Варіант № 25. 1. Грецькі міста – держави в Північному Причорномор’ї

1. Грецькі міста – держави в Північному Причорномор’ї.

2. Знищення Запорозької Січі.

3. Включення західноукраїнських земель до складу УРСР (1939 – 1940 р.).

1.На рубежі VIII-VII ст. до н. є. на північних берегах Чорного та Азовського морів виникли античні (стародавні) грецькі міста-держави (поліси). «Велику грецьку колонізацію» зумовила ціла низка причин: демографічна,аграрна, сировинна, військова, етнічна, соціально – політична.

Серед грецьких міст-держав найвідоміші: Ольвія (нині с. Парутіне в гирлі Південного Бугу), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантикапей (місце сучасної Керчі), Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія (Крим), Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії), Танаїс (гирло Дону) та ін.

Мешканці міст займалися ремеслами, торгували з місцевими племенами. В містах панував демократичний устрій.

У містах була розвинута освіта, медицина.

У V ст. до н. є. деякі античні держави Північного Причорномор'я (Пантикапей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія, Гермонасса, Кепи, Корокондама і Патрей) об'єдналися в Боспорське царство з центром у Пантикапеї.

Занепад античних міст-держав у Північному Причорномор'ї, на думку істориків, був пов'язаний із загальною кризою рабовласницького суспільства, вторгненням у Південно-Східну Європу готських племен з Балтії (III ст. н. є.) та гунів з Центральної Азії (IV ст. н. е.).

2. Знищення Запорізької Січі

Автономне існування Запорозької Січі в соціально-економічному плані ставало небажаним явищем для Росії. Незважаючи на пряме втручання царського уряду в життя козаків, Січ залишалася гальванізатором ї вогнищем національно-визвольної боротьби українського народу.

Російський уряд відкинув проект реорганізації Запорозького війська, складений старшинською верхівкою, очолюваною А. Головатим. "Не можно вам оставаться, — заявив їм у відповідь один з придворних Катерини II — граф Г. Потьомкін. — Вы крепко расшалились, и ни в каком виде не можете уже приносить пользы".

23 квітня 1775 р. придворна рада прийняла рішення про знищення Січі. Для проведення операції уряд послав на Запорожжя війська у складі 10 піхотних і близько 40 кавалерійських полків на чолі з генералом П. Текелі. 5 травня оточений гарнізон Січі склав зброю. Скарбницю, клейноди, архів було вивезено до Петербурга (в Росії вони перебувають й нині). Частина фортифікаційних споруд та інші будівлі зруйновано, а в Січі та паланкових фортецях розмістили російські гарнізони.

Кошового отамана та частину козацької старшини, яку напередодні Катерина II відзначила за активну участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 pp., було заслано на Соловки та до Сибіру. Останній отаман Запорозької Січі — П. Калнишевський — до 1801 р. перебував у соловецьких казематах, а після звільнення залишився доживати віку там же, в монастирі. Помер 1803 р. на 112 році життя.

Маніфест про знищення останньої твердині українського козацтва з'явився 3 серпня 1775 р. Уряд звинуватив запорожців у тому, що вони самовільно освоювали землі Новоросійської губернії та Північного Причорномор'я, а також давали притулок різним збіглим людям.

Після зазначених подій українське козацтво розпалося на три основних гілки. Близько 5 тис. запорожців заснували у гирлі Дунаю з дозволу Туреччини Задунайську Січ (1775-1828), а ті, що залишилися на колишніх січових землях, увійшли до Чорноморського козацького війська (1788-1792), але згодом переселилися на Кубань. На північних землях України жили нащадки міського козацтва. Значна частина козаків і посполитих, що залишилися в паланках, була віднесена до розряду державних військових поселенців. Козацька біднота та селяни-втікачі потрапили в залежність до нових землевласників. Частина запорозької старшинської верхівки одержала додаткові землі й з часом перетворилася на великих феодалів, що вірно служили царату.

3. 23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Ріббентропа—Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР.

Радянсько-німецький договір розв’язав Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі. 17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусії. Розпочався «визвольний похід» Червоної армії, а фактично реалізація таємного протоколу Ріббентропа—Молотова. По суті, СРСР вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у поділ світу. Польські війська не чинили опору.

22 вересня частини Червоної армії вступили до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кампанії відбувся спільний парад радянських і німецьких військ. 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі (напередодні німецькі війська окупували Варшаву), був підтверджений новим договором – про дружбу і кордон.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено шість областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

Менш як через рік було законодавчо оформлено і включено до складу УРСР територію Північної Буковини та придунайські землі. У червні 1940 р., ураховуючи радянсько-німецьку домовленість про розмежування сфер впливу, СРСР заявив Румунії ультиматум щодо передачі йому Бессарабії та Буковини. 28 червня південна група військ Червоної армії під командуванням Г. Жукова перейшла р. Дністер і вступила на ці території. 2 серпня 1940 р. за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР було створено Молдавську РСР, а в Північній Буковині організовано Чернівецьку область й передано її до складу УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.

У листопаді 1940 р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У результаті від України було відчужено Придністров’я з етнічним українським населенням.

Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило більше 41,6 млн осіб, а її територія розширилася до 565 тис. км2.

Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації виділяються два етапи:

– до весни 1940 р., коли режим хоча б зовні зберігав демократичність, а реформи зустрічали підтримку більшості населення;

– з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Підтримку у населення зустріли такі заходи: ліквідація польського держапарату, конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі знаходилися в руках поляків та євреїв), українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських), Львівський університет було ­перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання стала українська тощо), розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров’я.

Невдоволення викликали: заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України, насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об’єднано 15% господарств), тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну), розгром політичних партій і громадських об’єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як «Просвіта», а також масові репресії.

Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною армією Західної України, але спочатку вони торкнулися переважно поляків – було депортовано на Схід СРСР мільйон поляків та розстріляно 15 тис. польських офіцерів.

Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою силою опору новій владі залишалась ОУН.

Навесні 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії: до Сибіру і Казахстану було депортовано 400 тис. українців; десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями; люди переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси.

З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні за політичними ознаками було репресовано і депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн осіб). Смертність серед депортованих склала 16 %.

Радянізація західних областей України особливо наполегливо здійснювалася після вигнання фашистських загарбників. У післявоєнні роки цей процес мав такі основні етапи:

– організаційно-кадрова робота (направлення різного роду кадрових працівників з інших районів СРСР: 44 тис. учителів, 29 тис. робітників, 2 тис. інженерно-технічних працівників, 15 тис. фахівців сільського господарства; створення мережі партійних і комсомольських організацій, профспілок);

– індустріалізація і колективізація (створюються нові галузі промисловості: швейна, хімічна; розширюється видобуток і переробка природного газу; ведеться пошук нових родовищ корисних копалин; формується система виробничої та торгово-споживчої кооперації; до середини 1950 р. у колгоспи було об’єднано майже 93 %, а до середини 1951 р.— понад 95 % селянських господарств);

– ліквідація греко-католицької церкви (1946 р.) і перехід її в підпілля;

– боротьба з ОУН – УПА, депортація українського населення тощо.

Об’єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: уперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє в творенні незалежної соборної української держави.

Дата добавления: 2015-05-07