Учасники юридичного конфлікту: соціально-рольова і поведінкова характеристика

До аналізу проблеми учасників конфлікту доцільно застосувати структурно-функціональний та біхевіористичний підходи, які найкращим чином дозволяють з’ясувати соціальну структуру учасників конфлікту, їх статус у суспільстві та державі, рольове різномаїття членів конфліктної сторони, виявити особливості моделей конфліктної поведінки.

Учасники юридичного конфлікту – це його суб’єкти, масштаб яких залежить від рівня самого конфлікту. В міжособистісному конфлікті рівень суб’єктів – конкретні особи; рівень групового, класового, соціально-професійного чи загальносоціального конфлікту (кризи) передбачає в якості учасників – соціальні групи, верстви, класи, населення регіону, етноси, соціум в цілому. Суб’єктом масштабних соціально-правових конфліктів може виступати і держава через уособлюючі її інститути влади, органи та установи, через державних посадових осіб чи владну еліту (політичну, адміністративну) в цілому. У міжнародних, міждержавних конфліктах суб’єктом виступають, як правило, суверенні держави, що представляють та захищають інтереси своїх народів. Отже, тільки соціальні спільноти беруть участь у юридичних конфліктах, до них приєднуються політичні партії, громадські рухи, релігійні організації, їх керівні органи та установи. Але, навіть, якщо конфліктуючою стороною виступає політичний чи соціальний інститут, його дії все одно опосередковуються через «людський фактор» – конфліктних осіб, управлінські, професійні групи тощо.

Соціологічний, психологічний, політологічний і геополітичний підходи оперують саме цими поняттями, вказуючи на соціальний статус і характер учасників (суб’єктів) конфлікту. Крім того, конфліктологія задіяла до свого операційного апарату категорію “конфліктна сторона” чи “сторона, що протидіє”.

Сутнісно це поняття співпадає з безпосереднім суб’єктом конфлікту і містить всю його складну соціально-рольову й функціональну структуру. У конфлікті зазвичай декілька сторін, але не менше двох, і кожна із своїми цілями та завданнями. Сторона, що протидіє – це остов конфлікту, якщо одна з них з якихось причин руйнується, конфлікт губить сенс і припиняється. Але слід пам’ятати, що до складу конфліктуючої сторони входять не всі взагалі, а лише ті учасники конфлікту, що безпосередньо здійснюють активні (наступальні чи оборонні дії) проти супротивника. Деякі пасивні учасники конфліктної ситуації – посібники, пасивні свідки, посередники, очевидці тощо, як правило, не входить до складу конфліктуючих сторін.

До важливіших характеристик сторін, що протидіють, відносяться їх фізичні, соціальні, матеріальні та інтелектуальні ресурси, можливості та вміння, які значним чином визначають завершення конфлікту. Соціальні відмінності протидіючих сторін пов’язані не тільки з їх рівнем чи державним рангом, але й з широтою соціальних зв’язків, масштабами суспільної або групової підтримки. Інтелект і досвід ведення боротьби є суттєвим важелем у будь-яких юридичних конфліктах – від наукової суперечки, дипломатичного “торгу” до озброєного зіткнення.

Для прямих фізичних зіткнень, збройних конфліктів особливо вагомі є “деструктивні потенціали” супротивників. До них включають (залежно від масштабу конфлікту) фізичну силу, наявність зброї, кількість збройних сил і характер озброєння, ефективність військово-промислового комплексу. Врешті, слід враховувати, що конфліктуючі сторони можуть виявитися не одразу, адже і конфлікт починається не стільки з первинної агресивної дії, скільки після протидії у відповідь. Це досить наявно ілюструє кримінально-правовий конфлікт: доки злочинець не затриман, конфлікт між ним і органами правосуддя щє має латентний характер; відколи органи слідства, дізнання, суду й прокуратури розпочали процесуальну діяльність – протидіючі сторони конфлікту вже виявились; коли підозрюваний затриман і активізувалась процесуальна діяльність з розкриття злочину й покарання винного – конфлікт отримує свої конкретні необхідні риси.

З позиції правового підходу в юридичному конфлікті можна виокремити дві групи суб’єктів: фізичні та юридичні особи. В.М.Кудрявцев вважає, що якщо мова йде про протиборство юридичних осіб, то конфлікт обов’язково набуває юридичного характеру, тому що між цими суб’єктами формуються (або вже існують) правові відносини, і розв’язання такого конфлікту, як правило, можливе лише правовим шляхом1.

Більш різнобічна ситуація складається, якщо конфлікт розгортається між фізичними особами (окремими індивідами, групами, натовпом тощо). Фізична особа, що є громадянином, вже є суб’єктом певних правовідносин, це накладає помітний відбиток на їх поведінку в конфлікті. Учасник юридичного конфлікту має узгоджувати свої вчинки з існуючими нормами права, пам’ятати, що за умов певного розвитку подій ним можуть “зацікавитись” правоохоронні органи, або він може стати учасником цивільного, адміністративного чи кримінального процесу в якості позивача, відповідача, потерпілого, обвинувачуваного чи свідка. В окремих випадках юридичний аспект конфлікту залишається вибірковим, тобто має відношення не до всіх, а лише до окремих його учасників (наприклад, організаторів безладдя).

Соціологія права розробила досить предметно і яскраво систему соціальних ролей, що виконують учасники конфлікту, використовуючи значною мірою юридичну термінологію. Рольове різномаїття учасників практично притаманне будь-якому конфлікту (в т.ч. юридичному).

В соціально-правовому конфлікті (рівнем не нижче групового) завжди можна виокремити “лідерів”, “ідеологів”, “активістів” і “керованих виконавців” – це, найпростіша класифікація ролей, яка підкреслює ієрархічний статус учасників та їх функції.

Крім того, соціальні ролі учасників конфлікту можуть відбивати їх ранг у складі протидіючої сторони, міру задіяності та відповідальності за конфліктні події.

Підбурювач (інколи, провокатор) – це особа, організація чи держава (у міжнародно-правовому конфлікті), що навмисно підштовхує іншого учасника до конфлікту. Сам підбурювач може й не брати активної участі у конфлікті, його рольове завдання – спровокувати зіткнення і розв’язати конфлікт.

Посібник – особа, група, держава, що сприяє тій чи іншій конфліктуючій стороні порадами, матеріально-технічною допомогою тощо. У міжнародній політиці посібництво агресору, який розв’язує збройний конфлікт, оцінюється як серйозний злочин проти миру.

Пасивні свідки, очевидці – це, як правило, мало значні та епізодійні ролі, носії яких не входять до складу протидіючих сторін.

Організатор – особа (група), яка планує конфлікт, шляхи його розвитку і забезпечення заради досягнення бажаної мети. Він виконує часто функції керівника чи ідеолога конфліктуючої сторони, і може також уособлювати її самостійно чи виступати окремою фігурою. Організатор юридичного конфлікту, як правило, несе найбільшу міру відповідальності за неправові дії та вчинки.

Посередники та судді (в т.ч. третійські) – у широкому контексті це теж учасники конфлікту, особливо посередники, які прагнуть розібратися у причинах і обставинах протистояння та намагаються своїми діями попередити чи припинити конфлікт, використовуючи власний авторитет переконання, пошук консенсусу. Третійські судді фактично також виконують посередницькі функції – це строго нейтральні особи, які допомагають конфліктуючим сторонам досягнути згоди шляхом переговорів. Ні посередники, а ні судді категорично не входять до складу протидіючих сторін, їх мета діаметрально протилежна – узгодити позиції суперників та зняти конфліктне протиріччя по можливості ненасильницьким шляхом. Високо оцінюючи гуманістичний потенціал цих ролей у юридичних конфліктах, цивілізовані держави (в т.ч. України) заклали у чинне законодавство відповідні норми про третійський суд.

Отже, рольове різномаїття в конфлікті досить чітко визначено, але інколи можна зіткнутися з явищем “свідомої імітації” окремих конфліктних ролей, це притаманно або надконфліктним особам, емоційно неврівноваженим і надамбітним, або в разі штучного затягування конфліктних протидій окремою стороною.

Суб’єктивна складова будь-якого конфлікту досить детально і глибоко характеризує психологію його учасників. Взагалі, це окрема і специфічна проблема, яку необхідно вивчати в межах біхевіористичного аналізу. До складу суб’єктивної сторони конфлікту включають аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам’ять, соціальні настанови і ціннісні орієнтації, внутрішні нормативні механізми тощо. Але соціологію юридичного конфлікту найбільше цікавить поведінка учасників – це особливий різновид індивідуальної, групової або масової активності, що потребує особливої функціональної та емоційної орієнтації суб’єктів конфлікту. Поведінка в конфлікті часто пов’язана із розміром фрустації, афектації, стреса, що виникають внаслідок дій протилежної сторони, це накладає помітний відбиток на формування суб’єктивних уявлень і характер дій учасників. Юридичний конфлікт часто торкається життєво важливих інтересів суб’єктів, що вимагає мобілізувати всі його внутрішні ресурси. В малих групах, соціальних спільнотах і державах за таких умов зазвичай встановлюють відповідний порядок і особливі норми поведінки (умови надзвичайної ситуації).

Вибір суб’єктами своєї лінії поведінки у конфлікті залежить від багатьох чинників, здебільше психологічних: емоційних, вольових, інтелектуальних, а також від сукупності зовнішніх (в т.ч. зовсім випадкових) обставин. Слід враховувати, що певні типи поведінки не одразу проявляють у всіх без виключень учасників конфлікту і в процесі розвитку подій, вони можуть змінюватись. Конфліктологія розробила три основні стереотипізовані моделі, які відбивають певний стійкий стиль поведінки людей (чи держав, організацій) в різних конфліктних ситуаціях.

1. Деструктивний тип. За поведінкою, це суб’єкт, який схильний до розв’язання конфлікту та його посилення аж до повного знищення супротивника, ним використовуються найболючі, руйнівні й жорсткі засоби боротьби. Деструктивний тип поведінки часто зустрічається у кримінально-правових, в міжнародних конфліктах; на міжнародній арені – це агресивні мілітаристські держави, організації, що не тільки провокують війни, але й постійно блокують будь-які мирні ініціативи

Практично завжди до такого типу поведінки схильні терористи – особливо небезпечні фігури юридичних конфліктів.

Західні дослідники, детально аналізуючи тероризм, виокремлюють два головних типи мотивацій поведінки терористів: особистісний, в якому наочні емоційні, невротично-психопатологічні й корисні мотиви; та політико-ідеологічний, що притаманний терористичним групам чи банд-формуванням.

З певною обумовленістю до суб’єктів деструктивної поведінки можна віднести також осіб, громадські, релігійні та державні утворення авторитарного складу, оскільки вони перш за все керуються метою домінування, встановлення й поширення своєї влади, підкори собі чужих інтересів. Ці суб’єкти, захоплені ідеєю надпереваги, схильні до руйнування чужих ціннісних та нормативних систем, що спричинює роздрайки та війни.

2. Конформний тип. Суб’єкти конфлікту, що обрали таку поведінку – певним чином протилежні попереднім, їх позиція “доповнює” деструктивну. Конформні суб’єкти скоріше схильні поступитися, підкоритися, ніж продовжувати боротьбу. Ця модель поведінки шкідлива і досить небезпечна тим, що об’єктивно сприяє чужим агресивним намірам. Позитивну роль вона здатна зіграти, якщо конфлікт виник через дрібницю, в такому випадку компромісна лінія поведінки – найкращий засіб припинити сутичку.

3. Конструктивний тип. Ця модель поведінки повністю контрастує з деструктивною. Якщо деструктивний тип прагне перш за все задовольнити власні інтереси і заради цього готовий “роздувати” протиборство, то конструктивний - намагається загасити конфлікт таким чином, щоб знайдене рішення було сприйнятливим для обох сторін. Він шукає інваріантні версії примирення, підбирає посередників, вживає заходів по зняттю конфліктної напруги, щоб зняти предмет роздраю і врегулювати конфлікт.

Сучасна конфліктологія до аналізу конфлікту та його суб’єктивної складової успішно застосовує “теорію ігор”, що надає можливості передбачити деякою мірою раціональні, випадкові і навіть нетрадиційні ходи і рішення супротивників. Це здійснюється завдяки рефлексії – відбиттю у свідомості суб’єкта власної і чужої поведінки та, отже, в якійсь мірі уяві про психологію і плани супротивника.

Головна ідея “рефлективних ігор” – це імітація роздумів і вчинків одного супротивника іншим, аж до складних форм – прогнозування і моделювання запитань суддів, відповідей свідків, роздумів присяжних, сцен примирення тощо. Рефлексивна гра має декілька елементів, які часто та ефективно використовуються у практиці змішаних юридичних конфліктів політичного і міжнародного характеру:

а) рефлексивне управління – це спроба передати супротивнику засади для прийняття такого рішення, яке було б вигідним самому опоненту. Перш за все, тут використовується дезінформація (розповсюдження у військовій та міжнародній практиці). Іншим характерним засобом рефлексивного управління є передача супротивнику істинної інформації про свої наміри, яку той має сприйняти як неправдиву. Ця тонка гра на недовірі часто застосовується у детективних сюжетах;

б) рефлексивний прогноз – полягає в тому, щоб здійснити спробу прогнозування поведінки протилежної сторони і, таким чином, посісти вигідну для себе позицію. Так, якщо у ході процесуального “змагання” (імітований конфлікт) захисник зуміє передбачити найвагоміші аргументи прокурора-обвинувача, він буде мати шанс їх послабити, або розбити;

в) рефлексивний захист – мова йде про упереджуючу підготовку до відступу на менш вигідні позиції, але такі, що не дають програти. Сутність рефлексії тут полягає в тому, щоб виявити розміри поступок, на які може погодитись супротивник, якщо конфлікт дуже сильно затягнеться. Отже, при рефлексивному захисті опрацьовуються не наступальні, а захисні варіанти, що само по собі є одним з варіантів руху до розв’язання конфлікту.

Таким чином, теорія ігор та технології рефлексії є непересічним інструментом конфліктного протиборства і управління конфліктом.

10.6. Динаміка юридичного конфлікту. Розвиток конфліктної боротьби

Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології. Соціологію права тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціально - обумовленими подіями, форми та характер рішень і дій, які здійснюють конфліктуючі суб’єкти.

Конфлікту безпосередньо передує латентна (прихована) стадія, в якій вже присутні більшість елементів конфлікту, за виключенням зовнішніх дій. Низка подій у латентній стадії має декілька послідовних етапів:

1) виникнення об’єктивної конфліктної ситуації – це перша ланка подій, що акцентує гостре протиріччя та свідомо провокується одним чи всіма учасниками;

2) усвідомлення одним чи всіма суб’єктами конфлікту своїх інтересів, що надає сенсу подальшій боротьбі;

3) усвідомлення тих прийомів, що заважають реалізувати дані інтереси (у когнітивному юридичному конфлікті – це виявлення інших поглядів чи позицій);

4) одна із сторін, захищаючи свої інтереси, вживає перші конкретні дії, чим виявляє свою позицію. Після здійснення протилежною стороною перших дій у відповідь, латентну стадію завершено і конфлікт набуває відкритого характеру.

Відкрита стадія конфлікту теж має соціально визначені етапи розвитку: по-перше, наявність конфлікту стає очевидною для кожного учасника і сторони намагаються переграти одна одну (в т.ч. через рефлексивні ігри); по-друге, дії сторін стають реалістичними, набувають зовнішньої форми (наприклад, погрози, насильство, захват спірного об’єкту); по-трете, конфлікт стає відомим іншим особам, може сформуватися т.з. “третя сторона”, яка буде певним чином впливати на протиборство (вгамовуючи або підштовхуючи його).

Динаміка конфліктного протиборства може мати тривалий характер (якщо ресурси сторін приблизно рівнозначні), а може й розвиватися дуже стримано (в разі значної переваги сил в однієї з сторін). У затягнутому конфлікті спостерігаються періоди гострих та відносно спокійних фаз, що змінюють одна одну (тимчасове затухання боротьби є своєрідною “ремісією”); у змішаному юридичному конфлікті на міжетнічному, політичному, сімейно-побутовому грунті через збереження глибинних протиріч, які змотивували сутичку, виникає феномен циклічності подій (тобто повторювання типових епізодів). Завдяки успішним діям “третьої сторони” із пошуків можливостей “нового діалогу” між супротивниками, конфліктні стосунки можливо повернути назад у менш гострі стадії (демонстративного протистояння чи латентну), де легше знайти засади до компромісу. Цей поворот подій визначають як “реверсія” конфлікту. В той же час, якщо конфліктна боротьба посилюється, то мова вже йде про ескалацію.

Ескалація конфлікту – це небезпечна і небажана версія його розвитку, але нажаль, вона досить часто має місце саме у змішаних юридичних конфліктах. Її головними й наочними ознаками є – перш за все, інтенсифікація боротьби, що розкручується спиралєвидно за принципом “дія – протидія”; по-друге, поширення масштабів конфлікту (за рахунок територіальної і громадської задіяності); по-третє, моделі поведінки конфліктуючих сторін зорієнтовані на бескомпромісну лінію та еволюціонують у напрямку більшої деструктивності, руйнівності, застосування сили; врешті, відбувається зміна предмету конфлікта і, відповідно, форм взаємодії в напрямку загострення.

Результатом і наслідком ескалації може стати “генералізація” конфлікту, коли його об’єкт диверсифікується на множину нових об’єктів; конфлікт, поширюючись територіально, змінює свій епіцентр; кількісні та структурні зміни протидіючих груп, як правило, змінюють сам характер конфлікту, поширюючи комплекс вживаємих засобів за рахунок більш ефективних силових методів.

Дата добавления: 2015-05-10