Теоретичні основи соціального страхування

Особливе місце серед численних теорій, предметом яких є соціальні, правові й економічні аспекти страхування, займає теорія розподілу і відшкодування шкоди. її автор, німецький вчений А. Вагнер (середина XIX ст.), визначив мету страхування як зменшення шкідливих наслідків окремих непередбачених подій для майна окремої особи за допомогою організації страхової установи.

Слід звернути увагу на принципові моменти даного підходу, що повною мірою відповідають природі соціальних ризиків:

• страхування покликане боротися зі шкідливими наслідками непередбачених подій - ряд соціальних ризиків виявляє себе не відразу, вони мають віддалені несприятливі наслідки для здоров'я працівників, їх працездатності, а також життя;

• необхідність організації страхової установи - соціальні ризики вимагають не просто об'єднаних зусиль роботодавців і працівників, але й організації спеціалізованої, постійно функціонуючої установи, покликаної вирішувати комплекс завдань (оцінка ризиків, збір і розподіл фінансових ресурсів для компенсаційних виплат, а також оплати медичних і реабілітаційних заходів);

• важливість групування випадків для громадян, яким загрожує однакова небезпека, має істотне значення для соціальних ризиків, оскільки різноманіття їх видів і характеристик вимагає відповідної класифікації з позиції організації спеціалізованих медичних і реабілітаційних служб, а також справедливого розподілу фінансового страхового тягаря на страхувальників.

Слід відзначити широту підходу Вагнера при розгляді організації страхування з позиції не тільки комерційного підприємства, але й «загальної потреби» (що можна висловити сучасною правовою мовою як «публічну потребу»), коли «індивідуальний момент відходить назад, соціальний - уперед», і тим самим проголошує ідею «соціальної солідарності».

У даному випадку такі установки повною мірою відповідають широко відомому гаслу страхування; «усі - за одного, один - за всіх», виконання якого покликане реалізовувати соціальну функцію страхування щодо підтримки застрахованих осіб і недопущення бідності у випадках виробничого травматизму і професійної захворюваності.

Учень А. Вагнера Г. Пеш розглядав соціальне страхування як форму вищої солідарності, що тільки й може привести до перемоги над однобічним класовим егоїзмом за допомогою трьох засобів: вирівнювання інтересів, любові до батьківщини та релігії.

Ще одна значуща теорія, застосовна до системи соціального страхування, була запропонована італійським економістом А. Гоббі. У її основу покладено категорію евентуальної потреби, що входить у коло завдань страхування, крім необхідності відшкодування прямої безпосередньої майнової шкоди, також і покриття інших видів витрат, включаючи соціальні, тобто втрати доходу че­рез втрату працездатності внаслідок хвороби, нещасного випадку або втрати можливості знаходити кошти до існування (старість, смерть годувальника).

Важливим моментом теорії евентуальної потреби є ідея класифікації потреб за видами (майбутня, невідома і випадкова), а також організації розподілу пов'язаних із цим витрат між безліччю осіб, що зазнають цих ризиків.

Соціально-філософська доктрина субсидіарності (від латинського слова «субсидіум» - субсидія, допомога, підтримка), або, як її ще називають, оптимальної підтримки, тісно пов'язана з доктринами природних прав людини та правової держави. Предмет її розгляду - розподіл компетенції і владних повноважень між органами державної влади та структурами цивільного суспільства. Джерела формування даної доктрини пов'язують з ім'ям Кетте-лера, єпископа Майнца (Німеччина), що у 60-ті роки XIX ст. розробив теоретичні основи устрою федеративної держави і її взаємодії з громадянським суспільством.

Організаційні, правові й економічні механізми побудови субсидіарних відносин базуються на децентралізації владних повноважень і розподілі компетенції, функцій і відповідальності між окремими суб'єктами. Втручання держави можливе тільки тією мірою та у тих сферах, де професійні групи або інші суспільні структури не можуть повноцінно виконувати свої обов'язки. Звідси - основна цільова функція державної влади, що полягає в координації діяльності громадського життя, а її наглядова функція використовується як додаткова.

У сфері соціального захисту цей підхід реалізується в механізмах самоврядування організацій соціального страхування. Залучення основних соціальних суб'єктів (працівників і роботодавців) до управління страховими установами сприяє значному ослабленню суспільних конфліктів у цій досить напруженій сфері соціальних відносин.

Наприкінці XIX - початку XX ст. ідеї субсидіарності були розвинуті вченими-католиками в тріаді індивідуум-суспільство-держава, де вищою цінністю та самодостатністю характеризується індивідуум. Суспільство та держава, на їх думку, існують тільки завдяки людині та для людини. Права і свободи особи при цьому є джерелом усіх прав та обов'язків держави і громадянського сус­пільства. Субсидіарність означає, що кожен індивід, кожна спільнота людей повинні мати можливість займатися діяльністю, якою вони здатні займатися.

Виходячи з даних постулатів, у рамках доктрини субсидіарності ставиться і вирішується ряд взаємозалежних питань щодо організації оптимальної підтримки членів суспільства:

• якими є допустимі рамки втручання суспільства і держави в особисте життя індивідуума;

• яким є оптимальний обсяг опіки держави стосовно суспільних структур, родини й особистості;

• якими є механізми забезпечення права на самовідповідальність особистості та суспільних структур, тобто механізми, що стосуються можливості самостійно виконувати завдання та функції життєзабезпечення.

Ще однією доктриною (розроблялася О. Контом, Л. Дюгі, Л. Буржуа, Е. Дюркгеймом), що істотно вплинула на формування інституту соціального страхування, є доктрина солідарності (солідаризму),. Поняття «солідарність» означає взаємозв'язок і взаємну відповідальність індивіда і суспільства.

Солідарність спирається на укорінену у суспільній свідомості моральну установку на взаємодопомогу людей. Вважається, що в будь-якому суспільстві його члени взаємозалежні, а отже, повинні відповідати один за одного і допомагати один одному.

Зміст і форми солідарності (сімейна, професійна, сусідська, общинна, міська, національна) визначають внутрішню структуру суспільства, те, що його підтримує.

Соціалізація суспільства проходить у руслі посилення соціальних властивостей людини (жаль, співпереживання, причетність) як антитези асоціальним її характеристикам (відокремленню, агресивності, ворожості). При цьому солідарність у суспільстві значною мірою визначається взаємозв'язком різних етапів людської праці (О. Конт), а також поділом і кооперацією праці (Е. Дюркгейм), що спонукають членів соціальної групи внаслідок суспільних потреб і інтересів брати на себе моральні зобов'язання не тільки не шкодити іншим, але й надавати їм сприяння.

В одній з основних своїх робіт «Про поділ суспільної праці» Е. Дюркгейм ставить мету: довести, що всупереч деяким теоріям поділ суспільної праці забезпечує соціальну солідарність або, іншими словами, виконує інтегруючу функцію за допомогою соціалізації й об'єднання суспільств. Для обґрунтування цього положення Е. Дюркгейм у своїх теоретичних дослідженнях поєднує між собою форми організації праці, типи суспільств і характерні для них види солідарності.

Суспільство, де кожен індивід виконує спеціальну функцію відповідно до поділу суспільної праці, нагадує живий організм, і Дюркгейм називає новий тип зв'язків між індивідами, створюваний поділом праці, органічною солідарністю. Почуття органічного зв'язку із суспільством виникає з усвідомлення взаємної залежності професійних функцій індивідів. При цьому якщо в архаїчних («сегментарних») суспільствах соціальна солідарність ґрунтується на повному розчиненні індивідуальної свідомості в «колективній свідомості» («механічна солідарність»), то в розвинутих («організованих») соціальних системах вона ґрунтується на автономії індивідів, поділі функцій, функціональної взаємозалежності і взаємному обміні («органічна солідарність»).

Одна з можливих організаційних форм, що дозволяє найбільш вдало пом'якшувати антагоністичні протиріччя праці і капіталу, на думку Е. Дюркгейма, - професійні корпорації, що є прообразом нових органів суспільної солідарності.

Привнесення ідеї солідарності в проблематику обговорення природи публічної влади, публічного і приватного права привело Л. Дюгі до висновків про взаємну соціальну залежність людей і соціальну норму, що з неї випливає (будь-який соціальний акт, що порушує соціальну норму, обов'язково викликає протестну соціальну реакцію), причому соціальна норма сприяє об'єднанню людей у спільноти і структури громадянського суспільства.

Однією з базових цінностей цього комплексу солідарних взаємовідносин у суспільстві є довіра («ігизі»), яка, на думку Ф. Фу-куями, є ключовим поняттям і умовою можливого співробітництва між громадянами, соціальними інститутами й державою.

Це пов'язано з тим, що в арсеналі засобів і механізмів соціального страхування наявні найбільш прості та зрозумілі форми соціальної комунікації на рівні особистісних взаємин (працівник - роботодавець - страхова організація), що покликані захистити людину від ризиків, характерних для ринкової економіки, й адаптувати її до умов організації господарського життя.

Дата добавления: 2015-05-24