Історичні етапи розвитку канонічного права . Східна та Західна традиції канонічного права

Християнське віровчення як основа становлення і розвитку канонічного права.Виникнення канонічного права.

(Далі іде відповідь одразу і на 9 і на 10 питання. Вони майже однакові)

формування церковної організації, поняття і джерела канонічного права

Канонічне право виникло спочатку як право християнської церкви загалом.

Християнство виник як релігія найбідніших і найбільш рабів і зазнало жорстокі переслідування власті Риму. Тільки за імператорі Антоніні Пие та її наступників в 138-192 рр. воно виходить із підпілля, з катакомб. У ті 50 років християнство домоглося великих успіхів. Зарождается християнська література. Її ядро становили чотири Євангелія. У період гонінь християнські громади пов'язувалися між собою які надходили проповідниками - “пророками”. У період ослаблення гонінь би їхнє місце поступово займають єпископи (“хранителі”, “спостерігачі”), просвитеры (“старійшини”) і диякони (“служителі”). Виникають синоди - зборів єпископів.

У III століття знову посилюються цькування християн, і лише на початку IV століття імператор Костянтин легалізує християнську церква. Її звільняють з податків, дозволяють починати з віруючих майно як дару чи заповіту, купуватиме земельку.

У 325 р. відбулося перше “вселенський” собор в Нікеї. Собор виробив символи віри, оголосив християнську церква “вселенської” і “ортодоксальної” (непогрішимою), засудив інакомислення. проголосив принцип нетерпимості, переслідування і винищування іновірців. Ставши офіційної, християнська церква перейняла гірші прийоми своїх ворогів. Так було в IV столітті спалили знаменита олександрійська бібліотека, Олімпія і заборонені олімпійські ігри та зовсім ін.

На Никейском соборі римський єпископ проголосили патріархом західній частині Римська імперія. На сході 4 патріаршества: константинопольське, олександрійське, антиохийское і ієрусалимське. Франкские королі, особливо Карл Великий, багато зробила посилення влади римського тата. Карл віддав римському татові Рим з прилеглої областю, де тато мав владою феодального государя.

У 1054 р. відбувається остаточний розділ християнської церкви на західну - римську католицьку і східну - грецьку православну. У XII-XIII ст. римський тато був у вершині могутності, втручався як вищий суддя і арбітр у внутрішні справи держав, відлучав неслухняних королів від церкви.

церкву на епоху Середньовіччя представляла практично незалежну, автономно управляющуюся політичну та духовну організацію. У своїй діяльності вона керувалася власними, собі виробленими з урахуванням біблійних переказів й християнської традиції правилами, що склалися в особливу систему канонічного права. З огляду на значимості християнських правил для середньовічного релігійного суспільства канонічне право зобов'язувало своїми вимогами як священнослужителів і церкви, а й усіх віруючих, включно з державними і політичні встановлення “християнських держав”.

Таке особливе значення церковних правил спиралося на доктрину виняткової, “единоспасающей ролі церкви”. Її розробив найбільша політична і мислитель, одне із батьків церкви св. Августин (IV в.). Відповідно до цієї доктрині, що стала офіційним вченням католицької західної церкви, “земному граду” - світу (породженню диявола і зла) протистоїть “град Божий”, чи небесне держава. Увязший в земному житті і гріхах людина неспроможна подолати спокус і ланцюгів “земного держави” шляхом до “граду Божого” без посредствующей ролі Церкви. На виконання цієї великої місії Церква спочатку наділена як правами духовного навчання, а й примусу, обов'язком “викорінювати гріховність справ України та помислів” в віруючих.

У перші століття християнства, коли вона стала офіційної релігією Римська імперія (західної та Східної однаково), вся організація церкви полягала в самоврядуванню духовних громад. З III в. керівники духовних громад і об'єднань цих громад (єпископи) стали постійними, професійними церковнослужителями. Так став формуватися клір - сукупність наділених особливими релігійними і священними правами служителів церкви. Права ці придбала результаті священних обрядів, визнаних таїнством. Натомість, вони давали підставу самим здійснювати богослужіння й виконувати обряди і таїнства стосовно мирян. Пізніше, з доктрини про самовизначенні Церкви як совершеннейшего і геть вільного суспільства, склалося враження про нерівності у межах її: клір першенствує над мирянами і примушує їх повірити.

Основний постаттю церковної організації був єпископ, очолював округ з кількох громад. Епископу належала і релігійна, і судова влада; він же вправі витлумачувати питання Письма і церковних обрядів. У древнехристианской церкви єпископів обирали чи визнавали як такі славетних божественними справами. У V в. на сході римської церкви виникли більші об'єднання - патріархії і митрополії; останні поширювалися і заході. Однією з найпочесніших і найдавніших єпископських місць був Рим - місцеперебування, за переказами, св. Петра. З кінця IV - початку V в. римські єпископи закріпили у себе декларація про особливий статус глави всієї церкви - тата.

Особлива роль тата у загниваючій західній католицькій Церкві випливала з визнання їх просто вищим з епископів, але намісником самого Бога, обладавшим і світської, та церковною владою. З підставою в VIII в. Папського держав з центром у Римі влада тата знайшла цілком державно-політичний характер. Ця влада спиралася на великі земельні володіння католицькій Церкві, всередині яких склалася власна феодально-ленная структура, де тато була майже і верховним сеньйором. З 1059 р. утвердився суворий порядок обрання чергового тата (вибирався він довічно) - колегією з 70 особливо почесних єпископів - кардиналів. Для управління церковними справами й пропаганди віровчення під керівництвом тата сформувалася конгрегація (формальна організація встановлена у 1560 р.). Крім цього, керувати Папским державою існувала власна адміністрація. Згодом усе управління зосередилося в особливому передмісті Риму - Ватикані. До XVXVI ст. він став справжнім релігійним, політичним і культурним центром католицького світу. У нього був зібрані численні священні реліквії раннього християнства. Крім кардиналів і єпископів, керівництво справами церкви на місцях, інших держав вручали особливим папським посланцям - нунциям.

Величезну роль управлінні церквою придбали собори. Там вирішувалися питання віровчення, встановлення таїнств і обрядів, осуду відхилень від віри. Перші вісім соборів (IV-VIII ст.) збиралися представники всіх християнських церков. У ІХ ст. почалося догматичне і адміністративне відокремлення східної (грецької) церкви, що завершився до середини ХІ ст. Відтоді римська католицька церква об'єднувала лише західно- і центрально-европейские держави. Розкол стався, зокрема, і через невизнання східної верховенства римських тат. Наступні собори (з 1123 р. вони почали регулярними) вважалися вселенськими лише западно-католической церкви. Ще одним відзнакою було те, що постанови соборів були необов'язковими для тата. Збиралися й місцеві собори церкви одного якоїсь держави.

Особливого значення у створенні католицькій Церкві мали монастирі, які очолювалися абатами і користувалися автономією у суді і потребу керувати. У 529 р. заснований ченцем Бенедиктом монастир Італії поклав початок новій формі внутрицерковного об'єднання - чернечим орденів. У зв'язку з що почався в ХІ ст. рухом хрестових походів виникли духовно-рыцарские ордена - особливі военнополитические об'єднання це й духовного. і світського характеру. Очолював орден магістр. під керівництвом котрого був капітул орденських старшин. Для всіх щаблів ієрархії, і всіх без винятку установ західної католицькій Церкві було неодмінною визнання верховного авторитету римського тата.

Другим, поруч із визнанням папського авторитету, що об'єднує елементом для католицької ієрархії було визнання єдності і непорушності правил канонічного права. Проте сама суть канонічного права було сформовано історично й далеко ще не одночасно ранньої церковної організації та ієрархії.

На відміну від римського права, про відродження що його середньовіччі можна говорити, по крайнього заходу, для Італії, канонічне право з раннехристианского періоду грунтувалося на фіксованою письмовій традиції. Вже I в. почали проводитися християнські збори прийняття загальних рішень, наприклад, з питань управління. Згодом виникла велика число постанов великих церковних єдностей, подібних папським декреталиям, які вважалися мають юридичної чинності. Виникло не усно передане традиційне право, а письмове, авторитет що його колах, близьких до церкви, великою мірою залежав від цього, як він містилося в документах.

Велика значимість норм канонічного права в західноєвропейському суспільстві визначалася цілою низкою чинників. Насамперед, канонічне право розробляли і підтримувалося могутньої римсько-католицької Церквою і папством. Канонічне право відрізнялося універсальністю і экстерриториальностью, оскільки його діяли в всіх країнах, які взяли католицизм. Воно знала державних кордонів Шотландії й з'єднувало у єдине ціле всіх католиків. Канонічне право відрізнялося також широтою регульованих їм відносин. Воно включало у собі питання, як духовної, і світського життя, був обов'язковою як кліриків, так мирян. Нарешті, особливої ваги канонічному праву надавала його традиційність, оскільки він своїм корінням йшло у античність, в грецьку філософію й у римську правову культуру. Канонічне право увібрала у себе та передало наступних поколінь низку норм римського права, у якого мова, що вже знайшло своє свій відбиток у формулі: “церква живе римськими законам”.

Дата добавления: 2015-05-10