Робота з важковиховуваними дітьми

Важковиховуваність — це стійка форма відхилення від норм поведінки, ускладнена соціальна адаптація без па­тології інтелекту або хворобливих особливостей особис­тості. Важковиховуваність ще називають педагогічною занедбаністю. Виділяють три стадії педагогічної занедба­ності:

1) для учня характерні різноманітні негативні переживання — функціональна непристосованість, ситуативний прояв озлобленості, розгальмованість, напруженість, неза­цікавленість у навчанні;

2) пошук психологічного захисту для зняття емоцій­ного напруження у неформальних групах поза школою, спроби зняття дистресів за допомогою тютюну та алкого­лю; відсутність саморегуляції поведінки — невротизм, афективні спалахи роздратованості; девіантна (відхилен­ня від моральних норм) поведінка;

3) поглиблення конфліктів до хронічних, формування
шкідливих звичок, агресивність, делінквентна (близька до
кримінальної) поведінка.

До типових норм порушень поведінки та шкідливих звичок відносять страхи та нав'язливість, рухову розгальмованість, невротичне заїкання; втечі з дому, бродяжниц­тво; патологічне фантазування, патологічне розладнання апетиту, патологічні захоплення, страх фізичної неповно­цінності; паління тютюну, алкоголізацію, наркоманію, ток­сикоманію.

Основними причинами важковиховуваності є:

1. Ігнорування вчителями або батьками особливостей пубертатного (підліткового) віку школярів (швидкі фізичні зміни в організмі, підвищена напруженість нервової си­стеми: сильна реакція на слабкий стимул, слабка реакція _{а с}ильні стимули; імпульсивність і, водночас, занижена швидкість проходження нервових сигналів; потреби в са­моствердженні, спілкуванні з однолітками, в гедоністично­му ризику (тобто ризик заради відчуття гострих емоцій)). Академік Д. С. Лихачов писав, що кожна людина з дитин­ства прагне до самоствердження. Кращий шлях для цьо­го — творчість. Людина, залишена без творчих відносин з якоюсь корисною справою, намагається заявити про себе вчинками екстремістськими, хуліганськими. Агресія — це ерзац творчості, спроба компенсувати відсутність нормаль­ного людського спілкування.

2. Раніше непомічені органічні ураження головного мозку, хронічні захворювання, інтоксикації від ліків, пси­хічні травми (наприклад, від сварок батьків тощо).

3. Ненормальні умови життя, негативний вплив з боку дорослих, негармонійна сім'я або крайнощі у вихованні (безнадзорність — зверхпіклування, жорсткість — «мімозне» виховання, «кумир сім'ї» — емоційна холодність) ведуть до сенсорної депривації (емоційного голоду), порушень у емоційно-вольовій сфері, невпевненості в собі, страхів, аг­ресивності, конфліктів.

4. Неврахування акцентуацій особистості дитини.

Методи корекції відхилень у поведінці.

Перевиховання — це насамперед перебудова відносин.

Спочатку необхідна «пошерстна» тактика, тобто дитину треба на деякий час залишити у спокої, перестати сварити, не нагадувати їй постійно колишні негативні вчинки, не «читати нотацій», дати їй час на роздуми; прийняти її такою, як вона є, детальніше вивчити її психологічні відмінності, «приручити» до себе.

На другому етапі необхідне переключення на новий вид Діяльності, включення в інший колектив, в іншу систему відносин, новий режим життя. Можна використовувати індивідуальні бесіди, роз'яснення, переконання, особистий приклад вихователя, розповідь про себе, про подолання труднощів у своєму житті. Ніякі зміни неможливі без накреслення перспектив, визначення цілей та завдань, зміцнення віри у можливість їх досягнення, у здатність змінити себе і чогось досягнути в житті. Водночас перспек
тиви – це не безпідставні мрії, а реальна мета, якої можна досягнути.

Для цього необхідні організація успіху в корисній діяльності, підвищення соціометричного статусу учня в колективі. Потрібні довге тренування, режим, привчання вправи.

Залежно від ситуації паралельно використовуються заохочення та покарання. Але, як відзначають психологи, заохочень повинно бути щонайменше у 8 разів більше, ніж покарань. Покарання, до значної кількості яких важковиховувані вже звикли, викликають або «позамежне гальмування», або надмірну збудливість, афективний стан, блазнювання, зухвалі вчинки, що поглиблює конфлікти і не дає бажаних результатів. Відсутність негативних вчинків у важковиховуваних уже потребує моральної підтримки, схвалення.

Крім того, кожна акцентуація потребує індивідуально­го підходу: для гінертимних (надто активних) необхідні творчі, активні, важкі, ризиковані завдання, іронія, а не заборони; для демонстративних — найвище покарання — залишити без уваги; конформним необхідне добре това­риство; нестійким — постійний контроль і з боку школи, і з боку батьків; з епілептоїдними треба розмовляти коректно, але дуже рішуче, чітко і вимогливо. У спілкуван­ні з сенситивними (чутливими), тривожними, шизоїдними (відлюдними), лабільними (мінливими за настроєм і працездатністю) потрібні ласкавість, часті заохочення, підкріплення впевненості в собі, організація успіху в навчанні та спілкуванні з однолітками.

Практично всі важковиховувані не володіють достат­ньою мірою вмінням самостійно мислити та вчитися, тому необхідно розвивати у них уміння аналізувати, порівню­вати, виділяти головне, робити висновки, а також читати і писати з достатньою швидкістю, працювати з літературою, планувати і оцінювати свою роботу. Для цього використовують індивідуальні завдання, які враховують інтереси учня і дозволяють досягати успіху, або навчання у коригуючих класах.

Крім загальнопедагогічних, існують і спеціальні (психотерапевтичні) методи корекції поведінки, які вихователь може використовувати під час «класних годин». До них належать:

1. Навчання найпростішим навичкам саморегуляції, самовпливу (аутогенного тренування), самовиховання.

2. Навчання вмінню спілкуватися (комунікативний тренінг), а саме: слухати опонента; висловлювати свої думки коректно, лаконічно, по суті питання; використовувати «Я —повідомлення»; тактовно вирішувати конфлікти тощо.

3. Групові дискусії (раціональна психотерапія) про важ­кі життєві ситуації та способи їх подолання, з аналізом найрізноманітніших альтернатив поведінки кожного з персонажів. Метод зміцнює суспільно прийнятні реакції та адекватність самооцінки.

4. Розігрування стресових ситуацій за ролями (ігрова психотерапія, психодрама), де кожний Грає ролі інших людей, а інші — його, що дозволяє пережити ситуацію по новому, відчути і зрозуміти почуття інших людей, прийняти нові рішення, дає можливість подивитися на себе з іншого боку, виробити нові варіанти поведінки.

Робота на таких заняттях повинна відповідати таким принципам:

— довіри та відкритості спілкування кожного учасни­ка, в тому числі і вихователя;

— відповідальність під час обговорення наслідків спіл­кування;

— «інтимності» обстановки;

— сприйняття своєї поведінки в конкретній ситуації, тобто, «тут і зараз».

Вихователь не повинен давати привід для психічного самозахисту, має бути спокійним, дружелюбним.

У кінцевому результаті виховання, перевиховання має переходити у самовиховання. Тільки тоді можна говори­ти про позитивні результати.

3.11. Робота з обдарованими дітьми

Поняття «обдарованість» трактується так: — якісне своєрідне поєднання здібностей, що забезпечує успішність виконання діяльності; загальні здібності, або загальні моменти здібностей які зумовлюють широту можливостей людини, рівень і своєрідність її діяльності;

— розумовий потенціал, або інтелект; цілісна індивідуальна характеристика пізнавальних можливостей та здібностей до навчання;

— сукупність задатків, природних даних, характеристика ступені вираженості та своєрідність природних передумов здібностей;

— талановитість, наявність внутрішніх умов для видат­них досягнень у діяльності.

Отже, обдарованість є результатом поєднання трьох ха­рактеристик: інтелектуальних здібностей, які перевищують середній рівень, творчого підходу та наполегливості.

У педагогічній літературі виділяють два основних типи обдарованості: загальну та спеціальну (художня, соці­альна, спортивна). Під загальною обдарованістю, як пра­вило, розуміють інтелектуальну обдарованість. Найбільш чітко висловив визначення інтелектуальної обдарованості В. Штерн: «Це загальна здібність свідомо спрямувати своє мислення на нові вимоги, це загальна розумова здіб­ність пристосування до нових завдань та умов життя».

Обдарованість діагностують за темпом розумового роз­витку — ступені випередження дитиною при однакових умовах своїх однолітків. Значення такого показника не слід перебільшувати, тому що першорядне значення має творчий розум. Раніше інших можна виявити художню обдарованість дітей (у галузі музики, а потім малювання). У галузі науки найшвидше виявляється обдарованість до математики. Частими є випадки розбіжності між загаль­ним розумовим рівнем дитини та вираженням більш спеціальних здібностей. Кожен з типів обдарованості включає у себе ряд видів. А кожен вид, у свою чергу, може розглядатися, як спеціальна здібність. Так, розумові здібності поділяються за предметною ознакою на фізико-математичні, здібності до вивчення гуманітарних предметів і т.п. При визначеному розвитку кожний з цих видів навчальних здібностей може складатися у відповідну на­уково-дослідницьку здібність. Художня обдарованість підрозділяється на літературну, музичну, хореографічну і т.п. Спеціальна обдарованість включає в себе здібності, що уносяться до організаторської діяльності в різноманітних галузях суспільного життя.

Звичайно, всі ці типи та види обдарованості не ізольо­вані один від одного. Тут можна виділити щонайменше два роди зв'язків. Так, людина може володіти якоюсь однією спеціальною здібністю, а може бути обдарованою відносно цілої групи споріднених здібностей (наприклад, художніх). Водночас, усі типи обдарованості обов'язково припускають визначений рівень розумових здібностей. І чим він вище, тим більш плідною та натхненною буде діяльність в тій чи іншій спеціальній сфері.

У шкільні роки обдарованість звичайно ще не виявля­ється в досягненнях, що мають значення для суспільства. Вона виступає, насамперед, як розумова активність, пізна­вальна спрямованість на якийсь вид діяльності, потреба діяти творчо, спроможність займатися улюбленою справою тривало, без втоми. Це відрізняє обдарованих дітей. На роз­виток і формування обдарованості найбільше впливають цілеспрямоване навчання та виховання.

Загальноосвітня школа, вся система освіти, повинні своєчасно виявляти і розвивати здібності. Для цього необхідні диференційований та індивідуальний підхід до вибору змісту, методів, форм, строків навчання. Це може бути навчання у гімназіях і ліцеях, навчання за індивідуальними програмами, навчання у спеціалізованих класах, виконання творчих завдань за вибором, заняття у гуртках та спеціалізованих школах (художніх, спортивних тощо). Проблему виявлення обдарованих дітей вивчали бага­то дослідників. Насамперед вивчалась інтелектуальна обдарованість. Здебільшого, для визначення її рівня бра­ли за одиницю виміру «розумовий вік». Усі діти у своєму фізичному та розумовому розвитку проходять через одну ^и ту саму послідовність етапів, що поступово ускладню­ються. Цю послідовність різні діти засвоюють з різною швидкістю та приходять до чергового етапу в різному віці. Наприклад, один до шкільної готовності приходить у шість, ^а інший — у вісім років. «Розумовий вік» свідчить про володіння розумовими операціями, що є типовими для біль­шості дітей цього віку. Ті з однолітків, які мають більший «розумовий вік», можуть вирішувати більш складні завдання, Швидше оволодівати новими поняттями та засобами діяльності, при вирішуванні завдань їй треба менше часу, ніж дітям тям з низьким «розумовим віком» (РВ).

Випередження однолітків у відношенні РВ, підвищений темп розумового розвитку — найбільш характерні раси обдарованої дитини. Вони з більшою точністю здійснюють операції аналізу та синтезу, швидше осмислюють і запам'ятовують навчальний матеріал, здатні переносити набуті знання у нові обставини, у них швидше відбувається скорочення, «згортання» розумових операцій, виробляється вміння обґрунтовувати своє рішення. Крім того, інтелек­туально обдаровані діти усвідомлюють не тільки резуль­тат, а й сам процес вирішення проблем та задач, тобто рефлексують власні розумові дії. Не кожна доросла лю­дина здатна до подібного самоаналізу.

Обдарованість може бути однобічною (тобто, якогось одного виду), в тому числі, можлива однобічна розумова обдарованість, наприклад, вербальне мислення переважає над просторовим. Тому слід своєчасно діагностувати здіб­ності дитини, спиратися на профілюючі сторони обдаро­ваності, пристосовувати до них методи навчання, «підтя­гувати» здібності, які відстають.

Однак, переважно високі спеціальні здібності розви­ваються на тлі достатньо високого загального інтелекту. До структури інтелектуальної обдарованості відомий укра­їнський дослідник цієї проблеми Ю.З. Гільбух включає: високу пізнавальну активність і допитливість; швидкість і точність виконання розумових операцій, стійкість уваги та оперативної пам'яті, сформованість навичок логічного мислення; багатство активного словника, швидкість і ори­гінальність асоціацій; розвинуту уяву, установку на творче виконання завдань; володіння основними компонента­ми вміння вчитися. Крім того, обдарованість включає здіб­ність прогнозувати, планувати, створювати еталони, усвідомлювати критерії якості майбутнього продукту, рішення; здійснювати безперервний контроль та оцінку процесу діяльності, а також естетичної та моральної сторін життя.

Головні принципи, якими слід керуватися у вихованні обдарованої дитини, полягають у необмеженому задоволенні її інтелектуальних потреб (треба відповідати на всі її запитання, вислуховувати її розповіді та ідеї, виявляти інтерес до продуктів її творчості і уважно їх оцінювати); завжди повинен бути стиль ділового співробітництва; рівний, врівноважений тон спілкування, забарвлений доброзичливою зацікавленістю.

Слід заохочувати дитину до подальшої пізнавальної активності власними запитаннями. Наприклад, для роз­витку мислення (встановлення протилежностей, порівняння, узагальнення або обмеження понять), для розвитку активного словника, вміння асоціювати, уявлення тощо. Розвиток кожного з видів обдарованості потребує також специфічних методів і прийомів.

У цілому, обдарованим дітям для оптимального заван­таження і подальшого прогресу потрібна більша кількість творчих завдань, питома вага яких повинна бути достатньо високою. Наприклад, можна використовувати на уро­ках такі завдання: скласти кросворд з навчальної теми одного зі шкільних предметів; придумати казку (невеличку п'єсу) про поняття, що вивчаються, або своє закінчення до відомого твору чи сюжету; придумати нове застосуван­ня приладу, формули тощо; написати доповідь про взаємо­зв'язок наук, мистецтв; придумати афористичну назву уро­ку; взяти участь у рольовій або діловій грі, дискусії, інтелектуальних змаганнях.

Своєчасне виявлення та оптимальний розвиток обдарованих дітей — запорука прогресу суспільства.

Дата добавления: 2015-05-24