Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Взаємозв’язок норми і правила. Головні ознаки літературної мови. Нормативність мовлення




Норма i правило взаємопов’язані: вони коригують мовну систему i одночасно визначають рівень культури мовлення, є критеріем такого визначення. Порозумітися відправник інформації i адресат можуть насамперед тому, що обом відомі однакові зв’язки між знаком (звуком, словом, конструкцією) i позначуваним цим знаком, тобто обидва керуються чинними сьогодні правилами. Таким чином, норма мовлення — це прояв у мовленні «норми мови», тобто норма — категорія мови. Норма — це не сукупність правил: правила, або регламентації, кодифікації, відбивають у нашій свідомості реальні мовні норми. Правила можуть i не відбивати літературних норм, нерідко навітъ суперечити їм (напр., правила правопису чи орфоепічні норми). Правила не можуть охопити всі норми — доказом цього е численні винятки з правил, які подають словники, правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми — закономірне прагнення зробити правило ближчим до реальної мовної дійсності, врахувати її різноманітність, варіантність (паралельність).

Норми, властиві літературній мові, обслуговують певне людське суспільство з усіма сферами його суспільної (виробничої, законодавчої, ocвітньої, духовної) діяльності. У межах норм літературної мови (літературна мова — це сукупність норм) можуть виділятися: хронологічні, регіональні, стилістичні норми (є норми й у кожному діалекті національної мови). Літературна норма — одне з основних понять культури мовлення i стилістики. Головними її знаками є: відповідність системі мови, стабільність, обов’язковість (норм вимови, лексичних, словотворчих, відмінювання, дієвідмінювання, синтаксичних норм). Засвоєння норм утруднюється сьогодні вживанням двох, а часом і більше мов у практиці спілкування. Тому засвоєння норм літературної мови буде полегшуватись за умови поступового розмивання територіальних чи й соціальних діалектів внаслідок поширення літературного мовлення, насамперед усної його форми. Але тоді втрачатиметься ґрунт для варіантів норми, отже, і для різноманітності мовлення як однієї із комунікативних його ознак.

Норми бувають єдино можливими або мають варіанти. Якщо варіант норми передає додаткові відтінки значення або емоційності, то він стає нормою літературної мови — позиційною, контекстуальною або функціонально-стилістичною. Норма — це зразок, яким необхідно користуватись.

Таким чином, нормативним є мовлення: 1) яке відповідає системі мови, не суперечить її законам; 2) у якому варіант норми володіє новими семантико-стилістичними можливостями, увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову й вичерпну інформацію; 3) не допущено стилістичного (і стильового) дисонансу; 4) у якому правомірно застосовано норми з іншого стилю; 5) у якому не допущено зміщування норм різних мов під впливом білінгвальної мовленнєвої практики мовця.

Норма — явище суспільно-історичне, тому на неї можуть впливати об’єктивні зміни в суспільному розвитку (у першу чергу, на лексичні норми), пов’язані з ними зміни в психології народу-носія мови; а також чинники суб’єктивні, зокрема якість критеріїв норми літературної мови: мова яких письменників є авторитетним зразком, які саме їх твори беруться за визнаний зразок.

Отже, щоб говорити правильно, треба в першу чергу добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються норми. Але говорити правильно ще не означає говорити добре — для доброго мовлення необхідне й уміння відбирати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант (якщо він існує) літературної норми. Норма хоч і обов’язкова вимога, та якби вона не відзначалася рухливістю, то перетворила б людську мову на бездушний механізм. За нормою завжди стоїть можливість відступити від неї — адже є відкинуті варіанти.

Норма — це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, а для варіантів (якщо, звичайно, вони є в структурі мови народу і коли одному з них надається перевага) існують такі характеристики: правильно — неправильно (літературне — нелітературне), по-українськи — не по-українськи, можна — не можна, доречно — недоречно тощо. Саме вміння вибрати із співіснуючих, можливих варіантів літературної норми найбільш точний, стилістично доречний, найбільш виразний, естетичний для даної ситуації мовлення варіант і становить мовну майстерність. Основою мовної майстерності є, звичайно, літературна мова. Проте не можна ігнорувати діалектне мовлення, соціально-діалектні його особливості, у яких може виникнути підстава для перегляду чинних правил, норм та їх функціонально-стильових варіантів.

Кожен із мовно-структурних типів норм (орфоепічні, акцентуаційні, граматичні, стилістичні, лексичні, пунктуаційні) знайшов відповідне відображення у правилах слововживання, орфоепії (вимови), наголошування, орфографії та пунктуації. Хоч правила літературної мови вужчі за її норми, це не утруднює, а якраз полегшує засвоєння літературної мови. Але для опанування норм замало вивчених у школі граматичних і правописних правил – необхідні постійна робота з різноманітними за стилями (жанрами) текстами, живе мовне спілкування в різноманітних ситуаціях (в умовах різних психологічних, інтелектуальних, загальноосвітніх та інших рівнів мовця і співбесідника), потрібна постійна увага до змін, які відбуваються в напрямі удосконалення норм і правил сучасної літературної мови.

№3Рівні мовленнєвої діяльності. Логічність як ознака культури мовлення.

У розмові ми інколи чуємо такі фрази: «О, це логічно!», «Що ти?! Це ж не логічно!» І розуміємо, що в другому випадку йдеться про щось не до кінця продумане, про неврахування причиново - наслідкових зв’язків, недоречність вчинку тощо.

Як відомо, процес мовленнєвої діяльності має три рівні: мислительний, лексико-граматичний і фонологічний, адже в свідомості людини відбувається творення, розподіл, обмін, споживання знань. Звичайно, ці процеси відбуваються по-різному, залежно від схильності людини до інтелектуальної праці, рівня знань, особистого досвіду, характеру практичної діяльності та ін. Психологи справедливо підкреслюють: «Нагромадженню мовних знань сприяє не лише активний процес говоріння, а й процес розуміння».

Логічний — це мислительний. Словники дають такі тлумачення слова логічний: 1. Стосується логіки (науки про закони і форми мислення). 2. У якому є внутрішня закономірність; розумний, послідовний; порівн.: «Який відноситься до інтелектуального змісту висловлення, до речення як реалізації судження» [9, 122]; або 1. Стосується логіки, відповідає законам логіки (рос. логический). 2. Правильний, послідовний, обґрунтований, відповідає законам логіки (рос. логичный).

Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні «мислення — мова — мовлення». Вона залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв’язку з точністю. А звідси висновок: погане мовлення є свідченням передусім поганого мислення і лише потім — поганого знання мови. Щоб навчитися добре висловлювати думки, треба навчитися мислити. Коли мовлення точне, воно логічне. Але якщо точність вимагає строгої відповідності вжитого слова його значенню, то для логічності цього замало: вона потребує ще й точного зв'язку між словами в мовленнєвому потоці. Це реалізується не лише за законами лексикології, лексичних норм, а й за законами синтаксису, і в першу чергу синтаксису: на рівні речення — фрази, надфразної єдності, тексту.

Логічність як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

 

№4. Предметна і понятійна логічність. Формування логічного мовлення.

Як точність має свою специфіку в різних функціональних стилях, так і логічність по-різному виявляється у різних жанрах мовлення. Але є одна особливість: логічність (так само, як і точність) буває предметна і понятійна. Б.М.Головін пропонує такі визначення: «Предметна логічність полягає у відповідності смислових зв’язків і відношень одиниць мови у мовленні зв’язкам і відношенням предметів і явищ у реальній дійсності. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мови у мовленні» [11, 145]. Предметна і понятійна логічність, як і предметна та понятійна точність, перебувають у взаємозв’язку, але якщо понятійна точність без предметної неможлива, то предметна логічність часом може й не існувати (напр., у казках, художній фантастиці, алегоріях, навмисне спотворених судженнях, помилкових висновках з наукових дослідів тощо). Проте понятійна логічність у всіх цих випадках обов’язкова. І не суттєво, яким способом здійснюється пізнання — індуктивним чи дедуктивним, перспективний чи ретроспективний хід думки: смислова погодженість частин висловлювання повинна бути досягнута.

Отже, логічне мовлення формується на основі: 1) логіки пізнання і навичок логічного мислення, спрямованого на нагромадження нових знань і на передачу цих знань адресатові; 2) знання мовних засобів, якими можна оформити думку; 3) володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу, яка не допускає суперечностей у межах цілого тексту. Кожен чинник удосконалюється впродовж життя людини. Але якщо логіку викладу може контролювати оточення (діти ЇЇ засвоюють від дорослих, учителів, пізніше можуть коригувати співрозмовники, усні й писемні зразки), то логіку пізнання контролює сам мовець. І коли слова наздоганяють або випереджають думку, то виникає небезпека, що співрозмовник не зрозуміє мовця.

Ліквідувати екстралінгвістичні причини логічних помилок можна шляхом удосконалення освітньо-виховного процесу в дошкільний і шкільний періоди життя людини, поліпшення соціально-психологічних умов її побуту, умов праці та відпочинку, фізичного розвитку особистості тощо. А лінгвістичні чинники логічності забезпечує сама мовна система, засвоєння якої теж триває практично впродовж усього життя людини.

Логічним є таке мовлення, в якому: 1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе (одне судження правильне, друге хибне, третього не дано); 2) слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідає ходові думки, коли не виникає смислових непорозумінь (за актуальним членуванням фрази правильно виділяються її комунікативний центр і периферійні інформаційні опори); 3) не порушені смислові, структурні, інтонаційні та експресивні зв’язки у межах цілого тексту, яким передається зв’язок несуперечливих суджень.

№5.Причини помилок у логіці. Логічність – ознака функціональних стилів літературної мови. Індуктивний та дедуктивний метод доведення істини.

Причинами помилок у логіці викладу можуть бути:

1) поєднання логічно несумісних понять, а отже, слів, які їх виражають (за винятком оксюморона, коли таке поєднання формує нове поняття, відмінне від тих, що формально наявні в структурі) (порівн. т.зв. лабуду: жахливо добрий, неймовірно розумний, страшно гарний і оксюморон: солодка мука, дзвінка тиша, гарячий сніг, розумний дурень та ін.);

2) введення у фразу зайвих слів (це плеоназм), які обтяжують фразу структурно, а інформаційно є «порожніми» (напр., місяць травень — правильно травень, на долонях рук — правильно на долонях, відступити назад — правильно відступити, цільове призначення витрат — правильно призначення витрат, моя власна думка — треба власна думка, моя автобіографія — треба автобіографія або моя біографія);

3) підміна особової форми дієслова активного стану стилістично неправомірною формою зворотно-середнього стану або навпаки (вибачте мені (у когось прошу вибачення) — вибачаюсь (сам перед собою); перестань нервувати (не хвилюй когось) — перестань нервуватись (не хвилюй сам себе) та ін.;

4) неправильна побудова ряду однорідних членів речення, коли в нього вводять родові і видові поняття (напр., неправильно: письменники і поети — хіба поет не є письменником?; розумний брат і з сивиною чоловік — «розумний» — інтелектуальна характеристика, з сивиною — характеристика віку через зовнішність; корови, свині, кури, птиця — хіба кури не птиця?; молодь і громадяни — хіба молодь не є громадянами?);

5) неправильне (архаїчне або діалектне) утворення аналітичних граматичних форм: майбутнього часу (напр., неправ.: буду писав, будеш знала, будете виділи, будете жили, прав.: буду писати, будеш знати, будете бачити, будете жити); ступенів порівняння прикметників (неправ.: самий найкрасивіший; сама найдорожча; самої найдорослішої, прав.: найкрасивіший, найдорожча, найдорослішої); конструкцій на позначення неповноти ознаки (неправ.: дещо грубуватий, трохи синюватий, більш точніше, більш виразніше, більш чіткіше, прав.: дещо грубий, синюватий, точніше, виразніше, більш чітко);

6) неправильна координація між складним підметом і дієслівним присудком (дехто з нас знали (прав, знав); батько з сином пішов (прав. пішли) на рибалку; сто один учень купили (прав, купив) путівки);

7) порушення порядку слів у простому реченні або порядку розташування компонентів складного речення (напр.: Гнів викликав біль. — чи: Біль викликав гнів. Успіх забезпечив досвід. — чи: Досвід забезпечив успіх; неправ.: Він знайшов книжку в бібліотеці, яку давно хотів мати. — прав.: Він знайшов у бібліотеці книжку, яку давно хотів мати; неправ.: Актор читав вірш, якого ми вперше слухали. — прав.: Актор, якого ми вперше слухали, читав вірш);

8) недоречне вживання дієприслівникових зворотів замість підрядних речень у конструкціях, в яких дію присудка і дію, зазначену у звороті, виконує не один і той же підмет (неправ.: Принісши цю книжку, йому дозволили взяти іншу. — прав.: Йому дозволили взяти іншу книжку, коли він приніс цю; неправ.: їй, повернувшись у село, обіцяли знайти роботу за фахом. — прав.: їй пообіцяли знайти роботу за фахом, якщо вона повернеться у село);

9) неправильне використання сполучних засобів у реченнях (непр.: Ці листи не лише поповнили експонати шкільного музею і назавжди запали в юні серця. — прав.: Ці листи не лише поповнили експонати шкільного музею, а й назавжди запали в юні серця; неправ.: Завтра вдень невеликий і мокрий сніг. — прав.: Завтра вдень — невеликий мокрий сніг);

10)порушення смислового зв’язку між окремими частинами тексту (а зв’язність досягається лексичним повтором, вживанням анафоричних займенників, «нанизуванням» речень тощо) ( «На факультеті п’ять гуртків, які працюють при кафедрах. Вони функціонують вже понад десять років». Що функціонує: гуртки чи кафедри?);

11)правильний поділ тексту на логічні його частини (на письмі — неправильне виділення абзаців (які мали б засвідчувати етапи мислення, паузи у мовленні);

12)стилістичний дисонанс, що створюється недоречним вибором синтаксичних конструкцій (це так званий телеграфний стиль — надання фрагментам фрази чи навіть окремим словам форми речення або невмотивоване стягування в одне складне речення групи закінчених речень), порівн.: 1. Потрібно продумати план екскурсії. Адже буде вона взимку. Коли сніг і мороз. Ми поспішили зі списками. Не врахували вартість. Тепер вже так і буде. 2. Якби я знала, що це буде так важко, то почала б працювати над темою раніше, а я зволікала, та час не жде, тепер треба поспішати, а роботи й без цього багато, і ніхто її за тебе не зробить або зробить не так;

13) відсутність у тексті чіткої тричленної структурної побудови (вступу, основної частини, висновків) або інформативна недостатність якоїсь частини.

Логічні помилки мають здебільшого лінгвістичну основу — логіка викладу реалізується засобами літературної мови, зокрема її морфологічними та синтаксичними ресурсами, а індивідуальна їх бідність чи невправність у користуванні призводять до алогізмів. Проте й екстралінгвістичні засоби не другорядні. Інтелектуальний розвиток, евристичні нахили, навички слухати себе (контролювати своє мовлення), почуття міри щодо кількості мовлення — усе це теж посилює логічність мовлення. Щоб причина можливого алогізму не «спрацювала», необхідно подбати про високу культуру мислення, культуру спілкування мовою, яку вивчатимеш усе життя.

Логічність — ознака кожного функціонального стилю літературної мови (як і діалектного, просторічного мовлення), і в кожному стильовому різновиді (жанрі) мовлення вона має не лише загальні, а й специфічні риси. Наприклад, у науковомустилі логічність «відкрита» — у ньому ми наче простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця (ученого, самої науки тощо) від вихідної позиції до результатів пошуку і навіть їх перспектив.

В уснорозмовному стилі точності тексту сприяє й ситуація спілкування, тому порушенням деяких правил логічної організації мовлення може запобігти сама ситуація. Проте вміле використання ресурсів мови відповідно до ситуації, віку адресата мовлення, емоційного заряду спілкування, теми розмови, мети діалогу і т.ін. є не менш важливими умовами як логічності, так і етики мовлення. При афективному мовленні часто руйнується обов’язкова ознака — послідовність, а вона може спричинити суперечність викладу. Тому «напруга» афективного мовлення не повинна бути вищою за рівень, у межах якого людина контролює своє мовлення.

Щодо стилю художнього, то в ньому при обов’язковому збереженні послідовності, несуперечності викладу, зв’язку між частинами цілого тексту, тричастинної композиції (порівн.: вступ, основна частина, висновки — пролог, текст з його зав’язкою, кульмінацією і розв’язкою, епілог) предметна логіка може бути порушена з метою досягнення логіки художньої. Адже художній твір не є дзеркальним відображенням дійсності — він результат розумової діяльності автора при спостереженні за реальним світом. Тому навіть ірраціональне (напр., фантастичне), що твориться за законами граматичної логіки і не суперечить ні її законам, ні законам формальної логіки, є логічним з погляду художнього мовлення. Символи, алегорії, переносне слововживання не суперечать логіці, а створюють наче другий план пізнання істини, яка від цього стає зрозумілішою, бо оцінюється і розумом, і відчуттям.

Отже, логічність — поняття як загальномовне (стосується усіх мов на землі, хоч у кожній мові має свої засоби реалізації; стосується конкретної загальнонаціональної мови), так і індивідуально-мовленнєве, що залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі й життєвого досвіду людини.

Дедуктивний метод полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до Ц часткового. Це метод пошуку того, як спочатку висловленому узагальненню знайти конкретні підтвердження. Прикладами застосування цього методу можуть бути всі визначення частин мови в підручнику з української (російської) мови: Іменником називається частина | мови, що називає предмет і відповідає на запитання хто, що.., | прикметником називається... і т. ін. Загальне положення зразу визначає напрям пошуку саме певних фактів та ілюстрацій і організовує слухачів бачити ці факти і думати над ними так, як хоче автор. | Дедуктивний метод веде слухачів від наслідку (загального положення) до причини (вона захована в конкретних фактах і процесах) і тим інтригує, провокує слухачів на пошуки цієї причини:
фактів, подій, ознак, властивостей, які дають підстави зробити саме | таке загальне положення, а не інше. Запам'ятовується слухачам,| якраз причина, бо вона має образ конкретного факту, а загальне; положення треба зрозуміти силою міркування і завчити, запам'ятати, спираючись на факти.
Дедуктивний метод поширений в риториці як такий, що відповідає за побудову правильних умовисновків: задаються правила типу чи класу одиниць (посилання), якщо факт відповідає цим прави-; лам, він підлягає закономірностям цього типу чи класу. Загальні; судження розгортаються в часткові. У формальній логіці теорія дедукції побудована саме на дедуктивному методі.
Дедуктивний метод широко використовується у навчальному процесі, особливо у старшій і вищій освітніх ланках.

Індуктивний метод викладу є оберненим до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки у зворот­ному напрямку — від конкретного до загального.
В античній риториці цей метод називався передбаченням основ (реіііііо ргіпсіріі). Промова починалася з часткового факту і слу­хачі мали бути заінтриговані: куди «хилить» промовець, до чого веде. Проте виклад методом індукції вимагав репрезентативності факту, тобто впевненості в тому, наскільки конкретний випадок є представницьким, переконливим, щоб з нього робити загальний висновок, і як часто він повторюється. Інакше кажучи, індуктив­ний метод потребує, щоб одиничне було таким, яке б ввійшло чи перейшло в загальне. Наприклад, слова п 'ятірка, земля, книга, сон, читання, біг відповідають на запитання що?, мають опредмечене значення, тому називаються іменниками.
Дедуктивний метод одразу вимагає своїми загальними положен­нями інтелектуальної діяльності і від промовця, і від слухачів, а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного пережи­вання фактів. Індуктивний метод, навпаки, починається з конкрет­но-чуттєвого сприймання й емоційного переживання слухачів і вже потім має завершуватись інтелектуальною діяльністю — умовис- ' новком. Володіти треба обома методами — індукцією і дедукцією, бо вони взаємодіють, ніби перевіряючи один одного і таким чином утримують нас від помилок у пізнанні дійсності.
Для слухача індуктивний метод спілкування завжди є легшим, тому що думка «визріває» на конкретних фактах. Для промовця обидва методи мають бути однакові, бо до зустрічі зі слухачами він самостійно повинен «пройти» свій матеріал обома методами, перевіряючи результат, і вибрати в конкретному випадку індуктив­ний чи дедуктивний метод викладу, зваживши всі «за» і «проти» матеріалу, слухачів, умов спілкування, комунікативної мети.
Індуктивний метод ширше застосовується у початковій освітній ланці, ніж у середній і старшій, бо він ґрунтується на конкретно-чуттєвій основі.
№6.Точність – одна з головних ознак культури мовлення. Зв’язок точності мовлення з правильністю і логічністю.

Щоб вільно володіти мовою, необхідно не лише засвоїти норми, а й знати їх можливі соціальні функції, тобто вміти відібрати таку одиницю, яка забезпечить досягнення мети. Спілкування можливе не лише завдяки тому, що співрозмовники говорять однією мовою, а й тому, що за кожним словом обидві сторони бачать один і той же предмет реальної дійсності, однакові об’єктивні зв’язки і т. д., тобто називають предмети, явища, процеси точно.

Точність — одна з головних ознак культури мовлення. Оскільки свідомість людини не лише відтворює об’єктивний світ, а й творить його, то можливість неточностей у мовленні зберігається на всіх етапах формування індивідуального стилю мови. Розвиваючись, мова за суспільною функціональною суттю постійно прагне до цілковитої відповідності слова певному поняттю. Предмет і назва предмета в різних мовах можуть мати різну співвіднесеність, але в межах однієї мови для кожного її носія вони повинні зберігати усталену співвіднесеність.

Точність це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змісту, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін.).

Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, та системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімів, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних.

Точним можна назвати таке мовлення, в якому вжиті в контексті слова цілком. відповідають їх мовним значенням — значенням, що закріпилися за словом у мові на даний період її розвитку. Точність зумовлюється, по-перше, знанням об’єктивної дійсності, спостережливістю мовця, по-друге, його умінням співвіднести своє знання мови з цією спостереженою об’єктивною дійсністю. Точність потрібна не тільки для іменування реалій, а й для відтворення настроїв, переживань, тобто необхідна в реальному світі предметів та почуттів. Отже, поняття точність має два значення; по-перше, це вживання у мовленні слів (їх значень) і словосполучень, звичних (узвичаєних) для людей, які володіють нормами літературної мови, а по-друге, це оформлення і вираження думки адекватно предмету або явищу дійсності, тобто несуперечність реального предмета і його назви. Це означає, що мовець повинен постійно прагнути до пізнання і реального світу, і законів, норм мови, а це неможливе без варіативності (або змінюваності) того й іншого.

Найповніше точність (як і інші ознаки культури мовлення) визначив, на наш погляд, Б.М.Головін. Здавна точність пов’язувалася з умінням ясно мислити, зі знанням предмета мовлення і значення слова. Слово відтворює думку: незрозуміла думка — незрозуміле слово; слова є ніби точними найменуваннями понять, як зазначав М.Ціцерон, вони виникають майже одночасно з самими поняттями, слова слід відбирати. Як безкінечний світ, так безмежне й пізнання його людиною: те, що здавалося безперечним учора, може виявитися хибним сьогодні; що вчора ми споглядали з однієї позиції, сьогодні пізнається з іншої, внаслідок чого досягається всебічність оцінки, а відтак і її точність. Якби не було варіантів оцінки, цих відтінків значення, то і точність була б хисткою, не могла б бути «єдиною» для всіх мовців. Чим всебічніше охоплює наша думка реальний світ у його взаємозв'язках, тим точніше вона реалізується за допомогою мови. І чим багатшою буде наша мова (у тому числі індивідуальне мовлення), тим легше нам буде здійснювати процес пізнання, а отже, і передавати його результат слухачеві — інформацію «для себе» переробляти в інформацію «для когось».

Точність мовлення залежить ще від одного позамовного чинника: чим гармонічніші інтелектуальні рівні мовця і слухача, тим вища гарантія точного сприйняття (і правильного реагування на сприйняте) інформації; чим вищий цей інтелектуальний рівень, тим економніші засоби мови потрібні мовцеві, щоб висловитись точно, а слухачеві — щоб так само сприйняти інформацію. Треба володіти логікою думки і законами її мовного вираження. Точність мовлення прямо пропорційна правильності й логічності мови.

№8. Лексичні ресурси точності: а) синоніми, омоніми, пароніми, багатозначні слова.

Звичайно ж, точність реалізується передусім лексичними ресурсами мови, виявляється на рівні слововживання, але без контексту її не досягти. Найбільше можливостей для точного співвідношення предмета і його назви мають: синоніми, омоніми, пароніми, полісемантичні слова. Значні труднощі у застосуванні творять слова іншомовні, професійні, архаїзми та фразеологізми.

Синоніми (назви одного і того ж поняття, спільні за основним лексичним значенням, але відмінні відтінками цього значення або емоційно-експресивними чи стилістичними можливостями) виникають у мові як одиниці, що підкреслюють (називають) новий відтінок у значенні слова, тобто як точніша для нової ситуації спілкування назва відомого предмета. Винятком є так звані абсолютні синоніми, які різняться між собою тільки звуковим комплексом і джерелом походження: кавалерія — кіннота, норд-ост — північний схід, полісемія — багатозначність, білінгвізм — двомовність.

Добираючи слово із синонімічного ряду для досягнення точності висловлювання, треба враховувати: 1) стильову приналежність слова (нейтральне чи стилістично марковане: розмовне, офіційне, наукове та ін.); 2) його емоційно-експресивне значення (піднесене — знижене, інтимне, ласкаве - офіційне, «сухе», урочисте - жартівливе); 3) приналежність слова до певної групи лексики поза літературною мовою (діалектне, просторічне, жаргонне); 4) місце слова в словниковому запасі мови (активний — пасивний словниковий склад). Це важливо пам’ятати, оскільки до синонімічного ряду можуть входити слова, запозичені з інших мов, дібрані з діалектів — територіальних і соціальних, з пасивного словника (архаїзми). Ці ряди можуть бути повністю використані, напр., у художньому або публіцистичному стилях, в яких часто спостерігаємо індивідуальну інтерпретацію синонімів або авторські синонімічні новотвори, що зобов'язує читача (слухача) добре знати лексичну і фразеологічну системи мови, У розмовному стилі синоніми різняться не лише ступенем метафоричності а й різноманітнішою експресивністю (порівн.: йти — сунути — дибати — лізти — ледве ногами передирати — нога за ногою; сорочка — кошуля — льоля; мовчки — без словечка — am мур-муртихо — ш-ша).

Прагнення до точності й новизни в синонімії зумовлює появу перифраз (переносних, описових образних найменувань): бавовна — біле золото; радіація — невидима смерть; ліс — легені планети та ін.

Отже, точність може бути i предметно-понятійною, і емоційно-експресивною. Емоційно-експресивна точність не стосується офіційного та наукового стилів, для інших стилів потрібні обидва різновиди точності

Омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання, по-перше, тому, що точність їx застосування залежить від знання мовцем лексичного складу мови i від того, наскільки цьому знанню відповідають знання слухача. Тому основною вимогою до тексту з омонімом є його чіткість, виразність, повнота інформації.

Омоніми можуть застосовуватися в діловому, науковому, розмовному, художньому, публіцистичному стилях. Але в перших двох вони не мають стилістичних функцій, а в інших можуть використовуватися зі стилістичною метою. Точність контексту є вимогою обов’язковою. Напр.: «Не гай часу!». «За селом темніє гай». «Гай-гай, дитинко, аби ти не пошкодувала». «Пара має температуру 98°». «Пара ссавців була переселена в нові кліматичні умови» (порівн.: Добра пара — Гриць i Варвара).

Добре знання лексичної і граматичної систем сприятиме точності вживання омографів слів, різних за значенням, однакових за написанням, але відмінних за вимовою (замок - замок, лупа - лупа, колос - колос, вигода - вигода, мала - мала, насип - насип, дорога - дорога, стріла - стріла, гори - гори, мука - мука, обід - обід) і омоформ (поле (ім.) — поле (3 ос. одн. д-ва), клич (ім.) — клич (наказ, форма д-ва), шию (1 ос. одн. д-ва) — шию (Зн. відм. ім.), ніс, віз (ім.) — ніс, віз (3 ос. одн. д-ва в мин. ч.).). Вдало використані омоніми свідчать про багатство індивідуального словника і про стилістичну вправність мовця.

Уміле користування паронімами (однокореневі слова, подібні за структурою і вимовою, але відмінні за значенням) теж сприяє точності мовлення. Нерозрізнення значень близькозвучних слів може призвести до непорозумінь між мовцем і співрозмовником, а може служити й засобом творення колориту гумору, іронії, сатири. Напр.: «На які інстанції він бігав до того, як став чемпіоном у стометрівці?» (дистанції!). «Губителі (порівн. любителі) природи». «Він зло не вживає своїм становищем» (не зловживає). «Я мимохідь тебе зачепив» (мимохіть). У науковому та офіційному стилях пароніми теж стилістично нейтральні, в інших же стилях вони можуть набувати нових (контекстуальних) емоційно-експресивних відтінків.

Багатозначні слова невичерпне джерело семантичного багатства мови при збереженні знакового виразника цих значень. І чим повнішими будуть знання мовцем можливих значень слова, тим точнішим буде його мовлення, звичайно ж, за умови такого ж рівня знань у співрозмовника. Багатозначні слова вимагають точного контексту, який не допускав би двозначного чи неадекватного сприйняття змісту Порівн. фразеологізм: «У тебе не всі дома?» («Ти нерозумний?») — «Усі, нас усього троє». Оскільки багатозначними можуть бути не лише так звані повнозначні слова, а й службові (вони можуть, стосуючись неоднакових граматичних або семантичних класів слів, вимагати різних граматичних форм), то для точного використання таких слів недостатньо знати лише лексику — і граматика ставить вимоги до точності побудови словосполучень, речень та ін.

Неабияка роль у досягненні точності мовлення належить порядку слів, адже він регулює функції слів, «розставляє» логічні акценти у фразі. Порядок слів дає змогу відрізнити суб’єкт від об’єкта, якщо називний і знахідний відмінки слів — їх назв виражаються однаковими звукоформами (Буття визначає свідомість. Добро рухає суспільство. Біль викликав гнів.); суб’єкт від предиката, якщо обидва вони виражені іменниками або інфінітивами (Жити — Вітчизні служити). Порядком слів досягається смислова та інтонаційна відокремлюваність (а отже, актуалізація) членів речення (Він, зачарований, не міг відвести погляду від озера). Від порядку розташування у реченні (фразі) залежать смислові зв’язки вставних слів і т. д. (порівн.: Він, напевно, знає. — Він знає напевно.). Мають своє місце в реченнях дієприкметникові звороти — стоять перед або після означуваного слова, але означуване слово не вводиться всередину звороту (порівн.: Факти, наведені в акті, підтвердились. Факти підтвердились, наведені в акті. Наведені в акті факти підтвердились).

Отже, точність однозначна, одноваріантна, у ній співвідноситься мова з реальною (і художньою) дійсністю, на відміну від правильності, яка визначається нормою або її варіантом, правилом чи одним із його винятків.

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 6373; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.009 сек.