Центральна Рада (1917р.). Започаткування першої української системи освіти

Лицарство в середні віки. Суспільно-педагогічна характеристика.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Завгородня Т.К. Історія педагогіки: навчально-методичний посібник / Т.К.Завгородня, Л.М.Прокопів, І.В.Стражнікова. - Івано–Франківськ, 2014. – 160 с.

Підписано до друку 2.07. 2013 р.

Формат 60х84 1/16. Папір офсетний.

Друк цифровий.

Гарнітура Times New Roman.

Умовн. друк. арк. 14,415

Наклад 100 прим.

Івано-Франківськ,

Височана, 18, Видавництво «НАІР»

[phone], 0504336793

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного

реєстру видавців, виробників і розповсюджувачів

видавничої продукції №4191 від 12.11.2011р.

Лицарі – господарі землі і селян. У синів лицарів виховували військово-фізичні вміння, кріпоснику мораль і благочестя, навчали поводитись у «вищому світі».

Зміст лицарської освіти складали «сім лицарських чеснот»: верхова їзда, плавання, володіння списом, мечем і щитом, фехтування, полювання, гра в шахи, вміння складати і співати вірші (вірші для того, щоб показати себе у світі та для служіння «дамі серця»). Читання і письмо не були обов’язковими для лицаря (багато графів і герцогів в період раннього Середньовіччя були неграмотними). Релігійні засади діти пізнавали від капелана замку.

До 7 років старші сини феодалів лишалися в сім’ї, потім їх віддавали в замок вищого феодала (сюзерена), де до 14 років вони виконували обов’язки пажа дружини сюзерена. З 14 років, з врученням меча, до 21 року юнак був зброєносцем сюзерена, навчався їздити верхи та володіти зброєю. В 21 рік юнак шляхом особливої церемонії посвячувався в лицарі.

Молодші сини лишалися в замку, де вправлялися в «лицарських чеснотах», вчилися у капелан релігії, а часом і грамоті. Деяких відправляли до двору єпископа, де вони готувалися зайняти вищі церковні посади.

Щодо освіти дівчат, то багато з них відправлялись в жіночі монастирі, де проходили особливий курс навчання (деякі знали прозу і поетичні твори латинських авторів).

У грудні 1917 р. більшовики на своєму з’їзді у Харкові проголосили Українську Радянську Республіку. Але їх влада в Україні в перші роки поширювалася лише на сході (Донбас), території УНР вони окуповували лише періодами. В перший (січень-лютий 1918 р.) і другий (лютий-серпень 1919 р.) періоди свого панування вони дотримувалися в освіті принципу про те, що українське населення саме вправі вибирати мову навчання своїх дітей. Але через сітку спеціальних агітаторів більшовики добивалися схильності людей до російської мови, що, у свою чергу, сприяло руйнуванню української освіти.

У 1917 р. Стешенко виступив одним із організаторів Української Центральної Ради, керував роботою шкільної і редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої Ради. У 1917-18 очолював рух за українську школу, здійснював керівництво діяльністю Товариства поширення шкільної освіти в Україні. З червня 1917 призначений генеральним секретарем освіти. Перебуваючи на цій посаді, Стешенко рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій (зокрема, з 39 відкритих у 1917 гімназій 25 були сільськими) та курсів українознавства. Основоположні засади освітньо-наукової політики були закладені саме Центральною Радою. Стешенко особливо проявив себе як організатор народної освіти тоді, коли його запросили очолити у серпні 1917 р. щойно створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат Освіти. За короткий час свого перебування на посаді генерального секретаря, а потім міністра народної освіти в Українській Народній Республіці Стешенку довелося витримати велику боротьбу не лише з ворогами українського національного руху, але й з тими поміркованими українцями, які виступали проти широкої українізації школи. Стешенко, проводячи українізацію школи, твердо стояв на засадах забезпечення у цьому питанні прав усіх національних меншостей. У статті "Про українську національну школу" (1917 р.) і в інших своїх статтях він піднімає проблему співвідношення національного та інтернаціонального у справі виховання. Вказуючи на необхідність національної школи для всіх національних груп, Стешенко доводив, що всі народності, які проживають на території України, повинні знати її мову, літературу, географію, історію. Стешенко був одним із авторів плану організації національної освіти в Україні, який було схвалено на всеукраїнських учительських з’їздах, які проходили 1917 року. Він також займався організацією роботи цих з’їздів.

\

Дата добавления: 2015-05-24