Психологічна соціологія кінця ХІХ – початку ХХ ст

РОЗДІЛ 8

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ

1. Ф.Енгельс як пропагандист ідей К.Маркса.

2. Проаналізуйте спільне та відмінне в соціологічних поглядах К.Маркса та О.Конта.

3. Місце соціології марксизму в наш час.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аберкомби Н. Социологический словарь: Пер. с англ. / Н.Аберкомби, С.Хилл, Б.С.Тернер: подр ед. Ерофеева – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЗАО „Издательство „Экономика”, 2004.

2.Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки: Пер.з фр. / Г.Філіпчука. –К.:Юніверс, 2004.

3. Бергер П.Л. Приглашение в социологию. — М, 1996.

4. История социологии в Западной Европе и США. - М.:Издательская группа НОРМА – ИНФРА. - М, 1999.- 576 с.

5. Кравченко А.И. Основы социологии. - М., 1997.

6. Маковецький А.М. Соціологія. — Чернівці, 2000.

7. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городяненка. —К., 2002.

8. Соціологія: терміни, поняття, персоналиії, навчальний словник-довідник / За ред. В.М. Печі. — К.-Львів, 2002.

1. Психологізм і соціологія XIX ст.

2. Психологічний еволюціонізм та інстинктивізм.

3. Групова психологія.

4. Психологічна соціологія в історичній перспективі.

В кінці XIX ст. психологізм як загальна тенденція психологічного обгрунтовування наукового знання і пояснення самих різнорідних явищ набуває широкого розповсюдження. Психологічне обгрунтовування гносеології, логіки, естетики, лінгвістики, історії і літературознавства та інших дисциплін стало науковою модою. Психологізм — характерна межа „другого позитивізму” (махізму, емпіріокритицизму). Не уникнула цієї „пошесті” і соціологія.

Психологія початку XIX ст. була виключно психологією індивіда і не враховувала соціальних процесів.

В останній третині XIX ст. положення змінилося. З одного боку, психологи визначили, що вищі психічні функції неможливо звести до фізіологічних процесів, а важливу роль тут відіграють соціальні чинники. З другого боку, соціологи, не задоволені примітивними біоорганічними аналогіями, зросла цікавість до проблем мотивації і психологічних механізмів соціальної поведінки. В результаті злиття цих двох стрічних рухів і склалося те, що ми умовно називаємо психологічним напрямом в соціології.

Подібно іншому ідейному перебігу цього періоду психологічна соціологія зовсім не була єдино цілою. Єдина межа, що конституює її як течія, — це прагнення, не завжди усвідомлене, зводити соціальне до психологічного. Але прагнення це виражено у різних авторів з неоднаковою силою, та і тип психології, до якої вони апелюють, неоднаковий. Залежно від характеру проблем і пояснювальних категорій, що висуваються, в ній можна виділити декілька більш менш самостійних відгалужень: психологічний еволюціонізм; інстинктивізм; „психологію народів”, тісно пов'язану з етнографією; групову психологію і, нарешті, інтеракціонізм, що робить первинною одиницею соціологічного дослідження міжособову взаємодію.

Психологічне пояснення соціальних процесів не вимагало негайного розриву з ідеями биолого-еволюційної школи. Спочатку йшлося тільки про те, щоб „доповнити” еволюціоністську схему вивченням психологічних механізмів розвитку і функціонування суспільства. Причому самі ці механізми трактували вельми широко і аморфно. Послідовники Г.Спенсера представники „психологічного еволюціонізму” американські соціологи Лестер Франк Уорд (1841—1913 рр.) та Франклін Генрі Гиддінгс (1855—1931 рр.) розглядали розвиток суспільства як частину космічної еволюції, кожний подальший ступінь якої акумулює досягнення попередньої. Проте, якщо прихильники біологічної орієнтації вважали соціальну еволюцію безпосереднім продовженням і частиною органічної і підкреслювали в ній риси автоматизму, то психоеволюціоністи бачили в ускладненні форм суспільного життя результат розвитку свідомого початку, висуваючи в протилежність спенсерівському гасло „направленої еволюції”, тобто розумного управління соціальними процесами.

Психологічний еволюціонізм Л.Уорда та Ф.Гиддінгса не залишив помітного сліду в історії соціологічної думки. Набагато більш впливовим виявився інстинктивізм. Проблема „соціальних інстинктів” виникла в XIX ст. не випадково. Конструюючи суспільство за образом і подобою індивіда, психологія XIX ст. прагнула знайти внутрішньоособову психологічну детермінанту або ряд детермінант, які могли б одночасно пояснювати індивідуальну і групову поведінку.

Найбільшим представником інстинктивізму вважається Уільям Мак-Дугалл (Мак-Дугалл) (1871—1938 рр.), англійський психолог, з 1921 р. працюючий в США, автор вельми популярної книги „Введення в соціальну психологію” (1908 р.). На думку Мак-Дугалла, теоретичною основою всіх соціальних наук повинна стати „психологія інстинкту”. Під інстинктом У.Мак-Дугалл розумів „природжений або природний психофізичний нахил, який примушує індивіда сприймати або звертати увагу на певні об'єкти і випробувати при цьому специфічне емоційне збудження та діяти по відношенню до цих об'єктів певним чином або принаймні випробовуючи імпульс до такої дії”. Кожному первинному інстинкту відповідає, по У.Мак-Дугаллу, певна емоція, яка як і сам інстинкт, є простою і неподільною. Так, інстинкту втечі відповідає емоція страху, інстинкту цікавості — емоція здивування, інстинкту забіякуватості — емоція гніву, батьківському інстинкту — емоція ніжності і т.д.

Поширюючи свою психологічну теорію на суспільство, У.Мак-Дугалл під кожне суспільне явище підводить певний інстинкт або групу інстинктів. Найбільше соціальне значення У.Мак-Дугалл надавав стадному інстинкту, який утримує людей разом і лежить в основі більшості інститутів суспільства. Безпосередній прояв стадного інстинкту — зростання міст, колективний характер людського дозвілля, масові зборища і т.д.

Всі названі нами теорії шукали найпростішу ”клітинку” соціальної поведінки в психіці індивіда і були в цьому значенні суб'єктивістськими. Але в науці XIX ст. існувало ще й інше трактування суспільної свідомості, що сягало своїми ідейними коренями гегелівської теорії „об'єктивного духу” і концепції „народного духу” німецьких романтиків. Ці концепції спиралися не стільки на психологію, скільки на історію мови й літератури, особливо фольклору, які переконливо показували наявність в розвитку культури деяких стійких елементів і структур надіндивідуального характеру. Яка ж природа цього „народного духу”, або „національного характеру”? Романтики трактували його в об'єктивно-ідеалістичному, субстанціональному значенні, як особливу духовну реальність. Але поступово це поняття набуває іншого, натуралістичного змісту.

Синтезувавши дані мовознавства і етнографії з психологічною теорією Іоганна Фрідріха Гербарта, німецькі вчені Моріц Лацарус (1824—1903 рр.) і Гейман Штейнталь (1823—1899 рр.) проголосили в 1860 р. створення нової дисципліни — „психології народів”. Це була одна із перших спроб концептуалізувати і почати конкретне дослідження взаємодії культури і індивідуальної свідомості. Була цінна сама установка на зближення психологічних, етнографічних, лінгвістичних, історико-філологічних і антропологічних досліджень. В „Психології народів” небезпідставно знаходять свої витоки історична психологія, культурна антропологія, етнопсихологія, навіть соціо- і психолінгвістика. Але якраз в соціології її вплив був мінімальним. Теоретична проблема співвідношення культури та індивідуальної свідомості залишилася в ній принципово не вирішеною, а описовий матеріал не мав нічого спільного з пояснювальними концепціями.

В другій половині XIX ст. ідея ірраціональності мас отримала найширше розповсюдження як в позитивістській, так і в антипозитивістській філософії. Італійський кримінолог Л.Сигеле (1868—1913 рр.) в своїх книгах „Злочинний натовп” (1891 р.) та „Психологія сект” (1895 р.) дав цій ідеї психологічне обгрунтовування. Людина, писав він, по своїй природі жорстока і злочинна. Ослаблення раціонального самоконтролю, неминуче в натовпі, розгнуздує ці інстинкти, підвищуючи навіюваність індивіда і його сприйнятливість до всякого зла.

Великої популярності набули на рубежі XX ст. книги французького публіциста, лікаря за освітою, Гюстава Лебона (1841—1931 рр.) — „Психологія натовпу” (1895 р.), „Психологічні закони еволюції народів” (1894 р.) та ін. На думку Г. Лебона, європейське суспільство вступає в новий період свого розвитку — в „еру натовпу”, коли розумний критичний початок, втілений в особі, пригнічується ірраціональною масовою свідомістю. „Натовп”, або „маса”, — це група людей, що зібралася в одному місці, та під впливом загальних відчуттів готова куди завгодно слідувати за своїм лідером. Співволодіти із стихією масової свідомості, що розбушувалася, не може ніяка раціональна сила. Г.Лебон підкреслює, що хід думок кожної людини в натовпі відповідає її загальним настроям. Чим довше людина перебуває в натовпі, тим слабше у нього відчуття реальності і тим більше він схильний впливу лідера. Серед лідерів часто зустрічаються люди з різко вираженими рисами психічних відхилень. З цих позицій Г.Лебон різко засуджував всякий революційний рух, і особливо соціалізм.

Поставлені Г.Лебоном теоретичні проблеми — анонімності, психологічного зараження і навіюваності „людини натовпу” — дали поштовх серйозним соціально-психологічним дослідженням. Проте власна теорія Г.Лебона була реакційна і науково неспроможна. Перш за все, невірно проведене ним ототожнення народної маси та ірраціонального „натовпу”. Сучасні соціальні психологи відзначають і ряд інших вад лебонівскої концепції: крайню розпливчастість початкових понять; необгрунтоване зіставлення ірраціонального натовпу образу раціонального індивіда, що ідеалізується; підміну термінів, внаслідок якої спостереження за поведінкою злочинної зграї екстраполюється на якісно інші форми групової поведінки; довільний постулат „колективної душі” — несистематичний характер доказів, які служать швидше ілюстраціями апріорної тези, та ін.

Групова психологія кінця XIX — початку XX ст. не вичерпувалася, проте, спекулятивними побудовами цього типу. Дослідженню піддається не тільки аморфний „натовп”, але і конкретні людські групи, діади і тріади, а також самі процеси міжособової взаємодії — такі, як психічне зараження, навіювання і наслідування.

Ця орієнтація черпала натхнення у вельми різнорідних джерелах, включаючи експериментальні дослідження, гіпнозу, спостереження за наслідуваною діяльністю дітей, етнологічні дослідження і спостереження за такими явищами масової психології, як мода або паніка. Перші дослідження цього роду не відрізнялися ні методологічною, ні концептуальною суворістю. Одні автори (М.К.Михайловський) були схильні вважати фундаментальним процесом, що забезпечує одноманітність соціальної поведінки людей і їх об'єднання в групи - психічне зараження; інші (В.М.Бехтерєв, Г.Лебон) відводять цю роль навіюванню; треті (Г.Тард, Дж.Болдуін) віддають перевагу наслідуванню.

Французький юрист і соціолог Габріель де Тард (1843—1904 рр.), автор книг ”Порівняльна кримінологія” (1886 р.), „Закони наслідування” (1890 р.), „Соціальна логіка” (1895 р.), „Соціальні закони” (1898 р.), „Етюди по соціальній психології” (1898 р.), „Думка і натовп” (1901 р.), „Економічна психологія” (1902 р.) надає вирішальне значення соціальним і психологічним її чинникам.

Протягом багатьох років Г.Тард вів запеклу полеміку з своїм молодшим сучасником та інтелектуальним суперником — Е.Дюркгеймом. Обидва мислителі виросли з полеміки біоорганічних теорій та утилітаризму, обидва приділяли велике значення етнографічним даним і порівняльному методу, обидва цікавилися природою соціальних норм, бачивши в них силу, інтегруючу суспільство. Але за цією схожістю стоять глибокі відмінності. Для Е.Дюркгейма суспільство — соціальна система, продуктом якої є окремий індивід.

Г.Тард, навпаки, виступав з позицій номіналізму, для нього суспільство лише продукт взаємодії індивідів. Він вважав безплідною будь-які аналогії суспільства з біологічним організмом або механічним агрегатом. Свідомість, за його словами, постулат механіки. Відкидає Г.Тард і еволюціоністську модель суспільства. Біда соціології, по Тарду, в тому, що вона змішує „закони суспільства» і „закони історії”; тим часом перші закони відтворення явищ, тоді як другі — закони їх розвитку. Це два різні класи законів, причому другі набагато складніші і можуть бути сформульовані лише на основі перших.

Г.Тард послідовно відкидає всякі спроби постулювати існування самостійних духовних сутностей типу „групової свідомості” або „душі натовпу”, вважаючи подібні доктрини пережитками містицизму.

Елементарне соціальне відношення, по Г.Тарду, — передача або спроба передачі вірування або бажання. Найпростіша модель цього — стан гіпнотичного сну. „Суспільство — це наслідування, а наслідування — свого роду гіпноз”. Будь-яке нововведення, вважає він, — продукт індивідуальної творчості. Загальні закони соціології, охоплюючи всі три базисні соціальні процеси (адаптації, повторення і опозиції), Г.Тард ділить на логічні і нелогічні. Логічні закони пояснюють, чому одні інновації розповсюджуються, а інші — ні, наскільки назріла потреба в даній новині, чи сумісне воно з вже існуючими знаннями і уявленнями (логічний союз) або ж вступає з ними в конфлікт (логічну дуель). Нелогічні закони показують, як протікає процес наслідування: наприклад, що він іде від центру до периферії, від вищих до нижчих, від мети до засобів і т.д.

Хоча Г.Тард будував свою теорію як дедуктивну, він надавав величезне значення емпіричним методам дослідження.

В описі „натовпів” і „злочинних сект” Г.Тард, як і його попередники, підкреслює ірраціональність. Але головну увагу він звертає на процес диференціації громадської думки та формування на цій основі публіки. На відміну від натовпу, психічна єдність якого створюється в першу чергу фізичним контактом, публіка є „чисто духовною спільністю, при якій індивіди фізично розосереджені і в той же час пов'язані один з одним духовно”. Це не стільки емоційна, скільки інтелектуальна спільність, в основі якої лежить спільність думок.

Підходячи до проблеми одночасно аналітично й історично, Г.Тард простежує етапи становлення публіки, вважаючи її продуктом часу. Не обмежуючись цими загальними міркуваннями, Г.Тард дає вельми тонкий психологічний аналіз різних форм масових комунікацій і міжособового спілкування, зокрема розмови.

Для історії соціології вельми важливий також обгрунтований Г.Тардом аналітичний підхід, критика еволюціонізму, інтерес до питань екології і техніки. Безпосередній вплив Г.Тарда у Франції був порівняно невеликий, але його ідеї знайшли широке визнання в США. Дж.Болдуїн, який незалежно від Г.Тарда, відштовхуючись від даних генетичної психології, прийшов практично до тих же самих висновків, називав Г.Тарда одним з найавторитетніших і видатних сучасних авторів в соціології та соціальній психології.

Проте зведення соціології до „інтерментальної психології” кінець кінцем заводить в глухий кут, оскільки з поля зору дослідника виключається макросоціальна структура, в рамках і під впливом якої формуються міжособові відносини. Хоча в своїй класифікації винаходів і нововведень Г.Тард надає велику увагу техніці, матеріальні відносини у нього часто розчиняються в духовних.

Зіставлення індивіда і суспільства поступається місцем ідеї їх взаємопроникнення. Філософські ця ідея не була, звичайно, новою. В психології її „першим втіленням” була теорія Уільма Джеймса (1842 - 1910рр.). Визначаючи зміст емпіричного „Я” особи як „загальний підсумок того, що людина може назвати своїм”, У.Джеймс розрізняє три елементи: 1) матеріальне „Я”, що включає тіло, одяг, сім'ю і власність; 2) соціальне „Я”, тобто визнання, яке індивід одержує з боку оточуючих; оскільки наше оточення неоднорідне, можна сказати, що людина володіє стількома ж різними соціальними „Я”, скільки існує різних груп людей, думкою яких він дорожить; 3) духовне „Я”, тобто сукупність його психічних особливостей і схильностей.

При всій методологічній наївності цієї концепції включення в структуру особи і в її самосвідомість соціальних моментів було вельми плідне. Наступний крок в цьому напрямі зробив один з родоначальників сучасної генетичної психології — Джеймс Марк Болдуін (1861—1934 рр.), автор книг «Духовний розвиток дитини і раси» (1895р.), ”Соціальна і етична інтерпретації духовного розвитку” (1897 р.).

Загальні принципи Дж.Болдуіна дуже близькі до теорії Г.Тарда, але якщо соціолог Г.Тард йде від групових процесів до особи, то психолог Дж.Болдуін йде від особи до суспільства. З погляду психології, писав він, соціальна організація співпадає з організацією людської особи і її самосвідомості. Структура особи і її самосвідомості, на думку Дж.Болдуіна, не просто відображає організацію суспільства, але тотожна з нею.

Соціологічний аспект цієї проблеми досліджував професор Мічиганського університету Чарлз Хортон Кулі (1864—1929 рр.). Свій підхід Ч.Кулі називав „органічним”, але не в значенні біологічного органіцизма, а тому, що він виходить з визнання початкової єдності особи і суспільства. „Особа” і „суспільство” не два різні єства, а різні аспекти вивчення живого процесу людської взаємодії, який можна розглядати або з боку особи, її самосвідомості, динаміки соціального „Я”, або з боку суспільних інститутів і фіксованих типів спілкування.

Свою першу книгу „Людська природа і соціальний порядок” (1902 р.) Ч.Кулі присвятив вивченню індивідуального, „особ аспекту живого соціального процесу”. В другій книзі — „Соціальна організація” (1909 р.) — суспільство розглядалося ним вже з погляду соціального цілого.

Свою концепцію Ч.Кулі протиставляє інстинктивістським і механістичним інтерпретаціям. На його думку, не можна додавати інстинктам значення універсальних мотивів поведінки. Багатоманітні факти суспільного життя доводять мінливість мотивів поведінки людини, відсутність єдиного закону, який керував би його вчинками. Людська природа пластична і рухома, її можна примусити працювати практично в будь-якому напрямі, якщо правильно зрозуміти її закони.

Ознакою істинно соціальної істоти Ч. Кулі вважає здатність виділяти себе з групи, усвідомлювати своє „Я”, свою особу. Але неодмінна умова розвитку самосвідомості — спілкування з іншими людьми і засвоєння їх думок на свій рахунок. Не „існує відчуття „Я”... без відповідного йому відчуття „Ми”, або „Він”, або „Вони”. Свідома дія, по Ч. Кулі, є завжди дія соціальна. А діяти соціально — значить погоджувати свої дії з тими уявленнями про своє „Я”, які складаються у інших людей.

Згідно концепції „дзеркального Я” Ч.Кулі, людське „Я” включає, по-перше, уявлення про те, „яким я здаюся іншій людині”, по-друге, уявлення про те, „як цей інший оцінює мій образ”, по-третє, витікаюче звідси специфічне самопочуття на зразок гордості або приниження.

Кожний акт соціальної свідомості, по Ч.Кулі, є одночасно акт самосвідомості. Суспільство розкривається індивіду у вигляді соціальних аспектів його власної особи. Але соціальна свідомість індивіда не співпадає з свідомістю всього суспільства. Останнє виходить за межі внутрішнього світу людини. Це більш широка свідомість, яку Ч.Кулі на противагу індивідуальній свідомості іноді позначає терміном „суспільну свідомість”.

Первинною групою Ч.Кулі називає кооперацію і асоціацію індивідів, безпосередньо взаємодіючих один з одним. Це невелике громадянство, що підтримує стійкі тісні відносини, які, як правило, відрізняються інтимністю, взаємною симпатією і розумінням. До первинної групи входять особи, про які можна сказати: „Ми”. Приклади первинних груп: дитячий ігровий колектив, сім'я, сусідство.

Теорія „дзеркального Я” Ч.Кулі, що розвивалася в руслі старої філософської традиції (ідея, що самосвідомість формується на основі спілкування і обміну думками з іншими людьми, присутня вже у А.Сміта), отримала подальший розвиток в роботах Дж.Міда і в так званому символічному інтеракціонізмі. Поняття первинної групи, забуте в 30-х роках ХХ ст. знову набуло популярності в дослідженнях соціалізації і теорії малих груп.

Проте соціологія Ч.Кулі має ті ж недоліки, що й інші різновиди психологізму. Акцент на суб'єктивно-особовій стороні соціального процесу, хоча Ч.Кулі і наголошував на його умовності, поєднувався у нього з явною зневагою до матеріальних, виробничих процесів. Справа не просто в незграбних формулюваннях, на зразок того, що „суспільство... є відношення між особистими ідеями”. Методологія Ч.Кулі є іманентно-суб'єктивістською, оскільки соціальну взаємодію, в ході якої формується самосвідома особа, він практично зводить до процесу міжособового спілкування, виключаючи з нього наочну діяльність, працю і відношення до макросоціальної системи, частиною якої є будь-яка первинна група. Об'єктивна система виробничих відносин і класова структура суспільства виглядають в цій концепції менш істотною, ніж взаємостосунки індивідів „лицем до лиця”.

Ідею злиття соціології і соціальної психології активно пропагував на початку ХХ ст. американський соціолог Чарлз Еллвуд (1873—1948 рр.). Інший впливовий американський соціолог, автор популярного підручника соціальної психології Едвард Олсуорт Рос (1866—1951 рр.) вважає соціальну психологію частиною соціології, підрозділяючи останню на соціальну психологію, предметом якої є психологічні процеси, що виникають в асоціації людей, і соціальну морфологію, тобто науку про соціальні форми.

Зведення суспільних відносин до „інтерментальної взаємодії”, а соціології — до соціальної психології методологічно не вірно. К.Маркс абсолютно справедливо вважав, що соціальне не може бути зведено до ”міжособового”, оскільки люди беруть участь в суспільно-виробничих відносинах не „як індивіди, а як члени класу” і їх „соціальні функції, певні суспільні ролі витікають зовсім не з людської індивідуальності взагалі”, а з певного розчленування соціальної системи. Саме її і випустили з уваги соціологи-психологісти.

Дата добавления: 2015-05-24