Зародження та етапи становлення краєзнавчого руху 3 страница

До праць своїх учнів В. Антонович ставився з великою вимогливістю. Так, він високо оцінив дослідження М. Молчановського "Очерк известий о Подольской земле", підкресливши, що "твір присвячений історії такої області, яка ще мало досліджена" і що "у високій мірі серйозна" праця "значно поповнює відділ обласної російської історії". Особливо цінним В. Антонович вважав намагання М. Молчановського "згрупувати відомості про внутрішній побут подолян під час литовського панування". Водночас В.Антонович висловлював незгоду з низкою положень і гіпотез свого вчителя, з напрямом наукової полеміки, що він її вів.

Для багатьох учнів В. Антоновича запропонована ним спеціалізація назавжди визначила їхній фаховий вибір. Так сталося, приміром, з А. Синявським, який, підготувавши під керівництвом В. Антоновича дипломну (магістерську) працю "Древлянская земля. Историко-географический очерк", надалі спеціалізувався в галузі історичної географії та етнокультурних досліджень. Пізніше саме він, за характеристикою М. Поповича, вперше відкрив нам Антоновича "як географа, точніше як етнолога, який вивчав комплекс географічного і соціального середовища".

Із "земельної школи" В. Антоновича вийшов і М. Грушевський. Будучи студентом III курсу, він узявся за тему, яку запропонував Антонович "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця М. Грушевського здобула золоту медаль, що давало йому можливість залишитися на кафедрі російської історії професорським стипендіатом. Видана 1891 р., праця дістала високу оцінку у наукових колах.

Під визначальним впливом В. Антоновича сформувалися наукові інтереси одного з ентузіастів поділлезнавства Ю. Сіцінського. Подільська історико-краєзнавча школа відзначалася особливим інтересом до історії православ’я та міжконфесійних відносин, але зробила водночас помітний внесок в археологічне дослідження Поділля, історію містобудування тощо. Загалом перу Ю. Сіцінського належить понад 180 опублікованих праць, серед яких велика монографія про Кам’янець-Подільський. Консультантом і рецензентом цієї праці, як і його праць цього ж автора з історії подільської єпархії, виступав В. Антонович. Серед інших досліджень Ю. Сіцінського виділяються також статті, присвячені історії давньоруської столиці Дністровського Пониззя – м. Бакоти, історії монастирів Поділля, інших храмових споруд, цехів. Дослідник створив також узагальнюючі праці з історії подільського краю, зокрема "Нариси з історії Поділля" (ч. 1 – 2, Вінниця, 1927).

Учень В. Антоновича Д. Багалій, почавши у 80-х роках XIX ст. з вивчення історії Чернігово-Сіверської землі, більш як півстоліття досліджував історію Лівобережної, Слобідської, Південної України і створив у Харкові власну авторитетну школу істориків-регіоналістів.

Серйозного теоретичного обґрунтування "обласництва" на той час не існувало. Сам Д. Багалій розумів його то як виділення з історії Росії історії України у формі самостійної дисципліни, то (частіше) як дослідження окремих регіонів України, насамперед Лівобережжя і Слобожанщини. Проте він був твердо переконаний, що повна історія Росії немислима без створення історії окремих областей. "Мої праці з історії краю, – писав Багалій, – не мали випадкового характеру: із школи мого високошановного учителя, проф. В. Антоновича я виніс переконання про необхідність опрацювання російської історії за областями... І ось обласна історія України стала головним предметом моїх занять". Через багато років він безпосередньо пов’язував свій інтерес до "обласництва" із бажанням "зробити щось для самосвідомості того народу, з якого я вийшов".

Використавши В. Антоновичеву ідею "обласництва" як ключ, як методологічний прийом, Д. Багалій пішов значно далі свого вчителя не лише в охопленні незрівнянно ширших часових періодів, а й у поглибленому дослідженні соціально-економічних і культурних процесів, правових відносин тощо. Свою докторську дисертацію Д. Багалій змушений був захищати не у Харкові (де незадовго перед тим вчена рада відхилила дисертацію М. Сумцова як "українофільську"), а в Москві. Тему дослідження Слобідської України довелося завуалювати: вчений дав своїй дисертаційній праці назву "Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства". Захист був успішним, але й одержання докторського ступеня не порятувало Д. Багалія від звинувачень в українофільстві.

Докторська дисертація Д. Багалія була новаторською працею у тому розумінні, що в умовах відсутності географії України як наукового напряму вона давала велику суму відомостей не тільки про історію колонізації Слобожанщини, але й про фізико-географічні особливості цієї місцевості, склад її населення, політико-адміністративний поділ, специфіку суспільної організації. В рецензіях на неї, які опублікували майже всі "товсті" російські журнали, вказувалося на велику цінність наведеного в ній фактичного матеріалу. Автор отримав за свою працю премію імені С. Уварова Петербурзької Академії наук 1896 року.

Паралельно з підготовкою цієї капітальної праці Д. Багалій видав три томи збірників матеріалів з історії колонізації та побуту Слобожанщини. За оцінкою В. Антоновича, уже перший із збірників став важливим внеском в історичну науку "як перша і єдина праця в своєму роді". Характерною особливістю праць Д. Багалія було широке використання в них записок сучасників і очевидців, а також фольклорних пам’яток.

Поставивши перед собою завдання простежити процес колонізації краю, дослідник природно увійшов у сферу історичної географії. Відповідно до власної спеціальної програми, яку учений опублікував у "Киевской старине", він збирав історико-географічні та археологічні дані. Багалій уперше докладно описав оборонну систему Слобожанщини – Білгородський кордон, Українську лінію, сторожову і станичну служби. Поволі просуваючи свої кордони в степ, будуючи фортифікаційні укріплення, російський уряд, вважає Д. Багалій, все ж виявився не в змозі створити ефективну лінію оборони проти татарських нападів. Наводячи величезний фактичний матеріал про жертви татарських набігів і збитки від них, автор доводить: наступальна тактика була б ефективнішою.

Вивчаючи процеси колонізації Слобожанщини, Д. Багалій уважно досліджував взаємодію двох переселенських потоків – російського і українського, причому вважав їхнє взаємопроникнення корисним. Зокрема, на підставі архівних даних він розповів про переселення великої групи українських козаків на чолі з гетьманом Я. Острянином. Розрізняючи три типи колонізації – народну, державну і власницьку (поміщицьку, монастирську, старшинську), дослідник дійшов висновку, що основну роль у заселенні Слобожанщини відіграла саме народна колонізація.

Навіть з погляду офіційної російської науки у розумінні обласництва, що його запропонував Д. Багалй не було нічого "крамольного", адже саме так його розуміли і чимало російських істориків, зокрема К. Бестужев-Рюмін, Д. Іловайський. Однак навколо праць Д. Багалія в історіографії розгорнулася гостра полеміка. При цьому його критикували з обох сторін – консерватори за недооцінку, а ліберали за переоцінку ролі держави у справі освоєння степових окраїн. Погляди вченого у цьому питанні справді були досить суперечливими, і це можна зрозуміти: він змушений був постійно доводити свою лояльність, побоюючись звинувачень в українофільстві.

Із загальної історії Слобідської України Д. Багалій, за його власними словами, виділив два спеціальні широкі питання – історію Харкова та історію Харківського університету. Приурочену до 250 - річчя міста, історію Харкова готували дуже ґрунтовно, і вона вийшла у двох великих томах (1905 і 1912). Авторами її були Д. Багалій та його найздібніший учень Д. Міллер. На той час жодне місто Росії, не кажучи вже про Україну, не мало так ґрунтовно розробленої наукової історії, що включала дані про топографію, етнографію і статистику населення, історію колонізації краю, історію міського самоврядування, містила вичерпні дані про торгівлю, промисловість, стан освіти, побут, звичаї тощо. Спеціальний розділ був присвячений історії харківської журналістики, літератури Слобожанщини, театру.

У двох величезних томах (понад 1000 стор. кожний, усього понад 146 друк. арк.), вийшов також і "Опыт истории Харьковского университета" Д. Багалія. Цінність двотомника полягала у тому, що автор подав не тільки історію університету як навчально-наукової установи, але й біографічний словник професорів, розділ про студентів, допоміжні установи, наукові товариства. Надзвичайно цікавими є розділи про побут і звичаї університетського осередку та його відносини з громадськістю, про роль Харківського університету у розвитку освіти в Україні. Праця мала підзаголовок "з неопублікованих джерел" і вводила в науковий обіг величезну кількість нових документів. Перший том її був удостоєний премії Російської Академії наук.

Дослідник творчості Д. Багалія і публікатор його наукової спадщини В. Кравченко звертає увагу на новаторські підходи вченого у розгляді новітньої історії українського народу. У той час як для багатьох авторів українська історія закінчувалася з ліквідацією Гетьманщини, Д. Багалій простежував неперервність українського історичного процесу, залучаючи матеріали кінця XVIІІ і XIX ст. Тим самим він закладав підвалини концепції українського національного відродження, процесу, на початку якого саме Харківщині судилося відіграти визначну роль.

Над історією Слобідської України Д. Багалій плідно працював упродовж багатьох років. Остання з його спеціальних монографій на цю тему вийшла українською мовою у 1918 р. Маємо можливість простежити, як під впливом ідей Української революції змінювалися погляди вченого на роль і місце Слобожанщини в історії України. У цій книзі з особливою цікавістю читаються розділи, де йдеться про національний і соціальний склад населення краю, українське національне відродження XIX ст. Сама постановка питання про Харків як українське місто (так називається одна з глав "Історії Слобідської України") відбила помітні зрушення в світогляді Д.Багалія. Уже 1732 р., пише він, Харків був українським містом "і з національного і з соціального боку". "Більше 90% населення було українського. Перше місце займав козацький стан".

Другий регіон, який постійно привертав увагу Д. Багалія та його учнів – Лівобережна Україна. У дослідженні колишньої Гетьманщини Д. Багалій вважав себе послідовником О. Лазаревського. Дійсно, він напрочуд плідно продовжив розпочату О. Лазаревським справу створення архівної бази для вивчення історії Гетьманщини, а також простеження історії закріпачення селянства в краї. Ретельні дослідження Д. Багалія підтвердили висновки О. Лазаревського: задовго до царського указу 1783 р. на Лівобережжі йшов інтенсивний процес закріпачення селян.

Д. Багалій активно включився також у дискусію про місце і роль маґдебурзького права як основи місцевого самоврядування в містах України. Він переконливо довів, що воно відповідало економічним потребам міст і відігравало чималу роль у їхньому економічному та соціальному розвитку. Слідом за О. Кістяківським, який також вивчав сферу дії магдебурзького права на матеріалах Лівобережжя, Д. Багалій показав, що в магістратах діяло, поряд з маґдебурзьким, і звичаєве право. Водночас він звертав увагу на те, що старшинська адміністрація – гетьман., полковники і сотники – чинили постійний тиск на міста, поступово перетворюючись на їхнього "небезпечного ворога".

Навколо Д. Багалія у Харкові у 80-х роках ХІХ ст. об’єдналася школа активних дослідників історії Лівобережжя. Істотну прогалину в історичній літературі заповнила праця М. Плохинського "’Иноземцы в старой Малороссии. – Ч. 1 -я. Греки, цыгане, грузины, що вийшла у Москві 1905 р. Це можна сказати про праці Д. Міллера, зокрема його капітальні "Очерки из истории юридического быта старой Малороссии" (перша їх частина присвячена гродським, земським і підкоморським судам, а друга – процесам перетворення козацької старшини у дворянство). Д. Багалій характеризував М. Міллера як "видатного історика, художника, стиліста", "блискучого популяризатора". Вважаю себе за дуже щасливого, що "в особі свого учня мав такого цінного, талановитого й видатного співробітника", – писав він.

Помітне місце серед українських істориків початку XX ст. належало В. Барвінському, який підготував працю "Посполитые крестьяне в Левобережной Украине в XVII - XVIII вв." (X., 1909). Ця праця, за словами Д. Багалія, "одразу висунула його на почесне місце серед молодих українських істориків". Зовсім мало відома в Україні наукова спадщина талановитої, але, на жаль, тяжко хворої учениці Д. Багалія – О. Радакової, яка докладно проаналізувала матеріали ревізій у Малоросії XVIII ст., чимало уваги приділивши непересічній постаті гетьмана Д. Апостола та його реформам.

Як історик-регіоналіст Д. Багалій досліджував не лише Слобожанщину, а й Південну Україну. Тут, як і щодо Слобожанщини, домінують дослідження з історії колонізації краю, здійснені в історико-географічному ключі. Вчений звертає увагу на роль Запорозької Січі в освоєнні земель Новоросії, докладно розглядає форми державної і поміщицької колонізації Півдня. Працю Д. Багалія "Колонизация Новороссийского края й первые шаги по пуги культуры", вперше опубліковану 1889 р. в журналі "Киевская старина", було перевидано 1920 р. українською мовою. У книзі вміщено карту запорозьких земель, яка дає уявлення про ступінь заселення Південної України задовго до того, як колонізацією цієї території зайнявся російський уряд. Д. Багалій як науковець працював і в період радянської влади. Становище літнього вченого, який одним з перших серед українських істориків заявив про свою прихильність до марксизму і відмежувався від історіософської концепції М. Грушевського, було незавидним. Болісно вражалии докори колег-науковців, але значно більш дошкульними були інспіровані владою і тиражовані партійною пресою звинувачення у тому, що школа Д. Багалія "лишилася на старих буржуазних методологічних позиціях", а сам він обстоює націоналістичні, ворожі пролетаріатові погляди. Якби не раптова смерть на початку 1932 р., доля відомого історика, мабуть, виявилася б ще трагічнішою.

Сумною була посмертна доля спадщини Д. Багалія та його учнів. Підготовлені до друку монографії зняли з видавничих планів, опубліковані у 20-х роках ХХ ст. праці опинилися у "спецсховах". До імені Д. Багалія приклеювалися ярлики "буржуазного націоналіста", "монархіста", "буржуазного економіста", Повернути його праці до наукового обігу вдалося лише в середині 60-х років минулого століття.

Говорячи про розвиток історико-регіональних досліджень, неможливо обійти увагою написані в історико-географічному ключі праці відомого історика, археолога, лексикографа Д. Яворницького (1855-1940).З-поміж істориків Д. Яворницький був чи не першим, хто ввів у канву історичного дослідження дані топографії, уважно з’ясовуючи локалізацію тієї чи іншої події, вивчав рельєф місцевості, клімат; складав карти території тощо. За його власними словами, перш ніж узятися за зображення історичної долі запорозьких низових козаків, він багато разів об’їхав усі місця колишніх Січей, не раз спускався порогами, докладно вивчав острови, балки, шляхи. Звідси – високий ступінь достовірності введеного ним у науковий обіг матеріалу, який було покладено в основу практично всіх пізніших праць з історії запорозького козацтва і Південної України в цілому.

Для українського народознавства праця Д. Яворницького "Топографическое описание Запорожья" була етапною в тому сенсі, що чи не вперше дані топографії і географії, значною мірою зібрані під час власних спостережень, записані автором спогади старожилів відіграли роль історичних джерел. В такій самій ролі виступають у автора спостереження різних мандрівників – від Геродота до Боплана. Аналогічний принцип добору матеріалу автор поклав в основу інших праць, друкованих упродовж 1884 р. у "Киевской старине", а також у монографії "Число й порядок запорожских сечей".

Об’єкт наукових зацікавлень Д. Яворницького – "запорозька вольниця" – був надзвичайно гострим з політичного погляду, і тому немає нічого дивного у надто неприхильному ставленні місцевих властей до його пошуків. Попечитель Харківського учбового округу Максимович відверто заявив: " Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію".

Молодий вчений не зреагував на попередження, за що поплатився кар’єрою і душевним спокоєм. До його імені було міцно приклеєно ярлик "сепаратиста". Через це він не зміг дістати звання професора у Харкові, де викладав. У листі до Г. Маркевича від 4-го жовтня 1884 р. Д. Яворницький з невимовною гіркотою писав: "Якби ви знали, як я люблю своє Запорожжя і його сердечних сіромах! Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі! До речі це так. Але що з того? Невже я сепаратист? І не думав і не думаю бути сепаратистом. Люблю клаптик землі? Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої втіхи, люблю тому, що там є широкий простір для моєї привільної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї України бачу сумний образ своєї особи... Так хіба це сепаратизм?".

Втративши роботу у Харкові, Д. Яворницький переїхав до Петербурга, був обраний там членом Імператорського археологічного товариства. Працюючи у Петербурзі, він щоліта подорожував краями, пов’язаними з історією запорозького козацтва. В кінці 80-х років побачили світ його великі праці "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" у 2-х томах (1888), "Сборник материалов для истории запорожских козаков" (1888), "Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края" (1889), "Вопьности запорожских козаков" (1890) і, нарешті, "История запорожских козаков" (Т.І – ІІІ, 1892-1897).

Значно частіше, ніж читати захоплені відгуки про свою працю, Д. Яворницькому доводилося відчувати гостро неприязне ставлення до неї. Тодішній міністр освіти І. Делянов пильно стежив за спрямуванням лекцій викладача Миколаївського інституту шляхетних дівиць та приватної гімназії Стоюніної і двічі вимагав від попечителя Петербурзького учбового округу позбавити Д. Яворницького права викладання. Міністерство освіти 1891 р. заборонило йому працювати в учбових закладах за "пристрасть до історії Малоросії" і антипатію до московської історії.

Незважаючи на перешкоди в діяльності, Д. Яворицький був відомим у Росії вченим. Він активно працював у Російському та Московському археологічних товариствах, Російському географічному товаристві, Харківському історико-філологічному товаристві, Науковому товаристві їм. Шевченка, вчених архівних комісіях Катеринослава, Вітебська, Владимира, Полтави, Рязані, Тули, брав активну участь у виданні часописів "Запорожжя". "Дніпрові хвилі", "Киевская старина", "Исторический вестник" та ін.

На ґрунті глибокого інтересу до історії запорозького козацтва народилася тісна дружба вченого з таким же невтомним ученим-ентузіастом – Я. Новицьким. Відомий фольклорист, етнограф, історик, археолог, член РГТ Я. Новицький став постійним порадником, співавтором, рецензентом його праць, допомагав Д. Яворницькому у доборі ілюстративного матеріалу, картографуванні та фотографуванні пам’яток. Зі свого боку, Д. Яворницький виступав консультантом і рецензентом збірок Я. Новицького "С берегов Днепра" (Очерки Запорожья), "Малорусская й запорожская старина. Предания й рассказы та ін. Насиченість творів Я. Новицького величезною кількістю історичних, географічних відомостей, а також літературний дар перетворили його праці, за визнанням сучасників, у своєрідне поетичне доповнення до літописів та історичних праць А. Скальковського, Д. Яворницького, М. Грушевського та інших.

Особливо слід наголосити на заслугах Яворницького в систематичному археологічному обстеженні Катеринославщини і закладанні основ місцевого музейництва. З його ініціативи у Катеринославі відбувся ХІІІ археологічний з’їзд (1905), який значно активізував краєзнавчу роботу. Проводячи розкопки на Катеринославщині, вчений одночасно збирав кошти на придбання музейних речей, козацьких реліквій. Крайовий музей ім.О. Поля, що в момент відкриття мав лише 5 тис. експонатів, через 31 рік роботи в ньому Яворницького мав їх уже 85 тис. одиниць.

Вагомий внесок у розвиток історичного краєзнавства належить здібному учневі Д. Яворницького М. Слабченку (1904-1937), наукова діяльність якого тривала від початку ХХ ст. і продовжувалася вже в умовах радянської України (див лекція.

Наукові інтереси М. Слабченка сформувалися під впливом двох представників школи В. Антоновича І. Линниченка та Д. Багалія. Ще в студентські роки він під керівництвом І. Линниченка підготував дослідження "Малорусский полк в административном отношении. Историко-юридический очерк", яке було удостоєне золотої медалі і надруковане у вигляді монографії (Одеса, 1909). Як вважав відомий уже на той час спеціаліст з політико-правової історії Гетьманщини М. Василенко, ця книга засвідчила талановитість автора, але в ній було ще чимало поспішних, необґрунтованих висновків. Зокрема, М. Василенко критикував оцінку, яку М. Слабченко дав гетьманській Україні як демократичній республіці, не повністю погоджувався він і з оцінкою ролі шляхти Лівобережжя. Полеміка, між Василенком і Слабченком на сторінках "Записок НТШ (тт.108 і 116) істотно сприяла науковому дослідженню політико-правового устрою Гетьманщини.

Чималий суспільний резонанс мали й подальші праці Слабченка – "Опыты по истории права Малороссии XVII й XVIII вв." (1911) та "Центральныє учреждения Украины XVII – XVIII вв." (1918). В рецензії на останню книгу Л. Окиншевич писав: "Автор дав багато цікавого і цінного, і з цим твором доведеться рахуватися майбутнім історикам державного устрою Гетьманщини". Своєрідним продовженням цієї роботи стала монографія Слабченка "Судівництво на Україні XVII – XVIII ст", видана 1919 р. в серії "Культурно-історична бібліотека".

Наукова новизна цих та інших праць М. Слабченка полягала і в тому, що аналіз соціально-економічних і політичних процесів на території Гетьманщини ґрунтувався у нього на глибокому знанні та уважному дослідженні структури української феодальної державності та відповідних інститутів права. При цьому учений широко застосовував здобутки популярного у той час в Європі історико-порівняльного методу, що вилилось у дослідження еволюції українського суспільства на тлі і в порівнянні з аналогічними процесами у Західній Європі.

♦ ♦ ♦

3. Серед наукових шкіл, що склалися в українській історіографії у другій половині XIX ст., пріорит належить тим, які очолював М. Грушевський (1866-1934). Його науковий авторитет став незаперечним відтоді, як він очолив 1897 р. Наукове товариство імені Шевченка у Львові і спрямував його діяльність на поглиблене вивчення як загальних, так і локальних проблем української історії. Але задовго до того, ще зі студентських років, М. Грушевський зосередив свою увагу на аналізі регіональної строкатості України і локальних проблем її історії.

Розповідаючи в "Автобіографії" 1926 р. про початки своїх зацікавлень історією українських регіонів, він визнавав, що запропонована йому В. Антоновичем для магістерської дисертації тема з історії Поділля "була вибрана досить нещасливо,... і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи серед дороги". Довелося переглянути сотні актових книг, багато працювати в архівах Києва, Варшави, Москви. Зате разом з магістерською дисертацією про Барське староство молодий учений подав до друку в "Архиве Юго-Западной России" два томи впорядкованих актових матеріалів (Ч. VIII. – Т. 1 і 2). Посівши одночасно із захистом дисертації 1894 р. нововідкриту у Львівському університеті кафедру "всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи", М. Грушевський опинився в епіцентрі галицького наукового і суспільно-політичного життя. Він одразу ж зайняв чільне місце в Науковому товаристві імені Шевченка, редагуючи його "Записки", засновуючи серії спеціальних публікацій ("Жерела до історії України-Русі", "Етнографічний збірник" тощо). На початку 1897 р. його обрано головою НТШ, та одночасно він залишився головою історичної секції й археографічної комісії. "Смертельно тяжко, – згадував М. Грушевський., – було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь бібліотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії". А в Росії, громадянином якої вчений лишався впродовж усього львівського періоду свого життя, його вважали "проводирем українського сепаратизму", і кожен приїзд бодай до Києва аж до 1905 р. був пов’язаний з неабияким ризиком.

Незважаючи на неймовірну зайнятість викладацькою і науковою роботою, М. Грушевський організував приватний семінар для здібної молоді, де систематично зачитували та обговорювали реферати, потім анотуючи їх у бібліографічному відділі "Записок НТШ", і публікуючи в періодиці. З семінару М. Грушевського, за його словами, вийшло чимало людей, які залишили помітний слід у науці. Серед них він назвав О. Терлецького, М. Кордубу, С. Томашівського, С. Рудницького, Ю. Целевича, З. Кузелю, І. Джиджору, І. Кревецького, І. Крип’якевичата ін.

Не всі учні М. Грушевського сформувалися як історики-регіоналісти. С. Рудницький, який у семінарі М. Грушевського досліджував історію українського козацтва, за порадою вчителя зайнявся географією і невдовзі став відомим у Європі фахівцем з фізичної і політичної географії. Зазнавши певного впливу німецької географічної школи, він, проте, був у числі тих небагатьох українських науковців, які розглядали Україну не як частину російського, австро-угорського чи польського політичного простору, а як самодостатню цілісність. Попри свою відразу до антропоцентризму він будував фундамент "землезнання" України на ґрунті точних даних про розселення українців, глибокого знання українських політичних і культурних традицій, серйозного аналізу геополітичних чинників, звертаючи головну увагу на розміщення населення, його густоту, господарське ставлення до землі, рух населення у часі і просторі. В основу нового наукового напряму – антропогеографії України – він пропонував класти не політичні кордони, а етнографічні межі.

Сфера наукових зацікавлень учнів М. Грушевського була надзвичайно широкою – І. Кревецький визначився як історіограф і бібліотекознавець. І. Крип’якевич – як історик широкого профілю, знавець доби Хмельниччини, З. Кузеля – як етнограф і журналіст. Проте в семінарі М. Грушевського всі його учні тою чи іншою мірою виявляли інтерес до історії Галичини. Для деяких з них – С. Томашівського, О. Терлецького, Б. Барвінського вона була пріоритетною ділянкою зацікавлень. Помітними явищами стали публікації на сторінках "Записок НТШ" праці С. Томашівського про народні рухи в Галицькій Русі 1648 р. (т. 23-24, 1898), М. Кордуби про суспільні верстви та політичні партії в Галицькому князівстві першої половини ХІІІ ст. (т.31-32, 1899) та ін.

Надалі М. Кордуба сформувався як дослідник території України. Видану у Відні 1918 р. його книгу "Територія і населення України" (наступного року вона вийшла у німецькому та французькому перекладах) С. Рудницький характеризував як виконану на солідному науковому рівні, хоч і вважав визначені Кордубою межі суцільної території українського народу "тільки мінімальними". Сам він визначав мінімальний простір України у 905 тис. кв. км, а максимальний – у 1056 тис. кв. км, проводячи його кордони на півдні від Гагрів до дельти Дунаю, включаючи Кубань, Ставропольщину і Крим.

Успадковані від свого учителя В. Антоновича повагу до джерела, суворий документалізм М. Грушевський поклав в основу і власної львівської школи. Він із захопленням збирав матеріали з історії Західної і Правобережної України, зокрема люстрацій та інвентарів королівщин XVI ст. Люстрації королівщин галицьких, холмських і подільських, які М. Грушевський зібрав і упорядкував особисто, становили чотири томи у восьмитомній серії "Жерела до історії України-Руси". У "Записках НТШ" він опублікував люстрації та описи Перемиського (т. 19, 1897) та Ратенського (т. 26, 1898) староств ХV-ХVІ ст.

Увівши в контекст української історіографії ідею соборності, М. Грушевський зробив вирішальний крок на шляху подолання регіональності у викладі історії України. Принципове значення для розуміння місця й ролі західноукраїнських земель у загальноісторичному процесі мала його стаття "Галичина і Україна". У Галичині вчений бачив духовний і культурний центр української землі, "духову фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України". М. Грушевський рішуче виступив у ній проти т.зв. "галичанщини", обласного автономізму, обстоюючи пріоритет загальноукраїнських цінностей та ідею консолідації всіх частин української території. Настрої відокремлення "православної Буковини" від "уніатської Галичини" він охарактеризував як такі, що завдають удару не лише національним почуттям, але й національним силам.

Вагомий вненсок у розвиток українського краєзнавства вніс С. Томашівський, один із учнів львівського школи М. Грушевського. Його перу належить чимало праць з історії Галичини. Дещоспірні, але безумовно цікаві його погляди на роль Галицької Русі як одного з чинників розпаду Давньоруської держави і водночас як хранительки національної ідеї, наріжного каменя у побудові литовсько-польської унії.

Дата добавления: 2015-05-24