Обов’язок зберігати мовчання

Лікарські помилки.

Лікарські помилки можна розділити на два види: такі що відбулися з вини лікаря і ті, в яких лікар не винен. Помилки, які відбуваються з вини лікаря, бувають обумовлені безвідповідальністю лікаря в роботі і недоліками в його самоосвіті. Помилки, в появі яких лікар не винен, виникають внаслідок рівня розвитку медицини в даний час і внаслідок того, що деякі захворювання атипові, як за своєю симптоматикою, так і за своїм протіканням. Цю “законну” сторону лікарських помилок можна спостерігати на відмінностях між клінічними і патолого-анатомічними даними і у висококваліфікованих медичних закладів. Лікар повинен був би усвідомлювати, що він має тенденцію всіляко виправдовувати свої помилки вказаними “об’єктивними” причинами і обходити суб’єктивні причини, які представляють його вину. Появі помилок сприяють і деякі ситуації які порушують роботу і психічні фактори: поспішність, втомлюваність, гострі і тривалі конфліктні ситуації, тимчасове або хронічне захворювання лікаря. Особливо при поспішності виникає схильність до появи “діагностичних коротких зв’язків”, як про це уже згадувалося в розділі про ятрогенії.

Існує різниця між відношенням людини, далекої від медицини, і відношенням лікаря до неповних або помилкових діагностичних даних і лікарських рекомендаціях. В той час, як у лікаря, як було уже відмічено, наявна схильність “об’єктивізувати” джерело помилок, у хворого часто спостерігається протилежна тенденція – бачити медичну науку могутньою, джерело помилок – тільки в індивідуальній недостатній освіченості лікаря або в небажанні допомогти хворому. Хворий буває часто здивованим. Коли не дізнається після першого детального анамнестичного і соматичного обстеження в перший же день перебування в лікарні точного висновку про хворобу. Він припускає, що наперед зовсім ясно обумовлене і відоме лікування любого захворювання, а відмінності в рекомендаціях двох лікарів розглядають як очевидний прояв помилкового вирішення одного з них.

Спосіб мислення лікаря обов’язково має характер діалектичний і динамічний; спосіб мислення здорових і хворих людей не медичних професій – характер логічно-механічний і статичний.

Обов’язок зберігати мовчання витікає із старшого, більш вузького поняття

так званої лікарської таємниці, сформульованої уже в клятві Гіппократа. Чехословацький закон № 20 від 1966 року про здоров’я народу зобов’язує медичних працівників, а отже, не тільки лікарів, але і всім, працюючим в охороні здоров’я, зберігати мовчання про факти, про які вони дізнались в зв’язку з виконанням своїх обов’язків на роботі. Метою обов”язковгго мовчання являється: а) збереження довір’я хворого до лікуючого лікаря; б) охорона законних прав громадян; в) охорона законних прав медичних працівників. Обов’язок зберігати мовчання торкається не тільки власного стану здоров’я хворого, але також і даних про його особисте життя, отриманих з анамнезу. Отже лікар не буває, як це часто вважають менш досвідчені і мало інформовані медичні працівники, автоматично залишені права обов’язкового збереження мовчання в тих випадках, коли від нього категорично і настійливо потребує інформації яка-небудь інстанція, наприклад, держбезпека, прокуратура або суд. Ці інстанції правомірно захищають певні державні інтереси або інтереси інших громадян, але лікар також є працівником державної інстанції, яка допомагає певній групі громадян, тобто хворим, і тому обв’язком лікаря є захист їх інтересів, що в кінцевому рахунку також іде на користь суспільстві і державі. Для надання успішної лікувально-профілактичної допомоги необхідно, щоб громадяни мали довір’я до охорони здоров’я і до медичних працівників. Охорона здоров’я швидко втратила б це довір’я, якщо б виявилось, що медичні працівники переважно без відому і згоди хворих надають інформації про стан їх здоров’я і про особисті проблеми.

Медичний працівник не пов’язаний обов’язком зберігати мовчання в тих випадках:

1. якщо він дає відомості про хворого з його згоди. Переважно хворий дає таку згоду, якщо надання такого повідомлення буде в його інтересах, наприклад, якщо був кимсь поранений і тепер вимагає компенсації за ушкодження здоров’я;

2. якщо обов’язок зберігати мовчання знятий з нього вищим органом, (відділом охорони здоров’я відповідного національного комітету) в зв’язку з важливими державними інтересами. Це торкається злочинних дій, допущених хворим. Ця обставина пов’язана з дією $ 168 карного кодексу, який голосить, що кожен громадянин зобов’язаний повідомити про злочинні дії: вбивство, саботаж, шпіонаж, зраду; такий що не повідомить про це підлягає карній відповідальності в зв’язку з покриванням злочинних свідчень. Само собою зрозуміло, що окремих випадках можуть виникнути неясності, з якими лікар зобов’язаний звернутися за роз’ясненнями до своїх вище стоячих органів;

3. якщо мова йде про так званий обов’язок повідомлення, наприклад, повідомити про травму, інфекції, статевих хворобах, злоякісних пухлинах, професійних хворобах, результатах обстеження осіб, які бажають отримати права водія, і про висновки трудової експертизи.

Обов’язок зберігати мовчання в основі своїй сформульовано юридично, але воно має і свою істотну психологічну сторону. Тут потрібно також згадати конкретні обставини, які можуть вести до порушення обов’язку мовчати:

А) медична рідкість і особливість деякого захворювання;

Б) успіхи в лікуванні, якими лікар похвалився перед не медичними працівниками і при цьому відкриє ім’я і хворобу пацієнта, чим може нанести йому шкоду;

В) та обставина, що хворий буває відомою особистістю громадського або культурного життя (артист, вчений, політик);

Г) старання виявити послугу людям, які вимагають від медичного працівника свідчень про якого-небудь хворого, від яких лікар залежить або особисто знайомий з ними;

Д) нестриманість, тобто фактичне порушення обов”язку мовчання, замасковане під виглядом “посвідчення для лікаря”. Не секрет, що до лікаря може звернутися колега, який не має і не буде мати до хворого відношення в смислі лікування, і попросить його повідомити свідчення про хворого. В такому випадку лікуючий лікар повинен зберігати стриманість і замість надання інформацій сам повинен запитати про те, чому його колегу так інтересує даний хворий. Часто він дізнається, що цей колега служить в якості інструменту для отримання інформацій для інших, невідомих лікуючому лікарю осіб. яКі бувають або цікавими, або ж проявляють до хворого особистий інтерес.

Найбільш важливий спосіб відхилення такого методу отримання інформації - це направляти всіх хто інтересується безпосередньо до лікуючого лікаря і відмовляти їм в посередництві при отриманні яких би то не було інформацій з логічним поясненням, що отримані таким чином свідчення, як правило, бувають не точними і можуть скоріше дезінформувати, ніж внести ясність. При безпосередньому контакті з людьми які вимагають інформації, лікар легко може визначити, чи має він право казати ці повідомлення чи ні.

Лікар і медичний працівник повинні під час своєї роботи пам’ятати про можливості посереднього порушення принципу мовчання при недбалому зберіганні медичної документації (часто хворі, які знаходяться в процедурному кабінеті, можуть заглянути в історію хвороби яка там ззнаходиться), при використанні не за призначенням медичної справки, яка попала в руки не тому, кому вона була виписана, при розголошенні свідчень про захворювання під час демонстрації хворого на практичних заняттях студентів. Необхідно підкреслити, що обов’язок зберігати мовчання в повній мірі відноситься і до студентів медичних факулшьтетів, які часто не усвідомлюють цього і порушують мовчання особливо в тих випадках, якщо інформації торкаються кого-небудь з студентів. Колективний спосіб життя студентів сприяє поширенню і деколи викривленню цих інформацій. Результатом буває психічна травматизація хворого.

Свідчення про юридичну сторону обов’язку зберігати мовчання потрібно шукати у відповідній спеціальній літературі.

Дата добавления: 2015-05-07