ІІ. Довідкові матеріали 5 страница

Основні твори: «Капітал», «Німецька ідеологія», «Свята родина» та ін.

МОЇСЕЙ (івр. − Моше, «взятий (врятований) з води»), в П’ятикнижжі – єврейський пророк і законодавець, основоположник іудаїзму, який об’єднав ізраїльські племена в єдиний народ.

Основне джерело відомостей про Моїсея – це біблейські розповіді на івриті. Його життю і діяльності присвячені чотири книги П’ятикнижжя (Вихід, Левіт, Числа, Другозаконня), що складають епопею Виходу євреїв з Єгипту.

Згідно біблейської легенди, пророк Моїсей очолив у ХІІІ ст. до н.е. ізраїльські племена і звільнив їх з так званого єгипетського полону. Здійснивши ряд чудес, Моїсей начебто вивів єврейський народ з Єгипту і після 40 років мандрів по Сінайській пустелі і тяжких випробувань привів у «землю обетовану» − Палестину.

Згідно легенди, Моїсей реформував віру, отримав від бога скрижалі (кам’яні дошки) з 10 «заповідями». Моїсея вважають автором «П’ятикнижжя – перших п’яти книг Старого завіту.

Історичними дослідженнями доведена міфічність особи Моїсея.

Образ Моїсея як борця за свободу народу використаний в світовій літературі, зокрема в українській (поема І.Франка «Моїсей» та ін.), в образотворчому мистецтві (наприклад, «Моїсей» Мікельанджело).

МУХАММЕД (570-632) – мусульманський пророк, основоположник ісламу. Це зробило його визначною історичною постаттю в світовій історії. Він також був політичним діячем, засновником і головою мусульманської громади (умми), яка в процесі його безпосереднього правління склала сильне і досить велике державне формування на Аравійському півострові. Власне саме за правління Муххамеда більшість арабів було об’єднано в одну державу.

Іслам не наділяє Мухаммеда ніякими надприродними рисами, проте навколо його особи поступово виник цілий ряд легенд про чудеса. Його особа дуже шанується серед мусульман, поширені молитви про нього, а ім’я його використовується як талісман. В деяких ісламських країнах, наприклад, в Сирії є звичай назвати хлопчиків кількома іменами, одним з яких обов’язково є Мухаммед. Народився Мухаммед в місті Мекка в небагатій родині. У віці шести років, після смерті батьків, став сиротою. Надалі виховувався у далеких родичів, а пізніше – в домі свого діда, і змалку був знайомий з торгівлею. Він найнявся вести справи багатої мекканської вдови Хадіджі, з якою одружився у 25 років. Після цього Мухаммед деякий час займався торгівлею, після чого виступив як проповідник. Подружжя мало шестеро дітей, включаючи дочку Фатіму.

Відповідно до легенди, у 610 році, у віці 40 років, Мухаммед почав бачити видіння: звістку про те, що він є пророком Бога. Йому з’явився архангел Джабраїл, який потім у місяці Рамадані уві сні продиктував пророку текст Корану – священної книги мусульман.

У 613 році Мухаммед почав проповідувати, заохочував багатих допомагати бідним, закликав знищувати ідоли. В Мецці він не знайшов значної підтримки, а тільки нажив собі ворогів серед прихильників старих культів, що змусило його у 622 році разом з послідовниками вирушити до Ясріба (Медіни), де мусульманська громада поступово набирала сили. Саме тут сформувалися основні принципи релігійного вчення, ритуалу і організації громади. В Медіні було побудовано першу мечеть, встановлено основні ритуали і обряди – правила молитви, посту та ін.

У 630 році після тривалої боротьби зі своїми релігійними супротивниками Мухаммед переможно повертається до Мекки, де стає начолі великого теократичного державного утворення – Арабського халіфату.

ПОНТІЙ ПІЛАТ – римський правитель Іудеї з 26 до 36 р. н.е., римський вершник. Йосип Флавій і Тацит називають його прокуратором, однак знайдений у 1961 році у Кейсарії напис, що датується періодом правління Пілата, вказує, що він, як і інші римські правителі Іудеї, з 6 до 41 рік мав, вірогідно, титул префекта.

За словами філософа Філона Олександрійського (І ст. н.е.). Пілат був відповідальним за численні жорстокі дії та страти, вчинені без будь-якого суду.

Понтій Пілат став героєм кількох новозавітних апокрифів, а Ефіопська православна церква навіть канонізувала Пілата і його дружину. Дружину Пілата – Прокулу почали ототожнювати з християнкою-римлянкою Клавдією, про яку згадано в одному з послань апостола Павла. Як наслідок, виникло подвійне ім’я – Клавдія Прокула.

Загалом, число історичних свідчень про Понтія Пілата, крім тих, що містяться у Новому Завіті та у творах Філона Олександрійського і Тацита, істотно поступаються числу апокрифічних текстів, пов’язаних з його ім’ям – починаючи з «донесень Пілата Тиберія», згадки про яких зустрічаються вже у авторів ІІ-ІІІ століть, і закінчуючи підробками ХХ століття, наприклад, як «Свідоцтво грека Гермідія» (нібито служив офіційним біографом правителя Іудеї та записав подробиці суду над Ісусом).

Образ Понтія Пілата знайшов відображення у культурі нового часу: в художній літературі (наприклад, «Майстер і Маргарита» М.Булгакова, «Прокуратор Іудеї» А.Франса).

ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН (1681-1736) – український мислитель, богослов, церковний діяч. Понад десять років був професором і ректором Києво-Могилянської Академії, викладав поетику, риторику, філософію, математику, теологію.

Мислитель вважав, що Бог як предвічна мудрість і вседосконалий розум існував до буття світу і є його першопричиною і творцем.

Ядром вчення Ф.Прокоповича про світобудову є поняття природного (фізичного) тіла, яке він розглядав як субстанцію, що складається з матерії і форми.

Суттєве місце в творах Ф.Прокоповича відведено проблемі людини та моралі, теорії держави і права.

Основні твори: «Мистецтво риторики», «Правда волі монаршої у призначенні спадкоємця своєї держави», «Духовний регламент».

СЕНЕКА ЛУЦІЙ АННЕЙ (5 до н.е. – 65 н.е.) – римський філософ, драматург, поет, державний діяч, один з провідних представників стоїцизму, античний мораліст.

Імператриця Агріппіна доручила йому виховання свого єдиного сина Нерона, якому було вже 12 років. Протягом п’яти років Сенека був його вихователем і наставником, сподіваючись виховати правителя-мудреця і втілити в життя ідею «вселенського граду». Він був автором інаугураційної промови Нерона і в період його правління досяг вершин влади й багатства.

Після вбивства за наказом Нерона Агріппіни й смерті друга – воєначальника Бурра (у 62 р.) Сенека відійшов від справ і хотів повернути Нерону всі отримані від нього багатства, але Нерон відмовився прийняти їх назад. Відхід від справ уже не міг врятувати філософа. Кривавий імператор Нерон відчував, що сама особа Сенеки, яка завжди втілювала для нього норму і заборону, є певною перешкодою на його шляху. І коли у 65 році було розкрито змову Пісона, Нерон, незважаючи на майже доведену непричетність Сенеки, наказує своєму наставнику померти. Виконуючи наказ імператора, Сенека покінчив із собою, його смерть нагадувала сучасникам смерть Сократа.

Дотримуючись доктрини стоїків, Сенека вважав, що все складається з матерії та Бога. В основі природи лежить Логос – розум, розлитий у всьому сущому, який забезпечує бездушним предметам «стійкий стан», рослинам – «проростання», тваринам – «саморух», а в людях і богах виступає як розум у власному смислі.

Сенека ототожнював Бога з природою, а природу – з Богом. На його думку, над світом панує доля як Божественна воля, яку людина не в змозі змінити. Сенека стверджував, що людина здатна досягти мудрості, яка дозволить визначати вчинки розумом, а не обставинами, досягти внутрішнього спокою і мужності, духовної незалежності від зовнішніх обставин життя.

Основні його твори: «Моральні листи до Луцилія», «Дослідження про природу», «Про блаженне життя», «Про спокій душі», «Про дозвілля», «Діалоги» та ін.

Слава Сенеки не щезла зі смертю філософа. Річка забуття поглинула багато творів античних письменників і філософів. Творам Сенеки пощастило. Їх переписували ще в Середньовіччі. Сенека не зник з обріїв європейської культури і в добу книгодрукування.

До особи Сенеки та його творів звертатимуться постійно, бо вони більш цілісні, ніж його життя, замішане на компромісах.

ФІЛОН ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ (бл.25 до н.е. – 50 н.е.) – видатний представник єврейського еллінізму, центром якого була Олександрія. Богослов, апологет іудейства, який своїми працями мав сильний вплив на богословський світогляд своїм екзегетичним (гр. «екзегеза» - тлумачення) методом і своїм вченням про Логос.

Філон намагався пов’язати догми іудейської релігії з грецькою філософією (Платона, стоїків, Піфагора). Він є автором вчення про Логос, якого він втілює то у вигляді вищої ідеї, то у вигляді верховного архангела (намісника Божого). Згідно з його вченням, істинність платонівської і стоїцької філософії полягає, передусім, у Торі. Іудейські закони – закони природи, які важливі для всіх людей. Людину він вважав інтелектуальною істотою. Головним завданням людини є наслідування Логосу і уподобання Богу шляхом екстазу.

Як філософ Філон був прихильником еклектичного (від гр. «еклектікос» - вибираючий; еклектизм – відсутність єдності, цілісності, послідовності в переконаннях) платонізму, сильно забарвленого стоїцизмом, який набув широкого поширення в Олександрії. Подібно до інших сучасних йому еклектиків, він вбачає у такому вченні загальну суть всієї грецької філософії, разом з тим, подібно до інших іудеїв-еліністів, визнає джерелом грецької мудрості святе одкровення Старого Завіту, з якого, на його думку, черпали знання давні філософи.

Книги Моїсея, за Філоном, боговдуховлені, де в кожній літері не тільки єврейського оригіналу, але й того грецького перекладу, який використовував Філон, вміщують в образній, своєрідній формі вчення Платона, Піфагора, Зенона і Клеанфа. Тому найзначніші твори Філона є по суті коментарями до святих книг (головним чином книги Буття), які дають тлумачення їх в світлі популярної тоді грецької філософії.

Надчуттєва істина пристосовується до людської немічі, обгортається в алегоричну форму, все Писання є алегорія, і задача тлумача полягає в тому, щоб розкрити «духовний» зміст, захований в цій алегорії.

Таким чином, Філон є посередником між філософією і Божим одкровенням – і в цьому його значення. Його віра в універсальну розумність слова Божого, яка яскраво виражена в його (Філона) екзегетиці і в його вченні про Логос, зробила його вчителем і попередником наступних апологетів і богословів, особливо олександрійської школи.

В космології Філон Олександрійський розвиває популярну теодицею (з грець. – «виправдання бога») стоїків, у психології – слідує платонізованим стоїкам. Він тлумачить біблійний переказ про гріхопадіння в світлі вчення Платона: душа існує завдяки Богу, зарікання від усього кінцевого, самозречення; найвища мета – містичне, безпосереднє возз’єднання з Богом у блаженстві екстазу.

ФОМА АКВІНСЬКИЙ (1225-1274) – середньовічний філософ, теолог, систематизатор схоластики на основі християнського арістотелізму. Оригінальність його творчості полягає в пристосуванні вчення Арістотеля, майже не змінюючи його, до християнської догми, застосування ідей неоплатонізму.

В історію філософії і теології увійшов як видатний мислитель, який головним принципом філософії вважав гармонію віри та розуму. Вважав що розум здатний раціонально довести буття Бога. Створив цілісну філософську систему томізму.

Основні твори: «Про істину», «Сума теології», «Про вічність світу».

Дата добавления: 2015-05-08