Структура політичної свідомості: її рівні і види

Політична свідомість — поліструктурне системне утворення. Його багатоаспектність спричиняється до того, що в сучасній політологічній літературі це духовне явище називають по-різному: "переконання", "віра", "менталітет", "ідеологія", соціальна психологія. Якщо ми хочемо вивчити політичну свідомість як цілісність, необхідно розглядати її як відносно стійкий спектр рівнів, станів, типів свідомості. В науковій літературі виділяють такі пари полярних категорій, що характеризують різні "зрізи" політичної свідомості:

- теоретична — емпірична свідомість;

- теоретична — повсякденна;

- наукова — ідеологічна;

- спеціалізована — масова;

- політична психологія — політична ідеологія. Зупинимось детальніше на особливостях кожного з них.

Залежно від способу освоєння політичної дійсності людською свідомістю виділяють теоретичну та емпіричну політичну свідомість.

Теоретична свідомість передовсім характерна для діяльності вче­них та ідеологів, повсякденна — для пересічних громадян. Формування теоретичної свідомості відбувається у сфері професійної інтелектуаль­ної діяльності, де формулюються певні політичні ідеї, виробляються концепції суспільного розвитку, які пізніше можуть засвоюватись політичними елітами та масами, втілюватись у суспільно-політичних доктринах, програмах урядів тощо.

Емпірична свідомість виникає на ґрунті повсякденного практич­ного досвіду людей і безпосередньо пов'язана з їх політичною поведін­кою. Дещо ширшим утворенням, в якому домінує емпіричне знання, досвід суспільних груп та індивідів, є повсякденна свідомість. Окрім емпіричних, вона містить у собі деякі елементи теоретичної свідомості, які, втім, не є у ній визначальними. Вони входять до неї на основі складного процесу "відсіювання" саме тієї інформації, яка узгоджується з повсякденним досвідом даної групи чи індивіда. Повсякденна свідо­мість визначає орієнтацію пересічних громадян у політичному житті, регулює їхні політичні вчинки.

Теоретична свідомість поділяється на наукову та ідеологічну, а емпірична і повсякденна корелюють (є співвідносними) з масовою політичною свідомістю та політичною психологією, які виділяються згідно з і її ні її ми критеріями класифікації. Усім їм притаманна насиченість почуттями, настроями, емоціями, безпосереднім гострим сприйняттям політичних процесів і подій, що надає цьому рівневі свідомості особливої динамічності, гнучкості, здатності швидко змінюватись із зміною політичних умов.

Теоретична політична свідомість існує у двох різновидах: науки та ідеології, а ще точніше — у трьох: науки, ідеології та суспільної науки, оскільки остання, попри всі намагання позитивізму прищепити їй нейтральність, безсторонність, зробити її максимально об'єктивною, усе ж таки не позбулася норматнвно-ціннісного елемента і, мабуть, не може його позбутися. Тому окремі її галузі ще й нині, на наш погляд, можуть розглядатися як поєднання наукового знання і спекулятивного теоретизування, значну роль у якому відіграють ідеологічні цінності, що великою мірою сприймаються на віру.

Як би там не було, навіть суспільна наука зобов'язана прагнути бути об'єктивною і безсторонньою. Це закон її існування, і його порушення призводить до спотворення і виродження наукового знання. Науковець не має права підлаштовуватися під будь які інтереси, сма­ки чи настрої. Він повинен понад усе ставити факти, намагатися якнайповніше їх охопити, урахувати всі існуючі погляди на об'єкт наукового пізнання і аргументовано погоджуватись з ними або заперечувати їх, формулюючи нові підходи й нові теоретичні положення щодо досліджуваного об'єкта.

На відміну від науки, ідеологія завжди займає сторонницьку позицію, у ній присутній нормативний, ціннісний момент. Однак саме вона володіє властивостями, які зумовлюють використання саме цієї форми теоретичної свідомості політичними суб'єктами для обгрунтуван­ня своєї політичної стратегії і тактики. До цих властивостей належать: систематизоване, теоретично узагальнене бачення якогось суспільно­го об'єкта; поєднання знань і вірувань в його зображенні; ціннісний, нормативний підхід до нього; залежність оцінки від інтересів групового суб'єкта, носія даної свідомості; визначення мети політичної діяльності та орієнтація на діяльне перетворення об'єкта; можливість формулювання на базі ідеологій розмаїтих політичних доктрин, у яких, окрім мети, вказано ще й на можливі та бажані способи політичної діяльності.

Залежно від суб'єкта політичної свідомості виділяють спеціа­лізовану і масову політичну свідомість. Носієм спеціалізованої свідо­мості виступають партії, спілки, політичні організації, які дотримуються певної політичної орієнтації, вибирають чи виробляють ідеологічну систему, що служить основою їхніх політичних платформ. Вона формується на базі певних ідеологічних концепцій і доктрин і тому є ідеологічно однорідною. Масова політична свідомість виражає зміст і рівень потреб широкого загалу, усієї маси населення та його уявлення про способи задоволення цих потреб через політичну діяльність. Вона відображає рівень знань народу про суспільно-політичну реальність, які частково вироблені різними ідеологіями та закріплені в иолітичнііі культурі, а частково здобуті ціною власного досвіду та досвіду діяльності соціальних груп і масових рухів. Масова свідомість с, з цієї причини, неоднорідною, хоч у ній домінують певні тенденції, пов'язані з політичною культурою того чи іншого народу.

Теоретична і спеціалізована політична свідомість цілеспрямовано "вноситься" у маси представниками еліт або контреліт, поступово стаючи складовою частиною масової свідомості. Проте засвоєння ідеологій масами відбувається не так просто, як це трактувалося у марксизмі. Формування масової політичної свідомості залежить від багатьох чинників, здійснюється різноманітними способами, зокрема через критичне осмислення соціальної дійсності, раціоналізацію та узагальнення інформації, за рахунок приєднання індивіда до вже сформованих ідеологій, норм та цілей політичної поведінки, а також через емоційне залучення до віри у справедливість тих чи інших політичних ідеалів.

Політичні організації здійснюють певну роботу, спрямовану на формування і розвиток масової свідомості у відповідному напрямі. Ллє навіть об'єктивна належність індивіда до тих чи інших rpvn і організації! не означає, що в нього сформується свідомість, яка неодмінно відповідатиме інтересам даної групи. Політичні ідеї і погляди людей мають достатньо високий ступінь незалежності і самостійності. На них впливає особистий досвід, рівень інтелектуальної розвиненості та обізнаності, низка соціа.тьно-економічних чинників, а також історична традиція, менталітет народу, що формувався віками.

Можливі різні варіанти взаємозв'язку спеціалізованої свідомості (наприклад, партійної) та масової. Іноді те, що практично вийшло з ужитку тієї чи іншої партії, може на довгий чає залишатися у масовій свідомості громадян. А іноді ситуація складається так, що політична свідомість мас фіксує необхідність тієї чи іншої політичної дії, прийняття політичного рішення, а спеціалізована свідомість не готова до розроблення та прийняття політичного рішення відповідно до політичних обставин. Прикладом може бути иеготовність українських партій до об'єднання, хоч народ чекає від них саме таких дій.

Специфічним виявом суспільної і насамперед масової свідомості є громадська думка стосовно тих чи інших явищ політичного життя. Громадська думка — це публічно висловлене ставлення великих груп людей до суспільних справ: важливих проблем розвитку політичної системи, економіки, освіти тощо.

У демократичному суспільстві вона є важливим фактором політич­ного процесу. Однак там, де політична система не допускає вільного висловлювання відмінних від офіційних політичних думок і оцінок, громадська думка фактично відсутня. Для вивчення громадської думки застосовують найрізноманітніші методи: вивчення документів, опитування через анкетування та інтерв'ю, соціометричне тестування, метод контент-аналізу. В сучасних умовах створені інформаційно-аналітичні системи для вивчення громадської думки на базі новітньої комп'ютерної техніки.

Існує ще один "зріз" класифікації політичної свідомості — за­лежно від того, на якому рівні (інтелектуальному чи емоційно-психо­логічному) відбувається відображення політичного життя суб'єктом та наскільки узагальненими є його політичні знання, уявлення і оцінки. За цим критерієм розрізняють політичну ідеологію і політичну психо­логію. Політична психологія являє собою несистематизовану, внутрішньо суперечливу сукупність поглядів, що складається як із раціональних, так і з підсвідомих (ірраціональних) утворень. Структурно вона є сукуп­ністю духовних утворень, серед яких переважають емоційні сприйняття політичних явищ, що складаються у процесі взаємодії людей з інститу­тами влади, політичними організаціями тощо й обумовлюють їх полі­тичну поведінку.

Політична психологія — це практична свідомість, яка є відображенням конкретних, чуттєво зафіксованих фактів політичного життя та їх оцінки людьми на основі свого безпосереднього життєвого досвіду і своєї практичної вигоди. Найповніше соціальна психологія проявляється у політичних настроях.

У структурі політичної психології можна виділити такі стійкі складники, як здоровий глузд, психологічний характер, норов народу, а також більш динамічні його переживання, очікування, ставлення, настрої, що змінюються з кожним поворотом політичного життя. І ті й інші зазнають впливу різних ідеологій-конкурентів, котрим удається більше або менше впорядкувати й систематизувати переживання та очікування людей, пов'язати їх з інтересами певних груп, певною ідеологічною доктриною. Однак ідеологія не завжди стає тим чинником, що суттєво впливає на стан і характер політичної психології. Реальний зміст політичних настроїв, емоційно забарвлених ставлень та оцінок громадян є радше відображенням духовної консолідації класу, нації, держави як суб'єктів політики, їх спроможності виконувати ті чи інші політичні функції, ніж наслідком ідеологічних виливів.

Урахування політичних настроїв різних груп громадян є однією з найважливіших умов дійовості політичної стратегії і політичних рішень.

Значну роль у сприйнятті інформації про політику, особливо на рівні масової свідомості, відіграє стереотип. У перекладі з грецької це слово означає "твердий відбиток ". Політичні стереотипи — це схема­тичні, стандартизовані, стійкі образи чи уявлення про політичні відно­сини і способи розв'язання політичних проблем, які склалися на основі минулого досвіду і сприймаються людьми некритично. У стереотипах можуть переплітатись як істинні, так і хибні, спрощені або викривлені образи політичних явищ. Вони можуть бути як позитивними, так і негативними. Прикладом останніх може бути "образ ворога", що сформувався у роки "холодної війни", образ "українця-націоналіста", що його використовували під час панування СРСР як імперії.

Стереотинізація відбувається переважно на рівні політичної психології. Особливо інтенсивно цей процес відбувається в умовах політичного протистояння і боротьби, коли сторони, що протистоять одна одній, сприймаються не в безпосередньому зв'язку з їх конкретною діяльністю у минулому або з їх позицією у нинішній ситуації, а відповідно до їх іміджу, який зорієнтований на певний стереотип, котрий може формулюватись у вигляді "ярлика" і викликати очікувану реакцію. Спираючись на стереотипи, людина без особливих розумових зусиль може співвіднести особисту оцінку будь-якого явища з політичною ціннісною шкалою своєї труни, суспільства. За допомогою стереотипів сприймаються суб'єкти політичного процесу і виробляються ціннісні орієнтації щодо них. Існує певний набір характеристик, які приписують ультралівим, лівим, центристам і т.п.

Особливості стереотипа дають змогу індивіду більш-менш упевнено орієнтуватися у складній соціальній дійсності і приймати рішення, незважаючи на неповні знання, недостатню інформацію. Однак пере­обтяжена стереотипами свідомість має значні вади. Невід'ємною рисою стереотипізованої свідомості є спрощення складної та суперечливої дійсності, що не дозволяє індивіду орієнтуватися адекватно, реагувати на перехідні та проміжні стадії розвитку ситуації або явища. Стійкість стереотипів створює бар'єр для сприйняття нової інформації, особливо якщо вона пов'язана з необхідністю відмовитися від конкретного стереотипа або навіть від системи стереотипних уявлень. Підвищене емоційне поле, що існує довкола стереотипів, пригнічує раціональні елементи у сприйнятті дійсності. Поведінкові реакції, які виникають у таких ситуаціях, мають ірраціональний характер і навіть сприяють утворенню таких специфічних політичних груп, як натовп, маса, публіка.

Політична поведінка людей (як індивідів, так і суспільних груп) опосередковується різними, охарактеризованими раніше формами суспільної свідомості. Які з цих видів відіграють вирішальну роль у психологічній мотивації політичної діяльності, залежній від типу суб'єкта і суспільних умов, за яких він входить у політичний процес. Об'єктом постійної уваги дослідників є роль ідеологічних та психоло­гічних елементів, їх співвідношення при мотивації політичної поведін­ки суб'єктів, причому їх взаємодія пояснюється по-різному.

Більшість західних учених виходить із визнання пріоритетності психологічних мотивацій. Згідно з таким поглядом, причини революцій і контрреволюції!, виникнення демократії чи тиранії, формування тих чи інших політичних курсів однозначно зводяться до психологічних засад політичної поведінки. Бігейвіористи, зокрема, виходять із того, що в політиці діють закони іі механізми "імітації", "солідарності" та "агресії". Вони інтерпретують політичні акції як наслідок психологічної втомленості або незадоволеності людей, впровадженої агресивності та інших особливих станів соціальної психіки.

Дослідники, що спираються на постулати психоаналізу, розгляда­ють поведінку людини як сукупність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано політизованими почуттями. Психоаналіз починається з робіт 3. Фрейда, Б. Булліта, Г. Ласвелла, написаних у 30-ті роки XX ст. Ці автори, спираючись на ідеї Г. Лейбніца, В. Спінози та на дані експериментальної психіатрії XX ст., досліджували меха­нізми підсвідомої мотивації. Основа психоаналізу — теорія фрустра­ції. Вона пояснює, яким чином підсвідомі сексуальні мотиви (лібідо), зазнаючи сублімації", трансформуються в інші, у тому числі політичні бажання і мотиви діяльності. Політичну поведінку, таким чином, тракту­ють як процес саморозгортання, самодетермінації особистості, пов'язаних із вродженими причинами, підсвідомими психологічними переживан­нями, стресами — незалежно від культурних і соціально-політичних обставин. У руслі такого підходу теоретики "компенсаторної" доктрини включення особи в політичний процес (Г. Ласвелл, Д. Барбер) трактували політичну участь як форму компенсації психологічних патологій людини, комплексу її неповноцінності, як спробу подолати наслідки отриманих у дитинстві травм тощо.

Інша частина вчених віддає першість ідеологічним чинникам мотиваційних засад політичної поведінки. Це, зокрема, стосується теоретиків радикальних політичних ідеологій, які вважають нормальним явищем суспільного життя нав'язування особистості (групі, народу) цінностей, цілей, ідеалів тими чи іншими суб'єктами або інститутами влади. Така ідеологізація є протилежною до вільного самовизначення громадян щодо політичних цінностей, суперечить самостійному вибору позицій і переконань. На державному рівні ідеологізація охоплює перебудову системи освіти, зміну інформаційного режиму влади, придушення або знищення інакомислячих. Механізми або способи ідеологізації у такому разі пов'язані з маніпулюванням громадською думкою, погрозою застосування насильства, поширенням ідеології на такі сфери життя суспільства, які її не потребують. Тотальна ідеологі­зація суспільного життя кожне слово і вчинок вимірює не вікалою практичної користі і здорового глузду, а шкалою "ідейної чистоти".

Па практиці переважання ідеологічних або психологічних мотива­цій стосовно політичної участі і поведінки залежить, на наш погляд, від політичної ситуації у конкретному суспільстві. Оскільки ідеологія змістовно пов'язана з цінностями, пошуками смислу, потребою заповни­ти духовний вакуум, з одвічним прагненням знайти відповіді на запи­тання: як жити? у чому полягає смисл людської діяльності? — вона з'являється і реалізує свою "правду", стає "матеріальною силою" (за влуч­ним виразом К. Маркса) за певних умов, переважно на ґрунті соціальної і політичної нестабільності. Саме в ситуації нестабільності, коли фрустра­ція суспільної свідомості спроможна породити агресію у поведінці, ідеологія здатна виконувати роль тієї соломинки, за яку намагається ухопитися суспільство, щоб не потонути. Масова свідомість у них випадках може повірити у "правду ідеології". Ідеологія служить орієнтиром, який дає змогу зробити вибір щодо напряму руху, розв'язання назрілих проблем. У демократичних системах ідеологію використовують переважно лише на етапах, пов'язаних із концептуалізацією групових інтересів та їх введенням у політичне життя (а такі етапи в суспільному розвитку с завжди нестабільні). Намагання абсолютизувати роль ідеології, підкорити їй усі моральні, правові, культурні та інші регулятори полі­тичних відносин на постійній основі веде до народження так званого "ідеократичного" (насправді — тоталітарного) суспільства, яке прагне силою утвердити ідеали панівної групи у свідомості всіх громадян.

Ситуація політичної стабільності у країні характеризується тенденцією психологізації політичної свідомості, коли переважають автоматичні, стереотипні, найчастіше символічні дії, що мають політичне значення і поєднують вплив різних ідеологій.

Кризовий стан економічної та політичної систем, перехідний період життя суспільства, коли руйнуються старі норми та цінності, соціальні зв'язки — усе це умови, за яких нині формується масова політична свідомість в Україні. Серед її нових ознак — поліфонічність, різно­барвність, що відображає розширення участі громадян у політиці в умовах свободи, відсутність нав'язаної згори єдиної ідеології. У спектрі політичних ідеологій мають своє представництво і крайні ліві (комуністи, соціалісти), і ліво-центристи (соціал-демократичне спрямування), і центристи ліберальної орієнтації, і правоцентриста, що охоплюють спектр ідеологій націонал-демократичного та християнсько-демократичного спрямування; є і прихильники консервативних та право-радикальних поглядів. Це нормальний стан для цивілізованого суспільств.

Водночас політична свідомість перехідного періоду в будь-якій краї­ні є амбівалентна, тобто така, що суперечливо поєднує взаємозаперечні орієнтації. У посткомуністичних суспільствах масова політична свідомість, з одного боку, характеризується прагматичною налаштованістю, бажанням отримати від політиків щось земне, буденне, на кожен день, а з іншого боку — у частини населення усе ще зберігаються старі стереотипи, що з допомогою політики, як висловився американський політолог Д. Аптер, "можна дістати сонце". Люди все ще відчувають страх перед загрозою соціальної ізоляції, охоче та відкрито висловлюють лише ту думку, яка, на їх погляд, домінує в їхньому соціальному оточенні; і навпаки — замовкають у тому разі, коли їх переконання і погляди виявляються, як їм здається, у меншості, хоча об'єктивно це може бути й не так.

В Україні амбівалентність індивідуальної і групової свідомостей значною мірою зумовлена конфліктом між високою цінністю демократії як мети перетворення суспільства та оцінкою низької результативності "демократизованої" політики. Рівень очікувань, викликаний ейфорією від проголошення незалежності та крахом старої системи, увійшов у протиріччя з можливостями задоволення цих очікувань. Враховуючи те, що суспільство нині не має вищої об'єднуючої ідеї ("розбудова суверенної держави", "національна ідея" для більшості населення занадто абстрактні поняття, конкретно не пов'язані з його повсякденними потребами), зростає роль неусвідомлених компонентів свідомості і поведінки. Люди гуртуються на основі спільних переживань, які дуже скоро можуть призвести до деструктивних дій проти всіх, кого вважають винними у своїх бідах.

Народ гостро переживає конфлікт між повсякденними потребами та інтересами, з одного боку, та погіршенням умов життя, з іншого. Тому люди, з одного боку, підтримують політику реформ, а з іншого — у масовій свідомості вкорінюється інертність та песимізм, стійке бажання убезпечити себе від несподіванок у майбутньому. На емоційному рівні це породжує негативні масові настрої: від байдужості й апатії до ненависті й агресії.

Дата добавления: 2015-05-09