РОЗДІЛ Ш 9 страница

Правова держава має задовольняти солідарні інтереси лю­дей. За допомогою правової держави здійснюється те, що пот­рібне, дороге та цінне людям. Отже, мета держави — створен­ня найбільш повних та всебічних форм людської солідарності. Завдання правової держави — загальне благо. Зміцнюючи со­лідарність між людьми, держава звеличує та підносить люди­ну, надає їй можливість реалізувати найкращі якості своєї при­роди і втілити ідеальні цілі. У цьому розумінні необхідно визна­ти, що верховенство права набуває фундаментального значен­ня в національних відносинах, бо право загалом є загальним, рівним, формально-визначеним регулятором людської поведін­ки безвідносно до національності людини.

Принцип верховенства права є актуальним і в соціальному, особистісно-людському аспекті. Адже людина є критерієм люд­ського прогресу, мірою історичних досягнень суспільства та держави. Роль права при цьому вбачається у забезпеченні са­мовизначення особи, її розвиткові та соціалізації, зв'язку з іншими людьми, з суспільством у цілому. Право тут виступає як об'єктивно можливий масштаб соціальної свободи, що сти­мулює творчу активність, самоусвідомлення людини, гарантує суспільне визнання того, що кожний індивід народжується вільним і рівним іншому, а верховенство права розглядається

-115-

як соціальний феномен, що зумовлює невід'ємні права людини і громадянина на свободу, рівність, справедливість, щастя, по­шану і недоторканність.

§ З» Принцип рачкіоділу влад у правовій державі

Надзвичайно важливою керівною ідеєю правової держави є принцип розподілу влад, проголошений у ст. 6 Конституції Ук­раїни. Принцип розподілу влад — це модель побудови держав­ного апарату, за якою влада в державі має бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами, іхрй цьому кожна з влад щодо інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь однією особою чи окремим органом.

Вперше принцип розподілу влад дістав конституційне зак­ріплення у Конституції США в 1787 p., де від імені всього аме­риканського народу було розділено повноваження органів дер­жави конгресу, президента і підзвітних йому міністерств, судів. При з'ясуванні окремих аспектів цього принципу слід пам'ята­ти, що в наш час вони мають низку доповнень, а саме: ' 1) у конституціях деяких держав додатково виділяють ви­борчу та інші види влади. Так, у Конституції Алжиру 1976 р. зафіксована політична влада керуючої партії, законодавча -~ парламенту, виконавча — президента й уряду, судова, конт­рольна, установча, тобто така, що спрямована на розробку і внесення змін у конституцію;

2) іноді цей принцип розглядається з ширших позицій, і тоді говорять про розподіл влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціюють владу на політичну, еконо­мічну, ідеологічну, масових рухів тощо; в межах дослідження цього принципу державну владу можна ділити на загальнодер­жавну та владу її федеративних або ж автономних одиниць; владу центральну та муніципальну.

Необхідно також одразу зазначити, що теорія правової дер­жави і практичне її втілення в державному будівництві Украї­ни змінюють принцип розподілу влад. Адже у демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним

-116-

джерелом і носієм, суверенітет влади народу — це підґрунтя су­веренітету державної влади. Отже, говорити про розподіл вла­ди народу чи розподіл державної влади не зовсім вірно, оскіль­ки остання є державною формою вираження влади народу. Доцільніше говорити про розподіл не державної влади, а сфер праці та повноважень між різними суб'єктами, що своєю ді­яльністю реалізують завдання і функції держави.

Отже, у демократичній правовій державі влада здійснюється за.допомогою спеціально утворених органів, що функціонують за окремими напрямами діяльності. Виділяють законодавчу, виконавчу і судову владу. Таке положення існує для того, щоб запобігти зловживанням владою і виникненню абсолютної вла­ди, не пов'язаної з правом. Такий розподіл влад є не тільки за­собом попередження виникнення авторитарної влади, а й.від­правним джерелом структури державного апарату і найбільш раціональною основою організації системи державних органів, що дає можливість взаємного контролю за її складовими оди­ницями через відповідну систему стримувань і противаг. Отже, принцип розподілу влад слід розглядати у двох аспектах; по-перше, як найбільш раціональний спосіб розподілу сфер праці у структурованій системі єдиних державних органів; по-друге, як умову попередження узурпації всієї повноти влади якоюсь однією з влад, державним органом, громадською організацією, окремою особові.

Однак безперечним є те, що, забезпечуючи рівновагу влад, у процесі їх функціонування і взаємодії не можна забезпечити 'їх цілковиту рівновеликість, якась влада повинна бути голо­вною. Таке положення, до речі, попередить непотрібну і на­віть, як свідчить практика державного життя України, шкідли­ву боротьбу за першість серед влад. Ми переконані, що такою владою може і повинна виступати влада законодавча в особі представницького органу, або ж, що ще краще, самого народу. Тобто законодавча влада посідає провідне місце у системі роз­поділу влад, і це пояснюється тим, що саме закони є основою функціонування інших гілок влади, саме на реалізацію законів спрямована їх діяльність. Крім того, загальнонародне пред­ставництво характеризується багатофункціональністю, тобто воно здійснює як законодавчі, так і інші важливі державні

-117-

функції. Це добре розумів ще Дж. Лок, який виходив із вза­ємодії влад у державі, але визнавав їх взаємопідлеглість і вва­жав, що «...законодавча влада за необхідністю повинна бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів суспільства

виходять з неї і підлеглі їй»¹. Аналогічну позицію займав ін­ший англійський філософ Дж. От. Міль, проголошуючи, що' «...істотною умовою представницького управління є фактичне голосування представників»².

Відносна першість законодавчої щодо інших влад не повин­на мати абсолютного характеру. Адже, з одного боку, вона міс­титься в системі єдиної державної влади, поряд із виконавчою і судовою, а з іншого — сама зв'язана принципом розподілу влад, конституцією, правами людини. Законодавча влада, як і інші, діє в обмеженій сфері, тобто не приймає рішень з питань, що належать до компетенції виконавчої і судової гілок влади, вирішуються шляхом референдуму або обмежують права лю­дини. Має рацію Б. Г. Сіган, який пише, що «...треба обмежи­ти владу законодавчих органів, щоб вони не мали змоги втру­чатися у законні приватні справи людей»³.

Відповідно до Конституції України Верховна Рада України здійснює не тільки законодавчі, а й установчі та контрольні функції. Провідною з них є, звичайно, законодавча. Установча функція реалізується через участь Верховної Ради у формуван­ні інших вищих державних органів, передусім надання згоди щодо призначення Президентом України Прем'єр-міністра Ук­раїни, третини складу Конституційного Суду України, обрання суддів безстроково. Крім того, здійснюється парламентський контроль за виконанням Державного бюджету України, за діяльністю Кабінету Міністрів України, загалом структур вико­навчої влади шляхом заслуховування й обговорення щорічних

ЛоккДж. О государственном правлении // Избранные философские

произведения. - М., 1960. - Т. 2. - С. 101. о

МильДж. Ст. Представительное правление. - СПб.: Изд-во Ф Пав-ленкова, 1897. - С. 34-35.

Сіган Бернард Г. Створення Конституції для народу чи республіки, які забули свободу: Пер. з англ. - К.: Ін-т демокр. ім. П. Орлика, 1993. -С 18.

-118-

та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України, через відповіді на депутатські за­пити та ін.

Все це є достатньою підставою для висновку про те, що од­нозначна характеристика Верховної Ради України у системі розподілу влад тільки як влади законодавчої є неповною. Пра­вильніше було б вести мову про владу прямого загальнонарод­ного представництва, визначальною функцією якої є видання законів, іцо підносяться над усіма владами, визначають харак­тер їх діяльності та компетенцію.

Сучасну законодавчу діяльність Верховної Ради України як представницького органу, так само, як інші напрями її діяль­ності, не можна оцінювати однозначно. Добре, що на консти­туційному рівні розширилось коло суспільних відносин, що ре­гулюються на рівні закону. Тим більше, що ці закони заклади основу для проведення докорінних реформ в економіці, політи­ці, соціальному житті країни. До того ж українське законодав­ство значною мірою приведене у відповідність з вимогами між­народного права, у тому числі з питань прав людини.

Водночас ми змушені констатувати невисоку якість і неста­більність багатьох законів, недостатню наукову обгрунтова­ність їх змісту, відсутність належної системи врахування і ви­користання суспільної думки, хиби у застосуванні законодавчої техніки. Через політичне протистояння у Верховній Раді пос­піхом було прийнято нову Конституцію України, яку ті, хто її приймав, вже намагаються змінити.

Велике значення для вдосконалення законодавчої діяльності верховного представницького органу має поліпшення проце­дурної регламентації законодавчого процесу. Ця процедурна регламентація повинна бути спрямована, по-перше, на уник­нення можливості спричинення будь-якої шкоди інститутам і принципам діяльності громадянського суспільства (інститути демократії, принципи плюралізму, урахування прав меншості тощо) і, по-друге, сприяти належному використанню у право-творчій діяльності досягнень науки, практичного досвіду, сус­пільної думки, задовольняти вимоги соціального прогресу.

І ще одне зауваження. Сучасна, багато в чому не досконала робота Верховної Ради України переважно зумовлюється не-

-119-

вдалою її структурою. Адже йдеться про таку інституцію, як парламент. Наша ж Верховна Рада, продукт старої радянської системи, певна річ, не відповідає загальновизнаним світовою теорією і демократичною практикою принципам розподілу влад і «поділеної демократії». Вона традиційно об'єднувала всю систему Рад зверху донизу й виконувала не тільки законодавчі, а й управлінські та інші функції, що можна спостерігати і нині.

Водночас практичне застосування принципу розподілу влад визнається доцільним більшістю політичних сил, які діють в Україні. Цей принцип панує й у світовій практиці, а тому слід визнати, що оптимальна структурно-організаційна модель пар­ламенту в Україні є двопалатною. Згадаємо, що конституцій­ний.проект М. Драгоманова передбачав двопалатну структуру законодавчого органу, аналогічними були перші парламенти у Стародавньому Римі та в Європі у XI—XII ст Двопалатну структуру своїх парламентів узаконили й окремі країни колиш­нього соціалістичного табору — Польща, Румунія, Словенія,. Хорватія, Чехія та ін.

Існування другої палати в складі парламенту пов'язують з представництвом територій, на рівні представницького законо­давчого органу держави¹. Отже, на нашу, думку, на користь двопалатного парламенту свідчать: 1) можливість урахування місцевих інтересів і потреб на загальнодержавному рівні;

2) перспектива налагодження через цю структуру оперативно­
го зв'язку між загальнодержавними і місцевими органами;

3) надання останнім можливості самим значною мірою роз­
в'язувати актуальні для себе питання; 4) сприяння єдності
державного керівництва і місцевого самоврядування; 5) поси­
лення ідей компромісу в парламентській діяльності, за наяв­
ності якої прийняте рішення є не виявом диктату, перемогою
одних парламентських кіл над іншими, не наслідком пануван­
ня численної більшості, а результатом плідних домовленостей
на рівні законотворчості; 6) забезпечення зваженості та підви­
щення якості законодавчої роботи, врахування більшої кіль-

¹ Колодій А., Копейчиков В. Шляхом «органічного компромісу» // Урядовий кур'єр. - 1996. - № 15-16. - С 4.

-120 -

кості чинників, що впливатимуть на практичну реалізацію за­конів; 7) створення внутрішньопарламентського механізму «стримувань і противаг», підвищення контролю за законодав­чим процесом; 8) спрощення загальної структури парламенту тощо.

Щодо порядку створення другої палати парламенту, то сві­това практика знає різні шляхи розв'язання цього питання — від обрання парламентаріїв населенням відповідної адміністра­тивно-територіальної одиниці до призначення "їх відповідними органами. Так, заміщення місць у бундесраті ФРН здійснюють уряди земель. Іноді, як це має місце в Ірландії, обрання сена­торів поєднується з 'їхнім призначенням.

На відміну від законодавчої, виконавча влада покликана від­працьовувати шляхи і засоби реалізації законів, займатися по­точним управлінням, у процесі якого здійснювати розпорядчу діяльність. Ці завдання вирішуються шляхом проведення орга­нізаційної роботи, стимулювання, переконання і примусу. При цьому авторитет влади всенародного представництва не пови­нен заважати здійсненню виконавчою владою своїх функцій. Тобто відсутність будь-якого тиску або втручання однієї гілки влади в сферу діяльності іншої повинні сполучатися з систе­мою їх взаємоконтролю, стримувань і противаг. Таким чином' створюється баланс різних політичних сил, що стоять за окре- • мими гілками влади, з'являються можливості для узгодження інтересів між цими політичними силами, вироблення компро­місних варіантів рішень. У ряді країн цей аспект розподілу' влад має особливо велике значення, а саме: коли парламент­ська більшість належить одній, а органи виконавчої влади сформовані з представників інших партій. Така ситуація, з ог­ляду на розвиток багатопартійності, стає актуальною і для за­безпечення розподілу влад в Україні.

У цьому розумінні слід було б чіткіше визначити правовий статус Президента України, виходячи з того, що в Україні змі­шана форма правління, яка передбачає, що законодавча і ви­конавча влади не мають переваг одна перед одною. Адже Ос­новний Закон (ч. 1 ст. 102) визначає Президента як главу дер­жави, який наділяється правом виступати від її імені. Водно­час положення про те. що він очолює виконавчу владу, в

-121 -

Дата добавления: 2015-05-10