Радянський період

ІІІ.

ІІ.

У XVIII ст. створюються топографічні описи намісництв, серед яких найбільш відомим є опис Чернігівського намісництва О. Шафонського.

Краєзнавча робота в XIX ст. активізується у зв'язку із створенням у Харкові, Києві, Одесі університетів, викладачам яких доручалось вести на основі власних спостережень записи історичного, топографічного, статистичного характеру, здійснювати ботаніко-зоологічні, метеорологічні дослідження, паралельно готуючи відповідні інструкції для вчителів гімназій з метою їх підготовки до аналогічної роботи.

У 1835 р. в Києві створено Тимчасовий комітет для розшукування старожитностей, у функції якого входило виявлення і вивчення археологічних пам'яток. Результатом цієї роботи стало створення музею старожитностей при університеті Св. Володимира.

В 1843 р. організована Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яку в літературі прийнято іменувати Київською археографічною комісією. На неї покладалось вивчення і видання документальних матеріалів історичного характеру, а також виявлення і дослідження археологічних та історико-культурних пам'яток.

До І пол. XIX ст. відноситься заснування наукових товариств, які функціонували на громадських засадах і мали в своєму складі не лише науковців, охоплюючи також широкий аматорський загал.

У період з 1839 по 1922 pp. діяло Одеське товариство історії і старожитностей, що було осередком краєзнавчих досліджень на півдні України. Його силами організовувались наукові експедиції, екскурсії. В 1840 р. при ньому засновано музей старожитностей. Товариством видано 33 томи наукових записок.

В розвитку краєзнавчого туризму на західноукраїнських землях у XIX ст. пріоритетними напрямками були природознавчий та етнографічно-краєзнавчий за висловом Івана Крип'якевича «Відкриття природи та відкриття народу».

Організаторами та учасниками перших етнографічно-краєзнавчих туристських маршрутів були Яків Головацький, Іван Вагилевич, батько й син Микола та Корнило Устияновичі, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький та ін. Чільне місце серед мандрівників посідають члени «Руської Трійці», гурток Маркіяна Шашкевича.

Під впливом мандрівного вчителя А. Чарноцького, який був дослідником слов'янської старовини, члени "Руської трійці " М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький першими порушили питання про організацію народознавчих мандрівок і самі багато мандрували територією Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття..

У період з 1832 р. - по 1840 р. Я. Головацький, сам та разом із іншими учасниками «Руської трійці», здійснив численні туристсько-краєзнавчі пішохідні подорожі Галичиною, Карпатськими горами, Закарпаттям, Польщею, північно-східною Угорщиною.

Пристрасним мандрівником був також історик Іван Вагилевич. Ще у роки перебування у Львівському університеті (1830-1837) ним здійснюються ряд краєзнавчих подорожей під час яких вивчається життя автохтонних мешканців Українських Карпат

До краєзнавчих дослідників Галичини слід віднести І.Гавришкевича, який у студентські роки (1848 - 1851) разом з товаришами на возах здійснили багатоденні мандрівки. Цінність цих мандрівок полягає в тому, що І.Гавришкевич "відкрив" вісім вершин, що не увійшли до каталогу "Висоти Східної Галичини і Буковини". Отже, І.Гавришкевича слід вважати піонером на ниві картографії.

У 1873 р. розпочало свою діяльність Історичне товариство Нестора літописця, яке за період до 1914 р. опублікувало 24 збірники наукових праць. Організація проіснувала до 1926 р.

Тоді ж відкрито наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка у Львові, в доробку якого більше 200 томів наукових праць. У Ніжині діяло історико-філологічне товариство, в Катеринославі - наукове товариство. Тернопільський науковий гурток видавав "Щорічник" за матеріалами своїх краєзнавчих пошуків.

В кінці XIX ст. в Україні набуває поширення туристсько-екскурсійний рух, організація якого зосереджувалась у вузах, громадських товариствах краєзнавчого спрямування. Окремі вузівські викладачі практикували в навчальних цілях екскурсії для студентів. У 1856 р. починає функціонувати гурток туристів при Київському університеті. Навчальні екскурсії впроваджуються в шкільні освітні програми як обов'язковий вид учбової діяльності.

Великий внесок у розвиток мандрівництва зробили А. Петрушевич та професор І. Шараневич, які не тільки досліджували свій край, але і "організовували цілу низку краєзнавчих історико-археологічних виставок, що перетворилися у перші українські музеї у Львові - 1870 р., у Народному домі (1873) та Ставропігійському інституті (1875).

Значний внесок у розвиток пізнавальних основ активного туризму зробив Іван Франко. Він був організатором багатьох науково-пізнавальних подорожей та експедицій

У 1883 р. І. Франко організував „Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу», згодом 1984 р. «Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю» при «Академічнім братстві». За їх ініціативою в період з 1883 по 1888 рр. були проведені численні краєзнавчі туристські мандрівки.

Під впливом його краєзнавчої діяльності на території Східної Галичини у 1883-1889 рр. відбуваються шість щорічних просвітницьких мандрівок передової студентської молоді. Про ці мандрівки збереглися описи, які були надруковані в газетах 80-х рр. XIX ст. Першу спробу їхнього узагальнення зробив І. Крип'якевич в історико-краєзнавчому нарисі "З історії галицького краєзнавства"

Одним із учасників багатьох мандрівок по Гуцульщині був історик, професор В. Шухевич.

У розвиток туризму і краєзнавства у Галичині чималу роль відіграв В. Гнатюк - секретар НТШ у Львові, секретар етнографічної комісії НТШ та редактор багатьох видань. Він написав понад 300 праць та краєзнавчих розвідок. В. Гнатюк тісно підтримував зв'язки з багатьма краєзнавцями Галичини. У 1902 р. він із І. Франком звернулися до краян із проханням збирати предмети старовини, пам'ятки мистецтва та передавати їх для музею при НТШ, заснованого 1895 р.

Восени 1921 р. у Львові професор І. Крип'якевич заснував "Кружок любителів Львова". Саме з його ініціативи організовувалися перші мандрівки по Львову та околицях, що мали переважно історико-науковий характер.

1924 у Львові засновано мандрівнокраєзнавче товариство «Плай» з філіями в ін. м., що влаштовували прогулянки по Львову, Карпатах. Згодом виникають інші мандрівничо-краєзнавчі товариства. У 1920-х рр. на теренах Східної Галичини туристично-краєзнавчий рух набирає більш організованіших форм. Відгуком на поширення на початку ХХ ст.. скаутського руху в стало виникнення у Західній Україні у молодіжних товариств «Січ», „Луг”, „Сокіл”, „Чорногора”, „Орли”, «Пласт» та ін..

Всі західноукраїнські туристичні товариства давали місцевим краєзнавцям та туристичним гурткам завдання збирати фольклорні, етнографічні описи, малюнки, фотографії І речі старовини та передавати їх до музеїв, зокрема у Коломийський музей "Гуцульщина", заснований у 1926 р., у музей "Бойківщина" у Самборі - 1927 р., у Станіславський музей, який почав свою роботу в 1928 р у музей "Яворівщина" в Яворові - 1931 р., у музей "Верховина" в Стрию - 1933 р. та музей "Сокальщина" в Сокалі -1937 р. Станом на 1937 р. у Галичині було 12 українських музеїв, в яких працювало 20 штатних працівників.

З 1918 р. у східноукраїнських землях координаційні функції у краєзнавчій сфері виконувала Українська академія наук. Академічні комісії з краєзнавства діяли в Києві, Одесі, Харкові. При київській, зокрема, було засновано студентську секцію, яка організувала краєзнавчі курси. Аналогічні курси створені в Одесі. Одеською комісією видавався науковий вісник, Київською -науковий бюлетень.

Активізація краєзнавчого руху в 20-і роки XX ст. зумовлена процесами українського національного відродження. В багатьох населених пунктах виникають аматорські краєзнавчі гуртки.

В 1925 р. в Харкові відбулась Перша всеукраїнська краєзнавча конференція, на якій широко обговорювалось питання про предмет краєзнавства. Нею також створено Український комітет краєзнавства у складі як науковців, так і аматорів. В 1927-1930 -х рр. ним видавався журнал "Краєзнавство ". Академічні ж комісії зосереджуються з цього часу виключно на науково-дослідній діяльності. Робота комітету спрямовувалась на поєднання краєзнавчих досліджень з екскурсійно-туристичною діяльністю.

Ця проблема була винесена також на сторінки виданого в 1926 р. збірника статей "Краєзнавство в трудовій школі", де розглядалась поруч із такими питаннями, як методика краєзнавчої роботи, вивчення історії в школі, роль музеїв та екскурсій у вивченні історії краю.

У 1920-30-і роки не було вироблено єдиного підходу до визначення предмета і завдань краєзнавства, хоча суттєвим кроком у розумінні проблеми стало розширення меж цієї сфери, яке передбачало участь у дослідженнях фахівців різного профілю з залученням громадськості.

Кінець 1920 - початок 1930-х років у сфері краєзнавства ознаменувався переходом до переосмислення його предмета і завдань.

У 1927 р. III Всеросійською краєзнавчою конференцією була окреслена сфера суспільного функціонування краєзнавства, завдання якого визначались у руслі соціалістичного будівництва і мали виражену ідеологічну спрямованість, передбачаючи залучення до цієї діяльності широких мас трудящих. Проголошена стратегія звужувала сферу і применшувала наукову і суспільну роль краєзнавства, зводячи останнє до допоміжного засобу в розв'язанні поточних (зокрема, виробничих) проблем і перетворюючи його на інструмент ідеологічного впливу.

На 1929 рік в Україні налічувалось 709 краєзнавчих об'єднань - товариств, семінарів, гуртків, бюро і т. ін. В 1924-1925 pp. функціонував Чернігівський інститут краєзнавства. 1920-і роки ознаменувалися створенням численних краєзнавчих музеїв. На цей період припадає також інтенсивна розробка конкретних методик вивчення різних краєзнавчих об'єктів. Викладання краєзнавчих курсів впроваджено у вищих навчальних закладах і в загальноосвітніх школах.

На початку 1930-х років спостерігається поступове згортання краєзнавчого руху у зв'язку з директивним переведенням його в русло дослідження радянського періоду місцевої історії. За ініціативою М. Горького ця діяльність зосереджується на вивченні історії громадянської війни, історії фабрик і заводів країни. Постановою Раднаркому РРФСР від 30 березня 1931 р. перед краєзнавцями ставилось завдання "вивчення продуктивних сил і природних багатств країни, вишукування додаткових місцевих ресурсів".

В 1931 р. створено Товариство краєзнавців-марксистів з метою ідеологічного розгрому краєзнавчого руху в тому його вигляді, в якому він склався в регіонах, особливо національних. Ця стратегія реалізовувалась також через пресу, в якій таврувалося "поміщицьке, буржуазне, куркульське" краєзнавство. І з цього ж періоду розпочалося репресивне нищення краєзнавчого руху й братовбивче цькування одними вченими-краєзнавцями (які хотіли вижити в тоталітарне лихоліття) інших прогресивних учених і цілих наукових шкіл українського краєзнавства.- М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Багалія, М. Слабчека.

Членам Українського комітету краєзнавства інкримінувалась участь у контрреволюційній діяльності. Зрештою закрили журнал "Краєзнавство", розпустили Український комітет краєзнавства.

У наступні роки краєзнавство як масовий рух стало надбанням історії. Воно перетворилося на справу вузького кола співробітників науково-дослідних установ, вузів, архівів, музеїв.

Хвиля репресій у 1938 р. фактично знищила краєзнавчий рух, який тепер рекомендувалося зосередити в школах,вузах, в установах і на підприємствах під науково-методичним керівництвом місцевих краєзнавчих музеїв.

У Закарпатті ж 1930 -і роки позначились активним краєзнавчим рухом. Тут видавались журнали (" Підкарпатська Русь", "Рідний край "), альманахи, календарі, книги краєзнавчого характер у. Надруковано підручник "Краєзнавство".

Також успішно розвивалось краєзнавство в Прикарпатті. У Львові виходили журнали "Туристика і краєзнавство" та "Наша Батьківщина".

Якісно новий етап у розвитку краєзнавства припадає на 1960-і роки. Інтенсивний розвиток краєзнавства, його спрямування в наукове русло значною мірою обумовлене підготовкою 26-томного видання "Історія міст і сіл Української РСР". Загальний обсяг цього фундаментального видання складає 2360 авторських аркушів. Вміщено 1340 нарисів про найбільш значні населенні пункти, а також 8319 статей довідкового характеру про селища і села.

У другій половині XX ст. значно пожвавилися етнографічні та краєзнавчі дослідження. Велика заслуга в цьому належить академіку М. Т. Рильському та члену-кореспонденту К. Г. Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли розгортанню етнографічних досліджень в Україні. За цей час українськими етнографами-краєзнавцями підготовлено ряд фундаментальних монографій, наприклад: "Украинцы" (1964 p.), "Бойківщина: історико-етногра-фічні дослідження" (1983 р.), "Гуцульщина. Історико-етногра-фічні дослідження" (1967 р.), "Карпатский сборник" (1976 p.)

У 1965 р. в Кам'янець-Подільському відбулася перша обласна наукова краєзнавча конференція. З того часу обласні краєзнавчі конференції стали в Україні традиційними.

З 1971 р. на історичних факультетах педагогічних інститутів введено курс історичного краєзнавства.

1979 р. створено новий підрозділ АН УРСР – відділ історико-краєзнавчих досліджень. (очолив Тронько П.Т.)

1987 р. в Полтаві проведено І Всесоюзну наукову конференцю з історичного краєзнавства, протягом 1980-х рр.. – відбулося 4 Всеукраїнські краєзнавчі конференції (Полтава, Чернігів, Вінниця, Миколаїв).

1989 книга «Історія краєзнавства в УРСР».

Дата добавления: 2015-05-26