Запоріжжя - 2009. Сжатие с потерей информации

Для юридичного

ЛЕКЦІЯ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Сжатие с потерей информации

Сжатие звуковых данных

Формат WAV

В операционной системе Windows 9х стандартным файловым форматом, который используется для хранения волновых форм, является формат WAV. Он допускает хранение моно и стерео записей, созданных с использованием различных параметров дискретизации. Файл в этом формате содержит звуковые данные и информацию об использованных параметрах.

Использование стандартного формата записи звука связано с большим объемом получающихся файлов. Для этого существует стандартный прием – сжатие данных. Существует два основных метода сжатия – без потери и с потерей информации.

Первый способ, называемый «обратимым», рассматривается как универсальный, он применим к любым данным и позволяет точно восстановить их исходный вид. Однако эффективность сжатия очень сильно зависит от структуры самих данных. Стандартные алгоритмы обратимого сжатия не позволяют сэкономить больше чем 10 – 20 % от общего объема файла.

Допустимо использовать форматы сжатия с потерей информации, если такая потеря не заметна на слух. Наиболее распространенным алгоритмом такого сжатия является алгоритм ADPCM (Adaptive Differential Pulse Code Modulation – адаптивная разностная импульсно-кодовая модуляция).Он основан на том, что, в среднем, величина амплитуды звуковой волны мало меняется от одного сигнала к следующему. Если хранить разности между текущим и предыдущим сигналами, можно рассчитывать на то, что для хранения нужных данных потребуется меньше битов, чем при записи полного сигнала. Существует несколько вариантов сжатия ADPCM, но все они обеспечивают сжатие примерно в 4 раза.

Кафедра загальноправових дисціплін

з дисципліни «Теорія держави і права»

Тема № 11 ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА

(2 години)

факультету

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

І. Поняття форм (джерел) права, їх різновиди.

ІІ. Правовий звичай як джерело права.

ІІІ. Правовий прецедент як джерело права.

IV. Нормативно-правовий акт як джерело права.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Алексеев С.С. Теория права.— М., Изд-во БЕК, 1994.— С. 94-101.

2. Загальна теорія держави і права / За редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова.– К.: Юрінком, 1997.— С. 162-170.

3. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина.— Харків: Право, 2002.— С. 293-308.

4. Кельман М.С. Теорія права. Навч. посібник.— Тернопіль: “Поліграфіст”, 1998.— С. 79-129.

5. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (з схемами, кросвордами, тестами): Підручник.— К.: Кондор, 2002.— С. 61-78, 286-288.

6. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. 7-е изд.— СПб.: Питер, 2004.— С. 238-248, 471-473.

7. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій. Навчальний посібник для юрид. фак. вузів.— К.: Вентурі, 1996.— С. 34-44.

8. Погребной И.М. Теория права: Учебное пособие. 3-е изд., испр. и доп.— Харьков: Государственное специализированное издание "Основа", 2003.— С. 55-58.

9. Погребной И.М., Шульга А.М. Теория права. Учеб. пособие.— Харьков: Ун-т внутр. дел, 1998.— С. 62-70.

10. Рабінович П.М. Загальна теорія права та держави: Конспект лекцій.— Львів: Редакційно-видав. відділ Львівського ун-ту, 1992.— С. 50-60.

11. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. 2-е вид. / Пер. з рос.— Харків: Консум, 2005.— С. 308-317, 320-328, 334-343.

12. Сурілов А.В. Основи загальної теорії держави і права.— Одеса: Одеський ун-т, 1995.— С. 96-97.

13. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. — М.: Юристъ, 2001.— С. 374-390.

14. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова.— 2-е изд.— М.: Издательство НОРМА, 2002.— С. 295-297, 307-316.

15. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений / Под ред. проф. В.Г. Стрекозова.— М.: ИПП "Отечество", 1993.— С. 143-147, 179-186.

16. Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов.— М.: Юрайт-М, 2002.— С. 188-190, 219-225.

І. Поняття форм (джерел) права, їх різновиди.

Джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'язкового значення.

Сучасна юридична література поняття «джерело права» визначає у декількох аспектах.

1) Джерело права визначається як джерело виникнення права як соціальної категорії. У значенні джерел права характеризують пам'ятки історії, літописи, судові справи та звичаї, що існували історично, мають юридичний зміст та визначають основні напрями становлення права конкретної держави. Наприклад, Руська правда, Закони Ману.

2) Джерело права у генетичному розумінні характеризують як умови формування права, тобто фактори правотворчості та загальнолюдські цінності, що безпосередньо впливають на процес формування та функціонування права. Фактори, що обумовили появу права, поділяють на матеріальні (потреби суспільства, обумовлені соціально-економічними потребами його розвитку) і ідеологічні (система уявлень суб'єктів про те, яким має бути право).

3) Джерело права у юридичному значенні визначають як спосіб зовнішнього прояву права. Це текстуальні джерела права, які можна поділити на первинні (котрі є підставою для виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правові звичаї) і похідні (уточнюють зміст первинних: судова та адміністративна практика).

4) Джерело права — це діяльність суб'єктів суспільних відносин, в результаті якої реалізуються їх потреби і задовольняються інтереси.

Джерела (форми) права можна умовно поділити та юридічні та загальносоціальні.

Юридичні джерела (форми) права

Нормативно-правовий акт офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права, забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови та ін.)

Правовий прецедент - акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні подібних справ у майбутньому.

Нормативно-правовий договір - спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпечується державою.

Правовий звичай - акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитки.

Правова доктрина - акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові.

Релігійно-правова норма - акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечується нею.

Міжнародно-правовий акт - спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними.

Загальносоціальні джерела права - економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші — породжують або об'єктивно зумовлюють виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права (нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-право-вий акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

ВИСНОВКИ З ПЕРШОГО ПИТАННЯ: таким чином, джерелом прав є зовнішня форма його вираження. Серед джерел виділяють нормативно-правовий акт, правовий прецедент, нормативно - правовий договір, правовий звичай, правову доктрину та міжнородно - правовий акт.

ІІ. Правовий звичай як джерело права

Історично першим джерелом права був правовий звичай, процес виникнення якого безпосередньо пов'язаний з виникненням держави. У первісному суспільстві людина діяла певним чином в силу зовнішніх обставин, а періодичне повторення таких дій протягом тривалого часу призвело до виникнення звичаю діяти саме таким чином. Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають в результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять в звичку, існуючі у вигляді соціальних норм. Про важливу роль звичаїв у формуванні правових систем країн стародавнього світу свідчить те, що перші закони цих країн — це зведення звичаєвих правил поведінки (Закони XII таблиць, Закони Ману).

Виділяють дві форми санкціонування звичаю: посилання на нього у статті закону (так, у п. 1 ст. 19 Цивільного кодексу Російської Федерації зазначається, що громадянин набуває і здійснює права та обов'язки під своїм іменем, що включає прізвище і особисте ім'я, а також по-батькові, якщо інше не випливає із закону або національного звичаю) або його визнання судовою, адміністративною практикою та використання як основи судового рішення. У таких випадках звичай набуває форми правового і забезпечується не тільки заходами суспільного впливу, а й можливістю примусу з боку держави.

Правовий звичай має такі ознаки:

— природну основу виникнення;

— визначеність, тобто наявність конкретних ознак правила поведінки;

— неписаний характер;

— загальність тобто поширеність серед всього населення або локальність — поширеність серед невеликих соціальних груп чи у межах певної території;

— тісний зв'язок з релігійними нормами, обрядами тощо;

— безперервність дії протягом тривалого часу та одноманітність дотримання;

— поступовість формування забезпечує врахування змін, що відбуваються в суспільних відносинах;

— входить у звичку людини, що не дає можливості сумніватися у його необхідності;

— юридична сила як визнання правила певною спільністю та його санкціонування державою.

Рене Давід залежно від ролі у правовій системі розрізняє три види звичаїв.

1. Звичаї (secundum legem) — доповнення до закону, покликані полегшити з'ясування розуміння тих термінів і словосполучень закону або судового рішення, які вживаються в особливому значенні (наприклад, зловживання правом).

2. Звичаї (praetter legem) — крім закону, застосовуються у випадку існування прогалин у праві.

3. Звичаї (contra legem) — проти закону, якщо існує колізія звичаю й закону, то перевага надається звичаю.

ВИСНОВКИ З ДРУГОГО ПИТАННЯ: правовий звичай - це регламентована державою норма поведінки, яка склалася внаслідок її багаторазового повторення

ІІІ. Правовий прецедент як джерело права

Правовий прецедент (від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, виражене в об'єктивованому рішенні органу держави, містить юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене у законі питання, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. При розгляді справи суддя повинен обов'язково враховувати обставини справи, у зв'язку з якими прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. Офіційно вважається, що суддя не створює право, а вирішує справи відповідно до існуючих (у законі або у раніше вирішеній справі) правових норм. З іншого боку, приймаючи рішення суддя формулює правило, для застосування якого в майбутньому обов'язковим є тлумачення, тому остаточно прецедент є результатом узагальнення судової практики з його застосування.

Структура правового прецеденту містить три елементи: встановлення конкретних обставин справи, правові принципи, які застосовуються при її розгляді і вирішенні, та висновок у справі. Особливістю правового прецеденту як джерела права є те, що не все рішення є обов'язковим, а лише його частина racio decidendi, що у перекладі означає сутність рішення, а на практиці — це сформульоване судом правило. Racio decidendi містить правові принципи, які застосовуються для вирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи. Ішими словами це аргументація судді стосовно вирішення справи.

Судовий прецедент є обов'язковим для судів тієї ж або нижчої інстанції при розв'язанні аналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не має обов'язкової сили. Ступінь обов'язковості прецеденту залежить від місця в судовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

Серед основних рис судового прецеденту визначають:

— динамічність, тобто можливість при прийнятті рішення найповніше врахувати особливі й конкретні обставини справи та врахувати попередній судовий досвід;

— гнучкість як можливість судді обирати відповідний прецедент та відхиляти той, що не відповідає суттєвим обставинам справи;

— потреба високого рівня професіоналізму суддів, що виявляється у знаходженні відповідного прецеденту;

— формальна визначеність та можливість реалізації забезпечується регулярною публікацією в офіційних засобах масової інформації;

— можливість вільного тлумачення справи суддею та її вирішення відповідно до суб'єктивного розуміння ним норми.

Класифікація правових прецедентів відбувається за наступними критеріями:

— залежно від змісту прецеденту: креативні, ті, що створюють нову норму права у випадку існування прогалини у праві, інтерпретаційні, ті, що тлумачать зміст існуючих норм права;

— залежно від того, який орган постановив рішення, правові прецеденти поділяють на: судові та адміністративні.

У країнах англосаксонської правової системи прецедент тісно взаємодіє із законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Останнім часом можна простежити наступну тенденцію: кількісне зростання законів призвело до більш активного застосування прецедентів. З іншого боку, прецедент має меншу юридичну силу ніж закон, оскільки може бути ним скасований. Як правило, правовий прецедент містить норму — правило поведінки, яка регулює суспільні відносини, що не врегульовані ні законодавчими актами, ні іншими правовими актами. Велика кількість прецедентів стосовно подібних справ часто призводить до виникнення прецедентів протилежного змісту. Про певні труднощі у пошуках того чи іншого прецеденту йдеться у виданні у 1982 р. у штаті Нью-Йорк Сполучених Штатів Америки 900-томного збірника судових рішень з наступним щорічним поновленням в обсязі 12—15 томів.

У країнах романо-германської правової сім'ї, де прецеденти не визнаються джерелом права, існуюча практика (засоби, узвичаєння, прийоми) вирішення справ судовими і адміністративними органами державної влади і прийняття відповідних правових актів має характер з'ясування і роз'яснення змісту правових норм. Вищі судові інстанції узагальнюють таку практику, видаючі відповідні збірники (наприклад, Збірники постанов Пленуму Верховного Суду України).

ВИСНОВКИ З ТРЕТЬОГО ПИТАННЯ: правовий прецедент - це джерело права, виражене в об'єктивованому рішенні органу держави, містить юридичне положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене у законі питання, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. Правовий прецедент як такий властивий для країх англо - саксонської правової сім’ї.

IV. Нормативно - правовий акт як джерело права

Нормативно-правовий акт — письмовий документ, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб'єктом, встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розрахований на багаторазове застосування. У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» зазначено, що «нормативно-правовий акт це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово». Це правовий акт, що приймається органами державної влади у процесі правотворчості. У Конституції України визначено перелік форм нормативно-правових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієрархічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі, просторі.

Основні ознаки нормативно-правового акта:

— відображає державні інтереси та спрямований на регулювання широкого кола найважливіших сфер суспільних відносин;

— має визначену структуру (може складатись із частин, розділів, статей, параграфів, пунктів, підпунктів) та зміст (назва, дата, місце і суб'єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер), визначену законом документальну форму закріплення; закон чи підзаконний нормативно-правовий акт;

— змістом нормативно-правового акта є правила поведінки загального характеру, дія яких розповсюджується на невизначене коло суб'єктів;

— приймається чітко визначеним колом правотворчих органів;

— розробляється та приймається у чітко визначеному порядку;

— є обов'язковим для виконання, забезпечується системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

— публікується у спеціальних виданнях (в Україні згідно з Указом Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» офіційними друкованими виданнями є: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий кур'єр»);

— діє в часі, просторі і за колом осіб;

— має юридичну силу, що дає можливість визначити принципи підпорядкування й ієрархічної побудови системи нормативно-правових актів.

Юридична сила — основна властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин. Має два аспекти: співвідношення правових актів між собою та обов'язковість виконання. З точки зору співвідношення встановлюється ієрархія, тобто чітка система підпорядкованості правових актів. Це означає, що кожний акт займає своє місце у загальній системі правових актів. Таке розташування останніх залежить від місця органів державної влади, які їх видали, у системі органів державної влади та наданих їм повноважень.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяють на: закони і підзаконні правові акти.

Сукупність нормативно-правових актів утворює систему нормативно-правових актів, яка має вертикальний та горизонтальний вимір. Вертикальний вимір характерний для федеративних держав, де існує загальнофедеративне законодавство і законодавство суб'єктів федерації. Горизонтальний вимір (поділ на інститути і галузі законодавства) характеризує системи нормативно-правових актів всіх країн.

Таким чином нормативно-правові акти як джерела права володіють рядом суттєвих специфічних ознак, які якісно відрізняють їх від інших джерел права. Зокрема, видання нормативно-правових актів є безпосереднім імперативним виразом волі державно-владних суб'єктів щодо регулювання найважливіших сфер суспільних відносин. Нормативно-правовий акт є консервативним за характером та має ускладнений порядок внесення змін та доповнень, а також підлягає тлумаченню у випадках нечіткості змісту, що не дає змоги уникнути його неправильного роз'яснення. Він найбільш поширений у країнах романо-германської правової сім'ї та є основним джерелом права в Україні.

ВИСНОВКИ З ЧЕТВЕРТОГО ПИТАННЯ: нормативно-правовий акт — це письмовий документ, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб'єктом, встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права. Нормативно - правовий акт властивий для країн романо - германської правової сім’ї.

Дата добавления: 2015-05-10