Визначте місце революційних народників у визвольному русі в Україні у другій половині 19ст

Визначте особливості та хід промислового перевороту в Україні в другій половині 19ст.

Промисловий переворот – це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично - заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, порових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці.У 1824 р. в Україні було збудовано перший цукровий завод, а загалом у першій половині століття було збудовано близько 200 цукроварень. Цукрова галузь посідає перше місце у промисловості України і Україна забезпечує 80% виробництва цукру в Російській імперії. Друге місце належало суконній промисловості. Реформи другої половини століття (відміна кріпосного права і т.п.) прискорили розвиток ринкових відносин, сприяли промисловому перевороту в Україні. Мануфактурне виробництво практично повністю було замінене на фабрично-заводське з використанням найманої робочої сили та різних машин. Особливість промислового перевороту в Україні полягала, що з 60-х років у першу чергу почало розвиватися будівництво та використання залізниць. З 1865 р. почалося спорудження першої в Наддніпрянській Україні залізниці між Одесою і Балтою, а вже на кінець століття довжина залізничних колій в Україні становили 8400 км. За 1861 — 1900 р.. видобуток вугілля в Україні зріс більш, як у 115 разів, залізної руди — відповідно в 158 разів. Слабким місцем промисловості було те, що лише 15% промислових підприємств на території України випускали готову продукцію, решта — давали сировину та напівфабрикати, які вивозилися в інші частини імперії. У сільському господарстві товарне виробництво найінтенсивніше розвивалося на Правобережжі (родючі ґрунти, транспортні комунікації до морських портів). В Україні вирощувалося 90% експортної пшениці імперії, 43% світового врожаю ячменю, 20% — пшениці і 10% — кукурудзи. Інтенсифікація призвела до утворення надлишку робочої сили в сільському господарстві — 7,3 млн. чоловік з 10,7 працездатних.

Зростання національного гніту вело до активізації українського національно-визвольного руху. Естафету визвольної боротьби революційних демократів Росії 60-х рр. підхопили у 70-х рр. XIX ст. революціонери-народники. Ідеологи народництва — П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. Народницькі гуртки, що існували і в Україні (у Києві, Чернігові, Одесі), підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі (де в 1876 р. на базі гуртків (серед яких був і гурток у Києві — «Київська комуна») була створена організація «Земля і воля», яка в 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ»). Основа вчення народників — різні види утопічного соціалізму (зокрема побудова соціалізму в Росії на основі селянських громад) та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом «ходіння в народ» (1874–1875 рр.) в Україні помітною подією стала невдала «Чигиринська змова (1877 р. — організація народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації «Таємна дружина» на Київщині, розгромленої урядом), члени «Народної волі» перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра II. Після цього обидві організації були розгромлені, керівники (серед яких було чимало українців — А. Желябов, Ф. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Степняк-Кравчинський) страчені або засуджені до каторги. Українське національне питання народниками вважалося в ліпшому випадку другорядним порівняно з соціальним визволенням народів Російської імперії.

Дата добавления: 2015-05-08