Буддизм

Стародавня Індія стала тереном виникнення ще однієї світової релігії - Буддизму, рядом рис подібного до Індуїзму; але відмінного від Індуїзму, зокрема, тим, що Буддизм пов'язаний з ім'ям однієї конкретної особи - Будди. А Індуїзм, як відомо, грунтується на багатобожжі, на поклонінні духам - Брахманам, які кочують, переселяються то в одну істоту, то в іншу. Буддизм виник значно пізніше від Індуїзму, а саме: в VI—V ст.ст. до нашої ери (Індуїзм -у перші віки першого тисячоліття до нашої ери). Понад півтори тисячі років буддистські вірування співіснували з індуїстськими; і лише в Х-ХІ ст.ст. нашої ери вони розчинилися на терені Індії в Індуїзмі, але продовжували існувати як самостійна релігія поза Індією - у Китаї, Японії, Монголії, Тібеті, Непалі, Кореї, Тайланді, Бірмі, Кампучії, Шрі-Ланці та інших країнах. Виникнунши в Індії, Буддизм зберігся до нашого часу в основному поза Індією, налічуючи серед народів усіх трьох рас десятки мільйонів своїх прибічників.

Засновником Буддизму був індійський принц Сіддхартха Гаутама з царського роду племені шак'я, що мешкало у Північній Індії неподалік сучасного Непалу. Роки його життя - 623-544 до н. е. У віці 29-ти років Сіддхартха залишив родину і 7 років вершив аске­тичні подвиги, перебував у мандрах і роздумах. На нього ніби зійшло особливе світло пророцтва, і він почав проповідувати нове вчення. Його стали називати Будда, що по-санскритськи означає Осяяний.

Будда проголосив ціллю своєї релігії постійне пізнавання людиною самої себе, заглиблений самоаналіз своїх думок, почуттів і прагнень. У ході цього самоаналізу людина поступово, за допомогою цілої системи психофізичних вправ і самодисципліни, домагається звільнення від усяких пристрастей, хвилювань і надмірної прив’язаності до всіх побутових речей і життєвих проблем. Кінцевим резуль­татом цієї ретельної й цілеспрямованої праці над собою є досягнення повного звільнення, яке в Буддизмі називається вирваною.

Ця вирвана характеризується у буддистських книгах як зупинка будь-якого переживання і хвилювання, перехід від стану очевидного буття, сповненого страждання, хвилювання й пристрастей, до потаємного, непізнаного буття, повного спокою й тиші. Це друге буття буддисти називають справжнім і вічним. Але, на відміну від інших релігій, Буддизм не трактує вирвану як потойбічний або загробний світ. Ні, це є досконалий абсолют, ідеал, який розуміється як космічний Будда. Як і релігія Індуїзму, Буддизм також визнає

Стародавній Буддизм виробив своєрідну духовну систему вдосконалення особи, загостривши всю увагу на індивідуальній психології. Новий, найновіший та сучасний Буддизм більше уваги ввертає на соціальне служіння, на удосконалення ближніх через досягнення власної досконалости. Традиційний вислів: «Замкнутий, як буддистський монах» - зберігає і завжди буде зберігати своє значення, бо, тільки не розпилюючись на зовнішні подразники, можна зберегти храм своєї душі. Але ця замкнутість не тотожна егоїзмові і кастовости. Вона звернена до іншої людини, подаючи приклад доброти і самовідданосте у праці над собою. Буддизм звільнений від крайностей як індивідуалізму, так і надмірної громадської активносте. Його доктриною є пошук середнього шляху, золотої середини у всьому, навіть у методах особистого вдоскона­лення, де однаково відкидаються і надмірне аскетичне нехтування тіла, і занурення в чуттєві задоволення.

Для нас, християн, концепція Бога у буддистів неприйнятна. Але буддисти — віруючі люди, і тим вони християнам побратими. Велику зацікавленість повинна викликати у нас концепція морального вдосконалення людини, бо цю ж саму мету ставить перед людиною (хоч і в іншому вимірі та в інших вислідах) наша Християнська релігія. І безперечно, для всіх українців і українок цікавою й захоплюючою є стародавня і багатюща культура Буд­дизму - поезія, архітектура, скульптура, малярство, графіка, книжкове мистецтво. Це - невід'ємна частина людської цивілізації, віддзеркалення творчого генія Бога у творчости людей.

Запитання

1. Охарактеризуйте принца Гаутаму - засновника Буддизму.

2. Яка відмінність у розумінні нирвани в Індуїзмі і Буддизмі?

3. Чому буддистська доктрина про обожнення людини неприйнятна для християн?

4. Що позитивного є у практичній діяльносте буддистських монахів на нивах культури, освіти, виховання і добробуту людей.

СИНТОЇЗМ

Серед релігій багатобожжя помітне місце посідає Синтоїзм, пов'язаний з віковими віруваннями японців, невіддільний від "їхньої своєрідної національної психології, від багатої і розвиненої мітології, від острівного, ізольованого (в минулих віках) способу життя. Японське слово «синто» перекладається як «вчення (або шлях) богів». Інакше кажучи, в самій назві релігії¹ передбачено не одного Бога-Творця, а багатьох «богів», які відповідають за певні галузі життя, немов міністри в уряді — за діяльність підпорядкованих їм міністерств. Так це виглядає зовні - і то не в одній лише релігії Синто, айв інших політеїстичних системах вірувань, як це ми бачимо в минулих віках у дохристиянських релігіях Шумеру, Вавилона, Єгипту, Греції, Рима, Скити, скандинавських народів.

Проте в кожній з таких релігій є багато відмінностей і своє­рідностей, збагачених творчою силою людської уяви. І все ж людську уяву неправильно буде ототожнювати з довільною грою фантазії. Усіх людей, усі раси, нації й племена створив єдиний і правдивий Бог, давши нашій свідомосте ключ для правильного пізнання і розуміння Самого Себе. Повстання Сатани проти Бога рівнозначне космічній катастрофі, бо Сатана дістав доступ і до найбільшого та найдосконалішого Божого творіння - до людини. У багатьох він спотворив нормальну духовність і найперше спантеличив у них правильне знання про Бога. Але він неспроможний забрати це знання повністю, бо Бог подарував людині великий дар свободи, тобто можливість самій вибрати між Добром і Злом, між правдою і фальшю. Отже, як би далеко не відійшли багатобожні позахрис-тиянські релігії від дороги правди, у них є «щось», котре не дає підстав вважати ці релігії цілком безнадійними щодо пізнання істин­ного Бога і відшукання дороги спасіння у вічности.

Це «щось» - віра, наприклад, у божественне походження людини. То засадничий принцип усіх релігій: людина походить від Бога і завжди у своєму земному й загробному житті пов'язана з Богом. Одна тільки, з дозволу сказати, «релігія» безбожництва твердить, що людина вийшла з тваринного світу, з середовища мавп. Усі релігії відкидають це, як безглуздя. А в японській релігії Синтоїзму теза про божественне походження людини є головною, центральною. Вона дуже ретельно обгрунтована.

Концепція Бога в синтоїстській релігії в загальних рисах схожа з аналогічними концепціями в Індуїзмі й Буддизмі; Бог всюдисутній; Він розчинений у природі; подрібнений на безліч «богів», які живуть у всьому сущому і, певна річ, насамперед - у людях. Але якщо в Індуїзмі й Буддизмі божественна єрархія має пірамідальну будову (там є вищі «боги», на вершинах, за ними йдуть нижчі — і так аж до підніжжя), то в Синтоїзмі божественна єрархія хвилеподібна: боги - це духи у безупинному русі; серед них є більш, а є менш впливові. Вони не мають одного зверхника, але їхні плани і дії чудово узгоджені між собою, тому все у природі, за яку вони несуть відповідальність, злагоджене і підвладне єдиному циклові й ритмові.

Цікавою особливістю Синтоїзму є уявлення про душу. Дух і душа в цій релігії - тотожні. Усе, що має душу, є носієм духу, тобто в ньому перебуває «бог». Залежно від поведінки людини у потойбічному житті, від її побожности, душа у потойбічному житті може стати божою - так званою «камі» - і цю божественність здатні набувати певні люди навіть у земному житті. Вважається, що японські імператори не тільки божественного походження, а й самі несуть у собі божественність. Під тиском політичних подій та поразки Японії у Другій світовій війні тодішній імператор Хірохіто 1 січня 1946 р. публічно відмовився від свого «божественного» походження. Проте жерці Синтоїстської релігії продовжували княжати імператора посланцем неба, тобто він є для них «камі».

Догма про вселення і переселення душ, яка притаманна ІІІ.ІІІ.пІости політеїстичних релігій, знаходить у Синтоїзмі вияв у культі священних предметів. Душі, які досягли досконалосте «камі», тобто уподібнились «богам», мають влистивість вселятися у деякі предмети, наприклад, у статую «бога», у дощечку з написом імени “бога” тощо. Ці священні предмети називаються «синтай» і таємно випромінюють цілющу енергію, вельми корисну для віруючих, їх кладуть у храмах, у вівтарях, вони стають об'єктами поклоніння. Це типовий культ ідолопоклоніння, властивий багатьом позахрис-тиянським релігіям. Але в японському Синтоїзмі він має свій націо­нальний і неповторний обряд. Японський синтоїстичний храм, дуже пишний зовні, критий багатоколірною і фігурною черепицею, всередині вражає простотою і навіть аскетизмом. Тут нема надмірних прикрас і нічого такого, що б відволікало увагу від священного предмета - синтая. Служіння в храмі складається з чотирьох етапів: обряду очищення (хараї), принесення жертви (синсей), короткої молитви (норито) і чаювання, або омовіння (наораї). З цього служін­ня найбільш відомий поза межами Японії обряд чаювання, який звершується не тільки у храмах, а й удома. Чай для японців — це божественний напій, в якому живе «камі», тому ставлення до нього і вживання його - це врочистий ритуал з відданням подяки «богові» за цілющі й підбадьорюючі властивості чаю. Служіння в синто-їстському храмі в основному відбувається при повній тиші. Подяка віруючих проходить у мовчазній молитві і спогляданні священного предмета у храмі, квітнучої вишні, згромадженого у певному по­рядку каміння у садку або спадаючої води. Споглядання і роздуми у тиші погамовують пристрасті, заспокоюють людину — і віруючі вважають це благотворною дією на них «богів» — «камі».

На державному прапорі Японії зображений червоний диск сонця. Країну на островах Далекого Сходу називають «країною сонця, що сходить». Багато хто думає, що в цьому епітеті виражене географічне положення Японії. Але це вірно лише частково. Синтоїстська релігія Японії - це релігія сонцепоклоніння. Серед численних «богів» -«камі» особливе місце належить «богині» сонця на ім'я Аматерасу. Вона не вважається «богинею» над «богами», але її культ має свої приввілеї і філософські обґрунтування.

Синтоїстська релігія не відділена в Японії від держави, особливо від найважливішого інституту державности - імператорської влади. Імператор є головним жерцем Синтоїстської релігії. Поєднання духовної і державної влади в одній особі робить постать імператора вищою від усяких інших авторитетів і сприяє стабільности, міцносте і повній суверенносте державної влади Японії. Услід за британцями кожний японець може сказати: «Ніколи, ніколи, ніколи японець не буде рабом».

Синтоїзм не має єдиного «святого письма» і незмінної каноніч­ної літератури. Кожна епоха у багатовіковій історії Синтоїзму висувала своїх духівників, які писали «священні книги» на основі переробки японської мітології - легенд і переказів. Література се­редньовічної Японії пронизана синтоїстськими релігійними мотивами.

У VI ст. нашої ери, шляхом контакту Японії з материковою Азією (Кореєю і Китаєм), у Японію проникає Буддизм, знаходячи й тут своїх прихильників. У цих релігіях чимало спільного (зокрема, у догмах про існування божественного начала у всьому сущому в природі і про переселення душ). Наявність у Буддизмі головного авторитету в особі Будди схилило багатьох колишніх синтоїстів до цієї імпортованої з материкової Азії релігії. Монополія Синтоїзму в Японії була підірвана, особливо в епоху розквіту Буддизму, в X— XVI ст.ст. нашої ери. Проте між прихильниками цих релігій не було гострої боротьби (а тільки змагання і щось на зразок супер­ництва). У нинішній Японії дві державні релігії - Синтоїзм і Буддизм. Після відомої революції Мейдзі 1867-1868 рр., коли замкнена Японія відкрила себе для світу і світ - для себе, в Японію проникає Християнство - спочатку католицьке, потім православне і, нарешті, протестантське. Християн у Японії небагато, але вони урівняні у правах з синтоїстами і буддистами. І це вселяє надію, що цей здібний, роботящий народ, врешті-решт, пізнає єдиного істинного і всемилостивого Бога.

Запитання

1. Який духовний зміст вкладають японці в терміни «синтай» і «камі»?

2. З яких чотирьох частин скаладється служіння в синтоїстському храмі?

3. Який зв'язок є між зображенням сонця на прапорі Японії і віруваннями Синтоїзму?

4. На яких підставах синтоїстських вірувань японці вважають свого імператора божественного походження?

5. Коли в Японію проник Буддизм і як він ужився з Синтоїзмом?

ЗОРОАСТРИЗМ

У числі релігій, які одержали свої назви від імени засновника, знаходимо й таку історичну релігію, як Зороастризм. У середині першого тисячоліття нашої ери в Ірані жив мудрець і пророк на ім'я Заратуштра, який реформував стародавні поганські багато­божні вірування персів, навчаючи, що є один вищий Бог, якого він назвав Ахурамаздою. Ім'я Заратуштри у сусідніх з Іраном народів трансформувалося в ім'я Зороастр, і тому заснована в VI ст. нашої ери релігія більше відома як зороастризм.

Цю релігію можна охарактеризувати так:

1. Зороастризм виник всередині одного народу й однієї дер­жави - Ірану, але знайшов своїх прихильників з-поміж інших країн Близького й Середнього Сходу, Середньої Азії, а також в Індії, Афганістані, Азербайджані, Курдистані і таким чином став міжнародною релігією.

2. Зороастризм виник як протест проти поганського ідолопоклоніння, як заперечення багатобожжя, утверджуючи віру в одного Бога. Але Бог трактується Заратуштрою зовсім інакше, ніж у таких монотеїстичних релігіях, як Юдаїзм, Християнство й Іслам.

3. Зороастризм не можна назвати монотеїстичною релігією в повному розумінні цього слова, тому що поряд з верховним Богом Ахурамаздою як носієм космічного творчого імпульсу й добра він допускає існування менших «богів»,- як тих, що чинять добро (асурів), так і підступних, що все руйнують і чинять зло (девів). На Зороастризмі позначалися впливи Індуїзму, хоча у концепції Бога ці дві релігії - протилежні.

4. Найбільшої популярности досяг Зороастризм у середньовічному Ірані за часів управління цією країною монархічною династією Сасанидів. Він спричинив розквіт літератури, мистецтва, науки - особливо філософії, і цей період в історії Ірану називають «золотою добою Сасанидів». Тяжкого удару зазнав Зороастризм
від Ісламу, коли цей останній силою нав'язувався народам, які були підкорені арабськими халіфами й емірами. В середині VII ст. Іран також був завойований арабами і в ньому запроваджено магометанство. Протиборство двох великих народів і двох релігій Сходу призвело до того, що у 644 р. іранець Абу Лулу Фаруз забив у Медині наступника Магомета - халіфа Омара Завойовника. Але в Ірані все ж таки був утверджений Іслам шиїтського напряму, хоча й Зороастризм не здавав своїх позицій аж до XI ст., особливо серед племен персів і гебрів.

Якраз після арабського завоювання Зороастризм поширюється з Ірану на сусідні країни і збагачується багатьма місцевими обрядово-ритуальними традиціями і духовно-філософськими ідеями. До нашого часу Зороастризм сповідують перси в Індії (нащадки колишніх іранських переселенців) та гебри в самому Ірані. Зороастристи продовжують зазнавати визиску від фанатично наставлених прихильників офіційних релігій у цих країнах - Індуїзму й Ісламу. Проте сьогодні Зороастризм - це тільки залишки світової релігії Середнього Сходу У-Х ст.ст. нашої ери.

5. У XX ст. чинилися спроби запровадити деякі засадничі принципи Зороастристської релігії у країнах Європи, зокрема у Німеччині періоду нацизму (1933-1945). Але вони виглядали як штучне насадження давно минулих поглядів і тому не мали жодних поважних наслідків ні для релігійного, ні для політичного, ні для культурного життя.

А які ж засадничі принципи релігії Зороастризму? Вони викладені у священному каноні «Авеста». Це збірка священних книг, деякі з них написані задовго до Заратуштри, тобто до V ст. нашої ери. «Авеста» була записана при династії Сасанидів (Ш-УІІ ст.ст. нашої ери) і поступово набирала характеру релігійних законів. А до цього «Авеста» існувала у вигляді усних переказів, легенд і мітів. У кодифікованій «Авесті» (тобто такій, яка визнана кано­нічною) - 21 книга. Перша частина - це молитви; друга частина -славни і співи на честь Ахурамазди й інших зороастрійських «богів». Значна частина славнів у другій частині «Авести» приписується пророкові Заратуштрі. Найдавніші перекази «Авести» виникли ще у глибині віків до нашої ери: там є залишки вірувань і обрядів багатобожжя й щолопоклоніння племінним духам. Все це в принципі чуже духові учення Заратуштри, але збереглося як передача тради­цій досасанидських царств на терені Ірану - Ахеманидського та Парф'янського.

Безперечно, найбільшу цікавість в «Авесті» становлять дві частини, які пов'язуються з ім'ям Заратуштри. Його висловлення в поетичній формі славнів (або гатів) зібрані в основному в тій частині «Авести», яка називається «Ясна».

Заратуштра чітко усвідомлював - і передавав ці усвідомлення в текстах,— що світ є протиборством Добра і Зла, що цією бороть­бою пронизане все - від найменшого до найбільшого. За Добром і Злом стоять конфронтовані духовні сили: за Добром- «бог» Ахурамазда та його святий дух; за Злом - суперник «бога» Анхра-Майнью зі своїми демонами - девами. Незважаючи на відмінність у назвах, сама ідея протиборства Добра і Зла близька до хрис­тиянської ідеї Біблії щодо підступної боротьби зганьбленого ангела Сатани проти свого Творця - Бога-Отця. Але на цьому подібність не закінчується, бо Зороастризм також твердить, подібно до Християнства, що Божі сили Добра незрівнянно сильніші за сили Зла і, зрештою, переможуть їх.

Дуже цікаві аналогії викликає антропологічна концепція Зоро­астризму, тобто вчення про роль людини у планах Божих і цілій світобудові. Зороастризм, як і Християнство, надає великого значен­ня вільному виборові людиною Добра і Зла в безлічі конкретних виявів того або іншого. І на цій справедливій тезі схожість між Християнством і Зороастризмом закінчується. Зороастризм нічого не говорить про викупну жертву Бога для спасіння людини; про те, що людство без допомоги Бога не може само успішно проти­стояти Злу - усім тим Анхра-Майнью і девам. Інакше кажучи, в Зороастризмі нема місця для такої Божественної Особи Святої Трійці, як Ісус Христос.

Натомість Зороастризм наділяє земну смертну людину рисами духовного і фізичного геройства, за допомогою яких вона нібито сама (або у спілці з іншими подібними героїчними постатями) може подолати Зло. Антропологія Зороастризму будується на винят-ковости індивідуальних чеснот; наче своїм способом життя, а не тільки сповненням молитов і обрядів, людина робить вибір на користь Добра і тим самим наближає себе до Бога. Покладання на здібносте, таланти й власні сили людини - одна з головних тем в «Авесті». Тоді як у святих Євангеліях та інших книгах Нового Заповіту Біблії багато разів остерігається: не надіятися на свої сили, якщо нема молитовного звертання до Господа про допомогу.

Добра думка, добре слово, добра справа - така тріада засобів, якими, згідно з Зороастризмом, людина повинна прямувати у житті. Чудові слова, під якими міг би підписатися також і християнин! Проте у Зороастризмі добрі думки, слова і діла трактуються як достатні категорії, тоді як у Християнстві вони є плодами віри і без неї не мають значення у справі спасіння. «Яка користь,- запитує св. апостол Яків,- коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра? Віра, коли діл немає,- мертва в собі!» (Соборне послання св. апостола Якова, 2: 14, 17).

Зороастризм заохочував нагромадження багатства, тоді як Християнство каже: «Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти» (Євангелія від св. апостола Луки, 18: 25). Зороастризм не відав духовного под­вижництва, аскетичного самообмеження, тоді як Християнство утверджувалося й поширювалося ціною жертв мучеників, пустельників, монахів і монахинь, які добровільно взяли на себе несення хреста задля перемоги над Злом і гріхом.

Це лише кілька відмінних рис Зороастризму від Християнства, але й вони промовляють про ті очевидні й величезні переваги, які має Християнство перед усіма іншими віруваннями, поши­реними у світі.

Запитання

1. Розкажіть про історію появи і п'ять прикметних ознак іранської релігії Зороастризму.

2. Який зміст «Авести» - священної книги Зороастризму?

3. Яка відмінність у трактуванні Добра і Зла у Біблії й «Авесті»?

4. Яка відмінність доброчесної людини в Зороастризмі і Християнстві?

КОНФУЦІЯНСТВО

Китай, або країна Сінь (чи Хінь), - особливий терен людської цивілізації. Китайці — найчисленніша (понадмільярдова) нація світу. Вони створили ще в глибокій давнині до нашої ери вельми оригінальну мову, писемність, особливо — культуру, не схожу з іншими стародавніми культурами у світі. При всіх своїх відмін­ностях від решти народів Землі китайці не становлять винятку в одному: у вірі в те, що Всесвіт створив Вищий Розум - Бог; що Він управляє ним мудро, любляче і всепроникливо; що людина є особливим творінням Бога, бо в неї Бог вклав частину Свого образу.

Ці загальні положення віри конкретизувалися в Китаї згідно зі способами мислення і рівнями культури людности в різні періоди багатотисячолітньої історії країни. Китай у минулому - це різно­племінна нація жовтої раси. До об'єднання в одну державу під владою імператора у племенах і регіональних китайських царствах розквітала мерзенність багатобожжя й ідолопоклоніння. Але в середині першого тисячоліття до нашої ери в царстві Лу жив мудрець Кунцзи (551-479), який дістав ім'я Конфуція. Він уніфікував і реформував численні регіональні вірування в одну філософічну і морально-етичну систему, яка набула ознак своєрідного символу віри, тобто перетворилася в національну релігію китайців, а також частково (і в пізніші віки) - в'єтнамців, корейців і японців. Ця сис­тема дістала назву від імені свого засновника - Конфуціянства.

Каноном Конфуціянства є книга «Бесіди й міркування». Це збірка розмов Конфуція зі своїми учнями у приватній школі, яку він заснував. Конфуцій був дуже здібною від природи людиною, надзвичайно спостережливою щодо явищ природи, суспільних відносин і психології людини. Він походив із знатного роду і одержав дуже добру для свого часу освіту. Конфуцій не мав на меті створити релігію, а лише підкреслити певний порядок речей у природі і у взаєминах між людьми. Для Конфуція Земля і все, що на ній відбувається,- це віддзеркалення недоступних для безпосереднього сприйняття дій Неба. Небо - не порожній простір, а величне вмістилище духів, де споконвіку діє певний закон. Це сповнена руху безкрайня безодня, яка керує усіма справами на Землі.

Космогонічні уявлення Конфуція, проте, куди менш конкретні, ніж земні. На землі все ближче, доступніше для сприйняття, роздумування й аналізу. Тому переважна частина Конфуцієвих «Бесід і міркувань» присвячена земним справам.

Найістотніша космічна енергія поступає на Землю до людини. Тому з поведінки людей можна багато цікавого почерпнути щодо особливостей Неба і всього того, чого воно хоче від людей, який порядок хоче бачити на Землі. Звідси Конфуцій виводить, що суспільна будова у вигляді держави бажана для Неба, відповідає його діям. Проте люди часто порушують установлений порядок, не знаходять собі належного місця і це призводить до різних збурень. Небо ставиться добре до людей і хоче, щоб їм було гаразд. Але кожний мусить знати своє місце, свою роль і триматися цього, сумлінно виконуючи належні обов'язки. Класичним вираженням суспільної доктрини Конфуціянства є такі слова самого Конфуція: «Цар повинен бути царем, підданий - підданим, батько - батьком, син - сином».

Добро на Землі чиниться через особливу субстанцію жень, яка притаманна частині людей і є небесного походження. Жень - особливий добрий дух, який приблизно можна перекласти як «благо­дать», «людяність», «гуманність». Жень, за Конфуцієм,- не абс­трактне поняття, а вищий закон, який повинен регулювати міжлюд-ські відносини від родини до цілої держави. Проте, на жаль, не кожна особа може вмістити в собі цього доброго женя, а тільки вибрані благородні люди - аристократи духу, еліта суспільства. Прості ж смертні не у змозі досягти цього. Вони є «сяо жень» — дрібненькі людці. Певна річ, добре, справедливо й гуманно управляти суспіль­ством можуть тільки ті благородні мужі, які мають у собі жень.

Зазначимо, що конфуціянське вчення про жень і про вибірковість людей, які ним володіють, теоретично схоже з ученням деяких християнських протестантських конфесій (наприклад, послідовників Жана Кальвіна) про наперед вибраність певних людей (ще до "їх народження) для спасіння й життя вічного в царстві Божім. Є низка й інших схожих положень у догматах нехристиянських релігій та Християнства. Це цікаве явище, яке треба вивчати, яке свідчить про існування спільних засадничих принципів духовности в різних релігіях. Проте це зовсім не значить, що з усіх релігій треба вибирати ті чи інші елементи і творити з них нову універсальну релігію. Справа в тому, що елементи правдивосте є у кожній релігії, але інші — фальшиві, мітичні - елементи часто затуманюють правдиві. Усією повнотою чистої правди про Бога володіє тільки одна релігія -релігія релігій - це Християнство.

Конфуціянське ж положення про жень теж не знайшло правдивого розвитку, бо воно було спрямоване послідовниками Конфуція на манівці - на обожнення постати китайського імператора, проголошення його «сином Неба», а його імператор­ського палацу - «храмом небесного спокою». Так кардинально розійшлися християнське положення про неперед визначеність людей для царства небесного (в цю категорію потрапляють не можновладці, а «вбогі духом», «плачущі і спраглі», «гнані за віру») і конфуціянське положення про щасливчиків - власників жень (в цю категорію зачисляються насамперед імператори, сильні світу цього, аристократи). Правда, Конфуціянство допускало, що й серед правлячої еліти можуть бути злі люди, але вони не зобов'язані поступатися місцем добрим, а тільки вчитися управляти добродій­но, на основі природного права, не накладаючи на народ ярма, і надмірно не оподатковувати його. Етична сторона Конфуціанства розроблена досить докладно і може й тепер бути прикладом високої моралі й педагогіки не тільки для Китаю, але й для решти країн світу. Послідовники Конфуція розвинули його учення про жень як про систему перевиховання злих людей, тобто про набуття благодатного жень засобом тренування волі й самовдосконалення. А один з послідовників Конфуція Мен-цзи, який жив у IV - III ст.ст. до нашої ери, вважав, що народ має право навіть скинути жорстокого правителя, який не має у своїй душі доброти жень. Загалом Конфуціянство після Конфуція розвивалося шляхом утвердження гуманного суспільства і справедливої держави, виховання в людях доброзичливости, поваги молодших до старших, сина й дочки до батька й матері тощо.

У 130 р. до нашої ери при імператорі У-ді Конфуціянство було проголошене офіційною державною релігією Китаю. Стає помітною тенденція перетворити Конфуціянство (до того часу лише філософічно-етичної системи) у символ віри — шляхом акцентування уваги на релігійно-містичних моментах учення Конфуція та його послідовників. Всіляко підкреслюється роль Неба як першоелемента і першопричини земного життя. Навчається, що імператор обізнаний з таємницями Неба і пра­вить Китаєм, як виконавець волі Неба. Конфуціянство тісніше змикається з державною владою і тим самим наражає себе на небезпеку пристосування своїх догматів до існуючої політичної системи. Хоч відокремлення Церкви від держави не завжди приносить обопільну користь і Церкві, і державі, проте значно більші проблеми кореняться у з'єднанні релігії з державою, особливо коли держава недемократична, тоталітарна і викорис-тнує релігію у своїх нечестивих діях.

У Китаї Конфуціянство проіснувало як державна релігія понад два тисячоліття - від 136 р. до нашої ери до 1911 р., коли Сіньхайська революція поклала край імператорській владі. Усі ці 20 ст. положення Конфуціанства про «небесне походження» імператорів та самої Китайської імперії як «піднебесної» дуже імпонувало можновладцям, ідейно гарантуючи й удосконалюючи їхню необмежену владу. Зрозуміла річ, серед імператорів були як гуманні люди, тобто носії женя у своїй душі, так і негуманні й неблагодатні правителі, позбавлені женя. Але Конфуціянство мусило захищати й благо­словляти всіх - і білих, і сірих, і відверто чорних. З іншого боку, імператори допомагали Конфуціянській релігії поборювати інші релігії, які виникали в Китаї або приходили ззовні, наприклад, Даосизм у другому тисячолітті нашої ери та Буддизм - у VII-VIII ст.ст. нашої ери.

Конфуціянство - це на сьогодні не історична, не мертва релігія. Вона все ще живе, але більше як данина традиції, як система вікових обрядів, як спосіб життя китайської родини, як морально-етичний закон, який велить шанувати ближнього, берегти спокій, розвивати гуманні відносини в суспільстві. Може, в науці добра, в практичному утвердженні в житті морально-етичної доктрини добродійства і полягає найбільша вартість цієї давньої релігії.

Запитання

1. Як філософсько-етичне учення Конфуція стало релігією Китаю?

2. Яка роль Неба і доброго духа «жень» в Конфуціянстві?

3. Чому релігія Конфуція обґрунтовувала Китайську імперію як «піднебесну»?

ДАОСИЗМ

Історія Даосизму, або Таоїзму, нагадує історію Конфуціянства. Спочатку це був напрям натуралістичної філософії, що виник на зламі IV і III ст.ст. до нашої ери. Але років через 500, десь у II ст. нашої ери, він набув канонічного статусу релігії. І в філософському, і в релігійному значеннях Даосизм є протилежним Конфуціянству, хоч і та й друга релігії стародавнього Китаю визнають існування Бога як першопричини усього сущого, усіх ідей і самого Всесвіту. Конфуціянство й Даосизм навчають, що все земне запроектоване і створене Богом. Але Конфуціянство робить співтворцем людину, наділяючи здатністю робити все добре тих, хто має в собі великий дар благодати під назвою жень.

Конфуціянство освячує й регламентує суворі порядки в суспіль­стві, поділ людей на благородних і неблагородних, наділяє імператора титулом «сина Неба». Даосизм критичніше дивиться на світ, на земний порядок речей, вважаючи, що в ньому є великі відхилення від планів і задумів Божих. Це й зумовило багатовікове суперництво Конфуціянства й Даосизму, підтримку або заперечення певними династіями китайських імператорів то однієї, то іншої релігії.

Даосизм виник близько 300 р. до нашої ери як філософське обгрунтування групою мудреців необхідности повернення заблудлої людини до свого першоджерела — природи. Основоположні прин­ципи цього вчення були викладені у двох збірках трактатів і притч, складених філософами Лао-цзи і Чжуан-цзи. Обидва збірники в метафоричній формі малюють сумну картину відірваности людини від природи і протилежні тенденції життя природи (яке є правильним і добрим) та життя людського суспільства (яке зійшло з правилького шляху і є злим). У необхідности виправити цю прикру неузгодже­ність і полягає пафос релігії Даосизму.

Китайський термін «дао» означає «шлях», а в ширшому розумінні - «шлях до істини». Носієм усього істинного Даосизм визнає природу - землю, воду, повітря, рослинний і тваринний світ. Природа є вмістилищем безтілесного «бога», який через вияв конкретних форм промовляє до людей і навчає їх, як треба жити. Це типова натуралістична філософія, властива не тільки Китаєві, а й багатьом філософським школам різних країн і різних періодів історії. Натуралістична філософія була дуже поширена, наприклад, серед французьких енциклопедистів, зокрема, вона знайшла свій вияв у творах Жана-Жака Руссо. Визначним натурфілософом Украї­ни був Григорій Сковорода, який зумів свій заклик жити у згоді з природою глибоко обґрунтувати за допомогою Християнської релігії.

Даосизм же являє собою войовничу, крайню натурфілософію. У другому з двох названих трактатів Даосизму - Чжуан-цзи - закликається взагалі залишити цивілізоване життя, забути про зобов'язання й проблеми, які накладає на людину життя в суспільстві, і зажити простим, мов трава, життям серед природи. Ніякої держави, ніякого організованого життя не треба; сама природа підкаже, як жити; умій тільки розумно спостерігати за нею і навчатися в неї. У своїх порадах цей трактат іде ще далі: він твердить про бажаність тотально знищити культуру. І хоч ці погляди не є основними у Даосизмі, все ж вони віками живили анархістські тендеції китайського селянства, а в XX ст. були застосовані під час започаткованої і веденої комуністичним диктатором Мао Цзедуном так званої «культурної» революції.

Отже, поняття «дао» спочатку трактувалося як шлях людини до природи. Але в II ст. нашої ери Даосизм стає релігією і «дао» набуває вже містичного значення; таємничої сили, яка робить земне й небесне життя цілісним, єднає людину з Космосом. Зерна анар­хізму, закладені в давніх трактатах даосистської філософії, дали свої плоди у вигляді повстання у 184 р. нашої ери так званих «жовтих пов'язок», які створили свою повстанську державу. Імператорська влада в Китаї розуміла, де коріниться зло. Вона ополчилася проти Даосизму. На цей період припадає гостре протистояння офіційного Конфуціянства і опального дисидентського Даосизму.

Спливали віки. Одна династія приходила після іншої - і ставлення до Даосизму змінилося. На початку V ст. Коу Цзяньчжи на основі першого трактату Даосизму - Лао-цзи - виробив цілу даоську теологію й одночасно обряд боговшанування. При династії імператорів Тан Даосизм підноситься до рівня державної релігії, а колись всесильне Конфуціянство відсовується на другий план. Збірник духовних притч Лао-цзи набуває статусу канонічної книги релігії Даосизму. Теологи, врахувавши незаперечний факт поширен­ня в Китаї з Індії релігії Буддизму, припиняють боротьбу проти нього і вводять до Даосизму ряд елементів, близьких до Буддизму; зокрема, учення про самопізнання, відмову від пристрастей і бажань, поступливість, пасивність і заперечення усякого насильства.

Саме поняття «дао» трактується як принцип духовного життя, на відміну від принципу матеріального - «ці». Зникає різкий контраст між людиною і природою, характерний для раннього Даосизму. Навпаки, людина розглядається як частина природи в суто біоло­гічному плані, а створюване нею середовище — житло, поселення, село, місто - це і є природа людини. Даосизм підносить культуру, мистецтво, людський талант і здібносте. При кількох імператорських династіях в Китаї було споруджено багато лаоських храмів, в яких читалися повчання Лао-цзи, супроводжувані співами й обрядами. Дао, в якому об'єднані реальний і позареальний світи, буття і небуття, вимагав від людей, згідно з Лао-цзи, гнучкої і лагідної поведінки, поступливосте й пошани до всіх; а від імператора і всіх начальників дао вимагав щонайменше втручатися в життя громад і окремих людей, відмовитися від розкоші та війн. Дао рекомендує володарям ощасливлювати простолюдця справедливими законами, добрими діями, переносити на землю принципи небесної гармонії.

Даоські храми ставали своєрідними школами, де навчали правильного життя для досягення довголіття. В лаоських храмах і школах служіння дао і різні духовні славни доповнювалися практичними заняттями з питань здорового способу життя. Даоське духовне середовище сформувало всесвітньовідому ки­тайську народну медицину, лікування травами, дієтичну китай­ську кухню і китайську гімнастику сповільнених фізичних і дихальних вправ. Пропаганда здоров'я і турбота про тіло, боротьба з хворобами і спроба подолати старість - все це набуло в Даосизмі форм культу, щільно переплетеного елементами знахарства, спіритизму.

У середні віки даоські жерці наполегливо шукали еліксиру безсмертя. У містах і селах прикриттям духовних пасторів Даосизму діяли маги і заклинателі. Розквітали різні осередки й школи алхіміків. Цілком закономірні турботи про духовне й фізичне здоров'я поступово переростали у свою протилежність. Надії на чудесні відкриття чародіїв та алхіміків не виправдовувалися, що підривало довір'я віруючих до Даосизму в цілому. З X ст. нашої ери Даосизм втратив підтримку державної влади. Імператор, придворні, чиновники й управителі знову повернулися до Конфуціянства — як зручнішої і вигіднішої для них релігії.

Даосизм справив помітний вплив на стародавню середньовічну китайську культуру. Велика китайська цивілізація, власне, дала поштовх для Конфуціянства й Даосизму - двох альтернативних філософій, які стали релігіями. Духовні основи цих релігій своєрідні, сильні, а головне — втілені в досконалі поетично-фольклорні форми. Вони підтримували віками в китайцях вогник віри у вічний Розум Творця. І Конфуціянство, і Даосизм не давали, проте, вірного шляху для пізнання цього Розуму. Але вони готували фунт для пізнання Бога через Христа, через Християнство, яке все більше шириться у цій величезній країні у наші дні.

Запитання

1. Як мінявся зміст «дао» від філософського до релігійного контексту?

2. Коли і чому Даосизм став з гнаної релігії державною?

3. Яких предметів навчали в школах при лаоських школах?

ЧАСТИНА III

Дата добавления: 2015-05-09