Функції дипломатичного представництва

Дипломатичні представництва

Дипломатичне представництво — це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави для здійснення дипломатичних зносин з нею.

Слід мати на увазі, що дипломатичне представництво є родовим поняттям, яке визначає різні види закордонних органів зовнішніх зносин держави, що здійснюють дипломатичну діяльність.

Існують два види дипломатичних представництв — посольства і місії. Суттєвих відмінностей між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, надають пере­вагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунці-атури. Місії є представництвами другого класу. Представництва Святійшого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Як уже зазначалося, дипломатичні зносини встановлюються на підставі угоди між відповідними державами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатичних представництв. Звичайно він установ­люється на рівні посольств, оскільки (із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав) місії в наш час зустрічаються дуже рідко.

Держава, що направляє посольство або місію в іншу державу, іменується державою, що посилає, акредитуючою державою, а

держава, що приймає такі представництва на своїй території, — приймаючою державою, державою перебування.

Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

— представницька функція, що полягає в представництві дер­жави, яка акредитує, у державі перебування;

— захист у державі перебування інтересів акредитуючої дер­жави і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

— ведення переговорів з урядом держави перебування;

— інформаційна функція — з'ясовування всіма законними спо­собами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

— функція заохочення дружніх відносин між акредитуючою і державою перебування та розвиток їхніх взаємозносин в галузі економіки, культури і науки.

Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представ­ляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави — суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починается саме з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва та його відкриття, а на практиці звичайно — із моменту вручення главою дипломатичного представництва вірчих грамот.

Широке тлумачення представницької функції дипломатичного представництва дозволяє виділити в цій функції підфункцію, що за певних обставин стає самостійною функцією; це функція диплома­тичного захисту, згадувана в попередніх розділах. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси держави, що акредитує, але й здійснює подібні заходи стосовно фізичних і юридичних осіб, тобто суб'єктів, які перебувають в правовому зв'язку з державою, що акредитує (громадяни і юридичні особи держави).

У міжнародному праві на основі практики вироблені критерії правомірності дипломатичного захисту:

а) функція дипломатичного захисту надається тільки диплома­
тичним представництвом;

б) дипломатичний захист поширюється в основному тільки на
громадян держави, що акредитує;

в) ця функція починає діяти не відразу після вчинення особою
правопорушення, а тільки після того, як посольством вичер­
пані всі законні засоби, передбачені рамками законодавства
держави перебування (суть дипломатичного захисту полягає
не стільки в правовому захисті громадянина, скільки в його
політичному захисті, оскільки до цього питання приєднують­
ся політичне керівництво й інші центральні органи акреди­
туючої держави);

г) дипломатичний захист не надається іноземним громадянам,
громадянам країни перебування або апатридам (функція ди­
пломатичного захисту не збігається з правом дипломатичного
притулку).

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому тлумаченні ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з вла­дою країни перебування. У вузькому тлумаченні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представництва, тому переговори в широкому і вузькому розумінні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне пред­ставництво має право всіма легальними, дозволеними засобами (у рамках законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація має багатоаспектний характер, тому що стосується політичної ситуації в державі перебування, розставлення в ній політичних сил, еконо­мічної ситуації в країні й інших питань.

Проте інформаційну функцію слід розуміти більш широко. Вона передбачає зобов'язання не тільки інформувати державу, що акре­дитує, але й зобов'язання надавати інформаційні послуги суб'єктам, що знаходяться на території країни перебування. Таким чином, будь-який громадянин, організація, тим більше орган держави кра­їни перебування, вправі звернутися в дипломатичне представництво з запитом про надання необхідної йому інформації з конкретних питань. Водночас слід зазначити, що інформаційна функція повинна

здійснюватися дипломатичним представництвом дуже обережно, щоб уникнути порушень законів країни перебування.

Якщо всі перелічені вище функції були вироблені в процесі трива­лої міжнародної практики, то функція зміцнення дружніх відносин між державами і співробітництва в галузі економіки, культури і науки з'явилася вже в сучасний період. Ця функція була запропо­нована делегацією Чехословаччини під час проведення Віденської конференції і знайшла своє місце в прийнятому на конференції кодифікованому документі.

Слід зазначити, що організаційно-правові форми реалізації функцій дипломатичного представництва дуже широкі і різно­манітні, вони обговорюються і встановлюються, набуваючи свого закріплення на міжурядовому рівні у відповідних угодах.

14.6. Глава і персонал дипломатичного представництва

Правовий статус глави дипломатичного представництва

характеризується двома особливостями:

1. Глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою акредитуючої держави, яка представляє останю з усіх питань у державі перебування;

2. Він також є старшою посадовою особою акредитуючої держави

стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшин­ства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої чіткої класифікації не існувало, що при вирішенні питань старшинства нерідко призводило до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Віденським протоколом 1815 року, який встановив такі три класи дипломатичних агентів:

J клас — посол і папський легат або нунцій;

II клас — посланник, міністр та інший уповноважений при главі
держави;

III клас — повірений у справах, акредитований при міністрі
закордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю класифікацію класом міністра-резидента, що зайняв позицію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилася, і Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року сприйняла три-ланкову класифікацію. Згідно зі статтею 14 цієї Конвенції глави представництв поділяють на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав
та інших главах представництв еквівалентного рангу;

б) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при
міністрах закордонних справ;

в) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах
закордоніїих справ.

Слід зазначити, що клас повіреного в справах не можна плутати з посадою тимчасового повіреного в справах, який виконує обов'язки глави дипломатичного представництва на період його відсутності (хвороба, відрядження, відпустка).

Віденська конвенція закріплює, що не повинно проводитися жодного розмежування між главами представництв унаслідок їхньої належності до того чи іншого класу, за винятком питань старшин­ства й етикету. Клас, до якого має належати глава представництв, визначається угодами між державами.

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмінність полягає в тому, що класи дипломатичних представників перебувають у сфері регулю­вання нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акреди­тує. При цьому кожна держава має свою систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника збігається

з його рангом.

В Україні відповідно до Закону України «Про дипломатичні ран­ги України» від 28 листопада 2002 року встановлені такі ранги:

— надзвичайний і повноважний посол;

— надзвичайний і повноважний посланник І і II класів;

— радник І і II класів;

— перший секретар І і II класів;

— другий секретар І і II класів;

— третій секретар;

— аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) присвоюються звичайно главою держави, інші — міністром закордонних справ. Ранг аташе, що є первинним (наймолодшим) дипломатичним рангом, присвоюється, як правило, випускникам інститутів і фа­культетів міжнародних зносин при прибутті на службу у відомство зовнішніх зносин (міністерство закордонних справ). Цей ранг не слід плутати з посадою військового, морського і повітряного аташе, що не є дипломатичною посадою, тому що її обіймають співробітники військового відомства держави, що акредитує, які проходять вій­ськову службу на посадах офіцерського складу (звичайно старші офіцери і генерали різних родів військ). Ці особи при одержанні

призначення на посаду і прибутті до місця проходження служби спеціально акредитуються при військовому відомстві країни пере­бування. Одночасно ці співробітники виконують функції військових радників глави дипломатичного представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного представни­цтва регламентується як нормами міжнародного, так і нормами національного (внутрішньодержавного) права.

Як уже зазначалося, дипломатичні зносини встановлюються між державами в результаті визнання de jure. Постійне дипломатичне представництво створюється в результаті взаємної згоди держав на базі встановлення дипломатичних зносин. Відповідно до статті 4 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року для того, щоб конкретна особа була призначена главою дипломатичного представництва, акредитуюча держава повинна направити державі, що приймає, запит про її згоду на призначення даної особи на цю посаду. У запиті викладаються біографічні дані цієї особи, відо­мості про її кар'єру і посаду, яку вона обіймає, родиний стан, при­чому ця інформація повинна бути викладена дуже лаконічно і бути абсолютно точною. Позитивна відповідь держави, що приймає, на запит означає надання агремана (від француз, agrement — згода) на прийняття зазначеної в запиті особи як глави дипломатичного представництва. З цього моменту кандидат вважається persona grata — бажаною особою в державі, що приймає. Негативна від­повідь на запит означає відмову в агремані, а кандидат визнається persona поп grata — небажаною особою. При цьому держава, що приймає, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви відмови в агремані. Таким чином, відмова в наданні агремана не потребує додаткових роз'яснень. Процедура одержання агремана має конфіденційний характер.

Після одержання агремана починається здійснення певних про­цедурних форм у акредитуючій державі. По-перше, кандидат одер­жує аудієнцію в глави держави. Потім виходить правозастосовчий акт про призначення його як дипломатичного представника. Цей акт публікується не тільки в засобах масової інформації акреди­туючої держави, але й у ЗМІ держави перебування. В Україні такі призначення здійснює Президент. Указ Президента України про призначення відповідної особи Надзвичайним і Повноважним По­слом України у певній державі публікується в газетах «Урядовий кур'єр», «Голос України», «Президентський вісник».

Перед виїздом до нового місця служби глава дипломатичного представництва одержує вірчу грамоту, що є юридичною підста­вою для початку місії дипломатичного представника в державі, що приймає. Вірча грамота підписується главою акредитуючої держа­ви (у деяких державах, наприклад, у Російській Федерації, вірчі

грамоти підписує міністр закордонних справ), і адресується главі приймаючої держави. У документі міститься прохання «вірити» її володарю як офіційній особі, що представляє свою державу у всіх зносинах із державою перебування. Таким чином, глава акредиту­ючої держави легітимує перед своїм візаві (главою іншої держави) особу, якій дійсно доручено представляти акредитуючу державу в повному обсязі. Глава дипломатичного представництва отримує разом із вірчою грамотою і її копію. Після цього дипломатичний представник може прямувати до місця початку місії.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року вста­новлює ординарний режим призначення дипломатичних представ­ників серед громадян акредитуючої держави (ч. 1 ст. 8). Водночас нею передбачається екстраординарний порядок призначення зазна­чених представників — із числа громадян держави перебування. Але це може бути зроблено не інакше, як за згодою цієї держави, причому таку згоду може бути в будь-який час анульовано. Крім того, держава перебування може залишити за собою таке ж право і щодо громадян третьої держави, які не є одночасно громадянами акредитуючої держави (ч. 2, 3 ст. 8).

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року пов'язує момент початку дипломатичної місії в державі пере­бування, тобто початок виконання главою дипломатичного пред­ставництва своїх функцій, із практикою, що існує в конкретній державі, яка повинна застосовуватися одноголосно, або:

а) із моменту вручення своїх вірчих грамот; або

б) із моменту повідомлення про своє прибуття й представлення

засвідчених копій вірчих грамот міністерству закордонних справ держави перебування або іншого міністерства, відносно якого є домовленість (ст. 13). Більшість держав, у тому числі Україна, дотримуються прак­тики, що глава дипломатичного представництва розпочинає вико­нання своїх функцій із моменту вручення своїх вірчих грамот главі приймаючої держави або особі, яка його заміняє.

Ряд держав із метою економії коштів використовують практику кумуляції (суміщення) дипломатичного представництва, тобто акредитування однієї особи як глави представництва в іншій або декількох державах одночасно у разі відсутності заперечень проти цього влади держави перебування. Крім того, одна й та сама особа може представляти дві і більше держави в одній державі при до­триманні зазначеної вище умови. Така можливість передбачена статтею 6 Віденської конвенції 1961 року. Україна вже має в цьому питанні певний досвід. Так, наприклад, Надзвичайний і Повно­важний Посол України у Фінляндії за кумуляцією виконує функції глави дипломатичного представництва України у Швеції, Норвегії,

Данії та Ісландії; Надзвичайний і Повноважний Посол України в Бельгії за кумуляцією виконує ці самі обов'язки в інших державах Бенілюксу — Нідерландах і Люксембурзі. Дуже часто практику кумуляції держави використовують і відносно міжнародних орга­нізацій. Наприклад, глава дипломатичного представництва якоїсь держави у Франції одночасно призначається офіційним представ­ником цієї держави при ЮНЕСКО, тому що місцеперебування цієї організації — Париж; якщо дипломатичний представник виконує свою місію в Бельгії або в державах Бенілюксу — то при НАТО (штаб-квартира Альянсу розташована в Брюсселі (Бельгія)), як це має місце в Україні.

Глава дипломатичного представництва виконує покладені на нього міжнародним і внутрішньодержавним правом обов'язки до припинення своїх офіційних функцій. У міжнародній практиці і міжнародному праві (стаття 43 Віденської конвенції про диплома­тичні зносини 1961 року) склалися такі підстави припинення місії дипломатичного представника:

а) відкликання його державою, що акредитує (наприклад, із
метою ротації);

б) оголошення його persona non grata за діяльність, не сумісну
зі статусом дипломата;

в) розірвання дипломатичних зносин між державами;

г) війна між державою, що акредитує, і державою, що при­
ймає;

ґ) припинення існування акредитуючої держави і приймаючої держави (або однієї з них) як суб'єктів міжнародного права (на­приклад, як це мало місце в 1991 році з Союзом РСР і НДР).

В ординарних умовах до таких підстав можуть бути також від­несені:

— виконання дипломатичним представником дорученої місії (наприклад, підписання мирного договору або значної по­літичної угоди);

— смерть дипломатичного представника;

— інсурекція — добровільна відмова дипломата виконувати свої функції.

Причинами оголошення дипломатичного представника persona non grata можуть бути різноманітні дії, так чи інакше пов'язані з поведінкою самого дипломатичного агента; це:

а) неповага до законів і правил, що існують у державі перебу­
вання;

б) втручання в її внутрішні справи;

в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами;

г) заяви, розцінювані як політично безтактні та образливі для
держави перебування;

ґ) учинення діяння, передбаченого карним законом держави,

що приймає і т.п. Наслідком такої поведінки є вимога держави перебування, яка ставиться до акредитуючої держави, про відкликання даного ди­пломата або припинення його функції в представництві. Згідно зі статтею 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року держава перебування не зобов'язана викладати мотиви, за яких вона прийняла рішення оголосити того чи іншого дипломатичного агента persona non grata, тобто небажаною особою (якщо мова йде про співробітника недипломатичного персоналу, то застосовується вираз «неприйнятнаособа»).

Якщо особа, оголошена persona non grata, не залишає держави перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл — оголошення дипломата приватною особою. Юридичним наслідком дисмисла є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що й на звичайних іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Найчастіше вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.

В ординарних умовах припинення дипломатичної місії відбува­ється в такий спосіб: уряд акредитуючої держави посилає дипло­матичними каналами відзивні грамоти, або ці грамоти привозить знову призначений дипломатичний представник. Відзивні грамоти вручаються главі держави перебування або самим відкликаним ди­пломатичним представником, або його спадкоємцем при врученні своїх вірчих грамот.

Для виконання своїх складних і відповідальних функцій дипло­матичне представництво має у своєму розпорядженні необхідний персонал. Згідно зі статтею 11 Віденської конвенції про диплома­тичні зносини 1961 року у разі відсутності конкретної угоди про кількість персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку кількість представництва, яку вона вважає розумною і нормальною з огляду на обставини й умови, що існують у державі перебування, і потреби даного пред­ставництва. Таким чином, оптимальним варіантом вирішення пи­тання про кількість дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Виходячи з дипломатичної практики, звичайно кількість персоналу залежить від рівня й інтенсивності зносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників.

Персонал дипломатичного представництва поділяється на

три групи:

1) Дипломатичний персонал — особи, що мають дипломатичні ранги (як правило, вони є громадянами держави, що акреди-

тує, але в деяких випадках на дипломатичну посаду можуть бути призначені громадяни держави перебування або третьої держави, але тільки за згодою влади держави, що приймає).

2) Адміністративно-технічний персонал — до нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, кан­целярські працівники, представники внутрішньої охорони безпеки посольства й інші співробітники, що виконують ад­міністративну або технічну роботу (здебільшого це громадяни акредитуючої держави, але можуть прийматися на певні по­сади і громадяни держави перебування).

3) Допоміжний персонал — шофери, садівники, прибиральни­ки, ліфтери, покоївки, кур'єри та інші особи, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва (він комплектується з громадян акредитуючої держави і при­ймаючої держави).

Відомство закордонних справ приймаючої держави повинно своєчасно одержувати інформацію про всі призначення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

У будь-якій державі перебування знаходяться дипломатичні представництва різних іноземних держав. Звичайно вони мають своє місце розташування в столиці держави. Тут глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу і члени їхніх родин беруть участь у різноманітного роду офіційних заходах і церемоніях, проведених владою держави перебування. З цих позицій на основі міжнародного порядку в дипломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття «дипломатичний корпус» у міжнародному праві використовується як у вузькому, так і в ши­рокому розумінні.

У вузькому розумінні дипломатичний корпус — це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. Сукупність всіх осіб, які мають дипломатичні ранги, що знаходяться в складі дипломатичних представництв іно­земних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатич­ний корпус у широкому розумінні.

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не визнається само­стійною юридичною особою на території країни перебування, він не має будь-яких політичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздо­ровленнях із нагоди національного свята держави перебування; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини «історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що \ приймає; участь у церемоніях жалобного характеру і т.п.

З огляду на наявність у дипломатичного корпусу колективних інтересів протокольного характеру, серед глав дипломатичних

представництв виділяється дуайєн дипломатичного корпусу (в

англомовних країнах він іменується старійшиною, деканом). Як правило, ним стає старший за класом і за часом акредитації в держа­ві перебування дипломат. У деяких католицьких державах, відпо­відно до сформованої традиції, дуайєном є папський нунцій. Дуайєн виступає від імені дипломатичного корпусу на різного роду прото­кольних заходах і є своєрідним посередником між владою держави перебування і дипломатичним корпусом з питань, що стосуються статусу дипломатичного корпусу. Одна з його основних функцій полягає в консультуванні знову призначених глав дипломатичних представництв про традиції, протокол й особливості взаємозносин із владою держави перебування. Функції дуайєна мають суто пред­ставницький характер, тому, виконуючи цю роль, він не повинен робити політичних заяв.

Відомство закордонних справ держави, що приймає, регулярно публікує список дипломатичного корпусу, акредитованого в даній країні. У державі перебування іноземним дипломатам видаються дипломатичні картки, що підтверджують їх правовий статус, а та­кож спеціальні номерні знаки на автотранспортні засоби.

14.7. Дипломатичні привілеї та імунітети

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року при­діляє значну увагу дипломатичним привілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетів існує спеці­ально для забезпечення виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку його норми діяли як звичаєві. На цей час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх угодах.

У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обґрунтування надання дипломатичних привілеїв та імуні­тетів:

— принцип взаємності — у його основу покладено розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здій­снюється на взаємній основі;

— принцип альтернативності — його основу становить твер­дження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави;

— принцип функціональної необхідності — у його основу покладено визнання того, що в державі перебування дипло­матичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності. Слід

зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

Під дипломатичними привілеями розуміються особливі пере­ваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам по­рівняно з громадянами держави перебування.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипло­матичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

— недоторканність помешкань представництва — вона озна­чає, що власті держави перебування не можуть вступати в це помешкання без згоди глави представництва. Більше того, на країні перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту помешкань представни­цтва від усякого завдання шкоди і вторгнення та запобігання всякому порушенню спокою або образі його гідності. Помеш­кання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що є в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» має широке тлумачення й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представни­цтва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це в жодному разі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною те­риторії акредитуючої держави. Територія дипломатичного представництва перебуває під суверенітетом держави пере­бування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на пред­ставництво;

— фіскальний імунітет (від лат. f iscalis — казенний) — означає звільнення дипломатичних представництв від усіх держав­них, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування;

— недоторканність архівів і документів представництва — ці

об'єкти недоторканні у будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не знаходили­ся. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні за­тримці;

— свобода зносин представництва означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин зі своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин диплома­тичні представництва вправі користуватися всіма придатними засобами, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодовані або шифровані депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Акредитуючою державою або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, який несе прапор держави, що акре­дитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Диплома­тичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також вони володіють позачерговим правом користування засобами ци­вільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипло­матичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всіх можливостей для виконання функцій диплома­тичних представництв;

— право користування прапором і емблемою акредитуючої держави — це право належить як самому представництву, так і його главі. Ці символи акредитуючої держави розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію гла­ви представництва, а також на його засобах пересування.

До особистих привілеїв та імунітетів належать:

— недоторканність особи дипломата — особа дипломатич­
ного агента недоторканна, не підлягає арешту або затримці
в будь-якій іншій формі. Держава перебування зобов'язана
ставитися до нього з належною повагою і вживати належних
заходів для запобігання будь-яким зазіханням на його особу,
свободу, гідність.

— недоторканність житла — приватна резиденція диплома­
тичного агента користується тією самою недоторканністю і
захистом, що і помешкання дипломатичного представництва

(приватна резиденція дипломатичного агента містить у собі будь-яке помешкання, у якому може мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, будинок). Папери дипломатичного агента, його кореспонденція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільною юрисдикцією держави перебування, є недотор­канними.

— імунітет від юрисдикції — дипломатичний агент користуєть­
ся імунітетом від кримінальної, цивільної й адміністративної
юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імуні­
тет від кримінальної юрисдикції.

За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується внаслідок даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata, і їй пропонується залишити територію держави перебування. Разом з тим сторона, що приймає, може клопотатися перед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату, який вчинив злочин. При його одержанні така відмова повинна бути ясно і точно вираженою.

На дипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрис­дикції, крім таких випадків:

а) речових позовів, що належать до приватного нерухомого май­
на на території країни перебування, якщо він не володіє цим
майном для цілей представництва;

б) позовів, що стосуються спадкування, стосовно яких він ви­
ступає як виконавець заповіту, попечитель, спадкоємець або
відмовоодержувач спадщини. Таким чином, дипломатичний
агент не може посилатися на дипломатичний імунітет як
підставу для відмови від явки при розгляді позову або іншої
справи, що належить до спадкування;

в) позовів, що належать до будь-якої фахової або комерційної
діяльності дипломатичного агента за межами його офіційних
функцій.

Дипломати також користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції держави перебування, і тому на них не можуть накла­датися штрафи й інші адміністративні стягнення.

Водночас слід мати на увазі, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдик­ції акредитованої держави.

— фіскальний імунітет — дипломатичний агент звільняється
від усіх мит і податків, особистих і майнових, державних,
районних і муніципальних, за винятком:

а) непрямих податків, що входять в ціну товару й обслугову­вання;

б) збору податків на приватне нерухоме майно, що знахо­
диться в акредитованій державі, якщо він не володіє ним
від імені акредитованої держави, або з меток» представни­
цтва;

в) податків на спадщину і мита на спадкування, що стягують­
ся країною перебування;

г) зборів і податків на приватний прибуток, джерело яких
знаходиться в країні перебування;

ґ) судових, реєстрових зборів, іпотечних зборів і гербового збору стосовно нерухомого майна, що знаходиться на те­риторії держави перебування. Крім дипломатичного персоналу, імунітети та привілеї поширю­ються на членів їхніх родин. До членів родини дипломата належать його дружина (чоловік) і неповнолітні діти, а також, відповідно до міжнародного порядку, доросла незаміжня дочка дипломата, що мешкають із ним спільно і перебувають на його утриманні.

Дипломатичні привілеї та імунітети починають поширюватися на осіб, визначених у міжнародному праві, із моменту перетинан­ня ними кордону держави, що приймає, і діють до моменту виїзду зазначених осіб із держави перебування. Дипломат і члени його родини користуються встановленими в міжнародному праві приві­леями та імунітетами також при проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їхню територію членів адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу представництва і членів їхніх родин. Таким чином, дипломатичні привілеї та імунітети даються не для того, щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з метою більш ефективно­го виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій у повній відповідності до норм міжнародного права і внутрішньодержавного права країни перебування.

Дата добавления: 2015-05-10