Національно-духовне оновлення (з 1987). 2 страница

людяності, добру..."

"Шістдесятники" представлені письменниками Л. Костенко, В. Симо-ненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифікація, а у сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, сам видав літературних джерел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза "Хроніка опору", "Із заповідника ім. Берія", твір Є. Сверстюка "Собор у риштованні", М. Осадчого "Більмо", твори І. Ка-линця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів, спрямовані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

На зламі 60—70-х років, в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокрема, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етнографа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара, художників А. Горську, Л. Се-микіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У доробку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до "Козацького циклу", але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України.

В 50—80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуся, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського), балети (автори — М. Скорульський, В. Нахабін, А. Свеш-ніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себеЛ. Ревуцький, М. Веріковсь* кий, Ф. Козицький, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, А. Филипенко, А. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. По-номаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших.

В 70—80-х роках відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала як наслідок офіційної культури. Підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, західного способу життя і мислення.

У процесі відродження української культури гідну роль відіграють "шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов'язку митця перед народом (роман у віршах "Маруся Чурай"), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації ("Чорнобильська мадонна"),

62.Україна культура радянської доби. Придушення національно-визвольного руху у західних областях України супроводжувалося розгромом греко-католицької церкви. Практично всі уніатські парафії на початку 50-х років були ліквідовані, а їх храми й монастирі передані Російській православній церкві (РПЦ). Уніатських священиків змусили перейти у православ'я, а тих, хто не піддався тиску, позбавили парафій і вислали в Сибір. Боротьба компартійно-радянського режиму з греко- католицькою церквою мала на меті винищення одного з найбільш стійких чинників національної самобутності західноукраїнського населення.

Політична лібералізація створила у церковному житті нову ситуацію. З осені 1955 р. в західні області почали повертатися репресовані священики. Населення оточило їх увагою і турботою. Лунали щораз наполегливіші вимоги відновити діяльність греко-католицької церкви. Вони мотивувалися тим, що ліквідація унії здійснювалася адміністративними, насильницькими методами, а тепер треба відновлювати законність.

У зв'язку з цим першим на сполох забило керівництво РПЦ. У липні 1956 р. Синод розглянув питання «про зміцнення православ'я у возз'єднаних з уніатством парафіях». Було ухвалено ретельно стежити за тим, щоб не поширювалася шкідлива для православ'я пропаганда. Через півроку у Києві відбулася нарада керівників православних єпархій західних областей. У поданих патріарху Олексію пропозиціях було запропоновано вжити заходи, спрямовані на «ліквідацію уніатської спадщини». РПЦ сподівалася досягти цього за допомогою державної влади.

Особливою увагою КДБ оточив тих, хто мав контакти з пастирем греко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим, який перебував на поселенні у Красноярському краї. Він давно відбув строк ув'язнення, однак власті продовжували тримати його подалі від України. Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов писав у ЦК КПРС: «У зв'язку з очікуваним поверненням Сліпого церковна обстановка неминуче може ускладнитися».

Незабаром після цього тиск держави на греко-католицьку церкву перейшов у широкий наступ проти релігії взагалі. На пленумі ЦК КПРС у листопаді 1958 р. М. Хрущов ошелешив радянських людей одразу трьома ініціативами: про припинення виконання шостого п'ятирічного плану (1956—1960 рр.) і перехід з 1959 р. до виконання семирічного плану «побудови комуністичного суспільства»; про реформу школи; про зміну партійної тактики щодо релігії та церкви. Оскільки церква заважала «побудові комунізму», компартійно-радянська олігархія на чолі з Хрущовим організувала генеральний наступ на релігійні почуття віруючих і на всі церкви, не виключаючи РПЦ.

Серед діючих і закритих церков було чимало пам'ятників архітектури. М. Хрущов оголосив будь-які витрати на реставраційні роботи марнотратством і розбазарюванням народних коштів. Після цієї заяви (в січні 1961 р.) керівники України організували «коригування списку пам'ятників архітектури», щоб можна було на законній підставі виключити з державного обліку церковні будівлі. За 1961—1963 рр. з обліку було знято 740 пам'ятників, переважна більшість яких мала культове походження. До цього списку потрапили Миколаївська церква у селищі Локачі Волинської області (1609 р.), костьол у селі Зіньків Хмельницької області (1450 р.), Успенська церква у Рахові на Закарпатті (XVIII ст.) та ін.

Прагнучи замінити релігію вірою в світле комуністичне майбутнє, компартійно-радянська держава витрачала величезні кошти на антирелігійну агітацію і пропаганду. У партійних комітетах почали утворюватися ради з питань атеїстичного виховання населення, у вищих навчальних закладах засновувалися кафедри «наукового атеїзму».

Антирелігійна кампанія М. Хрущова могла здобути зовнішні «успіхи», які вимірювались кількістю зруйнованих храмів. Проте вона не торкнулася душі народу. Це засвідчували дані про додержання населенням релігійної обрядовості, які ретельно збиралися в апараті Ради у справах РПЦ. Па початку 60-х років у Гадяцькому районі на Полтавщині ховали за релігійним обрядом 58 відсотків померлих і хрестили 84 відсотки новонароджених. В Опішнянському районі цієї області ховали із священиком 77 відсотків померлих і хрестили 89 відсотків новонароджених. У західних областях хрестили новонароджених, вінчалися в церкві і ховали померлих із священиком майже всі, за винятком одиниць.

Політична лібералізація сприяла появі покоління шестидесятників — людей, які намагалися оновити радянський лад засобами реформ. Ці люди у своїй практичній діяльності постійно штовхали режим до більш рішучої десталінізації, відстоювали верховенство закону в державі, пропагували загальнолюдські цінності. На першому плані у шестидесятників України були національні проблеми — утвердження пріоритету рідної мови, популяризація здобутків української культури в народі, використання досягнень вітчизняної історіографії у справі духовного відродження нації, вивільнення національно-культурного процесу від обіймів «соціалістичного реалізму», який його омертвляв.

Невелика частка шестидесятників відмовилася від співробітництва з компартійно-радянським режимом у будь-якій формі і започаткувала рух, названий дисидентським. Дисиденти не відмовлялися від підпільних форм боротьби, але віддавали перевагу легальним формам. Можливість висловлення опозиційних настроїв у легальних формах з'явилася після лібералізації політичного режиму. В сталінські часи дисидентський рух був неможливим.

Розвиток народної освіти став важливим проявом духовного відродження нації. Здійснена М. Хрущовим освітня реформа позитивно залинула на весь національно-культурний процес, незважаючи на спроби держави прискорити русифікацію школи. В українських школах продовжувала навчатися основна частина учнівського контингенту.

Друга половина 50-х і перша половина 60-х років — це період стрімкого злету української науки, особливо в її академічних формах. Створення десятків нових установ, які швидко виходили на європейський і світовий рівень, істотно збагатило інтелектуальний потенціал нації, сприяло підвищенню авторитету української науки.

У національно-культурному житті особливе місце належало українській літературі та мистецтву. Послаблення ідеологічного пресингу викликало посилену творчу активність багатьох представників старшого покоління, особливо молоді. Лише формально дотримуючись обов'язкових канонів «соціалістичного реалізму», вони у своїх творах виступали проти пропаганди класової ненависті, звеличували загальнолюдські цінності, ганьбили сталінську практику та сталінську спадщину. Письменники і митці зайняли більш рішучу позицію у підвищенні соціального статусу української мови, боротьбі з русифікаторською політикою властей в сфері культурного життя.

63.Українська державністьяк передумови піднесення української національної культури Національно-культурне піднесення 1920-х рр. в Україні як передумова розбудови освіти і науки

Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Українського ренесансу? Передусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдяки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від Першої світової війни, коли й починає, власне, свій лік XX ст. Перетікаюча, динамічна епоха потребувала пових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препарування, "розтину", перегрупування.

Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросій-ська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язаний віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні реалії — хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші нореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).

У січні — квітні 1919 р. було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у ВНЗ. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому па допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 р. в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.

На західних землях етап освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середпіх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Україпських вчителів замінювали польськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звапі утраквістичні школи, де половину предметів викладали польською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не можливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 р. називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 р. перемагає українська.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 р. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таємний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим навчальним закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 р. митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Иосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 р. почав функціонувати Український вільний університет у Празі (після Другої світової війни переведений до Мюнхена). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебра-дах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.

Перед революцією 1917 р. діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних — таких, як типографії С. Кульжсика, М. Корчака-Новицького, І. Куш-нірьова та К.Фесспка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль друкарської справи та іп. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видапня з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НБПу справи поліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встановлена, надзвичайно обмежувала книгодрукування як, певною мірою, естетичне мистецтво, воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті рр. була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.

64.Світогляд сучасної української людини і проблеми сучасного розвитку укр. нації

Через низку об’єктивних і суб’єктивних причин проблема сучасної національної ідеї України ще не

достатньо розв’язана. Тим часом з процесом формування української національної ідеї сьогодні пов’язаніпроблеми як існування незалежної української нації, так і подальшого розвитку суверенної українськоїдержави.

Як відомо, національна ідея виникає тоді, коли нація як її суб’єкт у своєму духовному та культурномурозвитку досягає певного рівня усвідомлення своєї унікальної окремішності серед інших націй і народівсвіту, необхідності духовного й соціально – політичного самозабезпечення за умов рівноправного спілку-вання з ними. Вона визріває в глибинних пластах народного духу, національної культури, отримує теоре-тичну й загальнокультурну визначеність зусиллями духовної еліти нації, знаходить своє практичне вті-лення через механізми освіти та виховання, засоби масового інформування та культури, систему пропаганди тощо

Отже, національна ідея – це система цінностей нації, яка має для неї більш універсальний зміст, ніж національні інтереси. Одна справа – захищати свій національний інтерес, інша – мати ідею, звернену до світового співтовариства. Іншими словами, інтерес – це те, що ми бажаємо для себе, ідея – те, що вважає-мо важливим, істотним для усіх.

Своє раціональне оформлення національна ідея одержує в складі особливого знання – філософського,яке стало найважливішою частиною духовної історії європейських народів. Саме останнім властиво самовизначатися, відрізняти себе від інших народів не тільки за вірою, але, насамперед, за ідеєю, ідентифікувати.

Національна ідея як продукт суспільної свідомості формується в масі народу, інтегруючи в собі само-усвідомлення всіх, хто до нього належить, і випливаючи із того, що було, і того, що є в житті кожної людини та народу в цілому, з проекцією на майбутнє. Таким чином, субстратом, на якому формується національна ідея, є народ [1, с. 11]. Головною спрямованістю національної ідеї є перетворення народу у націю, а відтак – введення цього народу у історію, подолання природної замкненості його життя і від’ємності від світового загалу [5, с. 195], а також об’єднання усіх етносів у націю.

На різних рівнях національної свідомості (державно-політичному, теоретичному, буденному) національна ідея має бути конституйованою і концептуально розробленою та інтеріоризованою.Національна ідея має стати світоглядним орієнтиром у системі освіти, виховання, у сфері соціалізації особи.

65.Укр культура в умовах глобалізації та проблеми її захищеності. Актуальність даної теми визначається передусім тим, що глобалізаційні процеси, які охопили увесь всесвіт, поставили багато нових проблем. Ми маємо справу з футурошоком – соціальним процесом, що призвів до розриву минулого та майбутнього, тобто майбутнє настає з великим прискоренням, і люди не встигають пристосуватися до перемін. По-перше, посилення соціальної колізії між неприйняттям минулого та його задумів і недовірою до майбутнього. По-друге,науково-технічний прогрес, який розширив до глобальних масштабів могутність народів, призвів до демонізму техніки. Демонізм техніки виступає основною причиною антропологічної катастрофи. Цей термін означає сумарний результат усіх негативних наслідків людської діяльності у сфері оволодіння природою і суспільним розвитком. Необмежений прогрес споживання матеріальних благ веде людей врешті-решт до споживання самих себе, оскільки культ матеріально споживацьких цінностей збочує духовний ріст особистості, його людські якості та людські цінності, він зумовлює екзистенціальну катастрофу втрати сенсу життя, зростання кількості самогубств, наркоманії тощо. Таким чином, глобалізаційні процеси, які відбуваються в усьому світі, призвели до загрози існування людства. Тому на перший план виходить нова сила – універсалізація культури як духовно- практичне опанування і природи, і історії. Це має особливе значення щодо оволо-діння національними культурами. Таким чином, в умовах глобалізації, яка веде до антропологічної катастрофи,головною рятівною силою постає культура в її національному вимірі. Репрезентація української культури крізь її головні архетипи: етичну цінність вільної особистості, кордоцентризм, архетип слова надає змогу дослідити наскрізні ідеї української культури, що набули архетипічного значення та стали символами національного духу і виводять нас на світоглядні проблеми національного розвитку.

Дата добавления: 2015-05-09