Ресурси влади – це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб’єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об’єкта

Найпоширенішою в сучасній політичній науці є класифікація ресурсів за найважливішими сферами життєдіяльності, відповідно до якої виділяють:

- економічні ресурси (матеріальні й нематеріальні блага, цінності, пов’язані із задоволенням повсякденних потреб людини й суспільства – гроші, товари, послуги, пільги, субсидії та ін.);

- соціальні ресурси (можливості соціальної мобільності, здатність зміни соціального статусу);

- силові ресурси (зброя, інститути примусу – армія, поліція, служба безпеки, суди, прокуратури та ін.);

- нормативні ресурси (правові, релігійні, звичаєві та ін. соціальні норма – закони, розпорядження, традиції, моральні норми);

- культурно-інформаційні ресурси (знання, навчальні заклади, наукові установи та ін.).

Специфічним ресурсом влади виступає сама людина, що дозволяє виділити такий вид ресурсів політичної влади, як демографічний.

Функціонування політичної влади здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету – державний, народний і національний.

Державний суверенітет – це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність (самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

Народний суверенітет визначається як повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.

Національний суверенітет можна визначити як повновладдя нації, можливість самостійного політичного самовизначення. У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

Принцип легітимності політичної влади відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність – це переконаність людей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід розглядати поняття «легітимність влади» (суспільне визнання її законності) та «легальність влади» (її правове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення – він використовувався для позначення законно встановленої влади й практично ототожнювався з поняттям «легальність» (законність). На початку ХХ ст. німецький вчений М. Вебер надав нового значення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов’язок керованих їй підкоряться. Таким чином, на відміну від «легальності», що відбиває юридичну правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур), легітимність політичної влади відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.

Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

Поняття легітимності і легальності влади не завжди збігаються – так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті. незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтримку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виділив три основних типи легітимності влади – традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційна легітимність – це такий тип легітимності політичної влади, джерелом якого виступає звичай, звичка підкорятися владі, віра в непорушність існуючих порядків. Традиційне панування характерне, зокрема, для монархічних держав.

Джерелом харизматичної легітимності виступає віра у виняткові (або навіть надприродні) якості лідера. Харизматичному типу напування внутрішньо властива революційність – він пориває зі звичкою та авторитетом традиційної влади. Саме тому харизматична легітимність виникає, як правило, у смутні часи, епоху революційних змін, і саме тому вона виявляється вкрай ненадійною. Її недовговічна могутність нерідко підкріплюється штучно – шляхом надмірного піднесення особистості вождя, що призводить до так званого культу особистості – прижиттєвому звеличуванню, перебільшенню внеску лідера держави або партії в державне й суспільне життя країни (культ особи Сталіна, Гітлера, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена та ін.).

Раціонально-правова легітимність – третій тип легітимності політичної влади, заснований на «вірі в юридично закріплену правильність цілей панування й засобів його здійснення».основним мотивом для підкорення тут виступає раціональний фактор – інтерес, визнання влади, сформованої на основі закріплених законодавством правил і процедур. У такій державі підкорюються не традиціям і сталому порядку, не особистості лідера, керівника, а законам, в межах яких обираються та діють представники влади. Дана форма легітимності є характерною, як правило, для політичної влади в державах з демократичними політичними режимами.

Описані М. Вебером традиційний, харизматичний і раціонально-правовий типи легітимності є «ідеальними типами», які в реальному політичному житті в чистому вигляді не зустрічаються. У тій чи іншій політичній системі завжди існує кілька типів панування влади з перевагою певного типу легітимності.

Від ступеня підтримки і схвалення влади залежить її ефективність (результативність). Криза легітимності, тобто втрата довіри широких мас до існуючої влади, неминуче відбивається на її здатності відповідати на вимоги, що постають перед суспільством і державою. Тому навіть самі жорсткі автократичні режими, що здійснюють свою владу за допомогою насильства, прагнуть будь-якими способами переконати своїх громадян у необхідності підкорення. Так, радянська адміністративно-командна система за допомогою комуністичної ідеології нав’язувала громадянам доктрину так званої «загальнонаціональної держави», відповідно до якої радянська політична система нібито являла собою політичну організацію, влада в якій належить винятково народу.

Низький рівень легітимності може призвести до розвалу політичної організації. Так, багато дослідників відзначали, що розпад Радянського Союзу, був обумовлений гострими проблемами легітимності всіх трьох типів: втратою комуністичною ідеологією своїх легітимаційних можливостей; втратою довіри до комуністичної партії як до домінуючої структури політичної системи; невдалою війною в Афганістані, катастрофою на Чорнобильській АЕС, корупцією та погіршенням економічного стану (дефіцитом продуктів харчування і товарів народного споживання). Радянська система розпалась внаслідок того, що її легітимність було повністю підірвано.

Таким чином, легітимність виступає обов’язковою й необхідною передумовою ефективного функціонування політичної влади.

2. Особливість влади як соціального явища полягає в тому, що кількість осіб, які здійснюють владу, набагато менше кількості осіб, які їй підкоряються. Графічно владу можна зобразити у вигляді піраміди, вершину якої становлять ті, хто здійснює владу (суб’єкти влади), а основу – ті, хто підкоряється (об’єкти влади).

Серед основних суб’єктів політичної влади (партії, соціальні групи, лідери та ін.) особливе місце займають політичні еліти – певні соціальні групи, що мають значний політичний вплив, володіють виключними якостями (організованістю, особливою свідомістю, активністю та ін.), а також доступом до ресурсів влади.

Термін «еліта» (лат. eligere, фр. elite – добірний. кращий) був введений у науковий обіг наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. завдяки працям Ж. Сореля, який вживаючи даний термін, визначає еліту як «найціннішу, найкращу групу людей, що керує суспільством завдяки притаманним їй винятковим якостям». Однак у найбільш повному, розгорнутому виді концепцію еліти, засновану на аналізі реальних відносин суб’єктів політичної влади, розробили вже в ХХ ст. такі вчені, які В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.

Так, розглядаючи питання соціальної нерівності, у праці «Елементи політичної науки» Г. Моска вперше вказує на загальну для всіх соціальних систем рису – наявність певного прошарку людей, які здійснюють панування над іншими: «Неминуче, що там. Де є люди, буде й суспільство, а там, де є суспільство, буде також і держава, тобто правляча меншість і керована нею більшість...». Таким чином, Г. Моска визначає, по-перше, сам факт існування нерівних за статусом соціальних груп – пануючої меншості та залежної більшості, а, по-друге, вказує на неминучість такого розподілу влади в будь-якому суспільстві. За Г. Москою, влада не може здійснюватись усіма громадянами відразу (звідси – неможливість існування демократії). Суспільством завжди керує меншість – правлячий клас, що виконує всі основні політичні функції, монополізує владу і одержує вигоди зі свого привілейованого положення.

Основа влади меншості над більшістю – організованість. Меншість, за Г. Москою, завжди має перевагу саме завдяки тому, що вона – меншість. Невеликій групі легше бути організованою, її члени можуть швидше здійснювати необхідні контакти між собою.

Г. Моска виділяє три основні якості, що дають можливість входження до правлячого класу: доблесть, багатство та церковний сан (з якими пов’язані три форми аристократії – військова, фінансова і церковна).

Слідом за Г. Моска, В. Парето також відзначає неминучість розподілу суспільства на керованих та керуючих, пояснюючи це, насамперед, нерівністю індивідуальних, психологічних здібностей людей, що проявляється в усіх сферах суспільного життя. «Подобається це деяким теоретикам чи ні, але суспільство неоднорідне, – відзначав він у «Трактаті із загальної соціології», – а індивіди різняться фізично, морально й інтелектуально. Сукупність індивідів, які діють із високими показниками в будь-якій сфері, і називається елітою». Саме В. Парето вводить у науковий обіг термін «еліта» як синонім термінів «правлячий клас», «аристократія» або «вищий прошарок суспільства». За В. Парето, еліта складається з тих, хто має найвищі здатності в тій або іншій сфері діяльності.

В. Парето поділяє еліту на правлячу й не правлячу (контреліту). Правляча еліта включає тих, хто безпосередньо бере участь в управлінні, у політичному житті. Контреліта являє собою потенційну еліту – групу людей з видатними здібностями, особистими якостями, які не мають змоги приймати політичні рішення, не мають доступу до важелів керування.

Використовуючи термінологію Н. Макіавеллі, В. Парето розрізняв два типи еліти, залежно від основних методів правління:

- еліту «левів», для яких характерні прямота й рішучість, використання силових методів управління, схильність до радикальних заходів при вирішенні політичних проблем;

- еліту «лисиць» - більш дипломатичних, прагматичних політиків, які використовують як основний метод управління політичну маніпуляцію.

За В. Парето, правляча еліта повинна постійно обновлятися – це зумовлено постійною зміною самого суспільства. Політична еліта, що складається переважно з «лисиць», буде найефективнішою в періоди соціальної стабільності, коли суспільство не вимагає рішучих змін. Якщо ж перед суспільством постають завдання відновлення, трансформації окремих його підсистем, політична еліта повинна «підпитуватися» «левами», здатними до рішення термінових проблем. Такий постійний процес оновлення вищого прошарку суспільства В. Парето називає «циркуляцією еліт». Якщо ж циркуляція за тих або інших причин припиняється, еліта стає закритою, втрачає здатність до ефективного керування й поступово деградує. Це призводить до посилення в суспільстві контреліти, що зсуває правлячу еліту й установлює своє панування шляхом революції – кардинальної зміни політичних еліт.

Серед класиків елітизму також необхідно відзначити Р. Міхельса та його так званий «залізний закон олігархії», відповідно до якого демократія «обмежується необхідністю існування організацій, що спираються на «активну меншість».

Р. Міхельс відзначає, що для реалізації різних соціальних груп у будь-якому суспільстві виникають певні організації (партії, профспілки та ін.). Оскільки керівництво такими об`єднаннями не може здійснюватися всіма їх членами, рано чи пізно в них неодмінно починає формуватися владна ієрархія, виділяється особливий апарат керування. Таким чином, будь-яка партія або профспілка поділяється на керівну меншість та керовану більшість, що неминуче призводить до формування правлячої еліти, яка згодом виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підкоряє політику власним інтересам. Дію «залізного закону олігархії» в партіях і профспілках Р. Міхельс проектує на все суспільство, підкреслюючи, що навіть демократичною державою на практиці завжди править певна елітна група.

Концепція політичних еліт, розроблена Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельсом, одержала назву макіавеллістської. Ця класична теорія не втратила свого наукового значення й сьогодні, вона акцентує увагу на визначенні ролі еліти в суспільстві, а також на механізмах утворення елітних груп та їх взаємодії між собою й суспільством у цілому.

На теорії В. Парето був заснований ціннісний підхід до вивчення політичної еліти. Представники цього напрямку (Х. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке) розглядають еліту як найбільш продуктивну та ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями.

Відповідно до ціннісної теорії еліт, представникам еліти притаманні професіоналізм, розвинений інтелект, тобто еліта – це найкращі представники людства. На даному підході (еліта як «ієрархія власних досягнень») базується теорія мерітократії, появу якої повязують з працями К. Маннгейма, Д. Белла, А. Гоулднера. Згідно з мерітократичною концепцією, з розвитком суспільства виділяється «еліта компетентності», яка поєднує найбільш талановитих та освічених представників суспільства. Основним ресурсом політичної влади мерітократичної еліти виступають знання, інформація.

Ціннісні теорії еліт стали основою й для розвитку теорії демократичного елітизму (теорії елітарної демократії), головною особливістю якої стала спроба об`єднати елітарну теорію та теорію демократії. Адже відповідно до класичних побудов елітизму, елітарність суспільства (тобто неминучість його розподілу на керуючу меншість і керовану більшість) якщо не повністю виключає, то істотно обмежує можливість існування реального народовладдя. Основою ж теорії демократичного елітизму (Г. Лассуел, К. Манн гейм, Т. Дай, С. Ліпсет, П. Бахрах, Л. Зіглер) стала теза про те, що демократія визначається не відсутністю еліти (еліти існували, існують і будуть існувати), а ступенем контролю еліти з боку населення, що залежить від способів відбору до еліти та системи її функціонування.

На підставі ідей закладених ціннісною теорією еліт, в межах структурного функціоналізму сформувалася концепція плюралізму еліт, представники якої (Д. Рісмен, О. Штаммер, С. Келлер, Р. Даль) визнають наявність у будб-якому суспільстві безліч еліт, вплив яких обмежений певними сферами діяльності. Співвідношення демократії та елітарної структури суспільства представники даної теорії вирішують у такій спосіб: демократія можлива при наявності конкуренції між елітними групами, що робить їх залежними від населення й запобігає формуванню єдиної еліти.

Ще одна сучасна теорія еліт – концепція пануючої еліти – за своїм ідейним змістом (визначенням структури еліти, її ролі в житті суспільства, співвідношенням з демократичними принципами організації влади) є прямою протилежністю теоріям демократичного елітизму і плюралізму еліт. По-перше, представники даної теорії (Ч. H. Міллс, Р. Мілібранд) вважають основною елітоформуючою ознакою не видатні індивідуальні якості, а володіння певними командними позиціями (еліта складається з людей, які займають ключові пости в найбільш значимих соціальних інститутах). По-друге, з точки зору даної концепції, реальне народовладдя виявляється на практиці досить обмеженим – правляча еліта, займаючи всі значимі пости в державі, не допускає маси до реальної участі в політиці.

Отже, кожний із розглянутих напрямків елітарних теорій відбиває певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Узагальнюючи основні характерні риси політичної еліти, її можна визначити таким чином: політична еліта – це самостійна, нечисленна соціальна група, яка володіє особливими якостями, займає найвищу позицію в суспільстві й бере безпосередню участь у здійсненні рішень, пов’язаних із використанням політичної влади.

Основними функціями політичної еліти є: управлінська, інтегративна, комунікативна, організаційна.

Типологізувати еліту можна за цілою низкою підстав: за мірою володіння владою за засобами її здійснення, за якостями її представників, за характером походження та зв’язку з політичною системою, за способами її формування, за територіальним аспектом та ін. до найбільш важливих критеріїв класифікації сучасної політичної еліти можна віднести такі.

1) Ступінь участі в здійсненні влади (В. Парето), відповідно до якого виділяють правлячу еліту (частину еліти, що безпосередньо бере участь у реалізації влади, приймаючи найважливіші політичні рішення) та опозиційну еліту, позбавлену можливості здійснювати свої владні функції (контреліту).

2) Джерела впливу (О. Конт, К. Маннгейм, Д. Белл), відповідно до яких еліти поділяються на «еліту крові», або аристократію (у традиційних політичних системах); «еліту багатства», або плутократію (в індустріальному суспільстві); «еліту знань і компетентності», або мерітократію (у постіндустріальному, інформаційному суспільстві).

3) Спосіб формування і структура влади (Е. Гідденс), які дозволяють виділяти правлячий клас (єдину автократичну еліту), управлінський клас (єдину демократичну еліту), пануючу еліту (автократичну еліту) та елітні групи (демократичну еліту).

4) Обсяг владних повноважень (П. Шаран), виходячи з якого виділяють вищу (що складається з осіб, які займають стратегічні посади в системі прийняття політичних рішень), середню (регіональну еліту, представники якої займають посади у виборних органах влади) і адміністративну (яка складається з вищого прошарку державних службовців).

5) Структуру та характер внутрішньоелітних зв’язків (С. Елдерсфельд), відповідно до яких виділяють інтегровану (згуртовану еліту, для якої характерні низький рівень конфліктності) та дезінтегровану (для якої характерні боротьба між різними еліптичними угрупованнями з приводу розподілу влади) еліти.

6) Способи оновлення та зв'язок із політичною системою (Р. Арон, К. Поппер), згідно з якими виділяють відкриту (демократичну) еліту (доступ для входження до якої є рівною мірою відкритим для представників усіх соціальних груп) та закриту (автократичну) еліту (доступ до якої обмежений наявністю великої кількості формальних вимог).

Одним із найважливіших питань при вивченні політичної еліти є питання про способи її рекрутування (відбору), тобто про порядок входження нових членів до складу еліти. Американський політолог Б. Ромен виділяє дві основні системи рекрутування еліти – антрепренерську й систему гільдій.

Система гільдій:

- закритість, відбір кандидатів із нижчестоящих прошарків еліти; поетапне просування «наверх» у владній ієрархії;

- наявність великої кількості інституціональних «фільтрів» – формальних вимог для заняття владних посад;

- невелике, відносно закрите коло осіб, які здійснюють відбір;

- тенденція до відтворення існуючого типу еліти.

Антрепренерська система:

- відкритість, можливість вибору кандидатів із представників будь-якої соціальної групи; високий рівень соціальної мобільності;

- високі вимоги до особистих якостей кандидата та його індивідуальної політичної активності;

- широке коло осіб, які здійснюють відбір; висока конкуренція;

- невелика кількість формальних вимог до кандидата.

Безумовно, такі моделі в реальному житті в чистому вигляді не зустрічаються, в різних політичних системах використовуються їх сполучення, у кожному з яких переважає певна система відбору.

Висновки:

1. Влада є основою політики. Політологія розглядає політичну владу як можливість і здатність впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на поведінку інших учасників політичних відносин.

2. Вивчаючи феномен влади, політична наука використовує два принципові підходи: атрибутивний (субстанціональний), в межах якого влада розглядається як невід`ємна властивість людини, закладена в її природі, та соціологічний (реляціоністський), що представляє владу як особливий вид відносин, в основі яких – панування й підкорення, що виникають між суб’єктом і об’єктом влади.

3. Політична влада виконує в суспільстві функції організації, регуляції, контролю, керування, координації, мобілізації та ін.

4. Політична влада має досить складну структуру. До основних елементів влади відносять: суб’єкти, об’єкти, мотиви й ресурси (джерела). Суб’єктами політичної влади є: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об’єктів політичної влади відносять: індивідів, соціальні групи та спільноти. Мотивами підкорення можуть виступати страх перед санкціями, звичка, авторитет суб’єкта, переконання (раціональний інтерес) тощо.

5. Ресурси влади – це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб’єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об’єкта. Виділяють: економічні, соціальні, силові, нормативні, культурно-інформаційні, а також демографічні ресурси.

6. Функціонування політичної влади здійснюється на підставі двох основних принципів: суверенності та легітимності. Суверенітет влади характеризується її верховенством і незалежністю. Виділяють державний, народний і національний суверенітет. Легітимність влади – це ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади. М. Вебер виділяв традиційний, харизматичний і раціонально-легальний типи легітимності влади.

7. Серед основних суб’єктів політичної влади особливе місце займають політичні еліти. Політична еліта – це самостійна, нечисленна соціальна група, що володіє особливими якостями, займає найвищу позицію в суспільстві та бере безпосередню участь у здійсненні рішень, пов’язаних із використанням політичної влади.

8. Концепція еліти, що стала сьогодні класичною, була розроблена на початку ХХ ст. В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельсом. До сучасних теорій еліт відносять: теорію мерітократії; демократичного елітизму (елітарної демократії); плюралізму еліт; пануючої еліти та ін. Особливе місце в межах теорії еліт займають концепції, спрямовані на вивчення еліти тоталітарного суспільства.

9. До основних функцій політичної еліти відносять: управлінську, організаційну, комунікативну, інтегративну та ін.

10. Типологізувати еліту можна за цілою низкою підстав: за мірою володіння владою та способами її здійснення, за якостями її представників, за характером походження та зв’язку з політичною системою, за способами її формування, за територіальним аспектом тощо.

11. Виділяють дві основні системи відбору (рекрутування) політичних еліт – антрепренерську систему, що діє в умовах демократії, та систему гільдій, що складається за умов існування тоталітарних або авторитарних режимів.

Дата добавления: 2015-05-24