Житло і одяг Слобожанщини

Житло слобожан протягом XVII - XIX ст. було здебільшого дерев'яним, зрідка кам'яним і то лише у знаті. Хату кожна слобожанка-українка завжди середині та ззовні обмазував білою глиною. Слобожани, як писав автор «Топографічного опису Харківського намісництва 1785 р.», любили в усьому чистоту, особливо в хатах, «у хатах були просторі стіни і призьба, курних хат, як у росіян, не було – груби обкладалися кахлем. Часто хати білили» (див. дод. А) [3, с. 92].

Основна хвиля заселення Слобожанщини йшла із суміжної Полтавщини та середнього Подніпров'я, тому особливо істотним стало привнесення багатьох культурно-побутових елементів з цих регіонів, серед них і будівництво житла. Якщо взяти до уваги розміщення хати відносно вулиці, то в порубіжних районах, а це зрозуміло була і Слобожанщина, мав деяке поширення безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування саме на межі садиби, яка прилягає до вулиці. Слід наголосити, що окремі частини хати – піч, покуть, поріг, сволок – були оповиті піснями, повір'ями, казками, звичаями (див. дод. Б, В).

М. Ф. Сумцов так описав інтер′єр слобожанської хати:

«У старовину слобожанська хата складалась з одної кімнати та сіней; потім через сіни будували другу хату, чистішу, святкову, а поруч з сіньми комору. Так двохкамерна хата стала найбільш розповсюдженою.

Внутрішня обстановка в хатах усюди однакова: праворуч, коли ввійти, проста піч, ліворуч – невеличка шафа – мисник для тарілок, чашок і іншого посуду; між піччю та причілком піл, або ліжко для спання; над ліжком одне віконце на одну шибку, а під стелею простягнутий од печі до стіни дрючок – жердка, на яку скидають кожухи й іншу одежу; попід стінами лави і коло покутя – стіл; по стінах «боги», або ікони, поруч з ними малюнки, здебільше релігійного змісту, далі іноді невеличке дзеркало з шитими рушниками по боках» [8, с. 174].

Національний одяг Харківщини – як мистецтво, тісно пов'язане із народними звичаями, фольклором, побутом. Традиційне вбрання населення Слобожанщини за своїми рисами наближене до одягу полтавців, хоча й певні відмінності. Одним із найдавніших елементів народного одягу – є сорочка як жіноча, так і чоловіча (див. дод. Г). На Слобожанщині побутували жіночі сорочки переважно полтавського типу, які називали українками, або малоросками. Оскільки на Слобожанщині ткацькі верстати були неширокі – полотно 40-55 см завширшки, то на сорочку витрачали три полотнища. Святкові сорочки були додільними – викроєними із суцільного полотна, буденні могли мати верх із якіснішого полотна, низ – із грубого, тобто сорочка «докачувалася», «підтачувалася» і мали назву «до підточки». Спочатку сорочки вишивали білим по білому, як і рушники. Вишивалися і мережилися рукава, іноді – уставки, і обов’язково подоли були мережані, бо вони мали «виглядати» з-під поясного одягу – плахти (див. дод. Д). Саме мережані, а не вишиті подоли – характерна особливість Слобожанщини.

Плахта шилася з двох полотнищ барвистої саморобної вовняної тканини з геометричним орнаментом, які зшивалися до 1/2 чи 2/3 по довжині та перегиналися навпіл незшитими кінцями – «крилами» – назовні. До крил по кутках пришивали різнокольорові китиці. За кольором плахти можна було сказати, хто це – дівчина чи молодиця, молода чи стара жінка. Дівчата носили червоні або малинові плахти – червчатки. Молода жінка носила червчатку, але до народження першої дитини. Потім вона мала переходити на червоно-сині та чим далі, тим темніші плахти. Бабусі носили чорні, однотонні дерги. У піст жінки одягали синятки – сині плахти. Підв’язували плахту до стану поясом. Святковий пояс – неширокий, однотонний чи кольоровий – крайка. Повсякденні пояси – до 30 см – виконували не стільки декоративну функцію, скільки берегли поперек (як пояси сучасних борців чи важковаговиків), бо і чоловіки, і жінки займалися тяжкою фізичною працею [7, с. 451].

Нагрудний безрукавний одяг – керсетки, довжиною трохи нижче стегон, обшиті кольоровою тасьмою – висічкою (див. дод. Є, Ж). Святкові керсетки шили з дорогих тканин, наприклад плису, оздоблювали тасьмою, зубчатою аплікацією. Їх крій мав підкреслювати фігуру, для чого завищували лінію талії, розшивали низ вставними клинами ззаду по лінії талії. Лінія відрізу прикрашалася вишивкою, тасьмою. Під впливом міста на селі з’явився нагрудний одяг із рукавами – кофти-круглопілки (див. дод З), черкасинові кофти, куфайки, баски, холодайки, стяжки, гусарки, козачки, матроски та ін. Шився такий одяг із фабричних тканин, мав різноманітний крій, довжину та оздоблення.

Верхнім осінньо-весняним одягом слобожанок були куртки-куцини. Низи рукавів обшивали чорним плисом. Носили також довгі кофти з талією. Носили ватянки з вусами, шушони з великим коміром, що прикривав плечі, мов пелерина, і застібався на один ґудзик. Узимку жінки вдягали криті кожушанки, а в сильні морози – кожухи, розшиті кольоровим гарусом (див. дод. І).

Жіноче українське взуття, типове як для Слобожанщини, так і для Полтавщини: чоботи з кольоровою халявою і чорним передком – чорнобривці, пізніше – високі шнуровані черевички. Бідніші взували шкіряні черевики – коти. На свята, навіть літом, взували чоботи, їх шили із сап’яну (сап’янці) (див. дод. Ї). Червоні чоботи облюбували дівчата, і це зумовило появу епітету: «Дівчина в червоних чоботях». Росіянки взимку носили личаки (лапті) із суконними чи полотняними онучами, плетені шкарпетки, панчохи з черевиками, а влітку могли ходити босоніж. Йдучи в поле, щоб стерня не поколола ноги, змазували їх дьогтем [2, с. 223].

Гордістю кожної дівчини було її волосся, недаремно казали: «Коса – дівоча краса». У свято заплітали дві одну косу і прикрашали кісниками – різнокольоровими стрічками. Дівчата «на порі», тобто заручені, носили віночки з живих чи паперових квітів. На Харківщині за два дні до весілля дівчина одягала вінок із квітів із павиними перами, а до коси прикріплювала 20 різних стрічок, куплених женихом. Нареченому ж до шапки прив’язували невеличкі розетки з червоної та синьої стрічок.

Якщо дівчата пишалися косами, намагалися зробити їх найгарнішими і чепурненько прикрасити, то жінки не могли «світити волоссям». Для них було найбільшим гріхом, і навіть у кінці XIX ст. мандрівники свідчили, що жінка легше могла показати коліно, ніж пасмо волосся. Вона могла позиватися до суду і розраховувати на задоволення позову – якщо її «розчіпчив», тобто зняв очіпок, навіть рідний чоловік. Головні убори слобожанок: у XVII – XVIII ст. – рушникоподібні намітки, якими завивали голову жінки, залишивши вільним лише обличчя, а з XIX ст. – полотняні, шовкові та парчеві очіпки різноманітної форми, а також капори. Українці і росіяни довгий час жили разом, іноді – в одному селі. Тож не дивно, що спільною була їх манера одягатися. Наприклад, убрання жінки з Балаклійшини – це щось середнє між українським і російським костюмом. На користь того, що саме це російський одяг, свідчить і крій, і оздоблення сорочки: українці ніколи не робили манжетів на своїх сорочках, не вставляли стрічки сатину між уставкою і рукавом, та й мотиви вишивки на рукавах не притаманні їм (нижній ряд вишивки). Чоловіче вбрання в обох народів було скромнішим: літнє складалося із сорочки, штанів, пояса. Майже до кінця XIX ст. на Слобожанщині чоловіки носили широкі полотняні штани. У подальшому, коли штани шили з фабричної тканини, вони здебільшого зберігали традиційний крій [2, с. 300]. Чоловічим нагрудним одягом були жилетки прямого крою, верхнім – свити з фарбованого та сірого доморобного На сході Слобожанщини одягали подібні до чинарок сіряки, іноді їх називали чуйками. У негоду слобожани вдягали кобеняк – свиту з капюшоном із нефарбованого сірого сукна, подібну до аналогічного одягу інших областей України (киреї, свити з відлогою) (див. дод. Й). Узимку носили розшиті кожухи, найбільшим попитом користувалися богодухівські. Верхній одяг мешканців Слобожанщини відзначається багатством оздоблення, що виконувалося техніками вишивки та аплікації. Особливо пишно прикрашалися Охтирські та Богодухівські кожухи (див. дод. К), розшиті барвистим гарусом на полах, спині та комірі: до п’ят – «тулубчасті» і коротші – кожушанки. Головні убори були різноманітними залежно від сезону, місцевих традицій тощо. У слобожан та полтавчан – малахаї із суконним верхом, навушниками та потиличником. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Були поширені й високі каракулеві шапки. Улітку вдягали картузи або традиційні брилі (див. дод. Л). Для найбільш поширених чоловічих зачісок українських селян XIX ст. характерне досить високе підрізання волосся навколо всієї голови. Верхнє волосся біля маківки прикривало підголені місця [3, с. 102].

Чоловічим взуттям служили виворітні чоботи, підошва яких пришивалася або густо (просом), або рідко (вівсом), узимку – валянки (див. дод. М). Пізніше парубки починають носити чоботи з високими вистроченими халявами, а чоловіки – чоботи з низькими халявами (чирики).

Зачіска «під макітру»,

або «в кружок» – спосіб підстригання,

відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову макітри рівно підрізали волосся довкола голови.

Особливості Слобожанського одягу:

Ø перевага світлих відтінків тканини, верхнього одягу;

Ø багатовізерунчатость оздоблення одягу з перевагою рослинних мотивів;

Ø вишивка мала підкреслювати вік людини;

Ø основне взуття – чоботи та черевики, а лапті (личаки) – особливо в непошані, хоча і відомі.

Отож, вивчаючи одяг, можна простежити особливості духовної культури народу. Крім того, в одязі втілюються потяг людини до прекрасного, її художньо-естетичні погляди й смаки, що робить одяг вагомою частиною мистецтва [4, с. 198].

Дата добавления: 2015-05-24