Вироку

Питання, які вирішуються судом при постановленні

При постановленні вироку суд повинен прийняти рішення з пи­тань, перелік яких визначає закон (ст. 324 КПК). Законодавче закріп­лення цього переліку питань сприяє виконанню судом усіх вимог, що пред'являються до вироку, та забезпечує чіткість формулювань і по­вноту рішень, які приймаються судом.

Першим суд обговорює питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний. Відповідаючи на це запитання, суду необхідно вирішити, було чи не було саме діяння, з приводу якого про­вадилось провадження у кримінальній справі. Якщо суд встановить, що діяння насправді не було — суд постановляє виправдувальний ви­рок. З'ясувавши, що подія, яка була предметом розслідування і судо­вого розгляду, дійсно відбулася, суд обговорює наступне питання.

При встановленні діяння суд має дати відповідь на питання: чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений. Для відповіді на дане запитання суд повинен вста­новити, чи розглядає кримінальний закон доведене в суді діяння як злочин і якою статтею КК цей злочин передбачений, оскільки кримі­нальна відповідальність може наставати лише у разі вчинення су­спільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.

Суд повинен дійти висновку про відсутність складу злочину в ді­янні, якщо воно не визнавалося злочином у момент його вчинення, якщо після його вчинення відповідальність за нього була усунута, а також коли діяння є адміністративним, дисциплінарним або іншим правопорушенням або в силу його малозначності (ч. 2 ст. 11 КК), а та­кож коли відсутні будь-які інші передбачені законом ознаки, необхід­ні для визнання діяння злочином. Визнавши, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, не є кримінально караним, тобто що в ньому відсутні ознаки складу злочину, суд постановляє виправ­дувальний вирок.

Чи винен підсудний у вчиненні цього злочину — це питання про його участь у вчиненні злочину, а також і питання про вид та форму вини.

Необхідно з'ясувати, чи є діяння результатом поведінки підсудно­го та чи містить таке діяння всі ознаки складу злочину. При цьому необхідно, щоб отримані докази без сумнівів підтверджували причет­ність підсудного до злочину. Оцінюючи докази про вчинення діяння підсудним, суд повинен виходити з того, що обвинувальний вирок не може бути заснований на припущеннях, і постановляється за умови, коли в ході судового слідства вина підсудного доведена, коли були пе­ревірені всі версії у справі, а суперечності, що мали місце, усунуті. Всі сумніви стосовно доведеності обвинувачення, якщо їх не вдалося усу­нути, тлумачаться на користь підсудного.

Якщо доведено, що діяння, передбачене Кримінальним кодексом як злочин, вчинив підсудний, суд повинен вирішити питання про можливість інкримінувати (поставити у вину) підсудному це діяння. Тому суд повинен позитивно відповісти на питання: що підсудний діяв умисно або з необережності; що під час вчинення злочину він міг усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними, тобто був осуд­ним або не був здатний повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) та керувати ними, тобто був обмежено осудний; що підсудний вчинив злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відпові­дальність; що відсутні обставини, які виключають вину і злочинність діяння в цілому (необхідна оборона, уявна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язаного з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи роз­криття діяльності організованої групи чи злочинної організації). В ін­шому випадку постановления обвинувального вироку виключається.

Відповідаючи на запитання про те, чи вчинив діяння підсудний, суд може встановити, що злочин вчинений іншою особою, або дійти висновку, що немає достатніх доказів, щоб можна було зробити кате­горичний висновок про вчинення злочину підсудним. Якщо суд пере­конаний у тому, що злочин був вчинений іншою особою, щодо обви­нуваченого необхідно ухвалити виправдувальний вирок. Коли дослі­джених судом доказів недостатньо для висновку про винність підсуд­ного, суд може направити справу на додаткове розслідування, а якщо вичерпані можливості для збирання доказів — ухвалити виправду­вальний вирок.

При позитивному вирішенні вказаних трьох питань суд перехо­дить до з'ясування питань про покарання, перше з яких — чи підля­гає підсудний покаранню за вчинений ним злочин. Суд має право не застосовувати покарання в передбачених законом випадках.

Якщо ж суд дійде висновку про необхідність призначення підсуд­ному покарання, він переходить до вирішення наступного питання: чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудно­го, і які саме. Обставини, що пом'якшують покарання, передбачені в ч. 1 ст. 66 КК. Перелік обставин, що обтяжують покарання (ч. 1 ст. 67 КК) є вичерпним і при призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті. Проте суд має право, залежно від характеру вчиненого зло­чину, деякі із зазначених обставин не визнати такими, що обтяжують покарання, за винятком обставин, зазначених у п.п. 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 2 ст. 67 КК, навівши мотиви свого рішення у вироку.

Далі суд переходить до вирішення питання: яка саме міра пока­рання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбу­вати. При призначенні виду і розміру покарання суд виходить із по­ложень кримінального закону про мету покарання, зокрема, з прави­ли про те, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене пока­рання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів; що воно може бути призначене у межах, встановлених у санкції Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин; відповідно до положень Загальної частини КК; з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. Призначаючи міру покарання, суд одночасно вирішує питання про те, чи підлягає вона відбуттю підсудним.

Далі суд переходить до розгляду питань, які значною мірою обу­мовлюються характером прийнятого судом рішення з попередніх основних шести питань, які визначають суть вироку. Так доля цивіль­ного позову залежить від характеру прийнятого судом рішення по суті пред'явленого обвинувачення, тому тільки після цього вирішуються питання, чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збит­ки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охоро­ни здоров'я на його стаціонарне лікування.

При постановленні обвинувального вироку суд, виходячи з доведе­ності підстав та розмірів позову, повністю або частково задовольняє його. При задоволенні цивільного позову суд у вироку може постано­вити про вжиття заходів щодо забезпечення позову, якщо таких за­ходів не було вжито раніше.

При постановленні виправдувального вироку у випадках, якщо не доказано, що мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, або що не доведена участь підсудного у вчиненні злочину, суд відмовляє в задоволенні цивільного позову. В першому випадку — відсутня підстава для позову, в другому — позов пред'явлений до не­належної особи, адже його участь у вчиненні злочину не доведена. При виправданні підсудного за відсутності в його діях складу злочину суд залишає позов без розгляду. При цьому можливо притягнення ви­правданого до цивільно-правової відповідальності, що вирішується в порядку цивільного судочинства.

Кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на стаціонарне ліку­вання особи, потерпілої від злочину, за винятком випадків заподіяння такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок про­тизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, стягу­ється судом при постановленні вироку за позовом закладу охорони здоров'я, органу Міністерства фінансів України або прокурора в по­рядку, передбаченому ст. 28 та ч.ч. 2,3 ст. 93 КПК.

Далі вирішується питання про долю майна, яке було описане для забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна. Майно, описане для забезпечення цивільного позову і можливої кон­фіскації майна, у разі відмови в задоволенні цивільного позову і незастосуванні конфіскації майна як додаткової міри покарання, поверта­ється власнику. Якщо для задоволення цивільного позову достатньо лише частини описаного майна, суд вирішує у вироку питання про звернення стягнення на майно для задоволення цивільного лозову і про повернення його решти власникам майна.

Наступне питання — що робити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шля­хом, вирішується відповідно до ст. 81 КПК,

Питання, на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі, суд вирішує з додержанням правил ст. 93 КПК.

При вирішенні питання, який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного до набрання вироком суду законної сили, суд має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи залиши­ти раніше обраний запобіжний захід, керуючись при цьому

правилами, передбаченими главою 13 КПК. В разі ухвалення виправду­вального вироку, при звільненні підсудного від покарання або від відбуття покарання, а також при засудженні до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, суд, якщо підсудний знаходиться під вартою, повинен звільнити його з-під варти в залі судового засі­дання. 342 КПК).

Вирішуючи, чи слід у випадках, передбачених ст. 96 КК, застосо­вувати до підсудного примусове лікування, необхідно враховувати, що примусове лікування може бути застосоване лише за наявності від­повідного висновку лікувальної установи (ч. 2 ст. 324 КПК).

У разі наявності реальної загрози його життю, здоров'ю, житлу чи майну — суд вирішує питання про застосування до підсудного заходів безпеки.

Коли підсудний обвинувачується у вчиненні кількох злочинів, суд вирішує питання, зазначені в п.п. 1-6 ч. 1 ст. 324 КПК, окремо щодо кожного злочину. Якщо у вчиненні злочину обвинувачується кілька осіб, суд вирішує питання, зазначені у ст. 324 КПК, окремо щодо кож­ного з підсудних.

Вказані питання повинні бути обговорені й вирішені саме в такій послідовності, адже саме при такому порядку забезпечується повнота і логічність прийнятого рішення.

144. Порядок постановлення та проголошення вироку.

Кримінально-процесуальне законодавство докладно регламентує порядок постановления вироку. Згідно зі ст. 322 КПК вирок постанов­ляється в окремому приміщенні — нарадчій кімнаті, в якій під час наради суддів можуть знаходитися лише судді, які входять до складу суду. Присутність у нарадчій кімнаті запасних судів або секретаря су­дового засідання та інших осіб не допускається. За загальним прави­лом судді не можуть залишати нарадчу кімнату до тих пір, поки вони не винесуть вирок чи інше рішення у справі. Проте, в тих випадках, коли постановления вироку потребує тривалого часу, закон допускає можливість перервати нараду для відпочинку з настанням нічного часу з виходом із нарадчої кімнати. В таких випадках суд ді не повинні спілкуватися зі сторонами, не вправі обговорювати з ким-небудь пи­тання, що стосуються постановления вироку, розголошувати мірку­вання, що висловлювались у нарадчій кімнаті.

Таємниця нарадчої кімнати — одна із важливіших умов, що забез­печують об'єктивність, незалежність, неупередженість і справедли­вість суду. Порушення таємниці нарадчої кімнати — істотне пору­шення кримінально-процесуального закону, яке призводить до скасу­вання вироку (п. 8 ч. 2 ст. 370 КПК).

Якщо кримінальна справа розглядалася судом колегіально, то по­становлению вироку передує нарада суддів. Головуючий зобов'язаний ставити на вирішення суддів питання в тій послідовності, в якій вони вказані в законі. При вирішенні кожного окремого питання ніхто з суддів не має права утримуватися від голосування, головуючий голо­сує останнім, щоб запобігти впливу на інших суддів. Всі питання ви­рішуються простою більшістю голосів (ст. 325 КПК).

Суддя, який має особливу думку при постановленні вироку, має право письмово викласти її в нарадчій кімнаті. Окрема думка відпо­відно до ст. 339 КПК приєднується до вироку, але в залі судового засідання не проголошується, вона може бути врахована у випадку оскар­ження вироку.

Складання вироку починається після вирішення всіх питань, і ви­кладається тією ж мовою, якою проводився судовий розгляд. Вирок може бути написаний як від руки, так і з використанням технічних засобів як головуючим, так і одним із суддів, який входить до складу суду-

Після виготовлення, вирок підписують усі судді, в тому числі І суд­дя, який залишився в меншості та має окрему думку.

Якщо необхідно, у виготовлений текст вироку можуть бути внесені будь-які зміни та доповнення, при цьому вони мають бути оговорені і посвідчені підписами всіх суддів, вносяться вони в нарадчій кімнаті до проголошення вироку. Не оговорені і не підписані суддями виправ­лення, що стосуються суттєвих обставин (наприклад, кваліфікації злочину, виду і розміру покарання, розміру задоволеного цивільного позову), є підставою для скасування вироку повністю або у відповід­ній частині.

Після проголошення вироку суд не вправі вносити до нього будь- які виправлення. Всі сумніви та неясності, що містяться у вироку, ви­рішуються в порядку вирішення питань, які пов'язані з виконанням вироку.

Проголошення являє собою завершальний акт постановления ви­року. Після підписання вироку судді повертаються до залу судового засідання, де головуючий або один із суддів проголошує вирок. Всі присутні в залі судового засідання, в тому числі і склад суду, заслухо­вують вирок стоячи.

Головуючий роз'яснює учасникам судового розгляду зміст вироку, строки і порядок його оскарження та право подати клопотання про по­милування (ч.ч. 1-3 ст. 341 КПК). При постановленні виправдуваль­ного вироку суд, крім того, зобов'язаний роз'яснити виправданому порядок відновлення його порушених прав (ст. 53-1 КПК).

Якщо підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після його проголошення перекладач зачитує вирок підсудному його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє (ч. 4 ст. 341 КПК).

При виправданні підсудного чи звільненні його від відбування по­карання або при засудженні його до покарання, не пов'язаного з по­збавленням волі, суд, якщо підсудний перебуває під вартою, негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ст. 342 КПК).

Після виконання всіх дій, пов'язаних з оголошенням вироку, голо­вуючий оголошує судове засідання закритим.

Копія вироку вручається засудженому або виправданому в 3-ден- ний строк після проголошення вироку. Якщо вирок складений мовою, якої не знає засуджений або виправданий, йому повинен бути вручений

¹ Якщо у справі буде принесена апеляція або касаційне подання, тоді з окремою думкою знайомляться судді вищестоящого суду. Як необхідно діяти в тих випадках, коли вирок ніким не був оскаржений, уданий час вирішити не можливо. Змінивши систему стадій, в яких відбувається перегляд судових рі­шень, законодавець не вніс необхідних змін у ст. 339 КПК, де вказано, що справа може бути направлена головуючому вищестоящого суду для вирішення питання про принесення протесту в порядку надзору, а за чинним законодав ством таке неможливо. Дане упущення може бути виправлено тільки шляхом

внесения змін до КІІК.

письмовий переклад вироку його рідною мовою або мовою, якою він володіє (ст. 344 КПК).

145. Вимоги, яким повинен відповідати вирок суду.

КПК визначає вимоги, яким повинен відповідати вирок суду, це законність, обґрунтованість (ст. 323) та мотивованість (ст.334).

Законність вироку — це вимога додержання норм кримінально- процесуального права під час розслідування, розгляду і вирішення справи, а також правильного застосування кримінального та інших матеріальних законів при вирішенні кримінальної справи.

Вирок має бути постановлений законним складом суду, мають бути дотримані процедурні правила не тільки при безпосередньому поста­новленні вироку, але й на попередніх етапах судового розгляду і в ході досудового розслідування, тобто законним може бути лише вирок, по­становлений при дотриманні процесуального закону протягом всього кримінального судочинства. Відповідність вироку матеріальному за­кону означає, що в ньому правильно вирішені питання про застосу­вання норм Загальної частини КК, дана правильна кваліфікація зло­чину, правильно визначено вид і розмір покарання. Якщо в справі було заявлено цивільний позов, у вироку повинні бути правильно за­стосовані норми цивільного (або трудового) права.

Обґрунтованість вироку — це повна відповідність викладених у ньому тверджень, висновків суду щодо фактичних обставин тому, що відбулося в реальності.

Обґрунтованість вироку означає, що висновки суду, викладені у вироку, відповідають фактичним обставинам справи, тобто тому, що мало місце в реальності. Про те, що висновки суду відповідають реаль­ним обставинам справи, можна переконатися на підставі доказів, на які посилається суд, доказів, які були досліджені в судовому слідстві, визнані належними, допустимими та достовірними, а сукупність та­ких доказів обґрунтовано визнана достатньою для переконливих ви­сновків щодо фактичних обставин.

Однак обґрунтованість різних висновків суду може мати свої спе­цифічні особливості. Твердження про факти в більшості випадків спи­раються на результати аналізу доказів. Таке ж обґрунтування необ­хідно для висновків про оцінку самих доказів. Якщо наведені у виро­ку докази підтверджують, що суду вдалося правильно встановити фактичні обставини справи, вирок можна визнати обґрунтованим. При відсутності достатніх доказів, за наявності сумнівів, які тлумачи­лись на користь обвинуваченого, обґрунтованим можна визнати ви­рок, в якому суд зробив висновки щодо фактичних обставин справи а додержанням зазначених правил. Наприклад, коли доведено, що саме підсудний заподіяв потерпілому ушкодження, від котрих останній по­мер, але є сумніви щодо наявності у підсудного умислу на вчинення вбивства, суд тлумачив такі сумніви на користь обвинуваченого і ви­знав, що злочин вчинено з необережності, вирок буде визнано обґрун­тованим.

Законність і обґрунтованість вироку нерозривно взаємопов'язані. Необгрунтований вирок є й незаконним, тому що кримінально-проце­суальний закон вимагає винесення тільки обґрунтованих рішень. Не­обґрунтованість будь-яких висновків суду у вироку буде порушенням кримінально-процесуального закону, а необґрунтованість при засто­суванні кримінально-правових норм одночасно порушує

матеріальний кримінальний закон. У той же час, якщо вирок є незаконним че­рез те, що судом допущені істотні порушення процесуальних норм, це також не дозволить визнати вирок обґрунтованим, адже ставить під сумнів всі результати судового дослідження.

Зовнішнім виразом обґрунтованості вироку є його мотивованість. «Мотивованість — це пояснення судом, в силу чого докази визнаються ним достовірними, належними до справи, допустимими, а їх сукуп­ність слугує достатньою підставою для тих чи інших висновків. Це та­кож пояснення того, чому суд відхиляє одні докази й приймає інші. Вмотивованість вироку вимагає письмового викладення в ньому ходу роздумів суд дів, який призвів до певних висновків, аналізу доказів та їх синтезу».

Основні вимоги до мотивування вироку вказані в ст. 334 КПК, згід­но з якою в обвинувальному вироку повинно бути докладно сформу­льоване обвинувачення, визнане судом доказаним, з вказівкою форми вини, мотиву вчинення злочину, обставин, що впливають на ступінь винуватості. Суд повинен навести докази, на яких базується висновок суду відносно кожного підсудного, з вказівкою мотивів, з яких суд відхиляє інші докази. Причому, суд повинен посилатися не тільки на джерела доказів, а саме на докази, тобто на зміст показань.

Деякі науковці окрім розглянутих, називають ще деякі вимоги — справедливість, істинність, переконливість вироку. Справедливим вважають вирок, в якому міра покарання обрана з урахуванням всіх необхідних чинників, тяжкості злочину, особистості засудженого, об­ставин, які пом'якшують та обтяжують покарання. Формально закон­ним може бути покарання, якщо воно не виходить за межі санкції від­повідної статті, а справедливим буде таке покарання, яке враховує всі необхідні обставини, відповідає також моральним уявленням про справедливість покарання.

Переконливість вироку вбачають у тому, що він викладений, моти­вований таким чином, що для громадськості очевидно, що суд пра­вильно вирішив справу, обрав покарання, на яке заслуговує засудже­ний. На наш погляд, переконливість вироку проявляється в його мотивованості, а справедливість у законності вироку.

146. Структура і зміст вироку.

Законом регламентовано структуру та зміст вироку. Вирок скла­дається з трьох частин: вступної, мотивувальної та резолютивної (ст. 332 КПК), вимоги до змісту яких містяться в ст.ст. 333, 334, 335 КПК.

Вступна частина викладається однаково у всіх видах вироків, зміст же мотивувальної і резолютивної частин залежить від того, який ухвалено вирок — виправдувальний чи обвинувальний.

Вступна частина містить дані, які індивідуалізують вирок. У ній за­значається, що вирок постановлено ім'ям України, потім фіксується місце і час постановления вироку; назва суду, який виносить вирок, склад суду» секретар судового засідання, учасники судового розгляду.

Далі наводяться дані про особу підсудного: прізвище, ім'я та по батькові, рік, місяць і день народження, місце народження і місце проживання, заняття (місце роботи чи навчання), освіта, сімейний стан (наявність утриманців), інші дані про особу підсудного, що ма­ють значення для справи (громадянство, участь у Великій Вітчизня­ній війні, інвалідність, наявність державних нагород, дані про непо­гашену чи незняту судимість).

Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатись на кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, за вчинення якого підсудного притягнуто до кримінальної відповідаль­ності, вказавши точну назву цього закону та відповідну його статтю, а також пункт і частину.

У вступній частині також відмічається, у відкритому чи закритому судовому засіданні розглянута справа.

Мотивувальна частина обвинувального вироку (ст. 334 КПК) по­винна містити формулювання обвинувачення (опис злочинних дій), визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчи­нення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. Ще раз зазначимо, що суд має право змінити обвинувачення, яким визнача­лися межі судового розгляду на менш тяжке і таке, що не відрізняєть­ся істотно за фактичними обставинами. Саме в мотивувальній частині вироку суд викладає доводи щодо необхідності зміни обвинувачення.

У цій частині вироку наводять також обставини, які визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину та докази, на яких ґрунтуються висновки суду щодо кожного підсудного (тобто коротко викладається зміст показань підсудних, свідків, потерпілих, висновків експертів, факти, які встановлені за допомогою речових доказів та документів), з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинува­чення; у разі визнання частини обвинувачення необґрунтованою — підстави для цього.

Якщо у вчиненні злочину брали участь кілька осіб, обвинувачення слід формулювати таким чином, щоб була зрозуміла роль кожного із співучасників, форма його співучасті (організатор, підбурювач, пособ­ник, виконавець), які дії він вчинив, а також щоб були наведені обста­вини, що визначають ступінь винуватості кожного із співучасників. Якщо до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які визнаються винними в багатьох епізодах злочинної діяльності, фор­мулювання доведеного обвинувачення доцільно викладати не окремо щодо кожного з підсудних, а за епізодами злочинної діяльності, зазна­чаючи за кожним із них роль усіх співучасників.

При призначенні підсудному покарання суди повинні враховувати рекомендації постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання». Визначаючи тяжкість вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 УК), а також із особливостей конкретного злочину і обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльнос­ті, роль кожного із співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали.

Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність

незнятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей, осіб похилого віку), Його матеріальний стан тощо.

Суд зобов'язаний також мотивувати призначення покарання у ви­гляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передба­чає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання більш м'якого, ніж передбачено законом (ст. 69 КК); звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.

Якщо відповідно до ст. 96 КК суд визнав за необхідне застосувати до підсудного примусове лікування, в мотивувальній частині вироку зазначаються мотиви такого рішення.

Пленум Верховного Суду України роз'яснив судам, що призначен­ня основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, або непризначення обов'язкового додаткового покарання (ст. 69 КК) може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно зни­жують ступінь тяжкості вчиненого особливо тяжкого, тяжкого злочи­нів або злочину середньої тяжкості, з урахуванням особи винного.

У кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній час­тині вироку зазначити, які саме обставини або дані про особу підсуд­ного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчине­ного злочину і впливають на пом'якшення покарання, а в резолютив­ній — послатися на ч. 1 ст. 69 КК. При цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими керувалась особа при вчиненні зло­чину, а її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчинен­ня злочинних дій.

Покарання, призначене судом із застосуванням ст. 69 КК, не може бути нижчим за мінімальну межу відповідного виду покарання, вста­новлену у Загальній частині КК, тобто меншим, ніж один рік позбав­лення чи обмеження волі, шість місяців виправних робіт, один місяць арешту тощо.

З підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК, суд може не призначити до­даткового покарання, передбаченого санкцією статті Особливої части­ни КК, як обов'язкове.

У мотивувальній частині обвинувального вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випадках, перед­бачених ч. З ст. 29 УПК (ст. 334 КПК).

Мотивувальна частина виправдувального вироку має містити фор­мулювання обвинувачення, яке визнане судом недоведеним, аналіз доказів, на яких ґрунтуються висновки суду, що спростовують обви­нувачення (показання підсудного; потерпілого; свідків; дані протоко­лів слідчих дій; зміст документів) із зазначенням мотивів, з яких суд визнав достовірними одні докази і відкинув інші. Не допускається включення у вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинува­тість виправданого.

Резолютивна частина вироку (ст. 355 КПК) являє собою формулю­вання юридично значущих висновків, до яких прийшов суд у резуль­таті розгляду конкретної кримінальної справи.

Однією з важливіших умов, що забезпечують законність вироку, є повна узгодженість його резолютивної частини із вступною і особливо з мотивувальною, із якої резолютивна частина повинна органічно ви­ходити.

Резолютивна частина вироку повинна бути досить стислою та яс­ною, формулювання повинні відповідати закону, щоб у процесі вико­нання вироку не виникало ніяких сумнівів відносно сутності винесе­ного судом рішення.

У резолютивній частині обвинувального вироку згідно зі ст. 335 КПК мають бути вказані: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким він визнається винуватим; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, які визнані судом доказаними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбування покарання; якщо суд звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням, повинен бути визначений строк випро­бування; якщо суд звільнив неповнолітнього від покарання і застосу­вав примусові заходи виховного характеру, то мають бути вказані конкретні заходи, передбачені ч. 2 ст. 105 КК; вирішення цивільного позову; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про за­рахування попереднього ув'язнення в строк покарання; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили; вказівка про порядок і строк оскарження вироку. Якщо підсудному було пред'­явлено кілька обвинувачень і деякі з них не були доведені, то у резо­лютивній частині вироку повинно бути зазначено, за якими підсудний виправданий, а за якими — засуджений. Якщо підсудний визнається винуватим, але звільняється від відбування покарання, суд зазначає про це в резолютивній чистині вироку.

У резолютивній частині вироку повинен бути вказаний закон, за яким підсудний визнається винуватим. Деякі автори рекомендують у цій частині вироку вказувати не тільки статтю КК, а й давати форму­лювання обвинувачення, тобто називати конкретно злочин, у вчинен­ні якого визнається винуватим підсудний, наприклад: «Д. визнати винуватим у вчиненні грабежу, поєднаного з насильством, яке не є не­безпечним для життя та здоров'я, а також вчиненому за попередньою змовою з іншими особами, які засуджені у даній справі». Такі реко­мендації доцільні, тому що стисле формулювання обвинувачення ро­бить резолютивну частину більш конкретною.

У резолютивній частині вироку повинна бути конкретно визначена міра покарання, щоб при виконанні вироку не виникало ніяких сум­нівів відносно виду або розміру покарання, призначеного судом. Якщо призначається покарання більш м'яке, ніж передбачає закон заданий злочин, у резолютивній частині необхідно посилання на ст. 69 КК.

Якщо підсудного засуджено за вчинення кількох злочинів, то суд призначає покарання, основне та додаткове, за кожний злочин, а по­тім згідно з правилами, зазначеними в ст. 70 КК, з посиланням на цю статтю призначає покарання за сукупністю злочинів. При цьому суд повинен зазначити принцип, який був застосований — поглинення менш суворого покарання більш суворим; повного або часткового складання покарань.

Якщо підсудний вчинив злочин, в якому суд визнає його винним, до повного відбування покарання за попереднім вироком, суд до по­карання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком, керую­чись ст. 71 КК.

Стаття 335 КПК передбачає, що якщо частина обвинувачення не знайшла свого підтвердження в судовому засіданні, то підсудний у цій частині має бути виправданий, але таким чином не завжди можливо сформулювати рішення суду при визнанні частини обвинувачення та­кою, що не підтвердилася. Якщо підсудний обвинувачується у вчи­ненні кількох злочинів, передбачених різними статтями КК і обвину­вачення у вчиненні деяких з них не підтвердилися, суд, навівши необ­хідні аргументи в мотивувальній частині, в резолютивній частині вка­зує на виправдання підсудного за цими статтями. У випадках, коли кілька епізодів злочинної діяльності кваліфіковані за однією статтею (наприклад, декілька крадіжок — за ч. 2 ст. 185 КК) і частину епізодів суд визнав недоведеними, то в мотивувальній частині суд обґрунтовує своє рішення про виключення з обвинувачення тих епізодів, які суд визнав недоведеними, а в резолютивній частині така зміна обвинува­чення не знаходить свого відображення. Якщо підсудний вчинив один злочин, який був помилково кваліфікований за двома статтями КК, то суд у мотивувальній частині вказує на необхідність виключити з обви­нувачення помилково застосовану статтю. В резолютивній частині в такому випадку суд вказує, що підсудний визнається винним за од­нією статтею.

При постановленні обвинувального вироку суд повинен вирішити цивільний позов по суті, при цьому суд керується нормами цивільно­го або трудового законодавства, якщо матеріальна шкода була заподі­яна підсудним у зв'язку з виконанням трудових обов'язків. Підстави для задоволення позову повністю чи частково або для відмови в позові суд наводить у мотивувальній частині, а в резолютивній має бути сформульоване конкретне рішення, яка сума і з кого має бути стягну­та. Якщо потерпілий знаходився на стаціонарному лікуванні, суд згідно зі ст. 93-1 КПК вирішує питання про відшкодування витрат на його стаціонарне лікування.

Питання про речові докази суд вирішує згідно зі ст. 81 КПК, а пи­тання про судові витрати відповідно до ст.ст. 91-93 КПК.

Відповідно до ст. 343 КПК, застосовуючи до підсудного ту або іншу міру покарання, суд повинен у резолютивній частині вироку виріши­ти питання про запобіжний захід до набрання вироком законної сили. При звільненні підсудного від відбуття покарання, а також при засу­дженні до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, суд, якщо підсудний знаходиться під вартою, повинен звільнити його з-під вар­ти в залі судового засідання (ст. 342 КПК).

Завершується резолютивна частина вироку вказівкою на порядок і строки принесення на вирок апеляцій, а, якщо справа по першій ін­станції розглядалась апеляційним судом — касаційних скарг та по­дань.

У резолютивній частині виправдувального вироку зазначається прізвище, ім'я та по батькові виправданого, вказується, що підсудний у пред'явленому обвинуваченні визнаний невинуватим і судом ви­правданий; вказується про скасування запобіжного заходу, про скасу­вання заходів до забезпечення цивільного позову і можливої конфіс­кації майна, про речові докази, судові витрати і про порядок та строк оскарження вироку.

Дата добавления: 2015-05-07