Розвиток освіти і педагогічної думки в Україні в 20-40 рр ХХ ст

1. Національна освіта в 20-ті роки XX століття

В Україні на початку 20-х років склалася своєрідна ситуація. З одного боку, давався взнаки зліт національної самосвідомості, з іншого — українські більшовики прагнули автономії, бажали самі керувати процесом творення нової держави. До цього додалася надзвичайно тяжка економічна ситуація, що склалася в результаті Першої світової та громадянської воєн.

Все це мали врахувати керівники українського Наркомосу, розробляючи модель освітньої системи. Тому, на відміну від РРСФР, де основною ланкою освітньої системи була визнана єдина трудова школа, в Україні, починаючи з 1920 року, створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає «Декларацію про соціальне виховання дітей», в якій на підставі твердження про розпад сім'ї в соціалістичній державі робиться висновок про необхідність перенесення «центру ваги» в справі шкільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок.

Для вирішення цих завдань планом Наркомосу передбачалося розгортання відповідних установ, таких як:

— майданчики різних типів, що мали функціонувати в основному в літній період, вилучати дітей «з вулиці», організовувати їхній побут;

— дитячий садок, школа-клуб неповного дня;

— денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня;

— дитячі будинки, які мали взяти на себе влаштування, харчування, навчання дітей;

— дитячі містечка (об'єднані дитячі будинки);

— заклади та установи охорони дитинства (розподільники, приймальники тощо);

— заклади для дефективних дітей.

Такою, на думку керівників Наркомосу, мала бути мережа закладів, які б забезпечували навчання і виховання, а найголовніше, порятунок дітей віком від 7 до 15 років. Після перебування в закладах соцвиху діти мали переходити до набуття певного фаху. Для цього передбачалося створення різноманітних професійних шкіл — від курсів до вузів. На початку 20-х років у містах утворилися два різновиди професійно-технічних навчальних закладів: фабрично-заводські учнівства (або школи робітничої молоді) та індустріальні профшколи.

Дещо інакше виглядала освітня мережа в сільській місцевості: масовим явищем тут була початкова 4-річна школа, до якої планувалося додати 3-річну школу селянської молоді. В останній передбачалося значно розширити обсяг сільськогосподарських дисциплін і в такий спосіб сприяти підготовці підлітків до професійної освіти в так званих «школах батрацької молоді» або технікумах.

У середині 20-х років було висунуто гасло обов'язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчання.

Вищі навчальні заклади в 20-ті роки включали інститути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Радянська влада в Україні ліквідувала університети, вважаючи їх «розсадником буржуазної ідеології».

З метою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати молодь до навчання в вищих навчальних закладах.

Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. В 1920 р. у схемі системи освіти вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи, що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху, агрономів-фахівців.

Освітню піраміду увінчувала Академія наук зі своїми науково-дослідними установами.

В листопаді 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила «Кодекс законів про народну освіту в УРСР», в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми.

В цей час активно впроваджувалася комплексна система навчання — принцип побудови змісту освіти, організації процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми (наприклад, дитячих інтересів та нахилів, ознайомлення з певним колом життєвих явищ, вивчення рідного краю, виконання практичних завдань тощо). У радянській школі під цим поняттям розуміли трудове ознайомлення дітей з природою та суспільним середовищем, що їх оточує («природа»—«праця»—«суспільство»). Саме таку схему було покладено в основу навчальних планів і програм у 1922/23 н.р. ДВР (Державною вченою радою) у Росії. Важливим напрямком програм був розділ «праця», тобто вивчення трудової діяльності людини, активне ознайомлення з трудовим життям, це супроводжувалося вивченням природних умов і відносин людини і природи і на цій основі — ознайомлення з суспільними відносинами.

В 20-тих роках почався новий науковий переворот у педагогіці. Всі провідні науково-педагогічні сили стали на рефлексологічні позиції. Термін «рефлексологія» впровадив в науковий обіг В. Бехтерєв у роботі «Основні принципи так званої об'єктивної психології або психорефлексології» (1930). Сутність рефлексології полягає в тому, що вся поведінка людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводиться до рефлексів.

Рефлексологія набула значення науки про поведінку людини і експериментальним шляхом вивчала вияви людської діяльності, серед них і психіку як вищий вияв рефлекторної діяльності (подразнення — передача — діяльність). Щодо дитини, то рефлексологія створила спеціальну науку — педагогічну рефлексологію, мета якої — виходячи із знань про дитину, її фізіологію, анатомію, на основі умовних і безумовних рефлексів раціонально організовувати все життя дитини, її виховання.

Рефлексологія була головним фундаментом для розвитку педології. Визначити різницю між рефлексологією й педологією нелегко, бо всі відомі вчені того часу — О. Залужний, І. Соколянський, В. Протопопов, А. Володимирський — були одночасно і рефлексологами, і педологами. У багатьох випадках ці поняття вживалися як синоніми, але все-таки педологія як наукове поняття є значно ширшою, ніж рефлексологія. Остання виступає як головна засада педології.

Педологія предметом вивчення вважала дитину й охоплювала своїм змістом анатомію, фізіологію, біологію, психологію та соціологію дитини.

Педагогічною основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересами й потребами дитини, що вона — центр навчально-виховного процесу. Ці ідеї дістали значну підтримку й поширення ще наприкінці XIX — поч. XX ст. в течії «нового виховання», репрезентованій А. Фер'єром, О. Декролі, Дж. Дьюї, М. Монтессорі, В. Лаєм та ін. Головною ідеєю була спрямованість на розвиток дитини в «центрах інтересів», виховання дитини і формування цілісної людської особистості.

В Україні питання вільного виховання, педоцентризму поширювались у творчості Я. Чепіги, С. Русової, які втілювали їх у життя в період 1917—1920рр. Саме за концепцією, яка стверджувала, що дитина є основою, центром побудови усього навчально-виховного процесу, й почала розвиватися педологія.

У 1924р. був здійснений перехід від ідейних пошуків, наукових дискусій до нав'язування педологам класово-партійної точки зору на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження «соціально-класового» середовища. Особливу увагу українські педологи приділяли вивченню дитячого колективу, середовища, в якому проживають діти, щоб вплинути на життя, змінити навколишнє середовище так, щоб воно давало дітям все необхідне для їхнього розвитку.

Біогенетичний напрямок — це вивчення дитячої поведінки на основі застосування законів біології. Прихильники цього напряму на перше місце ставили природжене й приділяли особливу увагу врахуванню особливостей побудови організму дитини, надавали великого значення спадковості, розглядали тестування як головний метод вивчення індивіда. Визначним представником цього напряму був П.Блонський (в Україні — В. Протопопов).

Соціогенетичний напрям у вивченні розвитку дитини брав за основу її пристосування до соціального середовища, де саме середовище відігравало роль рушійного фактора формування особистості. Дослідження проводились в напрямку науки про поведінку. Закони поведінки дитячого колективу виводились на основі соціології та рефлексології.

Соціогенетичний напрям був поширений в Україні, на відміну від Росії, де переважав біогенетичний підхід. Найбільш відомими представниками цього напряму були І. Соколянський, О. Залужний.

Українські педагоги надавали великого значення розробці і удосконаленню тестів (Г. Костюк, О. Раєвський). Були створені тести з українського правопису, суспільствознавства, математики.

Педологічна служба в школі проводила облік шкільної успішності за методом тестів, вивчала інтереси та ідеали дітей, їх уявлення, визначала їх фізичний та розумовий розвиток, здійснювала педологічний аналіз середовища.

2. Уніфікація загальної освіти в 30-ті роки

Система освіти в Україні в 20-ті роки докорінно відрізнялась від російської. Як відомо, в Україні було затверджено систему освіти, яка складалась з семирічної школи двох концентрів (1-го — чотири роки навчання, 2-го — три) й профшколи. В цей час у Росії існувала така система освіти:

1) початкова школа (І ступінь) — 4 роки навчання;

2) семирічна школа як фундамент всієї шкільної системи;

3) школа II ступеня (дев'ятирічна середня школа);

4) фабрично-заводські семирічки;

5) школи селянської молоді;

6) школи фабрично-заводського учнівства;

7) робітничі факультети.

В середині 20-х років уряд Радянської Росії змінив свою тактику щодо інших радянських республік. В 1930 р. на Всесоюзній партійній нараді нарком освіти України М. Скрипник виступив з пропозицією уніфікації системи народної освіти СРСР, пояснюючи це тим, що «цього вимагає єдиний план господарської перебудови СРСР». Таким чином, поступово сформований наприкінці 20-х років тоталітарний режим ліквідував українську освітню специфіку в рамках загальносоюзної уніфікації системи освіти. За взірець взяли російську систему народної освіти.

Цьому також сприяли постанови ЦК ВКП (б) про організацію і зміст роботи радянської школи. У вересні 1931 року ЦК ВКІЦ(б) прийняв постанову «Про початкову і середню школу», в якій зобов'язав наркомоси республік негайно розпочати роботу щодо складання нових навчальних планів і програм, що забезпечили б засвоєння учнями основ наук і відповідали б завданням політехнічного навчання, яке повинно здійснюватись на основі опанування учнями загальноосвітніх дисциплін, зв'язку теорії з практикою, вивчення основ виробництва.

Невдовзі після цієї постанови були затверджені нові навчальні плани, побудовані на основі предметного викладання і введені нові програми з основних навчальних предметів, в яких ще було багато серйозних недоліків.

В 1932 році ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі». Документ засуджував комплексну систему навчання, бригадно-лабораторний метод, метод «цілих слів» у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання. Вимагалось, щоб основною формою навчальної роботи став урок зі сталим складом учнів і стабільним розкладом; при навчанні повинен використовуватись систематичний виклад учителем матеріалу, самостійна робота, лабораторні роботи, екскурсії. В постанові давались принципові вказівки щодо обліку знань учнів, рекомендувалось проводити індивідуальний систематичний облік знань.

ЦК ВКП (б) рекомендував Наркомосу переробити навчальні програми до 1933 року, для того, щоб забезпечити „міцне і систематичне засвоєння дітьми основ наук”.

У 20-ті роки в Україні відбувався інтенсивний розвиток педології. ЦК ВКП (б) в постанові 1936 року «Про педологічні перекручення в системі Наркомосу» критикував педологію і діяльність педологів, вказав, що вони базуються на антинаукових, антимарксистських положеннях. Засудивши педологічні перекручення, ЦК ВКП (б) вимагав «відновити повністю в правах педагогіку і педагогів», вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей.

Дата добавления: 2015-05-24