Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Іконоборство




Натиск ісламу, постійна воєнна напруга, збідніння населення призвели у VII ст. до певної моральної деградації, «варваризації» суспільства. Цей період у культурі Візантії розпочався новою сму­тою — іконоборством, яке триватиме півтора століття.

Поклоніння іконі має давню і складну історію. Рання церква не знала ікони у її сучасному догматичному значенні. Християнське мистецтво почалося з живопису катакомб, в яких таємно молилися перші християни. Він має символічний (сигнітивний) характер: у зображеннях виражалися певні думки про Ісуса Христа і церкву, сакраментальний досвід хрещення та євхаристії, а самих зображень Христа, святих, різних подій церковної історії не було. У мистецтві сигнітивного типу головним є не тема, а її вибір. Воно виражало не сутність Бога, а його спасительну місію. Саме катакомбний живопис зумовив виникнення нового, наскрізно християнського середньо­вічного мистецтва.

Поява ікони пов'язана з розкриттям у церковній свідомості смислу Боголюдини: повноти Божества, яке присутнє у Христі ті­лесно. У Ньому Бог стає видимим. Тому і зображення Христа — плід людського мистецтва — стає не лише образом, але і новою духовною реальністю. Про поклоніння іконам у VII ст. свідчать безліч пам'я­ток. Вона писалася на дошці, на полотні. Христос та його страждан­ня зображалися на одязі, в помешканнях, навіть у коморах.

В результаті такого поклоніння максимально стерлася межа між поклонінням Богові та ідолові, а віра почала підмінятися марновір­ством. З'явився, наприклад, звичай освячувати від ікон речі. Ці та низка інших причин сприяли виникненню іконоборства. У цей час у Візантії сформувалася вичерпна теорія образу, зображення або ікони, яка стала ідеологічним фундаментом пізньовізантійського, а разом з тим давньогрузинського, давньослов'янського та навіть у деякій мірі західноєвропейського середньовічного мистецтва. Ця теорія об'єднувала основні сфери духовної культури Візантії — он­тологію, гносеологію, релігію, літературу, етику. Противники ікон спиралися на біблійні ідеї про те, що Бог є Дух, якого не можна по­бачити, та на заповідь «Не роби собі ідола і ніякого зображення з того, що на небі вгорі, що на землі внизу і що у воді нижче землі, — не вклоняйся їм і не служи їм...» (Біблія; Вихід: гл. 20). При цьому об­раз та прообраз розглядалися як тотожні в усьому. Іконоборський собор 754 p., який не є канонічним, проголосив єдиним образом Христа євхаристичні дари — хліб і вино, перетворені у тіло та кров, закликавши зображати чесноти не в образах, а в собі. Більше як на сто років припинився розвиток сакрального образотворчого мисте­цтва. Паралельно ікони замінялися світським живописом: орнамен­том, мисливськими сценами, зооморфними зображеннями тощо.

На захист ікон піднялося лише чернецтво, за що зазнало гонінь. Головним захисником ікон став видатний візантійський богослов, філософ і поет Іоанн Дамаскін (кін. VII ст.). Саме він (перший систе-


матизатор християнської філософії) написав першу розгорнуту апо­логію релігійних зображень, яка містила докладну теорію образу. Іоанн зазначав, що образ — це подоба і парадигма, зображення чого-небудь. Причому підкреслювалася нетотожність образу і першообра-зу: схожість не є тотожність. Сутнісною рисою образу є подоба про­тотипу при обов'язковій наявності деяких розбіжностей. Образ — це не копія. Апологет ікон розкрив значення образу та його функції: образ показує приховану сутність прообразу; він є важливим засобом пізнання світу, його головна функція — гносеологічна (на думку отців церкви, знання відкривається людині не у поняттях, а в образах та символах). Якщо ця теорія викладена у платонівських категоріях, то її методологічною основою автор обрав філософію Арістотеля (хоча І. Дамаскін міг критикувати і Платона, і Арістотеля, оцінюючи їх з позиції свого релігійного досвіду). Це дозволило досліднику систе­матизувати образи, поділивши їх на шість видів: перший — природ­ні образи, тобто такі, що виникли «з природи» (першим «природним» образом невидимого Бога є його Син); другий — творчий замисел Бога, тобто ідеальний прообраз світу в його історичному розвитку; третій — образ, створений Богом за взірцем, тобто образ людини, у якій розум, воля, дух подібні до Трійці; четвертий — зображення духовних об'єктів, які не мають форм, а можуть сприйматися чут­тєво (тобто символи та алегорії); п'ятий — знакові образи, знамен­ня; шостий — образи, які викликають згадку про минулі події, тобто дидактичні, вони бувають словесні і зорові; до цього виду об­разів І. Дамаскін відніс усі релігійні зображення, саме проти них виступали іконоборці. У цій класифікації розкривається сутність християнської онтології та гносеології.

Точка зору І. Дамаскіна однозначна: Бог невидимий і неописа­ний, тому його не можна зобразити (такого Бога забороняє зобра­жати святе Письмо), але Бога, який втілився, реально прийняв людську плоть, жив серед людей, необхідно зображати. Така необ­хідність, на думку І. Дамаскіна, прямо зумовлюється функціями художнього зображення: дидактично-інформативною — ікони за­міняють неосвіченим книги; комеморативною — образи нагадують події священної історії; декоративною — зображення прикрашають храми; естетичною — краса живописного зображення дає можли­вість глядачеві відчути духовну насолоду; анагогічною — ікона підносить розум від чуттєвого споглядання до духовного; харизма-тичною — прилучаючись до зображень святих і священних подій, віруючі й самі освячувалися; ікона є носієм благодаті, поклонним образом, а поклоніння — це знак смирення, що визнається найви­щою християнською чеснотою.

Сьомим (Нікейським) Вселенським собором 787 р. було підтвер­джено поклоніння іконі, яка бере свій початок від створеного Самим Ісусом Христом Свого «нерукотворного зображення» (відбиток об­личчя Іісуса Христа на рушнику), надісланого Ним едеському правителю Авгарю.


Одночасно була переборена застаріла ідеологія язичницької тео­кратії. Це ознаменувалося переломом в офіційному «імперському» мистецтві. До VIII ст. в зображеннях імператора переважали форми давнього «імператорського культу». Це — імператор-переможець, який користується необмеженою владою. Імперія перемагала під знаком хреста, як раніше перемагала під іншими символами, але не усвідомлювала перемоги Христа над собою. Ці тріумфальні мотиви підсилювалися в офіційній символіці імператорів-іконоборців. Після VII Вселенського собору відбувся різкий перелом у виборі тематики, визначенні критеріїв оцінки мистецьких творів. На передній план була висунута морально-релігійна спрямованість мистецтва. Мотив імператорського предстояння і приношення став однією з улюблених тем. Так, у центрі купола храму св. Софії в Константинополі зобра­жено імператора Юстиніана, який на колінах доземно кланяється Ісусу Христу — саме так, як наказувалося підданим наближатися до особи імператора. Тріумфальність замінилася прославленням благочестя імператора. Імперія стала служницею Христа.

Але це не означало, що церква і її члени усвідомили свою нето­тожність з державою, суспільством. Навпаки, трагедія церкви по­лягала в тому, що вона стала лише візантійською церквою, злилася з імперією психологічно. Візантійські ієрархи, як пізніше і росій­ські, виявилися неспроможними вийти за межі священного царства. Цією «священністю» все виправдовувалося, на зло почали дивити­ся крізь пальці.

З цього часу змінився й характер богословської, а відтак, і філо­софської думки. Християнство вибороло і сформулювало свої голов­ні догмати. Тому відповіді на нові питання треба шукати у творах отців церкви. Апеляція до отців стала найголовнішим аргументом. І не можна применшувати його значення. Важливою рисою того­часної візантійської культури став традиціоналізм. Богослов'я і наука почали набувати класичної форми. Це свідчить про високий рівень пізньовізантійської культури взагалі, про зростання духов­них (пізнавальних) потреб, постійну турботу про освіту, школи, книги, що і зробило середньовічну Візантію культурним центром світу. Початок цієї офіційної лінії візантійського богослов'я слід вбачати у тому культурному відродженні, яке відбувалося у другій половині X ст. і мало своїм центром Мангарський університет у Константинополі. З гуртка вчених і богословів, який був зібраний кесарем Вар дою, вийшов «отець візантійського богослов'я» — па­тріарх Фотій. Його богословський талант поєднувався з типовим для того часу академізмом. Його знання були універсальними, ле­гендарними. Він виховав цілу плеяду вчених і богословів, серед яких був св. Костянтин Філософ, брат Мефодія — просвітитель слов'янства. Але твори Фотія цілком базувалися на свідченнях і цитатах класиків. В цілому X ст. ознаменувалося напруженим ін­телектуальним життям, але сьогодні невідомо жодного оригіналь­ного твору, жодного авторитетного імені у цей період.


Велике культуротворче значення після епохи вселенських соборів мала літургійна творчість. Церковний переказ приписує Іоанну Дамаскіну авторство «Октоїха» (зібрання богослужбових пісноспівів, розділених на вісім «гласів», тобто мелодій), а також великої кіль­кості церковних служб. Це видатна за змістом та формою літургійна поезія, духовний вплив якої відчувається й сьогодні. У Студійському монастирі, який очолював преподобний Феодор Студит, виникли «Тріоді» (пісноспіви і богослужбовий порядок Великого посту та великоднього періоду), поступово було складено богослужбовий статут православної церкви — «Типікон». Взагалі літургійна спад­щина Візантії така безмежна, що не можна очікувати від неї лише шедеврів. В ньому безліч риторичних вправ, переспівів, наслідувань, але в цілому — це велична система, яка й дотепер має значний куль­турний вплив у християнському соціокультурному просторі завдя­ки своїй естетичній неперевершеності та закладеному в ній глибоко­го філософського смислу. Протягом століть це літургійне багатство буде головним джерелом знань та творчого натхнення у православ­ному світі. Літургійна творчість Візантії втілює у прекрасну форму культурний досвід попередніх поколінь.

Велике значення і для розвитку візантійської філософії, теології, літургійної творчості, і для формування світогляду мала система­тизація Священного Переказу. Аналогічне устремління до такої систематизації простежується у творчості Симеона Метафраста (X ст.) — кодифікатора житій святих, а також у відомій «Паноплії» Євфимія Зігавіна (XII ст.) — богословському збірнику відповідей і порад на всі випадки життя. Виникає мода на богословські диспути, але це не був пошук істини у первинному значенні слова. Не випад­ково в останні століття існування Візантії спостерігається несподі­ване повернення до еллінізму, дослідженні філософських проблем, які, здавалося, були переборені у вченнях отців церкви.

Культурним ланцюгом, який зв'язав Візантію і Захід напередод­ні падіння імперії, стала не спільна християнська спадщина, а «неоязичництво» Гемистія Пліфона, засновника Платонівської Академії у Флоренції. Коли вчення Церкви перетворилося на офі­ційно охоронюваний авторитет, якому слід підкорятися примусово, грецький розум почав шукати новий об'єкт для творчості у знайомій йому зі школи дохристиянській філософії. Віра залишалася вірою, недоторканною і беззаперечною, але вона перестала викликати розумову зацікавленість. Знову, тільки у новій формі, відродилося застаріле роздвоєння між християнством та еллінізмом. За нових умов це не був конфлікт: християнство не заперечувалося. Хри­стиянство і філософське відродження розвивалися паралельно, навіть відокремлено. Цікавою постаттю був Михаїл Псьолл — один із зачинателів візантійського періоду в філософії наприкінці XI ст., так званого нового «гуманістичного» напряму. Природу Бога він тлумачив за Орфеєм, Зороастром, Аммоном, Парменідом, Ем-педоклом, Платоном, тому розрив з православ'ям здавався немину-


чим. Але це не заважало йому писати богословські трактати у благо­надійному класичному дусі. І йому, як і Гемистію Пліфону, неоязич-ницька філософія не заважає захищати православ'я на Фло­рентійському соборі 1438-1439 років. Християнство перестало за­довольняти потреби візантійця, в ньому порушено його духовну цілісність, він починає прагнути до іншого, нехристиянського сві­ту. І це переспрямування творчості — перша ознака духовної кризи, яка мала наслідком загибель імперії. Офіційне богослов'я не змогло подолати її зсередини у творчому синтезі.

Однак у монашеському середовищі продовжувалася творча ро­бота. З X ст. головним осередком духовності стає «Свята Гора» — Афон, який і дотепер залишається центром не лише грецького, а й усього православного монашества. Заселення Афону самітниками почалося ще з IV ст. Тут монашество також пройшло через усі фази свого розвитку: усамітнення, потім створення «лавр», в яких по­єднувалася сувора аскеза монахів-одинаків із незначним спілку­ванням, і, нарешті, монастирі із суворим життям, регульованим статутом. Засновником такого статутного монашества на Афоні вважається преподобний Афанасій Афонський, при якому виникає знаменита Лавра, названа його іменем (960 р.). У більш пізній пе­ріод (XIV ст.) на Афоні точилися богословські спори про ісихазм, пов'язані з ім'ям св. Григорія Палами. Зовні предметом їх був один з технічних прийомів аскетичної практики монахів — подвиг мов­чання, який дозволяв концентрувати або «збирати» розум (аске­тичний термін). Але зовнішня форма у православ'ї взагалі і візан­тійській культурі зокрема не давала змоги зрозуміти сутність того чи іншого явища культури. Так, ісихазм можна зрозуміти лише в контексті тієї інтелектуальної діяльності ісихастів, яка й потребу­вала «збирання розуму». Ця діяльність базувалася на православно­му розумінні християнства, яке полягало у переконанні, що Бог постійно присутній у світі. Метою ісихії було пізнання Бога через пізнання світу, єднання з Творцем через пізнання творіння, і це єднання відбувалося в людській особистості, яка у такий спосіб обожнюється. Пізнання світу дозволяє розпізнати й розвинути у собі божественне начало.

Духовні здобутки Візантії настільки вражаючі, що вона законо­мірно вважається культурним центром тогочасного світу. Основою духовного життя візантійського суспільства стала християнська ідеологія. Суперечки з приводу основних православних догматів захоплювали всі верстви населення, про них думали, вони визна­чали світогляд, зміст і напрями художньої творчості.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-09; Просмотров: 522; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.021 сек.