від тавро-руської загрози. Після зроб­леної тавро-русами спроби реваншу та другої експедиції Діофанта їм був нанесений нищівний удар, після якого знову взято під контроль Херсо­неса найважливіші центри — Неаполь і Хабем.

Внаслідок успішного завершення походу Діофант спрямував війська на Боспор, тут він "домовився" з боспорським царем Перісадом про "до­бровільне" передання Мітридату VI Евпатору влади над Боспором. Од­нак 107 р. до н. е., в період перебування там Діофанта, відбулося повс­тання під керівництвом Савмака — тавро-руса, вихованого при дворі Перісада. Повстанці захопили Пантікапей і Феодосію, вбили Перісада, а Діофантові довелося втекти на кораблі у Херсонес.

Етнічний характер цього повстання не викликає сумнівів: в умовах Боспору основну масу населення становили синди, меоти, протослов'яни, тавро-руси, а рабовласницьку суспільну верхівку — греки, що, бе­зумовно, стало причиною конфлікту.

Мітридат VI Евпатор послав на Боспор Діофанта, який захопив боспорські міста, придушив повстання, полонив самого Савмака і послав його до Мітридата. Боспор, як і раніше Херсонес, втратив суверенітет і був прилучений до Понтійського царства, яким володів Мітридат VI Евпатор, маючи на Боспорі заступника.

Наприкінці II ст. до н. е. під владу Мітридата VI Евпатора перейшла також Ольвія.

Об'єднання під однією владою всього Північного Причорномор'я по­трібно було Мітридату для посилення військових позицій у боротьбі проти Риму, оскільки звідти надходили продукти харчування та людські резе­рви для збройних сил, і в цьому Мітридат орієнтувався якраз на аристо­кратію варварських племен Північного Причорномор'я.

Окремі міста, які перейшли під владу Мітридата, продовжували збе­рігати певне самоуправління, і Боспор під час першої війни Мітридата з Римом спробував від нього відійти. У відповідь на це Мітридат захопив місто і призначив його керівником сина Михара, підпорядкувавши йому Херсонес. Однак після поразки батька у війні з Римом його син Михар перейшов на бік римлян. Витіснений із малоазійських територій, Мітри­дат прибув до Таврики і знову підпорядкував собі Боспор і Херсонес. У військових сутичках його син Махар загинув. Позбувшись підтримки Фанагорії та інших міст, а також армії (очоленої його сином Фарнаком, котрий теж зрадив батька, коли перейшов до римлян), Мітридат зрозумів власну приреченість і в 63 р.до н.е. покінчив життя самогубством.

Використовуючи військові та політичні суперечності римлян, Фар-нак зумів повернути собі володіння батька Мітридата VI Евпатора, але 47 р. до н. е. зазнав поразки у битві при Зеле від військ Юлія Цезаря. Це була відома битва, після якої Юлій Цезар послав римському сенату зна­менитий рапорт із трьох слів: "Прибув. Побачив. Переміг".

Повернувшись після поразки у Боспор, Фарнак застав свого намісника Асандра, що захопив керівництво містом; в бойовій сутичці з Асандром Фарнак і загинув. Асандр як правитель Боспора не викликав довіри в імператора Юлія Цезаря, котрий послав царем на Боспор позашлюбно­го сина Мітридата Евпатора — Мітридата Пергамця. Останній також не зумів зайняти трон і був убитий — правління Боспором залишилося в Асандра. Постать Мітридата VI Евпатора стала для наступних поколінь легендарною. В мистецькій спадщині відомі кілька його мармурових погрудь, одне з них зберігається в Луврі (Франція).

Серед політичних подій періоду III ст. до н.е. відомі взаємні міжетніч­ні, міждержавні, економічні протистояння, конфлікти, політичні пере­вороти, захоплення влади, інші події, які відбувалися у винятково швид­кому темпі на відносно невеликих територіях. Колосальні нищівні навали племен готів і гунів упродовж III-IV ст. до н.е. фактично припиняють існування майже всіх античних полісів Північного Причорномор'я.

Мистецтво Неаполя Скіфського. Архітектура. Новим державним утворенням на Таврійському півострові III ст. до н. е. постає держава так званих тавро-скіфів зі столицею Неаполем Скіфським. Тавро-скіфи на­зивали себе русами, оскільки споконвіку говорили руською мовою; вони так само, як синди і меоти разом осіли низовими регіонами Дніпра і Бугу та центром Таврійського півострова. Тобто осіле населення тавро-скіфів — це ті самі тавро-руси.

Античні грецькі та візантійські автори скіфами називали всі народи і племена, які займали території на північ від Чорного моря. При цьому не бралося до уваги, чи це племена осілі, хліборобські, чи кочові, ми­ролюбні, чи войовничі. Це стосувалось і таврів. Очевидно, таври стано­вили постійно найчисельніший етнос півострова, оскільки інакше не було сенсу для його історичної назви — Таврика, Таврида та ін. Тобто голо­вним етносом Неаполя Скіфського були тавро-руси, точніше — руси — так вони себе називали, і саме ця назва має бути вихідною при розгляді феномена мистецтва Неаполя Скіфського.

Тавро-скіфи Неаполя Скіфського не були таврами і скіфами — вони були русами, і в цьому їхня сутність. Далекі їх предки, які жили у гірсь­кій частині Таврії, були мореплавцями (до речі, мореплавством ніколи не займалися скіфи). Натомість таврійсько-руське суспільство, що по­будувало Неаполь Скіфський, декілька століть існувало у середовищі античної культури, їм належали такі самі міста на Таманському півост­рові, пізніше Тмутаракань. Вулиці цих еллінізованих міст прикрашали численні меморіальні статуї, які увічнювали пам'ять предків тавро-русів. Один із таких колосальних пам'ятників прикрашав Тмутаракань у часи Київської Русі, згадка про нього вміщена у "Слові о полку Ігоревім" під назвою "Тмутараканський ідол (бовван)". У Неаполі Скіфському відсутні поховання можновладців у насипних курганах, для таких ці­лей слугували некрополі.

Територія самого Неаполя Скіфського становить об'єкт археологіч­них досліджень тільки після 1945 р. Крім фундаментальних, античного зразка фортечних мурів і башт, зразків цивільної архітектури, виявле­но низку об'єктів мистецтва скульптури, живопису, декоративно-ужит­кових предметів.

Мистецтво степових скіфів у період перебування центру їхньої дер­жави на теренах пониззя Дніпра розвивалося в атмосфері певної етніч­ної та ідеологічної самоізоляції, на засадах відчуження від "розв'язних" традицій грецького культурного світу, де золотарі Пантікапею, Херсонеса чи Ольвії виконували їх ідеологічні замовлення. Тут, в умовах тісного співжиття із багатоетнічним суспільством греків, русів, меотів, синдів, сарматів, культура відчула їхні взаємовпливи, значно еллінізувалася.

Очевидно, без тавро-руських впливів не залишились і суспільства Боспору, Херсонеса, Ольвії, Тіри, Фанагорії та ін. Відчутні впливи, по­чинаючи від звіриного стилю і закінчуючи побутом, елементами одягу, звичаєвими елементами культу, навіть запозиченням божеств.

Таврійські руси були добре знайомі з античною кам'яною архітекту­рою. Вони залишили після себе могутні захисні фортечні споруди, жит­лові будівлі та внутрішньомогильні кам'яні склепи.

До архітектурних досягнень Неаполя Скіфського, належить переду­сім комплекс могутніх оборонних споруд міста. На відміну від регулярно обтесаних і акуратно підігнаних кам'яних мурів античних грецьких міст, тут вони з необтесаних блоків місцевого вапняку на глиняному розчині. Структура кладки мурів ґрунтується на облицювальному панцирі з круп­них каменів, поміж якими використано дрібний камінь. Оборонний мур складався із п'яти видів каменю, що відповідали п'яти різним будівель­ним періодам. Розширення муру внаслідок поступового прибудовування поясів відбувалося впродовж ІІІ-Ц ст. до н. е., тому обсяг мурів досяг могутньої товщини — 8,5 м.

У II ст. до н. е. навколо головного міського муру побудовано ще один додатковий захисний пояс — протейхизм, який мав дві верстви муру­вання спільною товщиною 2,5 м. Між головною стіною і протейхизмом було залишено вільний простір — перебол, що зменшився внаслідок однометрового примурування до пояса і набув вигляду вузької глибокої щілини. Загальна товщина цього оборонного пояса навколо міста Неапо­ля Скіфського разом із протейхизмом і периболом становила 12 м.

Зазвичай, такі укріплення міст-фортець оточували наповнені во­дою рови. В описаному нами випадку протейхизм і перибол слугували начебто своєрідною рекомпенсацією відсутнього рову впродовж стін міста, тому що Неаполь побудовано на скелі. Протейхизми були по­пулярні у фортечному будівництві античного світу, але ця найдавніша з них.

Під час будівництва фортечних укріплень Неаполя питання їх архітектурно-естетичних чинників найменше бралися до уваги. Єдине, що якось оживляло їх суворий, дещо гнітючий вигляд, - це традиційні античні зубці-мерлони, які трохи згладжували момент стикування верх­ньої лінії цих мурів із небом.

*

194. Неаполь Скіфський. Оборонні мури міста (реконструкція Т.Висоцької).

195. Реконструкція фортечного муру Неаполя Скіфського III будівельного періоду. Вид зі сторони міста (реконструкція Т.Висоцької).

Дослідник Неаполя Скіфського А.Кирасов з'ясував, що висота ниж­нього поверху муру сягала близько 5 м, а верхнього склепіння із сирце­вої цегли — 4м. Отже, загальна висота мурів становила 9 м.

Археологи розкопали також дві прямокутні у плані башти біля місь­ких воріт. Одна з них використовувалась як похоронна споруда-мавзолей. Виявлено, що час побудови мавзолею передував періодові війни тавро-русів проти Херсонеса та військ Діофанта. Однак детальний аналіз збе­реженого поховального інвентаря дав змогу археологові Н.Погребовій датувати найраніші поховання II—початком І ст. до н. е. Оскільки мавзо­лей і східна башта не були зруйновані та розграбовані Діофантом, мож­на припустити, що ці об'єкти побудовано після цієї війни.

Для архітектури тавро-руських поселень Таврійського півострова (та й для самого Неаполя Скіфського) характерне типове кам'яне будівни­цтво, а глинобитні юрти існували вже як рідкісний пережиток.

Житлові будинки мурували з грубо колотого каменю на глиняному розчині, верхню частину стін будинків переважно викладали із сирцевої цегли, окремі споруди заглиблювали в материк скелі. Здебільшого буди­нки мали кілька кімнат. Підлоги були глинобитними, іноді з шарами по­пелу. Будинки мали глинобитні покриття або дахи із привізної античної дахівки. Із середини стіни помешкання обмазувались глиною, а найбагатші облицьовувались кольоровими тинками.

Елліністичні впливи простежуються у внутрішньому оформленні жител заможних тавро-русів, вже у II ст. до н. е. поширилось кольорове тинкування їх на елліністичний лад. Перехід тавро-руського суспільства на осілий спосіб життя сприяв еллінізації. Розпочався процес формуван­ня елліністичного, осілого тавро-руського етносу, але перехід від родо-общинного кочового суспільства до рабовласницької цивілізації виявився тривалим і суперечливим.

В архітектурі Неаполя Скіфського існує немало прикладів взаємо­зв'язків з античною будівельною технікою, що особливо виявилось від­чутним при будівництві громадських споруд. Прикладом використання античних традицій вважається велика парадна споруда з двома портика­ми, яка побудована у II ст. до н. е. навпроти головних, міських воріт і центрує в'їзд у місто. Із двох існуючих колись портиків збереглись еле­менти тільки одного, його цоколь облицьований крупними вапняковими квадратами, покладеними насухо, вони добре витесані, деякі прикра­шені також рустом. Від квадратних в основі стовпів збереглася дорійська капітель. У портику виявлено обломки мармурових і бронзових статуй грецького виконання.

Скульптура. Традиція монументальної верифікації державних та по­літичних діячів сягає таких могутніх імперій, як Єгипет, Ассирія, Вави-лон, Персія, має продовження в античній Греції періоду еллінізму (культ Александра Македонського) та імператорського Риму. Очевидно, цей чинник знайшов втілення і в Неаполі Скіфському. Прикладом є збережений мармуровий постамент з грецьким написом – при в’їзді у місто стояла кінна статуя тавро-руського царя Скілура, ймовірно, відлита з бронзи. Такі кінні статуї при в'їздах у причорноморські поліси мали тра­дицію. Зокрема, одна з них вінчала в'їзну браму в місто Пантікапей, що зафіксовано на одній із пантікапейських монет. Неподалік від в'їзної брами був встановлений великий кам'яний рельєф із зображенням вершника, ототожнюваного з сином Скілура — Палаком.

196. Неаполь Скіфський.

Рельєфне зображення тавро-руського царя Палака. Вапняк. І ст, ДО н.е.

197. Неаполь Сійфський.

Рельєфне зображення тавро-руських царів Скілура і Палака. Вапняк. І ст. до н.е.

198. Неаполь Скіфський. Статуетка Діоскура. Вид спереду та ззаду.

У тавро-русів царська влада була династичною, і батько — цар Скі-лур подбав про створення пам'ятника потомкові Палаку. Образ вершни­ка поширений і типовий для мистецтва тавро-русів, хоча зображення вершника з піднятою рукою зі списом, відомий з рельєфів античної Гре­ції, як і в фракійському мистецтві, де втілено образ бога-вершника з піднятою рукою зі списом. Цей мотив через тисячу років матиме широке застосування в образах святих кінних вершників — святого Юрія-зміє-борця, святого Федора та ін. Зображений у цьому випадку рельєф не є роботою грецького скульптора — це робота початківця або малодосвідченого майстра пластики Руса, чи, може, вихідця з інших місцевих автохтонних племен Таврики. Головну проблему для скульптора стано­вила постать вершника. Він зображений в обтислих штанах, підпереза­ний поясом, легка накидка застібнута фібулою на правому плечі, на го­лові — гостроверха шапка. Сидячи на коні без сідла, вершник стримує його за вуздечку. Помітні порушення пропорцій людської фігури та коня. Кінь і вершник виконані з настроєм, хоча рельєф є типовим зразком самодіяльного мистецтва. Датовано твір II—І ст. до н. е. го скульптора, виконаний із привізного мармуру в техніці горельєфу. Незважаючи на невеликий розмір (0,38 х 0,22 м), рельєф розрахований на віддалене сприйняття. Фрагмент зображає дві явно портретні особи. Хоча збереглися лише верхні частини фігур, очевидно, що обидві по­статі сидять на конях, їдучи поруч. Вершники у високих головних убо­рах і античному одязі з довгим волоссям. Загальний настрій спокою і злагоди та монументального "тривання зупиненого моменту" характерні для монументальної пластики, твореної з метою возвеличення ідеї мона­рхічної спадковості династії.

Археологічною знахідкою на терені Неаполя Скіфського є бронзова статуетка царя Діоскура.

Цікаву знахідку археолога Ернста з 1926 р. становить фрагмент вап­някової плити розміром 17 х 13 см. Частина, що збереглася, — це верх­ній кут рами даної плити, тобто її позументу. В заглибленні, яке вкомпоноване у масив позументу, вирізьблено щось у вигляді циркулярного круга з лопатоподібним завершенням знизу, яке, очевидно, повинно зо­бражати голову. Більш низьким рельєфом поданий масив шиї. На площи­ні, де повинні бути форми людського обличчя, невправною рукою вирі­зані форми очей, носа і легкий натяк на форму рота. Поверхня плити акуратно опрацьована і примітивно загладжена. Вона, можливо, є час­тиною якоїсь багатофігурної композиції.

На той час (ІІ-І ст. до н. е.) у Неаполі Скіфському працювали профе­сійні скульптори Посидей і Евмен — можливо, місцеві греки, виховані приїжджими майстрами, їхні імена не пов'язані з конкретними творами. Тоді скульптори мали різний рівень підготовки і різним був рівень мисте­цьких смаків замовників. Стосовно статуй, які прикрашали місто, то вони частково могли бути привезеними, замовленими у майстрів Пантікапея, Херсонеса чи Ольвії, а частково їх виконували свої скульптори відповідного фахового рівня.

Храми. У північному регіоні городища Неаполя Скіфського виявлено винятково цікаву суспільну споруду — культовий будинок тавро-русів. Згодом виявлено ще три такі будинки. Ця святиня складалася з двох приміщень, сіней і великої зали. Будівля споруджена із рваного, місцями дещо підтесаного каменю на глиняному розчині. Антично-грецькі впли­ви, крім привізної дахівки, тут не відчутні. Що стосується внутріш­нього оздоблення стін, то застосовані тут декоративно-оформлювальні засоби суто античні, стіни отинковані і покриті фресковими мальовилами, використано геометричні форми, кольорові смуги тощо.

Декорація інтер'єру має контрастно-кольоровий характер, що на­гадує принцип оформлення внутрішнього розташування боспорських поховальних камер. Фресковий декор тавро-руського храму складався з трьох горизонтальних поясів. Першим поясом був цоколь, розмальо­ваний під мармур. "Мармур" чергувався із вертикальними чорними та червоними прямокутниками. Поля між прямокутниками вміщували скісні коричневі смуги. Середній пояс оформлення залу становив ряд вертикалей із коринфських пілястрів на тлі різнобарвних смуг різної ширини. Завершував декор горизонтальний пояс традиційних «сухариків». Стіни увінчував білий рельєфний карниз. Оформлення датується першою половиною ІІ ст. Розпис традиційний у дусі панівних в європейських античних провінціях мистецьких стилів.

199. Неаполь Скіфський. Графіті з будинку А.

200. Реконструкція античного "Саркофага цариці". Дерево, різьба. ків". Стіни увінчував білий рельєфний карниз. Оформлення датується першою половиною II ст. н. е. Розпис традиційний у дусі панівних в європейських античних провінціях мистецьких стилів.

Характер розписів засвідчує активний процес еллінізації тавро-русів Північного Причорномор'я. Це єдині на терені Тавриди й усього Пів­нічного Причорномор'я зразки унікальних фрескових розписів, що їх здійснювали заїжджі (найімовірніше, з Боспору) спеціалісти.

Розмальовані стіни становлять інтерес ще й тому, що виявлено ве­лику кількість рисунків-графіті, надряпаних поверх старих фресок. Ри­сунки могли бути доказом того, що античні вподобання виконавців фре­сок не дуже збігалися з уподобаннями русів.

Мавзолей. Унікальною пам'яткою похоронної тавро-руської архітек­тури є збережений мавзолей Неаполя Скіфського. Мавзолей, як уже згадувалось, становить прибудову до зовнішньої стіни міських оборон­них мурів, точніше, до їх протейхізми. Ця наземна похоронна споруда водночас одна із міських оборонних башт у системі фортифікацій. Башта квадратна у плані зі стінами за зовнішніми розмірамих 8,65x8,10 м. При будівництві мавзолею застосовані антично-грецькі й місцеві будівельні засоби. До грецьких можна віднести використання тесаного каменю, іно­ді рустованого, з відповідною кладкою муру, хоча систематична черго­вість кладки не витримана.

Введення рваного каменю в середовище тесаного, його відповідна нерегулярність, застосування великої кількості глиняного розчину — яскраве свідчення тавро-руського стилю будівництва.

Відомо, що поховальний обряд, один із найважливіших та найдав­ніших у всіх народів, мав давню традицію у тавро-русів. Обряд пов'яза­ний із культом видатних особистостей, різних представників соціальної ієрархії, предків.

Культ предків особливо характерний для суспільств, які зберегли патріархально-родові традиції. Він часто був поєднаний у давніх народів зі страхом перед померлими. Звідси бажання відмежувати себе від них, забити отвір у могилу камінням, зв'язати стопи покійника тощо.

Світ мертвих у давніх народів тісно пов'язаний зі світом живих. За­стосовувані похоронні звичаї дають змогу пояснити певні уявлення русів про світ живих. Зокрема, культ коня як сакрального божества тавро-русів (кінь супроводжував життя руса із самого дитинства — в походах, на війні тощо) зумовив верифікацію його образу в мистецтві, зображен­ня небесних, крилатих коней та ін.

Мавзолей Неаполя Скіфського був усипальницею тавро-руської знаті. Захоронення, що відбувалися тут, сягали періоду кінця II ст. до н. е.— І ст.н.е. Виявлено 72 винятково багатих поховання. Крім цього, знайдено скелети чотирьох коней, які ритуальне супроводжували померлих гос­подарів у потойбічному житті. При останках покійників виявлено чис­ленні предмети побуту та ужиткового мистецтва; вироби із золота налі­чували 1400 шт. Більшість цих предметів — роботи майстрів Боспора, виконані, можливо, на замовлення русів. Низка предметів мавзолею має високий мистецький рівень. Серед них — поховання воїна в кам'яній гробниці кінця II—початку І ст. до н. е., ймовірну могилу царя Скілура та багате поховання жінки у дерев'яному саркофазі І ст. н. е. (так зване похо­вання цариці).

Кам'яна гробниця, що атрибутується як гробниця царя Скілура, да­тується другою половиною II ст. до н. е. Вона має вигляд саркофага із вапнякових плит, вбудованого в неглибоку прямокутну нішу, вирубану у скелі. Вміст цього саркофага дуже багатий. Лише царський одяг містив близько 800 золотих прикрас у вигляді декоративних елементів. Семан­тика цих елементів пов'язана із земними житейськими образами, які повинні супроводжувати померлого у вічність. Це мотиви бутонів квітів, бджіл чи мух, зірок, хвиль тощо.

Окрему групу прикрас становили зображення рельєфних лев'ячих голівок із підвісками в пащі. Більшість бляшок були прикрасами три­кутної чи овальної форми, оздобленими різного роду орнаментикою у вигляді лінійок, крапок та пунктирів. Частина елементів позначена куль­турними впливами грецького середовища. Зокрема золоті медальйони із зображенням юного Аполлона, виконані у традиціях майстрів Боспору і руських золотарів.

Перлиною мистецького скарбу мавзолею Неаполя Скіфського вва­жається дерев'яний "Саркофаг цариці", датований І ст. до н. е.—І ст. н. е. Власне саркофаг не зберігся, але завдяки утрамбованості землі навко­ло його дерев'яної форми зберігся його точний земляний негатив. Останній був заповнений масою рідкого гіпсу, тому вдалося виконати реконструк­цію на основі адекватного відливу.

Дерев'яний саркофаг — унікальна мистецька пам'ятка, яка вражає оригінальністю архітектоніки, цілісним величним виглядом, пишнотою прикрас, що не перевантажують цілісності, а підкреслюють її лаконізм та монументальність.

Будівля саркофага складалася наче з двох поверхів — прямокутного постаменту на чотирьох різьблених ніжках та гробниці з чотирисхилим віком. Постамент, пофарбований у білий колір, був оточений канелюро-ваними колонками, на які опирався профільований антаблемент. Кутові колонки стояли на різьблених скульптурних грифонах і сфінксах, а над цими колонками підіймалися довгі та тонкі капельовані стовпчики, які, можливо, відображали певний традиційний обряд, що збагачувало силуетно декоративну просторовість саркофага. Середню частину сарко­фага, тобто саму гробницю темно-червоного кольору, оздоблено з усіх боків горельєфне вирізьбленою позолоченою гірляндою з квітів, лавро­вих гілок, гілок плодів і рогів достатку. Віко гробниці облямовувала осо­бливо пишна рельєфна смуга із квітів у вигляді ромашок, позолочених гілок пінії із шишками, листків лавра з яскраво-червоними ягодами, по­фарбованими в натуральні кольори. На плоскій поверхні віка розміщено компактні скульптурні фігурки сфінкса і крилатого грифона з лев'ячою головою, їх також позолочено, а крила знизу покрито блакитною, ро­жевою та білою фарбами. від грецьких античних зразків, очевидно, він не має аналогів серед пам'яток русів. Можливо, це єдиний зразок мистецької стильової лінії тавро-русів, яка втрачена у круговерті століть. Пластична витонченість і смак, емоційна вибуялість форм дають підстави розглядати "Саркофаг цариці" як шедевр мистецтва.

Живопис. Серед численних пам'яток мистецтва Неаполя Скіфського особливу цінність становлять пам'ятки монументального живопису, пе­редусім декоративні малюнки на стінах поховальних камер. Найцікавіші з них виявлено у склепах, що належать до перших століть нашої ери і є усипальницями заможних родин міста, населення якого на цей період походило не з кочівників, а зі середовища русів-хліборобів, поєднаних із усіма іншими осілими етносами з теренів Таврійського півострова. Живо­пис склепів не підпорядкований єдиній стильовій концепції, дуже різ­номанітної за мистецьким технологічним і технічним рівнем. Пізні скле­пи, датовані II та III ст. н. е. (№ 1, 2, 4, 8), відрізняються від склепу, живопис якого виконано у І ст. до н. е. (№ 19), примітивністю та схема­тичністю зображень. Створюється враження, що перед нами ремінісцен­ції первісного наскельного живопису.

Яскраво виражену умовність і схематизм демонструють рисунки, виконані силуетно тільки червоною вохрою у склепі № 2. Один із них зображає силует руса, який щойно випустив із лука стрілу. Він одягну­тий у туго підперезаний кафтан, на голові у нього башлик, а на ногах — м'які чоботи. Такі фігурні силуети "з осиною талією" довго побутують у примітивному настінному малярстві та примітивному наскельному живо­писі, де принцип зображення людської фігури зводиться до двох трику­тників, з'єднаних між собою вершинами. Залишається додати зображен­ня голови, рук і ніг — людська фігура готова. Безліч таких зображень є у кераміці Трипілля, на так званій Усатівській стелі, зображеннях у на­стінних мальовилах Неаполя Скіфського.

Фігура зі склепу № 2 тримає у лівій руці лук, з якого щойно випу­щена стріла, права рука зігнута в лікті й відведена назад, голова повер­нута у напрямі випущеної стріли. В зображенні фігури простежуються риси примітивізму, але все ж присутнє відчуття динаміки. Ці прикмети характерні й для накреслених поряд зображень низькорослого степово­го коня, який скаче галопом, та двох танцівниць. Фігури не пов'язані певним сюжетом, вони мають лише декоративний характер. Це, зреш­тою, підтверджує своєрідне орнаментальне обрамлення композицій, що складається із трикутників, зубців, стріл та ін. Зауважимо: стосовно абстрактних чи орнаментальних форм у мистецтві античності, зокрема у ситуаціях, пов'язаних із поховальними обрядами, випадковостей не бу­ває, — всі форми колись мали глибокий індивідуальний сенс, який з часом міг (або і не міг) бути втрачений. Подібна ситуація і з умовними геометричними мотивами у склепі № 8. Тут зображені схематично вико­нані "трикутничками" фігурки двох людей, котрі танцюють, вершник, що тримає за вуздечку коня, та інші сюжети.

Цікаве художнє виконання вирізняє оформлення склепу № 9. Тут живописні мотиви поєднано з рельєфними, розпис виконано червоною, жовтою вохрою та сажею. Оформлення стін склепу сюжетне, мабуть, відтворює реалії інтер'єру міського житла.

Під самою стелею проходить врізаний у моноліт скелі фриз у вигляді зигзагів — трикутників і розставлених між ними стріл. Символічний орна­мент втілює конкретні реалії воїнського побуту. Чотири рельєфних піля­стри, прикрашені ромбами, відтворюють опорні стовпи житла. В одному з ромбів зображений півень, можливо, мотив пробудження чи воскресін­ня. Одна стіна склепу оформлена фризом із трикутничків та стрілок. Тут розміщено елементи у вигляді торцевої стіни будинку із двосхилим да­хом, на гребені якого зображені стилізовані голови коней, повернуті у різні боки. Таке зображення можна сьогодні побачити у дерев'яному бу­дівництві Карпат і Буковини.

На стінах ніші зображено два килими, облямовані червоними стріл­ками у вигляді торочки, один із них шахматний. На протилежній від входу стіні, справа від "шахматного" килима, розташована сюжетна ком­позиція. Воїн у кафтані, накинутому на плечі, в характерній м'якій шап­ці грає на лірі, можливо, оспівує важливі події життя померлого, далі — жанрова сцена зі зображеннями його участі у полюванні.

Давню далекосхідну поховальну традицію тут відображає шахмат­ний килим. Цей тип орнаменту дістав назву від подібності до шахматної дошки, відомий як одягова тканина в давній античності та "плахта" в сучасному українському народному одязі. Такий орнамент відомий у Греції ще в період неоліту, використовувався він у мистецтвах Кріта і Мікен.

В античній, пізній геометриці, яка створила такі шедеври кераміки, як дипілонські вази-монументи, шахматний орнамент застосовується з дивною постійністю, використовується в сюжетних сценах оплакування покійника та перенесення його до місця поховання. Тут шахматний ор­намент фігурує постійно в тій самій композиційній структурі. Він зобра­жається у вигляді великого прямокутного поля нерегулярної форми, яке простирається над покійником. Поле над покійником буває також декоративним, декорованим паралельними зигзагоподібними лініями, горизонтальною смугою, рядами крапок, сітчастим та драбиноподібним орнаментами. Але на більшості ваз це поле заповнене якраз шахматним орнаментом. Іноді шахматним орнаментом прикрашене також ложе, на якому лежить покійник.

Дослідники мистецтва майже одностайно називають шахматне по­кривало поховальним покровом, або пологом, вважають його прямим запозиченням із реально практикованого традиційного поховального обряду. Поховальні покривала відомі в обрядових поховальних процесі­ях, вони зображалися на віках саркофагів, на стелях поховальних ка­мер. Залишки покривал виявлено на саркофагах. Можливо, такими тка­нинами або килимами покривався простір над саркофагами у склепах. Зображення мальовничого шахматного пологу на стіні склепу № 1 у Неаполі Скіфському, як і іншої подібної тканини з ромбоподібним орна­ментом, може бути ознакою запозиченої з елліністичного світу давньої поховальної традиції, в якій задіяні названі атрибути. Символічний сенс цих атрибутів тоді, можливо, вже втрачався.

Основу семантики шахматного орнаменту становить квадрат. Остан­ній вважається водночас символом космосу і землі, а також знаком пек­ла і підземного світу. Як символ землі квадрат часто протиставляється колу — символу неба. Шахматне поле будується з двох однакових за формою, але по суті полярних одиниць — білого і чорного квадратів; біле символізує світло, чорне — темряву, морок. У грецькій натурфіло­софії цей контраст зіставляється із знаками вогню та води, а в індоєв­ропейській семантиці кольорів білий — життя, чорний — смерть.

Для мистецтва Таврії у різні періоди розвитку характерна символічно-онтологічна лінія мистецького образу тваринного світу в сюжетах боротьби сил реального та стихійного природного енергетичного потенціалу. На­голосимо, що у зображенні образів тварин простежувались спроби акце­нтувати суперечності людських поривань — добра і зла, благородного і підлого, жорстокого і людяного. Ця тема потребує особливого висвітлення.

201. Неаполь Скіфський. Розпис склепу № 9.

Мистецтво Таврії зверталось до образу людини. Такі образи відомі, починаючи з килимових композицій, збережених у мистецтвах Сходу, і закінчуючи шедеврами золотарської торевтики із курганів українських степів. Прикладом може бути кам'яна різьба, зображення загиблих вої­нів із теренів Нижнього Подніпров'я (такі витвори не зовсім точно на­звані "кам'яними бабами"). Тільки у пізніх тавро-русів з'явилися мону­ментальні рельєфи зі зображенням вершників — представників елітар­них царських родин. Ці зображення, про які вже згадувалось, часто демонструють конкретні портретні риси окремих зображуваних людей.

Археологічною пам'яткою з теренів Неаполя Скіфського є надгробна стела тавро-руса Тихона.

202. Неаполь Скіфський. Надгробна стела тавро-руса Тихона.

Культура тавро-русів Таврійського півострова — важлива складова духовної спадщини народів Півдня України у період їх переходу від ко­чового до осілого життя та до їх поступової інтеграції із сарматськими та багатьма іншими (у тому числі праслов'янськими) племенами, котрі творили історичне тло праукраїнського етносу.

Описаний тут період розвитку тавро-руського мистецтва (чи, точні­ше, мистецтва тавро-русів) відбувався тоді, коли цей етнос відійшов від кочового життя і пов'язав існування із життям міським, з посиленням державної влади. Саме тоді з'явилася потреба у монументальній героїза­ції представників державного керівництва. Місто Неаполь Скіфський іс­нувало в оточенні тавро-руського царства на Таврійському півострові, в тісному контакті з античними містами, які впливали на формування піз­нього античного мистецтва. Щоправда, незважаючи на ці близькі конта­кти, тавро-руське мистецтво мало власний стиль.

Візантійські джерела XII ст. в описах Північного Причорномор'я згадуєть топонім "Росія" Вчені-візантологи переважно пов'язують з топонімом "Росія/Русійа" грецьку назву м. Керч, хоча ототожнення цих назв ще не стало загальноприйнятним (Коновалова, 2001; Літаврін, 2000; Бейліс, 1996 та ін.).

Тавро-руське "міське" мистецтво, що розвивалося в Неаполі Скіфсь­кому, існувало в умовах державного утворення. Найвидатнішим із тавро-руських правителів був Скілур, син царя. Свідченням цього є спадкова система передачі влади. Палак, син Скілура, став царем, і його увіковіч-нено у монументальній скульптурі. Відомо, що Скілур мав 50 чи 80 синів.Відповідно до нових тлумачень тексту, виконаного на мармуровій плиті ("на честь Діофанти Мітридат VI Евпатор почав війну зі Скілуром і його синами на чолі з Палаком"), можна вважати, що Скілур і Палак були співправителями.

Аннали (щорічні записи подій) Плутарха містять легенду про пе­редсмертні слова царя Скілура до синів, який закликав їх до злагоди. Актуальною була і проблема розподілу спадщини серед синів. Політична боротьба у середовищі правлячої верхівки могла набути пікового напру­ження після воєнних поразок Палака. Поразка у війнах з Діофантом при­звела до розвалу всієї системи й утворення кількох окремих царств у різних частинах Тавриди, де правили "базилевси". Останні, в свою чер­гу, підпорядковувались Мітридату VI Евпатору. Правдоподібно, що най­більші пізньоруські городища були центрами окремих племінних груп, яких очолювали правителі — "сини" Скілура. Об'єднання пізніх тавро-русів, ймовірно, утворилося внаслідок виділення однієї найсильнішої племінної групи, яка змогла підкорити інших завдяки діяльності Скілура та його численних синів.

Тавро-руси поступово припиняли кочівний спосіб життя, водночас перестаючи бути власне скіфами. Зміна системи господарювання спричи­нилася до перетворення племінних груп на територіально-сусідські зем­леробські громади й зав'язування активних різноетнічних контактів. Для могильників Тавриди І ст. до н.е.—першої половини І ст. н. е. характерне сполучення місцевих тавро-руських елементів із західними та східними, що виявилися не тільки у запозиченні та виробництві елементів матеріа­льної культури, а й взаємопроникненні інших етнічних груп. Тут поряд з ґрунтовими традиційними скіфськими похованнями з'являються підкурганні сарматські (сарматські поховані в насипи попередніх часів). Це дає змогу зробити висновок, що на зламі І тис. до н.е.—І тис. н.е. у Таврію проникають сармати, котрі поступово інтегруються із тавро-русами.

Сарматські племена Таврії, як аорси і сірихи, тоді перебували на стадії переходу від кочового до осілого життя, тобто були на стадії другого етапу кочування, і для них осілий спосіб життя вважався тим­часовим. Осідання кочівників на землі в той час простежено у Передкавказзі, Нижньому Подніпров'ї, Побужжі, Подунав'ї. Сарматські похован­ня засвідчують, що навіть у хліборобському (наприклад, праслов'янсь­кому) середовищі у них певний час зберігалися традиційні звичаї, на які, можливо, не реагували корінні мешканці.

Активність тавро-руських і сарматських племен, пересування яких у середині II ст. н. е. призвело до запустіння територій у Північно-Захід-ній Тавриді, змусила Рим більше опікуватися цим регіоном. На Півден­ному та Західному узбережжі римляни встановили систему вартових га­рнізонів у найважливіших стратегічних напрямках. З напису 193 р. н. е. дізнаємося про перемогу боспорського царя Савромата II над сірихами і тавро-русами та приєднання Тавриди за складеною угодою. Можливо, йдеться про угоду між Боспором та Римом.

Поселення передгірської Тавриди зазнали в середині другої чверті III ст. н. е. нищівного удару готського союзу племен. Саме з цими подіями історики пов'язують загибель Неаполя Скіфського, таврійських городищ Аллне-Кермен, Усть-Альмінського та ін. Ці події можна вважати епіло­гом політичної історії Таврії.

Дата добавления: 2015-05-24