Лекція 13. Культура Київської Русі 2 страница

Завдання для тестової перевірки знань студентів

1. Князь, при якому культура Київської Русі досягла найвищого
розквіту:

а) Володимир Великий;

б) Ярослав Мудрий;

в) Володимир Мономах.

2. Герой народного епосу, реальна історична особа:

а) Ілля Муромець;

б) Добриня Микитич;

в) Альоша Попович.

3. Правильно розташуйте прізвища:

а) відомий мандрівник, географ XI ст.;

б) давньоруський художник;

в) письменник-публіцист XI ст., перший митрополит з руських;

г) видатний літописець, батько вітчизняної історії;

д) співець, виконавець билин та переказів XI ст., якого згадує
автор «Слова о полку Ігоревім»;

є) скульптор, який зробив погруддя Я.Мудрого; є) автор опери «Ярослав Мудрий»; ж) автор драми «Ярослав Мудрий».

Іван Кочерга, М.М.Герасимов, Адам Бременський, Нестор, Гри­горій Майборода, Боян, Аліпій, Іларіон.

4. Правильно розташуйте дати:

а) заснування Києво-Печерського монастиря;.

б) побудова Софії Київської;

в) написання «Слова о полку Ігоревім»;

г) побудова Успенського собору Києво-Печерської лаври;

д) написання «Повісті минулих літ»;

є) побудова Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври; є) заснування міста Житомира;

ж) побудова церкви Василя в Овручі;

з) зруйнування Десятинної церкви;

и) запровадження на Русі християнства.

Лекція 13. Культура Київської Русі

1108 рік, 988 рік, 884 рік, 1051 рік, 1190 рік, 1037 рік, 1089 рік, 1240 рік, 1113 рік, 1187 рік.

Теми рефератів

і. Київська Русь - якісно новий етап у розвитку слов'янської культури.

2. Культура і релігія дохристиянської Русі.

3. Перша релігійна реформа Володимира, її значення.

4. Запровадження християнства і його вплив на розвиток куль­тури.

5. Культура Київської Русі та античність.

6. Культура Київської Русі і Візантія.

7. Матеріальна культура Київської Русі.

8. Визначні архітектурні пам'ятники Київської Русі.

9. Основні центри давньоруської культури.

10. Літописання і література Київської Русі.

11. Музична і співоча культура.

12. Усна народна творчість.

13. Монастирі - осередки культурного і духовного життя.

14. Визначні культурно-освітні діячі Київської Русі.

15. Виникнення слов'янської писемності.

16. Культура Київської Русі періоду феодального роздрібнення.

17. Культура Галицько-Волинського князівства.

18. Культурні зв'язки Київської Русі з сусідніми країнами.

19. Культурна спадщина Київської Русі і сучасність.

Лекція 14

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ДОБИ

(XIV - ПЕРША ПОЛОВИНА XVII ст.)

• Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури.

• Розвиток освіти і наукових знань.

• Братські школи.

• Меценатство.

• Україна і західноєвропейські культурні впливи.

• Полемічна література.

• Книгодрукування.

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об'єдна­лася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці нази­вали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це най­повніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі станови­ли 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським кня­зям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми ста­рину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали збе­регли свої володіння. Самі землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писали­ся законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до ук­раїнських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику за­конів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мо­ва існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і півден­ному (українському).

Лекція 14. Українська культура литовсько-польскоїдоби (XIV-XVII ст.)

Розширюється сфера застосування української мови. В 1556-1561 pp. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастаса Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга - величне творіння, унікальна пам'ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці.

За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов'янських рукописів. Текст на­писаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистець­кими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського Національної Академії наук України. З часу про­голошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопниць­ке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу пись­мову пам'ятку духовної культури і мови українського народу, при­вселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церк­ва. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толе­рантність щодо різних конфесій.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського ко­ролівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Ли­товській державі. І хоча й тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, об­меження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон - польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август - в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католиць­кого і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інте­реси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівню­валася в правах з польською та литовською. її вимоги були мінімаль­ними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60-70-х pp. XVI ст. ук­раїнська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ста­вило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягел-лонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королі­вською владою, гарантованими політичними свободами та станови­ми привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визна­ти його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави».

Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і ре­формація.

Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. В 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сер­бією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн.

Лекція 14. Українськакультуралитповсько-польскоїдоби (XIV-XVIIcm.)

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну че­рез тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поета­ми, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського куль­турного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому універси­теті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчився у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. -Герман Вілевич «рутенської нації з Києва». З XV ст. при університе­тах в Празі (заснований 7 квітня 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510-1560 pp. дістали освіту 352, а протягом XV-XVI ст. - 800 вихідців з України. У спис­ках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен урод­женців Дрогобича та 70 - із Самбора. При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навча­лися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лей­денському та інших університетах.

У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі ук­раїнці зустрічаються вже у 1498-1534 pp., у Кенігсбергу - від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в універ­ситетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII-XVIII ст., становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому уні­верситеті Альбертіна з кінця XVI ст. до кінця XVIII ст. навчалися 250 українських студентів¹.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвро­пейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак (близько 1450— 1494 pp.), більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім'ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. За тодішнім звичаєм Юрій обирає собі нове прізвище - Георгій Дрогобич

¹ Погпулъпицъкий Володимир. Інтелектуальні впливи Заходу на духовне життя української еліти в XVII-XVIII ст. // Київська старовина. - 2001. -№ 1. - С 6-7..

____________ Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

де Русіа, що означає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо зем­ля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.

Писемна біографія Юрія починається у 1469 p., коли прізвище юнака з'явилося у списках студентів Ягеллонського університету в Кракові. Як незаможний вступник він вніс лише один грош. Виявля­ючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Ю.Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчить­ся в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, зас­нованому в 1119 р.

Студент Джоржо де Леополі - Юрій (Георгій) з Дрогобича -ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філо­софії, стає професором. Протягом 1478-1482 pp. читав лекції з астро­номії в Болонському університеті, а в 1481-1482 pp. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють зван­ня доктора медицини - першому серед вихідців з України. Він пер­шим з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї.

Ю.Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої ук­раїнцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка по­точного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філо­софії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона на­лежить до найдавніших, «колискових» книг людства. Книга невели­ка, всього 10 непронумерованих аркушів формату 13x18,5 см, по 41 рядку тексту на сторінках.

Крім астрології, книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, в ній зроблено спробу визначити географічні координати Москви, Вільно (Вільню­са), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це є перші відомості про Україну в друкованому виданні. Дрогобич розрахував рух небесних світил і передбачив два сонячних затемнення з точністю до хвилини. Прогнозуючи небезпеку епідемій та пошестей в Італії, Ю.Дрогобич зауважує, що вона може мати значні наслідки, якщо «не буде належного

Лекція 14. Українська культура литовсько-польскої доби (XIV-XVII cm.)

забезпечення міст». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Відомо, що у 1488 р. Ю.Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мис­тецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вче­ний Міколай Копернік - автор вчення про геліоцентричну систему, тобто про те, що центром нашої планетної системи є Сонце - Геліос -а не Земля, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю.Дрого­бича, бо саме на цьому факультеті почав вчитися з осені 1491 р.

Ю.Дрогобича можна порівняти з великим землепроходцем Х.Колумбом. Колумб відкрив Америку, Ю.Дрогобич проклав для українців, всіх слов'ян піляхи в науку. Це - Колумб науки української, великий син України.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин) (1470-1517). Він походить з міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця територія тоді була заселена лемками. П.Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509).

П.Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плея­ди відомих латиномовних поетів Польщі. На думку польських істо­риків літератури. П.Русин становить цілу епоху в історії польсько-ла­тинської поезії. Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві. Характерно, що, перебуваючи за ме­жами України, П.Русин завжди підкреслював своє русинське поход­ження, пропагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, зве­личуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського (1513-1566), уродженця с Оріхівців Перемишлянсь-кої округи Руського воєводства. Він вчився в Краківському, Віденсь­кому, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього пошири­лася по всій Європі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літера­тури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543-1544), «Напучення польському королеві Си-гізмунду Августу» (1543 і 1548 pp.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив з Римом». С.Оріховський одним із перших серед представ­ників європейської політичної думки заперечив божественне поход­ження влади та держави, категорично висловився проти підпорядку­вання світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

С.Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали ук­раїнським Демосфеном і сучасним Цицероном. Особливо прославився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість вчених вважає саме С.Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри. С.Оріховський пишався своїм «рутенським» походженням і завжди підкреслював це у виступах.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько-польську добу більше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в ос­танній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні цен­три - міста Острог* і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. В Острозі, як писав сучасник, «православіє наше почало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показува­тися, книги друковані почали множитися».

З Острогом зв'язана діяльність великого українського патріота, активного захисника православ'я, київського воєводи Василя Кос­тянтиновича Острозького (1526-13.02.1608). Він вживав ім'я Костян­тин, мабуть, на знак пошани до свого батька, славетного полководця Костянтина Івановича Острозького - великого гетьмана литовського, переможця московських військ під Оршею (1514), мецената Києво-Печерської лаври. Панегіристи прямо писали, що ім'я Костянтин мало також засвідчити намір українського князя бути опікуном, оборон­цем і охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверд­жував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність та освіту - подібно до Кон­стантина-Кирила Філософа.

* Острог, тобто простір у вигляді гострого кута між двома річками на Во­лині, згадується літописцями з початку XI ст.

Лек ція 14. Українська культура литовсько-польскоїдоби (ХІУ-ХУІІст.)

Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «началь­ником у православ'ї», меценатом, культурним діячем. Польський ко­роль Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і біло­руського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належа­ло йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі -Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов'яно-греко-латинській школі вищого типу зі­брались кращі наукові сили України. В ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифмети­ка, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запере­ченням запевнень противників українства, що нібито на основі цер-ковно-слов'янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучасники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання велося трьома мовами: грецькою, латинською та українською (слов'янською), а ще «греко-слов'янською Акаде­мією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 років (1576-1636) в школі навчалося 500 осіб.

Складовими частинами Острозького освітнього осередку, поруч зі школою, стали гурток вчених-богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором школи був Герасим Данилович Смо-рицький (?—1594), син відомого своєю літературно-книжною пра­цею дяка-переписувача книг Данила зі Смотрича. Г.Смотрицького за­просив до Острога для підготовки до друку Біблії К. Острозький.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій (світське ім'я Максим) Смотрицький (1577-27.12.1633). Народився Мелетій у подільському селі Смотрич (нині смт. Дунаєвецького ра­йону Хмельницької області), в спадковому маєтку батька. Згодом Родина переїхала на Волинь, до Острога. Його вчителями були батько, ^а також один з найосвіченіших організаторів навчання в Острозькій Школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Лукаріс (народився 1572 p.), який після смерті Герасима став ректо­ром, а згодом, в 1601 р. - патріархом Олександрійським, а в 1621 р. -Константинопольським (повішений турками 27 липня 1638 p.).

Баркулабівський літопис (кінець XVI ст.) свідчить, що В.К.Ост-розький послав М.Смотрицького у Віденську академію для освоєн­ня філософських наук. Через декілька років він продовжує освіту в Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах і стає одним з найосвіченіших людей України.

Розквіт діяльності М.Смотрицького припадає на першу чверть XVII ст. Він був всебічно обдарованою людиною: педагог, перекла­дач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбіль­ше прославився М.Смотрицький як автор єдиного на той час посібни­ка з мови - «Грамматика словенския...», виданого у 1619 р. друкарнею Віденського братства в м. Єв'ю (тепер Вевіс, Литва). Його поява тісно пов'язана з культурно-національним рухом на українських та біло­руських землях кінця XVI - початку XVII ст. В основі цього руху було збереження культурних традицій, зокрема церковно­слов'янської мови як мови освіти, науки, літератури.

Запеклий єзуїт Петро Скарга (1536-1612) писав: «Є тільки дві мови - грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, окрім цих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богослов'я, логіка та інші вільні науки викладалися слов'янською мовою. Зі сло­в'янською мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній? На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення польською мовою. Завдяки слов'янській мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для навчання читанню, цим і обмежується їх наука. Звідси загальне неуцтво і хибність ду­мок»¹.

Мелегій Смотрицький довів життєвість слов'янської мови. Гра­матика, яку він написав, мала довге життя. Протягом кількох століть вона була основним підручником для українського, російського і білоруського народів. У 1648 і 1721 pp. її перевидавали в Росії. Вона

¹ Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. - К., 1993. -С 185.

Лекція 14. Українська культура литовсько-польскоїдоби (ХІУ-ХУПст.)

була перекладена на всі слов'янські мови. Нею користувалися у південнослов'янських країнах, а також у Молдавії та Румунії. Ми­хайло Ломоносов говорив про цю граматику як про «ворота своєї вченості». В Росії граматика М.Смотрицького стала основою філо­логічних знань аж до 1755 p., тобто до «Російської граматики» Ло­моносова, на яку справила значний вплив. Термінологією граматики М.Смотрицького й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, ударение, слог, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склонение, спряжение.

Національно-культурному піднесенню України кінця XVI - по­чатку XVII ст. сприяла не тільки діяльність окремих історичних діячів, князя К.К.Острозького, наприклад. Велика заслуга в цьому колективних органів - братств. Це - національно-релігійні та гро­мадсько-культурні організації, які почали виникати в кінці XVI ст. В умовах наступу Речі Посполитої на українські землі братства відстоювали права українського народу, стали на захист його віри, насаджували освіту, організовували і підтримували школи, готували письменників, філософів, риториків, учителів, оберігали пам'ятники історії, культури, цінні книги, літописи, допомагали бідним, удовам, сиротам, старим, піклувалися про нужденних членів братства, викуп­ляли бранців з татаро-турецької неволі, брали участь у похоронах братчиків. Братства існували на членські внески братчиків і доб­ровільні пожертвування православних шляхтичів, церковників і міщан. У братствах виявилась національна свідомість українського народу.

Одним з перших і найбільш організованих братств було Львівське ставропігійне братство (Успенське ставропігійне братство у Львові), яке організаційно оформилося протягом 1585-1586 pp. За правом ставропігії відбувалося звільнення братств східними патріархами з-під влади місцевих єпископів і взяття їх (братств) під патріарший догляд. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Значний внесок зробило Львівське братство у розквіт українсько­го шкільництва. Воно виступило засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. Хоча навчальні заклади існува­ли й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям.

Кордон М.В. -«Українська та зарубіжна культура»

Львівська братська школа мала елементи вищої освіти. В ній виклада­ли провідні українські вчені: Іван (чернече ім'я Іов) Матвійович Бо­рецький (7-12.03.1631), Памва Беринда (50-70-ті pp. XVI ст. - 1632 p.), Ставровецький Кирило Транквіліон (?-1646). Перші два і вчи­лись в ній. Ректор школи грек Арсеній склав підручник грецької та книжноукраїнської мови і віршознавства. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки - братство). Цей підручник служив всту­пом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифме­тики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.

Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброе приходить», а занедбання її викликає «не-ряд і все зло». Братські школи були загальнодоступними, в них навчалися на кошти братств сироти, діти вбогих батьків. Більш за­можні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. Хоч Львівська братська школа і називалася греко-слов'янською, але на­вчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до «українських студій», що визначало її національно-освітній характер. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої дава­ло змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури.

Педагогічні принципи братських шкіл ґрунтувалися на гума­ністичних засадах. Статут Львівської братської школи «Порядок шкільний» (1586), який було покладено в основу діяльності всіх братських шкіл, проголошував цінність людської особистості неза­лежно від походження чи багатства. На почесних перших лавах у школі рекомендувалося садовити найкращих учнів, - «навіть коли б вони були дуже вбогі». Обмежувалося застосування тілесних пока­рань. Повага до людської гідності, яка виховувалася у стінах братсь­ких шкіл, сприяла формуванню громадсько активної людини, здатної відстоювати загальнонародні інтереси, що й засвідчила Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

«Порядок шкільний» визначав роль вчителя у системі народної освіти. Він повинен був бути зразком високоморальної поведінки. Вчитель мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, несрамо-слов..., не прихильник єресі, а підмога благочестя». Виховувати учнів вчитель мав таким чином, щоб він «не залишався винен ні за одного (учня) Богу Вседержителеві і перед батьком їх, і йому самому». Для вчителя всі учні - і бідні, і багаті - повинні були бути рівними.

ЛекціяМ. Українська культура литовсько-полг>скої доби (XIV-XVIIcm.)

Після короткого періоду піднесення (кінець XVI - початок XVII ст.) Львівська братська школа поступово опустилася до рівня початкового шкільного закладу. Це зумовлювалося посиленням пе­реслідувань української культури польською адміністрацією та като­лицькою церквою.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луць­ку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчаль­ними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

В кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи*. Перша з них була створена в Ярославі (1575), де навчався Богдан Хмельницький, потім у Львові і Луцьку (1608), Києві (1615), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624), Ужгороді (1646), в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католициз­му, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Навчання в єзуїтських шко­лах тривало п'ять років і велося латинською мовою. Випускники цих шкіл вміли вести дискусії з протестантами і православними, привер­тали їх у лоно католицької церкви.

Дата добавления: 2015-05-09