Порушення поведінки у підлітковому віці

У підлітковому віці відбуваються кардинальні зміни організму дитини на шляху до біологічної зрілості. Ці зміни зумовлюються, насамперед, статевим дозріванням, яке впливає на появу почуття власної дорослості, інтересу до представників протилежної статі, пробудження нових романтичних почуттів і переживань.

Соціальна ситуація розвитку у підлітковому періоді принципово відрізняється від ситуацій розвитку в дитинстві. Головне місце починає займати мотив спілкування з однолітками. Відбувається подальша соціалізація «Я» особистості: усвідомлення своїх прав і обов’язків, прагнення завоювати статус дорослого.

Л. Виготський визначав такі риси характеру, притаманні підліткам, як замкненість, відлюдність, артизм (життя у собі), споглядання себе зсередини, розщеплення психіки. Проте поряд із цим перехідний період є віком підйому соціального колективного життя, періодом любові і дружби, потягу до іншої людини, початку серйозної громадської роботи.

Підлітковий вік вважають періодом відчайдушних спроб «пройти через усе». У цьому віці в особистості з’являються різні проблеми, і вона не завжди буває спроможна їх подолати. Провідним видом діяльності підлітків є інтимно-особистісне спілкування.

Підліткова криза об’єднує в собі різні види поведінки й переживань, які пов’язані з труднощами особистісного зростання. Найважливішим фактором, що впливає на виникнення кризи ідентичності, стає особистісна рефлексія на свій внутрішній світ і глибока незадоволеність собою.

У багатьох підлітків переживання кризи пов’язане із зовнішніми проявами негативізму та егоцентризму. Негативізм - це відносно нетривалий за часом емоційний стан, який проявляється у діях і вчинках підлітка, що не несуть ніякого смислу. Точніше, це протидія іншому та невмотивовані протистояння дорослим (частіше - батькам).

Підлітковий егоцентризм являє собою неадекватно сильну сконцентрованість на власній особистості. Егоцентричні підлітки відрізняються переоцінкою своїх здібностей і можливостей, надлишковим честолюбством, надмірними і необумовленими очікуваннями від соціуму. У взаєминах із оточуючими в егоцентрика спостерігають перебільшену сконцентрованість на собі. Вона виявляється у почутті власної виключності і завищеній самооцінці, які досягають ступеня гротеску. Підліток може виявляти нечутливість до близьких, гостро реагувати на критику, заздрити успіхам оточуючих. Його самооцінці притаманні часті коливання між переоцінкою себе і відчуттям неповноцінності.

Підліток ще не є цільною зрілою особистістю. Особистісна нестабільність проявляється в боротьбі протилежних рис, прагнень. Для підлітків характерні: реакція емансипації (тип поведінки, за допомогою якої підліток хоче вийти з-під опіки дорослих), реакція захоплення (захоплення у цей період дуже різноманітні: інтелектуально-естетичні, тілесно-мануальні, накопичення, азартні, лідерські), реакція групування з ровесниками (бажання належати до певної групи), реакція відмови (пасивно-оборонний тип реакції опозиції).

Факторами ризику порушень поведінки у підлітковому віці є:

- інфантильність суджень, крайня залежність від ситуацій, неможливість впливати на них, схильність уникати труднощів; слабкість реакції на осуд, функції самоконтролю і саморегуляції як прояв несформованості основних новоутворень підліткового віку;

- труднощі поведінки, обумовлені поєднанням інфантильності з афективним збудженням;

- ранні прояви статевих потягів, підвищений інтерес до сексуальних проблем; у хлопчиків – схильність до алкоголізації, агресії, бродяжництва;

- поєднання вказаних проявів з невираженістю шкільних інтересів, негативним ставленням до навчання;

- переорієнтація інтересів на позашкільне оточення; прагнення до імітації асоціальних форм дорослого способу життя (ранні сексуальні ексцеси, стійкий потяг до куріння, алкоголізації тощо);

- негативні умови мікросередовища (родини), асоціальна поведінка як основа реакції імітації або протесту;

- неадекватні умови навчання, що перешкоджають засвоєнню програми (К. Лебединська, Г. Абрамова).

Виховні проблеми з підлітками можуть зумовлювати нескладні розлади нервової системи, різні види акцентуацій характеру, тимчасові незначні затримки психічного розвитку тощо. Поширені відхилення в моральному розвитку особистості, хибні уявлення про дорослість, жіночність і людяність, дружбу, товариську взаємодопомогу, принциповість, чесність.

За несприятливих умов розвитку підлітки можуть вийти з-під контролю школи, великим є ризик потрапити під негативний вплив «вуличних друзів».

Отже, підлітковий вік сам по собі є значним девіантним чинником, адже він насичений бурхливими біологічними зрушеннями і, внаслідок цього, сповнений протиріччями, невпевненістю та прагненням довести свою приналежність до світу дорослих; зумовлює формування відчуття незахищеності, «відкритості» перед негативними зовнішніми впливами.

Вагомим психогенним фактором для підлітків є негармонійна сім’я (А. Личко). Гармонійна сім’я може сприяти виробленню своєрідного «психологічного імунітету» до негативних факторів середовища. Навіть психопатоподібні зміни після перенесених психічних захворювань у гармонійній сім’ї компенсуються більш повно та швидко.

Водночас однієї внутрішньосімейної гармонії недостатньо. Сім’я не може бути цілком гармонійною, якщо вона сама знаходиться у конфлікті з найближчим оточенням, якщо вона ізолює себе від суспільства або протиставляє себе йому.

Негармонійні сім’ї відрізняються порушенням внутрішніх функціональних відносин. Серед них виділяють (за Е. Ейдеміллером, 1976) такі типи сімей, у яких виховуються підлітки:

1. Власне негармонійна сім’я характеризується тим, що один із батьків займає занадто домінуюче, а інший – занадто залежне становище («сімейний перекіс»). Інтереси одних членів задовольняються за рахунок інших, або один із членів сім’ї ігнорує свою роль і перекладає свої обов’язки на іншого. Справжнє партнерство у таких родинах відсутнє.

2. Деструктогенна сім’я відрізняється відсутністю здатності її членів до взаємодоповнення, солідарності у розв’язанні життєвих проблем, надмірною автономією окремих членів, що руйнує сім’ю, нерівномірністю або відсутністю взаємності в емоційних стосунках.

3. Сім’я, що розпадається, живе в умовах загостреної конфліктної ситуації. Те, що один із батьків готовий піти з родини, проте ще продовжує жити разом із нею, напружує всіх її членів.

4. Сім’я, що розпалася, визначається ситуацією, коли один із батьків живе окремо від родини, має іншу сім’ю, проте все ще продовжує зберігати контакти із попередньою родиною і несе на собі частину функцій її члена.

5. Ригідна псевдосолідарна сім’я суттєво відрізняється від усіх попередніх типів безумовним домінуванням одного із її членів поряд із пасивним становищем інших, жорсткою регламентацією всього сімейного життя, відсутністю двостороннього емоційного тепла. У деяких членів такої сім’ї може існувати свій невеличкий автономний світ, який вони бережуть від вторгнення інших, особливо від владного сімейного лідера.

Підліткова криза не завжди характеризується негативними змінами у поведінці школяра. За позитивних умов розвитку цей період проходить досить спокійно. Разом із тим, підлітки досить часто порушують загальноприйняту у суспільстві поведінку.Для позначення цих порушень використовують різні дефініції, серед них найбільш активно вживаним є термін «девіантна поведінка». Він набув значного поширення в науковій літературі та впровадження в науковий обіг на початку ХХ сторіччя (йому передував термін «відхилення у поведінці»). Оскільки «девіація» (від лат. deviatio) означає відхилення, то «відхилення у поведінці» і «девіації» за своєю сутністю правомірно розглядати як синонімічні терміни. Водночас поняття «девіантний» не зажди має негативний відтінок. Інколи поведінка людини може не співпадати з умовною нормою, проте, якщо вона не наносить шкоди ні їй самій, ні оточуючим, то ставлення педагогів до такої поведінки, на нашу думку, має бути лояльним. Як негативне відмітимо, що досить часто особи, що не відзначаються особливими зовнішніми поведінковими девіаціями, можуть здійснювати негативний вплив, маніпулювати оточуючими, деморалізувати, пригнічувати їх, приховуючи свої негативні дії за високим позитивним моральним статусом.

Перші наукові дослідження порушень поведінки здійснено у XVIII сторіччі (І. Бецькой, М. Новіков, О. Радищев та ін.). Вагомий внесок у дослідження різних аспектів проблеми відхилень у поведінці неповнолітніх належить ученим І. Гернету, П. Лесгафту, О. Острогорському, М. Пирогову, І. Сікорському, К. Ушинському (XVIII – XIX ст.), а пізніше – П. Блонському, А. Макаренку, С. Шацькому та ін., які розглядали їх у контексті формування особистісних якостей.

Наприкінці 20-х років ХХ ст. відбулося становлення системи профілактики девіантної поведінки неповнолітніх, було визначено і практично апробовано достатньо розгалужену систему відповідних інституцій для реалізації завдань профілактичної роботи.

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років ХХ ст. здійснено масштабні дослідження проблеми поведінкових відхилень у працях педагогів, психологів, правознавців, наркологів.

Зацікавленість проблемою девіантної поведінки посилюється на початку 90-х років ХХ ст. і продовжується у ХХІ ст., адже продовжує бути актуальною тенденція до зростання негативних явищ у суспільстві й девіантних проявів у середовищі неповнолітніх. Розглянемо деякі види девіантної поведінки та її крайній прояв – делінквентну поведінку.

Поведінку, щовиникає в неповнолітніх у результаті вживання різних груп наркотичних речовин і характеризується наявністю пов’язаних із цим проблем, називають адиктивною (залежною). Цю дефініцію було запропоновано американським дослідником В. Міллером (1984) та поширено для використання у вітчизняній наркологічній практиці С. Кулаковим (1989) та А. Личко (1991) з метою позначення зловживань алкогольними, наркотичними речовинами.

Наркотичним спробам майже завжди передує вживання алкоголю та куріння. Серед пояснень цього явища є припущення, що вживання одних одурманюючих речовин фактично знімає заборону на використання інших.

Зловживання підлітками та молоддю алкогольними речовинами спонукає до появи алкоголізму – хронічного захворювання, що характеризується патологічною потребою людини в алкоголі і виявляється психічною та фізичною залежністю.

Серед факторів, що спонукають виникнення алкоголізації:

1) порушення соціального середовища (неповна сім’я, алкоголізм батьків, негативний психологічний клімат, неправильне сімейне виховання);

2) індивідуальні особливості особистості (спадкова схильність до психічних хвороб, важкі соматичні хвороби, нейроінфекції в дитячому віці, розумова відсталість);

3) індивідуально-психологічні особливості й нервово-психічні аномалії особистості (невротизація, психопатія, патохарактерологічний розвиток особистості);

4) моральна незрілість особистості (негативне відношення до навчання, вузьке коло інтересів, відсутність соціальної активності).

Виділяють три стадії вживання алкоголю:

- перша стадія – ознайомлення. Діти дошкільного або молодшого шкільного віку помічають, що батьки п’ють напої, які відрізняються від того, що дають пити їм, і пробують ці речовини;

- друга стадія - експериментування з алкоголем, відбувається у віці 10-12 років. Цей період триває декілька років і завершується після досягнення дитиною повноліття. Підліток починає усвідомлювати своє ставлення до алкоголю, дізнається, що йому подобається більше – пиво, вино, чистий алкоголь, чи всі види водночас; як часто він вживатиме алкоголь і коли – ввечері, у вихідні, лише у свята чи на відпочинку; де краще випивати – вдома, у парку з друзями; скільки він може випити і чого очікує від випитого – задоволення, можливості бути разом із друзями, відволіктися від проблем. Виробляється певна лінія поведінки. Результатом цих свідомих рішень є «поведінка випивки», під час якої споживач почуває себе комфортно;

- третя стадія характеризується стабільною, фіксованою «поведінкою випивки», яка стає частиною стилю життя.

Чим раніше підліток почав вживати алкоголь, чим міцнішими є напої, тим швидше може розвинутися перший алкогольний психоз. Алкоголізм підлітків характеризується глибоким зниженням інтелекту, ослабленням моралі. Спостерігаються емоційна холодність, цинічність, грубість, агресивність.

Своєрідними є механізми алкоголізації. Людину цікавить ритуал вживання алкоголю у тій чи іншій компанії. Підлітки насправді обирають не алкоголь, а компанію, у якій обов’язковим елементом спілкування, проведення часу є вживання алкогольних речовин. У цій референтній групі (вуличній, асоціальній) підліток знаходить подібних собі, тільки тут він може самоствердитися, отримати високий статус, почати поважати себе. Група, особливо спочатку, здається новоприбулим сповненою демократизму, тепла, згуртованості. Пізніше розкривається її жорстка внутрішня структура, чітка ієрархічність, асоціальна спрямованість, наявність керівництва з боку осіб, що раніше перебували у місцях позбавлення волі, стоять на обліку в міліції, відсутність можливості виходу. Групове вживання алкоголю нерідко відіграє тут роль психологічної межі, своєрідної посвяти у її члени, символізує дорослість, сприймається як ознака особливої сили і мужності.

Характерним є культивування ейфорії сп’яніння, що досягається особливим емоційним зараженням, передчуттям, підйомом у період підготовки й очікування вживання алкоголю, прослуховуванням гучної музики, вживанням медикаментів, що посилюють відчуття. Стиль алкоголізації поступово починає сприйматися як природний і нормальний, довершуючи формування психологічної готовності до некритичного сприймання алкогольних ритуалів. Поступово стає нормою вжити спиртні напої перед дискотекою, у вихідний день, під час прогулянки, зустрічі із друзями.

Вживання алкоголю потребує грошей, яких у підлітків дуже мало, що спонукає до асоціальних вчинків. З початком зловживання алкоголем у підлітків збільшується кількість конфліктів, що виникають у навчальному закладі, сім’ї, інших сферах.

Пияцтво серед підлітків, а тим більше токсикоманії, наркоманії вчені завжди пов’язують з іншими порушеннями поведінки. У підлітків майже неможливо розмежувати ситуаційні порушення поведінки і прояви захворювання на алкоголізм чи наркоманію. Вживання наркотичних речовин майже у всіх підлітків починається з паління тютюну. Наступним наркотиком, з яким знайомляться підлітки, є алкоголь. На третьому місці - гашиш, опіати. Майже усі узалежнені підлітки пройшли етап так званого пошукового «полінаркотизму» (Н. Завацька, 2002).

Куріння є однією з причин зростання кількості захворювань та смертності. Основним мотивом початку куріння вважають наслідування. Результати досліджень свідчать, що:

- частіше курять ті діти, у сім’ях яких є брати, сестри, а також батьки, які курять;

- якщо курцями є батько і мати, то в дітей частіше виникають захворювання органів дихання, ніж у тих дітей, де батьки не курять або курить один з батьків;

- рівень захворюваності дітей у родинах курців вищий, ніж у тих родинах, де не палять.

До основних причин куріння у дитячому віці зараховують: цікавість, вплив кіно і телебачення, наявність зайвих кишенькових грошей, особистісні особливості, пустощі, бажання не відставати від однолітків, страх бути немодним і несучасним. Підлітки починають курити, тому що можуть думати, що таким чином підвищиться розумова активність, працездатність, аби згаяти час, для заспокоєння.

Головною ознакою наркотичних речовин є наявність визначеного або невизначеного психоруйнівного (психоделічного) ефекту.

Зловживання наркотиками дітьми підліткового віку є однією з найбільш гострих проблем у всьому світі. Протягом останніх років кількість підлітків, які вживають наркотики, значно зросла. Залежність від наркотичних речовин проходить декілька стадій розвитку – соціальну, психологічну, фізіологічну.

Соціальна залежність від наркотиків передбачає внутрішню готовність до вживання наркотиків людиною, яка ще не почала вживати наркотичні речовини, але потрапила у середовище тих, хто їх уживає.

На стадії психічної залежності від наркотиків відбувається зміна поведінки людини. Вона починає епізодично або регулярно вживати наркотики з метою відчути певні емоції. Інколи психологічна залежність формується вже після одного-двох прийомів наркотичних речовин.

Фізіологічна залежність від наркотиків виникає після того, як організм почав включати наркотики у процес обміну речовин. На цій стадії проявляється непереборна фізична потреба у вживанні наркотиків, відсутність яких стає причиною фізичних розладів різного ступеня тяжкості (головного болю, болю в суглобах, розладів шлунку тощо), які мають загальну назву «абстинент ний синдром» або синдром позбавлення (відміни). Наступає при наявності психічної залежності.

Під час адиктивної поведінки негативна пристрасть підлітка до вживання наркотичних речовин ще не досягла стадії індивідуальної психічної та фізичної залежності, тобто певних стадій захворювання.

«Експериментування» з наркотичними речовинами є особливо небезпечним для підлітків, адже вони не зажди розуміють їхню згубну дію на свій організм. У зв’язку з фізіологічними особливостями організму підлітків наркотична залежність розвивається у них набагато швидше, ніж у дорослих.

Якщо людина живе без надії на краще, заплуталася, не може знайти вихід, її життя невеселе, бідне на враження, то наркотик стає найбільш швидким і легким виходом із ситуації, що сталася. Вагомим мотивом залучення до вживання наркотиків є невміння відмовитися від пропозиції спробувати наркотичну речовину, притаманний підліткам фізичний та психологічний дискомфорт, потяг до всього нового, незвичного, бажання виглядати дорослим, бути схожим на інших. Це актуалізує необхідність надання основ психогігієни, психорелаксації, навчання умінням володіти собою, керувати спілкуванням, безконфліктно виходити із «наркотичних» ситуацій.

Також виділяють два основних напрямки профілактики підліткової наркоманії: 1) робота із середовищем, що оточує підлітка (виділення факторів ризику і їх нейтралізація); 2) робота з особистістю школяра: виховання і розвиток стійкості до неблагополучних соціально-психологічних факторів і впливів.

Досить поширеною є комп’ютерна ігроманія - патологічна пристрасть людини до постійного проведення часу за комп’ютером з метою зміни власного психічного стану шляхом надмірної фіксації на певних видах комп’ютерних ігор. Усе частіше комп’ютерні ігри витісняють традиційну гру, рухливу, колективну, командну. У таких іграх підліток начебто потрапляє до іншого, віртуального світу, у якому почуває себе господарем, розпорядником ситуації. Надмірне та хворобливе захоплення комп’ютерними іграми - це певний різновид адиктивної поведінки, що призводить до накопичення стресу, заважає нормальному емоційному розвитку, спричинює порушення комунікації із оточуючими, агресивність, жорстокість.

Агресивність дітей – це емоційний стан і риса характеру дитини, пов’язані із деструктивною активністю. Агресивність виявляється в емоційно-поведінковій спрямованості на себе (автоагресивна поведінка) та на оточуючих і характеризується імпульсивною активністю поведінки, переживаннями гніву, злості, нанесенням психологічної та фізичної шкоди. Виявляється вона як відповідь на негативне ставлення суспільства або оточуючих людей. Агресивність може бути наслідком негативного ставлення до дітей, браку любові, чуйності, поваги, надмірної суворості, зловживання покараннями.

Агресія – це індивідуальна або колективна поведінка чи дія, що спрямовується на нанесення фізичної або психічної шкоди або навіть на знищення іншої людини або групи. Готовність до агресивної поведінки розглядають як стійку рису особистості – агресивність.

Передумовами виникнення агресивної поведінки виступають незадоволеність підлітка стосунками з оточуючими, ставленням оточуючих до нього, порушення стосунків підлітка із соціальним середовищем.

Агресивні дії підлітків виступають:

1) як засіб досягнення значущої мети;

2) як спосіб психологічної розрядки, заміщення блокованої потреби і переключення діяльності;

3) як спосіб задоволення потреби у самореалізації і самоствердженні (О. Ольшанська, А. Реан, І. Фурманов).

Агресія виступає засобом психологічного захисту від уже існуючих негативних стосунків підлітків із дорослими та однолітками, є неконструктивним способом самоствердження.

Агресивними проявами вважають зовнішні форми поведінкового реагування, що являють собою дії, які спричинюють шкоду чи збиток живим і неживим об’єктам. Агресивні прояви виступають і як спосіб психологічного захисту.

Проблемою є аутоагресивна поведінка підлітків, тобто агресивні дії, спрямовані проти власної індивідуальності, проти самого себе. Проявляється вона як загострене негативне ставлення до себе, як максимально негативна самооцінка.

Видом аутоагресивної поведінки підлітків є суїцидальна поведінка. У віці до 13 років спроби самогубства зустрічаються відносно рідко, а починаючи з 14-15 років суїцидальна активність різко зростає, досягаючи максимуму в 16-19 років.

Розповсюдженими серед підлітків є внутрішні форми суїцидальної поведінки – суїцидальні ідеації, які завжди у широкій чи згорнутій формі передують самогубству. Внутрішня суїцидальна поведінка або суїцидальні ідеації включають суїцидальні уявлення (думки, фантазії стосовно скоєння самогубства) та суїцидальні тенденції (наміри, задуми, в яких присутній компонент рішення і продумується план самогубства).

Самогубство (суїцид) проявляється в усвідомленому позбавленні себе життя. Суїцидальну поведінку пов’язано також із суїцидальними спробами і проявами. Суїцидальні замахи - це суїцидальні акти, що не завершилися смертю з незалежних від суїцидента причин (обрив шнурка, своєчасно проведені реанімаційні заходи тощо). С уїцидальними проявами є відповідні думки, висловлювання, натяки, що не супроводжуються діями, спрямованими на позбавлення себе життя. Серед суїцидів розрізняють самогубства (реалізовані суїциди), парасуїциди (акти самопожертви, що не призводять до смерті), пресуїциди (стан особистості, що зумовлює підвищену щодо норми вірогідність здійснення суїцидального акту, непідробне бажання людини позбавити себе життя) та демонстративно-шантажні суїциди (використовувані для тиску на оточення, маніпулювання почуттями інших людей).

Природу суїциду пов’язано з дією соціальних, соціально-психологічних та психологічних чинників. Важливими детермінантами суїцидальної поведінки є соціально-психологічні чинники:

- особистісно-сімейні конфлікти (несправедливе ставлення родичів та оточуючих - образи, звинувачення, приниження; перешкоди на шляху задоволення актуальної потреби; нестача уваги, турботи інших тощо);

- конфлікти (неспроможність, невдачі у навчанні, несправедливі вимоги до виконання обов’язків);

- зниження комунікативної толерантності «значущого оточення»;

- суттєві статусно-рольові розбіжності (відсутність показників статусу - поваги, симпатії призводить до втрати вольового контролю, руйнування планів, бажання усамітнитися, конфлікту між статусом і домаганнями);

- самотність, соціальна ізоляція (відсутність близьких друзів, невизнання на соціально-груповому рівні і з боку суспільства породжує глибоку психологічну кризу);

- вплив етнопсихологічних норм взаємодії і спілкування.

Суїцид пов’язують також із психологічною кризою - емоційним станом, що виникає при зіткненні особистості з перешкодами на шляху задоволення її найважливіших життєвих потреб, яку не може бути усунено звичайними способами, відомими людині із життєвого досвіду. Вона супроводжується гострим порушенням внутрішньої емоційної рівноваги, зниженням здатності конструктивно планувати майбутнє (безнадійність).

Самогубство є одним із варіантів поведінки дитини в екстремальній ситуації. Воно обумовлюється життєвим досвідом, інтелектом, характером і стійкістю особистісних зв’язків дитини. Особливої уваги заслуговує наявність в оточенні підлітків людей, що намагалися або скінчили життя самогубством.

Дуже важливою для попередження суїцидів серед школярів є наявність у педагогів комунікативної культури, такого способу взаємодії з учнями, який передбачає емоційно позитивний вплив на розвиток школярів, оптимальну реакцію на зміну комунікативних ситуацій, вміння бути другом, однодумцем для вихованців.

Важливим під час профілактики суїцидальної поведінки є навчання розпізнаванню суїцидальних проявів.

Однією із форм девіантної поведінкиє делінквентна поведінка, спрямована проти інтересів суспільства у цілому чи особистих інтересів громадян. Вона рідко досягає тяжкості злочину.

Поняття «делінквентна поведінка» походить від лат. delinquens - проступок, провинність, і позначає дії конкретної особи, що відхиляються від встановлених у даному суспільстві норм і законів, загрожують благополуччю інших людей або соціальному порядку й підлягають кримінальному покаранню тільки у своїх крайніх проявах. Така поведінка може проявлятися у формі порушень морально-етичних норм, які не досягають рівня злочину, і співпадати з асоціальною поведінкою. Особистість, що проявляє протизаконну поведінку, кваліфікують як делінквентну особистість (делінквент), а самі дії – як делікти.

М. Озерецьким у 1932 році було запропоновано типологію правопорушень, скоєних неповнолітніми, за ступенем прояву і характеру особистісних деформацій: випадкові, звичні, стійкі, професійні правопорушення.

Делінквентність викликають різні причини, як соціальні, так і особистісні. Наприклад, природний нахил підлітків до ризику, отримання гострих почуттів та експериментування над собою не прямо зумовлюють появу делінквентності, а можуть її зумовити, якщо особа потрапляє у відповідне оточення. Індивідуально-психологічними чинниками, що роблять підлітка підвищено вразливим для шкідливих зовнішніх впливів, є: емоційна лабільність; необ’єктивна оцінка своїх можливостей; схильність до ризику; навіюваність; агресивність як одна з найважливіших детермінант делінквентності підлітків.

Формування делінквентної поведінки можуть спонукати:

- асоціальне й антисоціальне оточення (делінквентна родина, друзі), бездоглядність, багатодітна і неповна родина, внутрішньосімейні конфлікти (наприклад, жорстоке ставлення батька до матері), хронічні конфлікти зі значущими іншими;

- фрустрація дитячої потреби у ніжній турботі і прив’язаності з боку батьків (наприклад, занадто суворий батько або недостатньо турботлива матір), що може викликати ранні травматичні переживання у дитини;

- фізична та психологічна жорстокість, культ сили, тобто використання постійних заборон або фізичних покарань у родині;

- недостатній вплив батька;

- гостра психічна травма з фіксацією на травматичних обставинах;

- потурання дитині у виконанні її бажань;

- недостатність вимог з боку батьків, їхня нездатність висувати послідовні вимоги і прагнути їхнього виконання;

- відсутність єдності у вимогах, внаслідок якої у дитини немає чіткого розуміння норм поведінки;

- зміна батьків (опікунів).

Суттєве значення для профілактичної і корекційної роботи має індивідуальна схильність до делінквентної поведінки. Помічено статеві відмінності делінквентів (особи чоловічої статі є більш схильними до протиправної поведінки, що не виключає, безумовно, існування жіночої злочинності). Своєрідність делінквентної поведінки на різних етапах онтогенезу визначає віковий фактор: більшість злочинів скоюють особи у віці від 25 до 35 років; кількість злочинів неухильно зростає в період від 14 до 29 років. Відрізняється і якість скоюваних злочинів на різних етапах онтогенезу. Для дошкільників більш характерними проявами делінквентності є крадіжки, брехня. Це може бути пов’язано із гіперактивністю, невротичними реакціями, неможливістю отримати бажане, прагнення здаватися кращими, ніж вони є. Молодші школярі можуть здійснювати такі делінквентні дії, як дрібне хуліганство, порушення шкільних правил і дисципліни, прогулювання уроків, втечі з дому, брехня, крадіжки. Протиправні дії підлітків стають більш усвідомленими і проявляються крадіжками й хуліганством серед хлопчиків та крадіжками й проституцією серед дівчаток.

На думку В. Кудрявцева, злочинна кар’єра починається, як правило, з поганого навчання і відчуження від школи (негативно-ворожого ставлення до неї), потім відбувається відрив від родини, входження до злочинної компанії і здійснюється скоєння злочину. Для того, щоб пройти цей шлях, у середньому необхідно 2 роки.

Стан здоров’я людини також може певним чином позначатися на її схильності до делінквентної поведінки. Фізично ослаблені люди або ті, що мають психічні аномалії, проявляють знижену здатність усвідомлювати та контролювати свої дії внаслідок емоційно-вольової або інтелектуальної патології і тому скоюють злочини.

Своєрідною девіацією особистості можна вважати обдарованість - багатоаспектне, різнорівневе явище, що проявляється у різних видах здібностей і розгортається в особистісно-значущих видах діяльності. Обдарована особистість - це індивід, який володіє високим рівнем знань, потягом до нового, оригінального, вміє відкинути звичайне, шаблонне.

Розглядають загальну розумову обдарованість, яка визначається в здатності дитини свідомо спрямовувати своє мислення на розв’язування нових задач та швидко адаптуватись до нових вимог та умов життя; спеціальну обдарованість, яка може бути технічною, художньою, спортивною; шкільну інтелектуальну обдарованість «поліглотів», що характеризується надзвичайно високим обсягом «видачі» інформації, з якою особистість знайома; творчу обдарованість, що виявляється у формі творчого переосмислення засвоєних знань.

Суттєвими рисами обдарованої особистості є: готовність до розвитку, імпульсивність, незалежність висловлювань, вибіркове ставлення та нерівномірність успіхів у навчальних предметах, самобутність, критичний погляд, сміливість у постановці проблем і висловленні думок, допитливість, надситуативна активність, розвинене логічне, асоціативне мислення, оригінальність, гнучкість мислення, його висока продуктивність, здатність до прогнозування, висока концентрація уваги, спостережливість, високий рівень розвитку пам’яті, креативність, самостійність, здатність до самоактуалізації, лідерство, егоцентричність, тонкий гумор, незвичайне сприйняття звичайного.

Структурними компонентами обдарованості є: домінуюча роль пізнавальної мотивації, толерантність до невизначеності, особливості інтелектуальних утворень, дослідницька творча активність, можливість досягнення оригінальних рішень, можливість прогнозування, здатність до створення ідеальних еталонів, що забезпечують найвищі оцінки й створюють єдину інтегративну структуру обдарованості.

Особливості процесу соціальної адаптації обдарованих дітейпроявляються у таких характеристиках:наявність внутрішніх конфліктів, проблеми в міжособистісних стосунках, небажанні коритися суспільним нормам, авторитетам, проблеми з пристосуванням та входженням у нове соціальне середовище після закінчення школи і, як можливий результат – дезадаптація у соціальному довкіллі та втрата орієнтирів життєдіяльності (Н. Завгородня, 2006).

Обдарованість може супроводжуватися ознаками слабкої здатності до навчання (С. Марленд, О. Матюшкін, О. Савенков, Д. Сиск, О. Щебланова). Блискуча довготривала пам’ять може поєднуватись із слабкістю короткочасної пам’яті; високий рівень розуміння смислу текстової інформації, при читанні тексту іншою людиною – із труднощами декодування букв і слів; засвоєння навичок роботи на комп’ютері – із дисграфією; розвинуте мовлення й багатий словниковий запас можуть не проявлятися на письмі; схильність до складної, напруженої творчої діяльності може співіснувати із нездатністю виконувати прості рутинні завдання. Притаманна учням емоційність може надавати мовленню хаотичності, а егоцентричність – заважати доступності висловлювань. Високий математичний потенціал може не помічатися вчителем внаслідок невміння виконувати нескладні арифметичні обчислення. З огляду на неорганізованість такі діти інколи погано виконують завдання, обмежені часом. Спостережливі, з розвинутою уявою – досить неуважні на уроках; мають гарний слух й водночас слабку слухову пам’ять. Багато обдарованих дітей виявляють яскраві здібності у точних і гуманітарних науках, погано засвоюють іноземні мови, предмети, що передбачають слухання та послідовне запам’ятовування (І. Любовецька, 2006).

Недостатній психологічний рівень підготовки вчителя до роботи з обдарованими дітьми, що виявляють особливості у поведінці й мисленні, призводить до конфліктності, неефективності педагогічного процесу, нереалізованості потенціалу дітей і вчителів (Д. Вебб, Е. Мекстрот, С. Толан).

Дата добавления: 2015-05-24