Християнство і поширення знань у Європі, Візантії та Київській Русі

Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи. Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення". Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику. З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було. Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи. Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти. Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер. Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя. Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні. Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.). Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами. Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи. Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів. За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам.

30.Система освіти в Україні на початку 30 років XX ст.: постанова "Про структуру початкової і середньої школи в СРСР».

Радянська влада приділяла серйозну увагу проблемам розвитку освіти. Її керівництво добре розуміло, що освіта відіграє надзвичайно важливу роль у розбудові держави. У травні 1921 р. уряд Радянської України видав декрет про ліквідацію неписьменності. До цієї справи було залучено багато вчителів, грамотних людей інших професій, швидкими темпами створювалася мережа пунктів і шкіл ліквідації неписьменності (лікнепів). Вся робота Наркомосу здійснювалася під безпосереднім керівництвом більшовицької партії.

Протягом перших тридцяти років радянської влади основним державним документом про народну освіту в Україні служив "Кодекс законів про народну освіту в УРСР", прийнятий 2 листопада 1922 р. "Кодекс" визначав наступну систему шкільної освіти, яка існувала до 1930 р.

У зв’язку з великою кількістю безпритульних дітей і поширеною дитячою злочинністю у "Кодексі" вказувалося на необхідність відкриття виховних закладів для малолітніх правопорушників: дитячих будинків, трудових колоній і комун, дитячих прийомників і розподільників. Вказувалося і на необхідність створення закладів соціального виховання: дослідно-педологічних станцій, лікарсько-педологічних кабінетів і ін.

В основу роботи всіх освітніх і виховних установ були покладені трудовий процес та гармонійне виховання дітей шкільного віку. Вказувалося на велике значення дошкільного виховання, професійної освіти, пролетаризації вищої школи, поширення політичної освіти серед усього народу тощо.

До кінця 20-х років у Радянській Україні спостерігається диференціація існуючих та поява нових типів шкіл..

Якщо період 20-х років для освіти можна назвати періодом творчих шукань, то 30-ті роки являли собою період її уніфікації та жорсткого контролю з боку більшовицької партії. На початку 30-х років було видано ряд партійних постанов, які вносили в існуючу систему народної освіти України відчутні зміни, спрямовані на її уніфікацію на російський зразок.

Партійні постанови "Про початкову і середню школу" (1931 р.) та "Про навчальні програми і режим в початковій і середній школі" (1932 р.) обмежували творчість учителів і встановлювали жорсткі рамки функціонування загальноосвітньої школи.

1934 року партійною постановою "Про структуру початкової і середньої школи в СРСР" було відмінено всі типи шкіл і встановлено єдину систему освіти: початкова школа (1-4 класи), неповна середня школа (1-7), середня школа (1-10 класи). Групи реорганізувалися у класи. Зміцнювалося єдиноначальство керівника школи, зростали вимоги до його походження.

Україна повертається до університетів (першим відкрився 1933 року Київський університет).

1935 р. окремою партійною постановою давалися конкретні вказівки про початок і закінчення шкільних занять, тривалість уроку, вводилися правила

31.Педагогічні погляди філософів Стародавньої Греції (Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта).

Сократ (469-399 рр. до н. е.) вважав, що будова світу, фізична будова речей не піддаються пізнанню, що люди можуть пізнати лише самих себе, що існують всезагальні і незмінні моральні поняття. Метою виховання є не вивчення природи речей, а пізнання самого себе, удосконалення моральності. Сократ вів бесіди з питань моральності на площах, спонукав слухачів шляхом питань і відповідей відшукувати «істину» самостійно, не даючи готових положень, висновків. Цей метод був названий сократичним, звідки пізніше розвинулась сократична бесіда шляхом навідних питань.

Платон (427-347 рр. до н. е.) – учень Сократа. Висунув теорію вічного панування аристократії, сконструював ідеальну аристократичну державу, в якій мають існувати три суспільні групи: філософи, воїни, ремісники і землероби. Філософи керують, воїни охороняють державу, а третя група працює і утримує дві перші, при цьому вона разом із рабами є безправною. Виховання має бути організоване державою і відповідати інтересам пануючих груп – філософів і воїнів. Платон прагнув об’єднати в єдину систему ті риси спартанського і афінського виховання, які його задовольняли. З 3 до 6 років діти під керівництвом призначених державою виховательок займаються іграми на майданчиках. Платон був прихильником громадського виховання дітей з наймолодшого віку. З 7 до 12 років діти ходять до державної школи, де навчаються читанню, письму, рахунку, музиці і співу. З 12 до 16 років – палестра (школа фізичного виховання зі звичайними гімнастичними вправами). З 16 до 18 років юнаки вивчають арифметику, геометрію і астрономію для підготовки воїнів. З 18 до 20 років – ефебія (військово-гімнастична підготовка). З 20 до 30 років юнаки, які виявили здатність до абстрактного мислення, проходять вищий ступінь освіти, вивчаючи філософію, а також арифметику, геометрію, астрономію і теорію музики, але вже в філософсько-теоретичному контексті (вони готуються до державних посад). Решта стає воїнами. З 30 до 35 особливо обдаровані продовжують філософську освіту, після чого до 50 років стають правителями держави. Виховання жінок має бути подібним тому, як то було в Спарті, тобто має приділятися увага їхньому фізичному і військовому виховання для того, щоб вони могли захистити себе і своє місто в разі відсутності чоловіків.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) – учень Платона. Мета виховання полягає в розвитку вищих сторін душі – розумової і вольової. Виховання – це завдання держави (окрім виховання рабів), а не приватна справа, хоча моральне виховання є завданням сім’ї. Сімейне і громадське виховання мають бути пов’язаними. Вікова періодизація підростаючої людини, яка, на думку Аристотеля, відповідає природі людини: до 7 років, від 7 до 14 (статеве дозрівання), від настання статевого дозрівання до 21 року. До 7 років діти виховуються в сім’ї. З 7 років хлопчики починають відвідувати державні школи, де вони займаються гімнастикою, навчаються читанню, письму, граматиці, малюванню і музиці. Потім вивчають

Дата добавления: 2015-05-24