КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Іконоборство
Натиск ісламу, постійна воєнна напруга, збідніння населення призвели у VII ст. до певної моральної деградації, «варваризації» суспільства. Цей період у культурі Візантії розпочався новою смутою — іконоборством, яке триватиме півтора століття. Поклоніння іконі має давню і складну історію. Рання церква не знала ікони у її сучасному догматичному значенні. Християнське мистецтво почалося з живопису катакомб, в яких таємно молилися перші християни. Він має символічний (сигнітивний) характер: у зображеннях виражалися певні думки про Ісуса Христа і церкву, сакраментальний досвід хрещення та євхаристії, а самих зображень Христа, святих, різних подій церковної історії не було. У мистецтві сигнітивного типу головним є не тема, а її вибір. Воно виражало не сутність Бога, а його спасительну місію. Саме катакомбний живопис зумовив виникнення нового, наскрізно християнського середньовічного мистецтва. Поява ікони пов'язана з розкриттям у церковній свідомості смислу Боголюдини: повноти Божества, яке присутнє у Христі тілесно. У Ньому Бог стає видимим. Тому і зображення Христа — плід людського мистецтва — стає не лише образом, але і новою духовною реальністю. Про поклоніння іконам у VII ст. свідчать безліч пам'яток. Вона писалася на дошці, на полотні. Христос та його страждання зображалися на одязі, в помешканнях, навіть у коморах. В результаті такого поклоніння максимально стерлася межа між поклонінням Богові та ідолові, а віра почала підмінятися марновірством. З'явився, наприклад, звичай освячувати від ікон речі. Ці та низка інших причин сприяли виникненню іконоборства. У цей час у Візантії сформувалася вичерпна теорія образу, зображення або ікони, яка стала ідеологічним фундаментом пізньовізантійського, а разом з тим давньогрузинського, давньослов'янського та навіть у деякій мірі західноєвропейського середньовічного мистецтва. Ця теорія об'єднувала основні сфери духовної культури Візантії — онтологію, гносеологію, релігію, літературу, етику. Противники ікон спиралися на біблійні ідеї про те, що Бог є Дух, якого не можна побачити, та на заповідь «Не роби собі ідола і ніякого зображення з того, що на небі вгорі, що на землі внизу і що у воді нижче землі, — не вклоняйся їм і не служи їм...» (Біблія; Вихід: гл. 20). При цьому образ та прообраз розглядалися як тотожні в усьому. Іконоборський собор 754 p., який не є канонічним, проголосив єдиним образом Христа євхаристичні дари — хліб і вино, перетворені у тіло та кров, закликавши зображати чесноти не в образах, а в собі. Більше як на сто років припинився розвиток сакрального образотворчого мистецтва. Паралельно ікони замінялися світським живописом: орнаментом, мисливськими сценами, зооморфними зображеннями тощо.
На захист ікон піднялося лише чернецтво, за що зазнало гонінь. Головним захисником ікон став видатний візантійський богослов, філософ і поет Іоанн Дамаскін (кін. VII ст.). Саме він (перший систе- матизатор християнської філософії) написав першу розгорнуту апологію релігійних зображень, яка містила докладну теорію образу. Іоанн зазначав, що образ — це подоба і парадигма, зображення чого-небудь. Причому підкреслювалася нетотожність образу і першообра-зу: схожість не є тотожність. Сутнісною рисою образу є подоба прототипу при обов'язковій наявності деяких розбіжностей. Образ — це не копія. Апологет ікон розкрив значення образу та його функції: образ показує приховану сутність прообразу; він є важливим засобом пізнання світу, його головна функція — гносеологічна (на думку отців церкви, знання відкривається людині не у поняттях, а в образах та символах). Якщо ця теорія викладена у платонівських категоріях, то її методологічною основою автор обрав філософію Арістотеля (хоча І. Дамаскін міг критикувати і Платона, і Арістотеля, оцінюючи їх з позиції свого релігійного досвіду). Це дозволило досліднику систематизувати образи, поділивши їх на шість видів: перший — природні образи, тобто такі, що виникли «з природи» (першим «природним» образом невидимого Бога є його Син); другий — творчий замисел Бога, тобто ідеальний прообраз світу в його історичному розвитку; третій — образ, створений Богом за взірцем, тобто образ людини, у якій розум, воля, дух подібні до Трійці; четвертий — зображення духовних об'єктів, які не мають форм, а можуть сприйматися чуттєво (тобто символи та алегорії); п'ятий — знакові образи, знамення; шостий — образи, які викликають згадку про минулі події, тобто дидактичні, вони бувають словесні і зорові; до цього виду образів І. Дамаскін відніс усі релігійні зображення, саме проти них виступали іконоборці. У цій класифікації розкривається сутність християнської онтології та гносеології.
Точка зору І. Дамаскіна однозначна: Бог невидимий і неописаний, тому його не можна зобразити (такого Бога забороняє зображати святе Письмо), але Бога, який втілився, реально прийняв людську плоть, жив серед людей, необхідно зображати. Така необхідність, на думку І. Дамаскіна, прямо зумовлюється функціями художнього зображення: дидактично-інформативною — ікони заміняють неосвіченим книги; комеморативною — образи нагадують події священної історії; декоративною — зображення прикрашають храми; естетичною — краса живописного зображення дає можливість глядачеві відчути духовну насолоду; анагогічною — ікона підносить розум від чуттєвого споглядання до духовного; харизма-тичною — прилучаючись до зображень святих і священних подій, віруючі й самі освячувалися; ікона є носієм благодаті, поклонним образом, а поклоніння — це знак смирення, що визнається найвищою християнською чеснотою. Сьомим (Нікейським) Вселенським собором 787 р. було підтверджено поклоніння іконі, яка бере свій початок від створеного Самим Ісусом Христом Свого «нерукотворного зображення» (відбиток обличчя Іісуса Христа на рушнику), надісланого Ним едеському правителю Авгарю.
Одночасно була переборена застаріла ідеологія язичницької теократії. Це ознаменувалося переломом в офіційному «імперському» мистецтві. До VIII ст. в зображеннях імператора переважали форми давнього «імператорського культу». Це — імператор-переможець, який користується необмеженою владою. Імперія перемагала під знаком хреста, як раніше перемагала під іншими символами, але не усвідомлювала перемоги Христа над собою. Ці тріумфальні мотиви підсилювалися в офіційній символіці імператорів-іконоборців. Після VII Вселенського собору відбувся різкий перелом у виборі тематики, визначенні критеріїв оцінки мистецьких творів. На передній план була висунута морально-релігійна спрямованість мистецтва. Мотив імператорського предстояння і приношення став однією з улюблених тем. Так, у центрі купола храму св. Софії в Константинополі зображено імператора Юстиніана, який на колінах доземно кланяється Ісусу Христу — саме так, як наказувалося підданим наближатися до особи імператора. Тріумфальність замінилася прославленням благочестя імператора. Імперія стала служницею Христа. Але це не означало, що церква і її члени усвідомили свою нетотожність з державою, суспільством. Навпаки, трагедія церкви полягала в тому, що вона стала лише візантійською церквою, злилася з імперією психологічно. Візантійські ієрархи, як пізніше і російські, виявилися неспроможними вийти за межі священного царства. Цією «священністю» все виправдовувалося, на зло почали дивитися крізь пальці. З цього часу змінився й характер богословської, а відтак, і філософської думки. Християнство вибороло і сформулювало свої головні догмати. Тому відповіді на нові питання треба шукати у творах отців церкви. Апеляція до отців стала найголовнішим аргументом. І не можна применшувати його значення. Важливою рисою тогочасної візантійської культури став традиціоналізм. Богослов'я і наука почали набувати класичної форми. Це свідчить про високий рівень пізньовізантійської культури взагалі, про зростання духовних (пізнавальних) потреб, постійну турботу про освіту, школи, книги, що і зробило середньовічну Візантію культурним центром світу. Початок цієї офіційної лінії візантійського богослов'я слід вбачати у тому культурному відродженні, яке відбувалося у другій половині X ст. і мало своїм центром Мангарський університет у Константинополі. З гуртка вчених і богословів, який був зібраний кесарем Вар дою, вийшов «отець візантійського богослов'я» — патріарх Фотій. Його богословський талант поєднувався з типовим для того часу академізмом. Його знання були універсальними, легендарними. Він виховав цілу плеяду вчених і богословів, серед яких був св. Костянтин Філософ, брат Мефодія — просвітитель слов'янства. Але твори Фотія цілком базувалися на свідченнях і цитатах класиків. В цілому X ст. ознаменувалося напруженим інтелектуальним життям, але сьогодні невідомо жодного оригінального твору, жодного авторитетного імені у цей період.
Велике культуротворче значення після епохи вселенських соборів мала літургійна творчість. Церковний переказ приписує Іоанну Дамаскіну авторство «Октоїха» (зібрання богослужбових пісноспівів, розділених на вісім «гласів», тобто мелодій), а також великої кількості церковних служб. Це видатна за змістом та формою літургійна поезія, духовний вплив якої відчувається й сьогодні. У Студійському монастирі, який очолював преподобний Феодор Студит, виникли «Тріоді» (пісноспіви і богослужбовий порядок Великого посту та великоднього періоду), поступово було складено богослужбовий статут православної церкви — «Типікон». Взагалі літургійна спадщина Візантії така безмежна, що не можна очікувати від неї лише шедеврів. В ньому безліч риторичних вправ, переспівів, наслідувань, але в цілому — це велична система, яка й дотепер має значний культурний вплив у християнському соціокультурному просторі завдяки своїй естетичній неперевершеності та закладеному в ній глибокого філософського смислу. Протягом століть це літургійне багатство буде головним джерелом знань та творчого натхнення у православному світі. Літургійна творчість Візантії втілює у прекрасну форму культурний досвід попередніх поколінь. Велике значення і для розвитку візантійської філософії, теології, літургійної творчості, і для формування світогляду мала систематизація Священного Переказу. Аналогічне устремління до такої систематизації простежується у творчості Симеона Метафраста (X ст.) — кодифікатора житій святих, а також у відомій «Паноплії» Євфимія Зігавіна (XII ст.) — богословському збірнику відповідей і порад на всі випадки життя. Виникає мода на богословські диспути, але це не був пошук істини у первинному значенні слова. Не випадково в останні століття існування Візантії спостерігається несподіване повернення до еллінізму, дослідженні філософських проблем, які, здавалося, були переборені у вченнях отців церкви. Культурним ланцюгом, який зв'язав Візантію і Захід напередодні падіння імперії, стала не спільна християнська спадщина, а «неоязичництво» Гемистія Пліфона, засновника Платонівської Академії у Флоренції. Коли вчення Церкви перетворилося на офіційно охоронюваний авторитет, якому слід підкорятися примусово, грецький розум почав шукати новий об'єкт для творчості у знайомій йому зі школи дохристиянській філософії. Віра залишалася вірою, недоторканною і беззаперечною, але вона перестала викликати розумову зацікавленість. Знову, тільки у новій формі, відродилося застаріле роздвоєння між християнством та еллінізмом. За нових умов це не був конфлікт: християнство не заперечувалося. Християнство і філософське відродження розвивалися паралельно, навіть відокремлено. Цікавою постаттю був Михаїл Псьолл — один із зачинателів візантійського періоду в філософії наприкінці XI ст., так званого нового «гуманістичного» напряму. Природу Бога він тлумачив за Орфеєм, Зороастром, Аммоном, Парменідом, Ем-педоклом, Платоном, тому розрив з православ'ям здавався немину- чим. Але це не заважало йому писати богословські трактати у благонадійному класичному дусі. І йому, як і Гемистію Пліфону, неоязич-ницька філософія не заважає захищати православ'я на Флорентійському соборі 1438-1439 років. Християнство перестало задовольняти потреби візантійця, в ньому порушено його духовну цілісність, він починає прагнути до іншого, нехристиянського світу. І це переспрямування творчості — перша ознака духовної кризи, яка мала наслідком загибель імперії. Офіційне богослов'я не змогло подолати її зсередини у творчому синтезі. Однак у монашеському середовищі продовжувалася творча робота. З X ст. головним осередком духовності стає «Свята Гора» — Афон, який і дотепер залишається центром не лише грецького, а й усього православного монашества. Заселення Афону самітниками почалося ще з IV ст. Тут монашество також пройшло через усі фази свого розвитку: усамітнення, потім створення «лавр», в яких поєднувалася сувора аскеза монахів-одинаків із незначним спілкуванням, і, нарешті, монастирі із суворим життям, регульованим статутом. Засновником такого статутного монашества на Афоні вважається преподобний Афанасій Афонський, при якому виникає знаменита Лавра, названа його іменем (960 р.). У більш пізній період (XIV ст.) на Афоні точилися богословські спори про ісихазм, пов'язані з ім'ям св. Григорія Палами. Зовні предметом їх був один з технічних прийомів аскетичної практики монахів — подвиг мовчання, який дозволяв концентрувати або «збирати» розум (аскетичний термін). Але зовнішня форма у православ'ї взагалі і візантійській культурі зокрема не давала змоги зрозуміти сутність того чи іншого явища культури. Так, ісихазм можна зрозуміти лише в контексті тієї інтелектуальної діяльності ісихастів, яка й потребувала «збирання розуму». Ця діяльність базувалася на православному розумінні християнства, яке полягало у переконанні, що Бог постійно присутній у світі. Метою ісихії було пізнання Бога через пізнання світу, єднання з Творцем через пізнання творіння, і це єднання відбувалося в людській особистості, яка у такий спосіб обожнюється. Пізнання світу дозволяє розпізнати й розвинути у собі божественне начало. Духовні здобутки Візантії настільки вражаючі, що вона закономірно вважається культурним центром тогочасного світу. Основою духовного життя візантійського суспільства стала християнська ідеологія. Суперечки з приводу основних православних догматів захоплювали всі верстви населення, про них думали, вони визначали світогляд, зміст і напрями художньої творчості.
Дата добавления: 2015-05-09; Просмотров: 522; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |