Державна територія

У міжнародній доктрині існує безліч визначень державної те­риторії. Але найбільш вдалою вважається така: державною тери­торією, відповідно до міжнародного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. Це формулювання характеризується комплексним підходом, тому що в ньому закріплюється двоїстий характер державної території: з одного боку, державна територія є об'єктом права власності, а з іншого — вона визначає просторову межу державної влади.

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосфер­не повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництва держав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права. Таким чином, територія є не тільки матеріальною базою й екологічним середовищем існування народу, але і матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належ­них йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, оренди та ін.

Територіальне верховенство держави безпосередньо пов'язане з державним суверенітетом і є одним з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верхо­венство розуміється як територіальний суверенітет.

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй те­риторії діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальний суверенітет — це дуже складне і комплексне поняття, що має системотвірні характеристики. При практичній реалізації він виявляється у вигляді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає:

— право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статті 1 Між­народного пакту про громадянські та політичні права і Між­народного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року);

— визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу дер­жавної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні про­вадитися винятково згідно з прямим волевиявленням народу, згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручан­ня ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим подальшим затвердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави. Будь-які територі­альні спори повинні вирішуватися винятково мирними спо­собами шляхом переговорів згідно зі статтею 33 Статуту ООН і чинними міжнародними угодами;

— право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини;

— виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою. Це означає, що на території держави виключається будь-яка діяльність публічної влади іншої держави і що вища влада держави здійснюється системою державних органів у зако­нодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах;

— невтручання у внутрішні справи держави з боку інших дер­жав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юри­дичних осіб;

— визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності,

політичної незалежності або єдності будь-якої держави, за­стосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в порушення міжнародного права;

— наявність невід'ємного права держави всіма наявними закон­ними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

— право держави на застосування всіх законних способів влад­ного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнарод­ними угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться в межах її території;

— виняткове право територіального суверена на надання дозволу із використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами і здійснення безпосереднього контролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильно позбавляти державу в належній її території відпо­відних природних ресурсів і змінювати державні кордони. Земля і надра держави не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обме­жуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків дер­жави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрис­дикція держави може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межами державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену ціле­спрямовану юрисдикцію, що допускається міжнародними угодами і міжнародними звичаями (наприклад, у межах приналежної зони та виняткової економічної зони, в Антарктиці і т.д.).

Слід пам'ятати, що сучасне міжнародне право забороняє зловжи­вання територіальним верховенством. Такими зловживаннями вва­жаються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенесення морського, річкового і повітряного за­бруднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму,

розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширюватися на територію іншої держави та ін.

Державна територія складається із сухопутної, водної і по­вітряної території, а також надр.

Сухопутною територією держави є вся суша в межах держав­них кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезна­ходження.

Водна територія держави містить у собі водні простори, що зна­ходяться на сухопутній території й островах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.

Повітряна територія держави являє собою стовп повітря ви­значеної висоти і містить весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями.

Надра — частина земної кори, розташована нижче ґрунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно до­ступних для геологічного вивчення й освоєння.

Тепер охарактеризуємо зазначені види державної території до­кладніше.

Прийнято вважати, що сухопутна територія містить всю сушу, незалежно від місця розташування її окремих складових частин. Бу­динки і споруди, що спираються на ґрунт або проникають усередину його, розглядаються як належність території, і все, що відбувається на них або в них, відбувається в межах державної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме роз­ташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Кон­венції ООН з морського права 1982 року, — це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час припливу (ч. 1 статті 121). За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови однаковою мірою з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках на­явність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на проходження прямих вихідних ліній для визначення ширини територіальних вод. При розміщенні острова поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визна­чення статусу морських проходів (наприклад, шведсько-датська конвенція 1938 року у зв'язку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до чинного в Україні законодавства, остро­ви, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і кон­тинентальний шельф.

Анклав — частина території однієї держави, що оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і не має морського бе­рега. Анклав є невід'ємною частиною території тієї держави, якій належить. На цей час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кампіоне-д'їталія (Італія), на території Нідерландів — Барле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і навпаки — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландах, іспанське місто Плівія розташоване у межах французького департаменту Східні Піренеї і відділене від Іспанії французькою сухопутною територією.

Існування анклавів зумовлює необхідність забезпечення досту­пу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важливих питань існування території та її населення), що звичайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухо­путною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається як напіванклав, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Ка-лінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

Деякі автори включають до складу сухопутної території держа­ви також надра на технічно доступну для геологічного вивчення й освоєння глибину, не виділяючи їх в окремий вид державної території. Теоретично глибина надр не обмежена і поширюється до центра земної кулі у вигляді сегмента земної кулі з вершиною в центрі планети й основою у вигляді поверхні території кожної даної держави. Правовий режим надр регламентується в Україні Конституцією України і Кодексом України про надра 1994 року. Надра є винятковою власністю народу України і надаються тільки в користування. Угоди або дії, що у прямій або непрямій формі по­рушують право власності народу України на надра, є недійсними. Народ України здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради (стаття 4 Кодексу України про надра).

До надр належать суцільні породи, породи, що перебувають у рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять ко­рисні копалини й енергетичні ресурси, і наявні серед порід при­родні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але й ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах — підземних споруд і виробіток — визначається Гірничим Законом України від 6 жовтня 1999 року лише в межах, необхідних

для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Право­вий режим підземних вод визначається також і Водним кодексом

України 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територіального моря).

Внутрішні морські води — це моря, повністю оточені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Аральське море в колишньому СРСР, в цей час воно розташоване на території Узбекистану (Кара­калпакія) та Казахстану); моря, узбережжя яких і обидва береги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку дорівнює подвоєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Закон України «Про державний кордон України» від 18 грудня 1991 року до внутрішніх вод України відносить:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для обчислювання ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, що проходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік

моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких

повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюються один або декілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських милі;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично

належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частина вод рік, озер та

інших водоймищ, береги яких належать Україні (стаття 6). Територіальне море (раніше — територіальні води) у п. 1 стат­ті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який прилягає» до сухопутної території держави. Відповідно до цього міжнародно-правового акта кожна держава вправі встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль і відміряється від вихідних ліній (стаття 3). Під вихідною лінією розуміється лінія найбільшого від­ливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах значного масштабу (стаття 5). У разі відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина

територіальних вод відміряється від берегової смуги. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ширини територіального моря використовується звер­нена до моря лінія рифу при найбільшому відливі (стаття 6). Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводяться тоді, коли лінія берега порізана і звивиста або близько до неї є ланцюг остро­вів, що утруднює судоводіння (стаття 7). Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні 40-60 км.

У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється суверенітет прибережної держави. Він поширюється також на повітряний простір над територіальним морем, на його дно і надра.

Згідно зі статтею 5 зазначеного вище Закону України «Про держав­ний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 морських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, які належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географіч­ні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина те­риторіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а в разі відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряна територія держави — це стовп повітря над сухопут­ною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони.

Слід зауважити, що верхня межа повітряного кордону, яка відокремлює державну територію від космічного простору, що є міжнародною територією, дотепер конвенційно не визначена. У за­конодавстві України це питання також не врегульоване. Проблема визначення верхньої межі повітряної території особливо актуалізу­валася останніми десятиліттями й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної оборони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох держав і змінити яку було практично не­можливо. Існує звичайна норма міжнародного права, відповідно до якої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті розміщені мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі (най­ближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного простору, після перетинання якої космічні апарати згорають у повітряних шарах атмосфери).

Правовий режим повітряного простору держави установлюється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польо­ти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов'язання є предметом регулювання міжнародного повітряного права.

Слід пам'ятати, що повітряний простір над сухопутною тери­торією, внутрішніми водами і територіальним морем держави — невід'ємна частина її державної території.

Під умовною (квазі) територією держави в міжнародному пра­ві розуміють територію її дипломатичних представництв, розташо­ваних у закордонних державах, територію торгових суден у відкри­тому морі, повітряних суден і космічних апаратів, що несуть прапор або знак якоїсь держави, підводні кабелі, трубопроводи, надводні споруди у відкритому морі (над шельфом). Така територія деякими авторами іноді іменується «плаваючою», «літаючою», «космічною» та іншими територіями. Вони ж виділяють абсолютну і відносну (умовну) території. Під абсолютною розуміють, наприклад, військові судна, що повсюдно прирівнюються до території власної держави; відносною деякі автори вважають, наприклад, транспорт глави дипломатичного представництва і навіть автотранспорт гро­мадянина конкретної держави, що знаходиться за кордоном.

У міжнародному праві розрізняють демілітаризовані і нейтра­лізовані території.

Демілітаризована територія — це така частина держав­ної території, відносно якої дана держава прийняла міжнародне зобов'язання скоротити або не мати в її межах військових укріплень і споруд, певних видів озброєнь і збройних сил.

Такі території створюються на основі міжнародних угод (до­говорів) між заінтересованими державами з метою забезпечення взаємної міжнародної безпеки.

Демілітаризація може застосовуватися:

а) стосовно передбачених відповідними актами частин територій
(районів) тієї або іншої держави або стосовно самостійних
політико-територіальних одиниць;

б) стосовно держави в цілому як способу міжнародного примусу,
покарання за агресивну війну;

в) стосовно певних просторових сфер, що не знаходяться під
державним суверенітетом і якими можуть користуватися в
мирних цілях усі держави.

У своєму обсязі демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація являє собою ліквідацію всіх наявних вій­ськових об'єктів і заборону спорудження нових військових об'єктів

і укріплень, заборону усіх видів зброї, виведення і заборону утри­мання збройних сил, крім поліцейських, а також заборону ввезення і провезення військових матеріалів, заборону прольотів військових літаків і т.д. У цілому все це зводиться до заборони використання даної території у військових-цілях.

Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких тери­торіях реалізується один або декілька з таких заходів: ліквідація визначених військових об'єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингенту збройних сил і заборона введення нових частин і т.п.

Приклади демілітаризації певних територій дуже різноманітні. Так, за Угодою між СРСР і Фінляндією від 11 жовтня 1940 року і за Мирним договором країн антигітлерівської коаліції з Фінляндією від 10 лютого 1947 року, режим повної демілітаризації встанов­лений для Аландських островів, що належать Фінляндії. Згідно з багатостороннім Паризьким договором від 9 лютого 1920 року, до якого в 1935 році приєднався СРСР, демілітаризованою територією є архіпелаг Шпіцберген, що перебуває під суверенітетом Норвегії. Цілком демілітаризовані на підставі міжнародних угод Місяць та інші небесні тіла. Заходи для часткової демілітаризації Суецького каналу були передбачені Константинопольською конвенцією 1888 року. У Кореї у зв'язку з укладанням перемир'я в 1953 році була утворена демілітаризована зона вздовж 38-ї паралелі, що розділяє КНДР і Південну Корею.

Демілітаризація території нерідко супроводжується її нейтра­лізацією.

Нейтралізована територія — поняття більш широке, ніж демілітаризована територія, оскільки під нею розуміється встанов­лення міжнародними угодами такого статусу території, при якому забороняється її використання як театру воєнних дій або як бази для ведення воєнних дій в інших районах світу.

Нейтралізація частини державної території не накладає на дер­жаву зобов'язання бути нейтральною в процесі ведення воєнних дій, але при цьому з театру воєнних дій повинна бути виключена нейтральна територія.

Прикладом нейтралізованої території може бути Магелланова протока, що за договором між Аргентиною і Чилі від 23 липня 1881 року оголошена «нейтралізованою назавжди». Договором між СІЛА і Панамою від 7 вересня 1997 року Панамський канал оголошений «постійно нейтральним». Нейтралізація Антарктики випливає зі змісту і духу Вашингтонського договору від 1 грудня 1959 року, у якому закріплено, що Антарктика використовується винятково в мирних цілях і в її межах забороняються будь-які заходи воєнного характеру.

Особливою формою нейтралізації є проголошення постійного нейтралітету держави. Постійний нейтралітет означає такий міжнародно-правовий статус держави, відповідно до якого вона зобов'язується у випадку війни не вступати в неї з боку будь-якої во­юючої держави, не надавати воюючим безпосередню допомогу. Інші держави, у тому числі і воюючі, зобов'язані поважати постійний нейтралітет держави. У мирний час постійно нейтральна держава не повинна вступати у військові союзи і блоки.

У міжнародному праві розрізняють два види постійного нейтра­літету:

а) договірний (гарантований) — нейтралітет, який закріп­
люється в багатосторонніх міжнародних договорах або
деклараціях (наприклад, декларацією держав — учасниць
Віденського конгресу від 20 листопада 1815 року був визна­
ний і гарантований «вічний нейтралітет» Швейцарії, який
був підтверджений Версальським договором 1919 року);

б) декларативний (негарантований) — нейтралітет, який
заявляється в односторонньому порядку, звичайно шляхом
нотифікації (наприклад, Австрія за федеральним консти­
туційним законом про нейтралітет від 26 жовтня 1955 року
заявила про свій постійний нейтралітет).

Відомі випадки скасування постійного нейтралітету. Напри­клад, «вічний нейтралітет» Бельгії (за Лондонськими договорами 1831 і 1839 років) і Люксембургу (за Лондонським договором 1807 року) були скасовані Версальським і Сен-Жерменським мирними договорами.

Від постійного нейтралітету слід відрізняти нейтралітет у пе­ріод ведення воєнних дій, при якому держава, що не воює, заявляє про свою неучасть у воєнному конфлікті з боку будь-якої з воюючих держав. У випадку надання державою, що не воює, допомоги одній з воюючих сторін, інша воююча держава вправі розцінювати таку нейтральну державу як свого супротивника з усіма наслідками, що випливають.

У сучасний період особливого значення набуває одночасне вста­новлення демілітаризації і нейтралізації визначеної території, що призводить до виникнення так званих зон миру (без'ядерних зон). Так, наприклад, у Мехіко (Мексика) 14 лютого 1967 року 14 лати­ноамериканських держав на підставі регіонального Договору про заборону розміщення ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) створили зону, вільну від ядерної зброї. Контроль за дотриманням положень цього договору здійснюється на підставі спільних інспекцій.

До територій зі змішаним режимом відносять континен­тальний шельф, територію, що прилягає, і виняткову економічну

зону, а також міжнародні протоки і канали. Вони не перебувають під суверенітетом конкретної держави (крім міжнародних проток і каналів), але прибережні держави володіють на цих територіях пе­реважними економічними інтересами на їхні природні ресурси, що захищаються не тільки внутрішньодержавним законодавством, але й міжнародним правом. З огляду на те, що ці об'єкти є категоріями міжнародного морського права, докладніше про них буде сказано в інших розділах.

Дата добавления: 2015-05-10