Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Самість і суб'єктивне




Процес, в котрому постає самість, є соціальним процесом, який передбачає взаємодію індивідів у групі і попереднє існування такої групи.9 Він передбачає також певні коопера­тивні діяльності, до яких залучені різні члени цієї групи. Ще,

" Залежність індивідуальних організмів від соціального цілого, членами якого вони є, аналогічна до залежності індивідуальних клітин багатоклітинного організму і цього організму як цілого.

цей процес передбачає, що з ribero може розвиватися більш досконала система, ніж та, з котрої пойтала самість, і що самості можуть бути органами, щонайменше суттєвими частинами, цієї досконалішої соціальної структури, в межах якої вони постають і існують. Таким чином, існує соціальний процес, з котрого постають самості, і в межах якого подальші диференціація, еволюція й організація відбуваються.

В психології існувала тенденція трактувати самість як більш чи менш ізольований і незалежний елемент, різновид сутності, що цілком міг би існувати і сам по собі. Цілком можливо, щоб в універсумі існувала лише одна самість, якщо ми починаємо з ототожнення самості з якимось переживанням-свідомістю. Якщо ми кажемо про це переживання як об'єктивне, тоді ми можемо мислити таку самість існуючою окремо. Ми можемо помислити деяке фізичне тіло, яке існує окремо, ми можемо припускати, що воно має ці переживання чи стани свідомості, про котрі йдеться, і таким чином, ми можемо встановити цей різновид самості у думці як існуючий просто сам по собі.

Існує, далі, інакше використання поняття "свідомість", котрим ми особливо цікавились, яке має на увазі те, що ми називаємо мисленням чи здатним розмірковувати інтелектом;

таке використання, яке завжди має в собі, хоча б внутрішньо, стосунок до "Я". Це використання свідомості не має необхід­ного зв'язку з попереднім; воно передбачає цілковито інакше розуміння. Перше використання стосується певного механізму, певного способу дії організму. Якщо організм наділений чуттєвими органами, тоді існують об'єкти у його оточенні, і серед цих об'єктів перебуватимуть частини його власного тіла.'° Правильно, що якщо б організм не мав сітківки ока і цент­ральної нервової системи, тоді б об'єкти бачення не існували.

'" Наш конструктивний підбір нашого середовища с тим, що ми називаємо "свідомістю ", у першому значенні терміна. Організм не накидає чуттєві ознаки -кольори, наприклад - на оточуючу дійсність, на яку він реагує; але він наділяє 'її цими ознаками, подібно до того, як бик наділяє траву ознакою "бути їжею ", чи у розумінні кажучи загальніше, в якому залежності біологічних організмів і певних довколишніх сутностей породжують об'єкти їжі. Якщо б не було організмів з особливими чуттєвими органами, тоді б не було середовища у власному чи звичайному сенсі цього терміна. Організм будує (у розумінні відбору} своє середовище: і свідомість часто вказує на характер середовища в той спосіб, як воно визначається чи конструктивно вибирається нашими людськими організмами і залежить від відношення між цим організмом (як так вибране чи сконструйоване) і середовищем.

Щоб такі об'єкти існували, повинні бути наявними певні фізіологічні умови, але ці об'єкти не пов'язуються необхідно з самістю самі по собі. Коли ми опановуємо самість, ми опановуємо певний різновид поведінки, певний тип соціального процесу, котрий передбачає взаємодію різних індивідів, і також залучення їх до певного різновиду кооперативної діяльності. У цьому процесі самість може постати як така.

Ми хочемо відрізнити самість як певний різновид структур­ного процесу у поведінці організму від того, що ми називаємо свідомістю об'єктів, які переживаються. Ці двоє не мають необхідного взаємозв'язку. Зуб, який болить, є дуже важливим прикладом. Ми повинні звернути на нього увагу. Він ототож­нюється, у певному сенсі, з самістю, для того щоб ми могли керувати цим типом досвіду. Деколи ми маємо переживання, котрі, як ми кажемо, пов'язані з обстановкою. Увесь світ, здається, перебуває в депресії, небо темне, погода неприємна, вартості, які для нас важливі, деградують. Ми не ототожнюємо необхідно таку ситуацію з самістю; ми просто відчуваємо певну атмосферу довкола нас. Ми починаємо припускати, що самі є джерелом для таких форм депресії, і виявляємо такий самий тип досвіду у нашому минулому. І тоді ми здобуваємо певне полегшення, ми вживаємо аспірин чи дозволяємо собі відпочити, і в результаті світ змінює свій характер. Існують інші досвіди, які ми можемо завжди ототожнювати з самостями. Ми можемо розрізнити, я думаю, певні типи досвіду, які ми називаємо суб'єктивними через те, що тільки ми самі маємо до них доступ, і той досвід, котрий ми називаємо мисленним.

Правильно, що думка, взята сама по собі, є чимось, до чого тільки ми самі маємо доступ. Людина обдумує власне доведення теореми Евкліда, і це розмірковування є чимось, що відбува­ється в межах її власної поведінки. Якийсь час це доведення існує тільки у її думці. Далі вона публікує його, і воно стає загальним набутком. Якийсь час воно було доступним тільки для неї одної. Існують інші сутності цього типу, такі як образи пам'яті і гра уяви, котрі доступні також тільки для одного індивіда. Існує спільна риса в об'єктів, котрі ми загалом ототожнюємо зі свідомістю і тим, що ми називаємо процесом мислення, в тому, що перші і другий, в гіршому разі хоча б на певних своїх стадіях, доступні тільки для індивіда. Але, як я вже сказав, ці дві групи феноменів стоять на цілковито різних рівнях. Ця спільна риса

доступності не надає їм необхідне однакового метафізичного статусу. Я не хочу зараз обговорювати метафізичні проблеми, але я дійсно буду наполягати, що самісїь володіє таким різновидом структури, котра виникає у соціальній поведінці, яка цілковито відрізняється від цього, так званого суб'єкїив-ного досвіду певних особливих груп об'єктів, до котрих тільки самий окремий організм має доступ - спільна ознака приват-ності доступів не зливає їх в щось єдине.

Самість, на яку ми посилались, виникає, коли діалог жестів переноситься у поведінку індивідуального організму. Вона виникає, коли цей діалог жестів може бути перенесеним у поведінку індивіда так, щоб настановлення іншого організму могло впливати на означений організм, і він міг би відповідати за допомогою свого відповідного жесту, і таким чином викликати настановлення іншого у своєму власному процесі. Навіть чистий діалог жестів, який може відбуватися у нижчих істот, повинен пояснюватися на підставі факту, що він має функцію розсудку. Навіть там він є частиною соціального процесу. Якщо він переноситься до поведінки індивіда, він не тільки зберігає цю функцію, але набуває ще більшої потужності. Якщо я зможу пристати на думку товариша, з котрим збираюсь вести дискусію, при чому, пристаючи на цю думку, я зможу прикласти її до себе самого і відповісти так, як відповідає він, то я буду у набагато кращій ситуації, ніж якщо б я не застосовував цього діалогу жестів у моїй власній поведінці. Те саме є правильним стосовно нього. Добре для обох обміркувати ситуацію наперед. Кожен індивід повинен приймати також позицію спільноти, узагальнену думку. Він повинен бути готовим діяти стосовно своїх власних обставин саме так, як би діяв будь-який інший індивід із цієї спільноти.

Одне з найбільших зрушень у розвитку спільноти відбу­вається, коли ця реакція спільноти на індивіда набуває того, що ми називаємо інституційною формою. Під цим ми розуміємо те, що вся спільнота діє за певних обставин стосовно індивіда однаково. Для вас немає значення, хто краде вашу власність:

Том, Дік чи Гарі. Існує та сама реакція з боку всієї спільноти за таких обставин. Ми називаємо це формуванням інституту.

Існує ще одна річ, на котру я б хотів зараз стисло вказати. Єдиний спосіб для нас негативно відреагувати на несхвалення з боку всієї спільноти, полягає в встановленні вищого різновиду

спільноти, що, у певному сенсі, перекриє своїми голосами першу. Особа може сягнути межі з якої вона піде проти всього довколишнього світу; вона може виступити сама проти нього. Але щоб таке чинити, вона повинна говорити до себе голосом розуму. Вона повинна охопити голоси минулого і майбутнього. Це єдиний спосіб, яким самість може здобути голос сильніший зї думку спільноти. Як правило, ми припускаємо, що цей загальний голос спільноти збігається з голосом ширшої спільноти разом з минулим! майбутнім; ми припускаємо, що організований звичай е тим, що ми називаємо мораллю. Речі, які людина не може робити, є такими, які б засудив кожний. Якщо ми пристаємо на негативну думку спільноти щодо наших власних реакцій, це є правильним, але ми не повинні забувати іншої можливості, можливості відповісти спільноті і наполягати на жесті зміни спільноти. Ми можемо реформувати порядок речей; ми можемо наполягати на покращенні стандартів спільноти. Ми не просто зв'язані спільнотою. Ми залучені до діалогу, в якому загал також прислухається до сказаного нами, і його відповідь є під впливом того, що ми повинні сказати. Це є особливо правильним у критичних ситуаціях. Людина встає і захищає те, що робить; вона має свій "судний день"; вона може представити своє бачення. Вона може, напевно, змінити ставлення спільноти до себе. Процес діалогу є таким, що індивід має не тільки право, але й обов'язок говорити до спільноти, часточкою якої він є, і творити ті зміни, які відбуваються завдяки взаємодії індивідів. Суспільство, звичайно, рухається вперед методом саме тих взаємодій, в яких будь-яка особа обдумує деяку річ. Ми постійно змінюємо нашу соціальну систему з певного боку, і ми можемо робити це розважливо, тому що ми можемо думати.

Таким є мисленневий процес, в якому постає самість. Те, що я намагаюся робити, так це відрізнити цей різновид свідомості від свідомості, що є множиною образів, визначених доступністю для організму певних типів об'єктів. Правильно, що наше мислення також, коли воно є тільки мисленням, доступне лише для нас самих. Але ця загальна ознака бути доступним тільки для певного організму не робить ні думку, ні самість чимось таким, що ми повинні ототожнити з групою об'єктів, які просто доступні. Ми не можемо ототожнювати самість з тим, що переважно називається свідомістю, тобто з приватною чи суб'єктивною присутністю образів об'єктів.

Існує, звичайно, сучасне розрізнення між свідомістю і самосвідомістю: свідомість відповідає певним досвідам, таким як досвіди болю чи задоволення; самосвідомість стосується розпізнавання чи буття самості як об'єкта. Однак дуже поширена думка, що ці інші сутності свідомості несуть з собою також і само­свідомість, що біль є завжди болем когось, і що коли б не було цієї його приналежності якомусь індивіду, то він би не був і болем. Якийсь елемент істини в цьому точно є, але це далеко ще не вся історія. Біль дійсно повинен стосуватися індивіда; він повинен бути вашим болем, якщо він повинен належати вам. Біль може належати кожному, але якщо б він дійсно належав всім, він був би порівняно неважливим. Я вважаю, ми можемо припустити, що у разі анестезії відбувається таке розщеплення досвіду, що страждання, так би мовити, не є більше вашим стражданням. Ми маємо ілюстрації цього, поза межами анестезійного розщеплення, у досвіді неприємної речі, котрий втрачає силу свого впливу на нас, коли ми звертаємо увагу на щось ще. Якщо ми можемо вирватись, так би мовити, за межі цієї речі, відірвати її від споглядаючого ока, ми виявляємо, що вона втратила значну частку свого нестерпного характеру. Нестерпність болю є реагуванням на нього. Якщо ви дійсно можете стримати себе від реакції на страждання, ви позбавляєтеся певної частини самого страждання. В результаті маємо те, що цей біль перестає бути вашим болем. Ви просто розглядаєте його об'єктивно. Такою є суть погляду, що ми постійно навіюємо іншому, коли його розривають емоції. У цьому разі ми позбавляємось не від образи, але від реакції на неї. Об'єктивність судді полягає в тому, що він є нейтральною особою, котра просто стоїть над ситуацією і оцінює її. Якщо ми можемо стати на цю позицію судді стосовно образ з боку іншого, ми сягаємо межі, де ми не обурюємось ними, але розуміємо їх, ми опиняємось в ситуації, де зрозуміти значить вибачити. Таким настановленням ми виводимо багато різного досвіду за межі нашої самості. Очевидна і природна позиція супроти іншого у випадку образи є обуренням, однак ми тепер, у певному сенсі, залишили позаду цю самість і стали самістю з іншими настановленнями. Існує певна техніка, далі, котру ми застосовуємо стосовно себе, щоб витримати страждання чи будь-яку емоційну ситуацію, і вона полягає у частковому відділенні своєї самості від певного досвіду, для того щоб він більше не був нашим актуальним досвідом.

Якщо б ми могли відокремити цей досвід цілковито, так щоб ми зовсім не пам'ятали його, не повинні були відносити його до самості кожного божого дня, кожної хвилини, тоді він би більше не існував тією мірою, як це стосується нас. Якщо б ми не мали пам'яті, яка ототожнює ці досвіди з нашою самістю, тоді вони б, напевно, зникли щодо їхнього стосунку до неї, ^однаквони могли б тривати як чуттєві чи помітні досвіди навіть без такого. Приклади цього маємо у паталогічних випадках людини з кількома особистостями, де індивід забуває певні площини свого існування. Все, що пов'язане з однією фазою його існування, пропадає, і він стає іншою особистістю. Минуле залишається реальним чи в наявному досвіді, чи ні, але тут воно не ототожнюється з самістю - воно не є її частиною. Ми займаємо таку позицію, наприклад, стосовно інших, коли хтось вчинив прогріх, яка веде до формулювання означеної ситуації, її сприйняття і можливо виникнення жалю, і далі до забування цієї ситуації. Особа, яка вибачає, але не забуває, є неприємним партнером; забуття, вилучення з пам'яті мусять відбуватися поруч з вибаченням.

Існує багато прикладів достатньо вільного стосунку згаданих сутностей до самості, які можна навести на захист нашої позиції, що ці сутності мають певне значення поза межами самості. Щонайменше, гарантовано, що ми можемо сягнути межі, де щось, що ми визнаємо як зміст, є безконечно несуттєвим для самості, є поза нею зараз, і більше не має для теперішньої самості того значення, яке воно мало для попередньої. Граничні випадки, здається, підтримують погляд, що певна порція таких змістів може бути цілковито вирізана із самості. Хоча, у певному сенсі, вони є тут і готові проявитися за певних обставин, протягом якогось часу вони відокремлені, і не піднімаються вище межі нашої самосвідомості.

Самосвідомість, з іншого боку, без сумніву організовується довкола соціального індивіда, і це, як ми бачили, відбувається не просто тому, що людина перебуває в соціальній групі, зазнає впливу інших і впливає на них, але тому (і саме це я підкреслю­вав), що її, як самості, власний досвід є тим, чого вона набуває зі своїх дій щодо інших. Індивід стає самістю остільки, оскільки він може сприймати настановлення іншого, і діяти стосовно себе так, як діють інші. Наскільки діалог жестів може стати частиною поведінки спрямування і керування досвідом, настільки може

постати самість. Саме соціальний процес впливу на інших у соціальній дії і пізніше сприйняття настановлення цих інших, викликаного означеними стимулами, і надалі реагування у відповідь на цю реакцію є тим, що конституює самість.

Наші тіла є елементами нашого середовища; і для індивіда є можливим мати досвід і свідомість власного тіла і тілесних відчуттів без того, щоб бути свідомим самого себе - без того, інакше кажучи, щоб сприймати настановлення іншого стосовно себе. Згідно з цією соціальною теорією свідомості, ми розуміємо свідомість як ту особливу рису й аспект середовища індиві­дуального людського досвіду, котра завдячує своїм існуванням людському суспільству, суспільству інших індивідуальних самостей, котрі приймають настановлення іншого стосовно самих себе. Сама по собі фізіологічна концепція чи теорія свідомості є неадекватною; вона потребує доповнення з соціопсихологічної позиції. Сприйняття чи відчуття настанов­лення іншого до себе є тим, що конституює самосвідомість, а зовсім не простими відчуттями, які індивід усвідомлює і переживає. До виникнення своєї самосвідомості в процесі соціального досвіду, індивід переживає своє тіло - свої відчуття і сприйняття - просто як безпосередню частину власного оточення, не як свої власні, не в термінах самосвідомості. Самість і самосвідомість повинні спершу постати, і тоді ці досвіди зможуть ототожнюватися переважно з самістю чи будуть привласнені нею; щоб увійти, так би мовити, до цієї сфери досвіду, самість повинна спершу розвинутися в межах соціального процесу, в якому ця сфера охоплюється.

Завдяки самосвідомості індивідуальний організм, в певному розумінні, входить до сфери свого власного середо­вища; його власне тіло стає елементом множини стимулів середовища, на які він відповідає чи реагує. Поза контекстом соціального процесу вищих рівнів - тих, де індивід володіє свідомим спілкуванням, свідомим діалогом жестів між індивідуальними організмами, що з ним взаємодіють -індивідуальний організм не протиставляє себе як ціле своєму середовищу; він, як ціле, не стає об'єктом для себе (і значить не є самосвідомим); він не є, як ціле, стимулом, на який він самий же реагує. Навпаки, він реагує тільки на частини чи окремі аспекти себе самого, і розглядає їх зовсім не як свої частини чи аспекти, але просто як частини чи аспекти свого оточення

взагалі. Тільки в межах соціального процесу вищих рівнів, тільки в термінах більш розвинутих форм соціального середовища чи соціальної ситуації дійсно увесь індивідуальний організм стає об'єктом для себе, а значить - самосвідомим. У соціальному процесі на його нижчих, несвідомих рівнях, і також 'У просто психо-фізіологічному середовищі чи ситуації, що логічно є антицедентом, і передбачається соціальним процесом досвіду і поведінки, він не стає об'єктом для себе в такий спосіб. У разі такого досвіду чи поведінки, що може називатися самосвідомою, ми діємо і реагуємо особливим чином стосовно самих себе, хоча також і стосовно інших індивідів; і бути самосвідомим, по суті, означає стати об'єктом для самого себе завдяки своїм настановленням щодо інших індивідів.

При розгляді природи самості наголос слід робити на головній ролі мислення. Самосвідомість, імовірніше ніж емоційний досвід з його моторним супроводом, є осереддям і первинною структурою самості, яка, таким чином, по суті є скоріше когнітивним, ніж емоційним феноменом. Мислення чи інтелектуальний процес - інтерналізація і внутрішня драмати­зація індивідом зовнішнього діалогу значимих жестів, яке складає його головний спосіб взаємодії з іншими індивідами з одного й того ж суспільства - є найбільш ранньою заснованою на досвіді фазою генези і розвитку самості. Правильно, Кулі і Джеймс спробували знайти основу самості у зворотніх емоційних досвідах, тобто досвідах, що містять "самовідчуття";

але теорія, що природа самості повинна полягати в таких досвідах, не пояснює походження самості чи самовідчуття, котре, за припущенням, характеризує такі досвіди. Індивід не потребує сприймати настановлення інших до себе у цих досвідах, оскільки вони просто самі по собі не роблять таке необхідним, а якщо він цього не робить, він не може розвинути самості; і він не буде такого робити у цих досвідах, якщо його самість уже виникла якось інакше, власне так, як ми описували. Сутність самості, як ми сказали, є когнітивною: вона полягає у інтерналізованому діалозі жестів, що складає мислення, чи в термінах якого відбувається думка чи розмірковування. Тому джерело і підвалини самості, як і мислення, є соціальними.

 

22. "Я" і "я"

Ми детально обговорили соціальні підвалини самості і наголосили, що вона не зводиться просто до голої структури соціальних настановлень. Ми можемо зараз чітко поставити запитання стосовно природи індивідуального "Я", котре є свідомим соціального "я". Я не маю наміру піднімати метафізичне питання про те, як особа може одночасно бути "Я" і "я", але запитую про значення цього розрізнення з позиції самої поведінки. Де у поведінці виникає "Я", як протилежне до "я"? Якщо людина визначає свою позицію у суспільстві і відчуває, що вона має певну функцію і привілей, це все визначається стосовно "Я", однак "Я" не є "я" і не може стати "я". Ми можемо мати кращу чи гіршу самість, але вона також не є тим "Я", котре протиставляється "я", тому що вони обоє є самостями. Ми схвалюємо одну і не схвалюємо іншої, однак коли ми звеличуємо одну чи іншу, вони існують для цього схвалення як "належні до "я". "Я" не висувається в центр уваги;

ми говоримо до себе, але не бачимо себе. "Я" реагує на самість, що виникає завдяки сприйняттю настановлень інших. Сприй­маючи ці настановлення, ми ввели "я", і ми реагуємо на нього як"Я".

Найпростіше підходити до цієї проблеми у термінах пам'яті. Я говорю до себе, і я пам'ятаю, що я сказав, і можливо, навіть емоційний супровід сказаного. "Я" цього моменту наявне у "я" наступного моменту. Тут знову я не можу повернутися достатньо швидко, щоб упіймати самого себе. Я стаю "я", оскільки я пам'ятаю, що я сказав. Ми можемо надати "Я", хай там що, цю функціональну співзалежність. Саме завдяки "Я" ми кажемо, що ми ніколи повністю не усвідомлюємо, чим ми є, і часто дивуємо себе власною дією. Ми свідомі самих себе тільки стосовно нашого діяння. Саме через пам'ять "Я" постійно наявне у досвіді. Ми можемо прямо повернутися назад на декілька моментів нашого досвіду, і тоді ми залежимо від образів пам'яті стосовно всього іншого. Так що "Я" там у пам'яті є ніби представником нашої самості, якою вона була секунду, хвилину чи день тому. Як визначена ця самість є "я", але воно є тим "я", котре було раніше "Я". Якщо ви запитаєте, далі, де саме у вашому власному досвіді виступає "Я", відповіддю буде, що воно виступає як історичний образ. Воно

є тим, чим ви були мить тому, тобто "Я" цього "я". Воно є ще одним "я", котре повинно прийняти визначену роль. Ви не можете схопити безпосередню відповідь "Я" у цьому процесі." "Я", у певному сенсі, є тим, з чим ми дійсно ототожнюємо себе. Введення його до досвіду складає одну з найбільших проблем нашого свідомого досвіду: воно не дається у ньому безпосе-

^"'редньо.

"Я" е реакцією організму на настановлення інших;12 "я" є організованою мнежиною настановлень інших, котрі індивід сам приймає. Настановлення інших складають організоване "я", і далі людина реагує на це як "Я". Я зараз хочу розглянути ці поняття детальніше.

В діалозі жестів нема ні "Я", ні "я"; ціла дія ще не є здійсненою, але підготовка відбувається у цьому полі жесту. Згодом, оскільки індивід викликає в собі настановлення інших, там виникає організована група реакцій. І саме завдяки своїй здатності сприймати настановлення інших тією мірою, як вони можуть організовуватись, індивід здобуває самосвідомість. Сприйняття всіх цих організованих наборів настановлень дає йому його "я": тобто самість, котру він усвідомлює. Він може кинути м'яча якомусь іншому гравцеві внаслідок вимоги інших членів команди. Те, що безпосередньо існує для нього у його свідомості, є саме самістю. Він володіє їхніми настановленнями, знає, чого вони хочуть, і якими будуть наслідки будь-якої його дії, і він бере відповідальність за ситуацію. Надалі він як "Я" реагує саме на присутність цих організованих наборів наста­новлень, що складають таке "я". Але якою буде ця реакція -він не знає, і ніхто інший також не знає. Можливо - він зіграє прекрасно, але може і зробити помилку. Реагування на дану ситуацію, як воно проявляється у його безпосередньому досвіді, не є певним, і саме ця реакція складає "Я".

"Я" є дією індивіда на тлі окремої соціальної ситуації в межах його власної поведінки, і воно вливається в його досвід тільки після того, як він вже здійснив цю дію. Тоді він усвідом-

" Чуттєвість організму бачить свої' органи в середовищі. Однак чопа, не бачить тим самого життя-процесу, і повне представлення організму я образах не спроможне відобразити життя цього організму. Воно може, здасться, показати умови, за яких життя відбувається, але не єдине життя-процес. Фізичний організм v середовищі завжди залишається річчю (MS).

11 [За баченням "Я", розглянутим як біологічний індивід, див. доповнюючі есе II, lII. j

лює його. Він повинен був робити таку річ, і він зробив її. Він виконує свій обов'язок, і він може дивитися з гордістю на зроблений ним кидок. "Я" (мале) виникає, щоб виконувати цей обов'язок - саме таким є спосіб його виникненні у досвіді індивіда. Він ніс у собі всі настановлення інших, які потребу­вали певної реакції; це було "я" тієї ситуації, і його відповідь є "Я".

Я хочу звернути увагу на факт, що ця реакція "Я" є чимось більш чи менш непевним. Настановлення інших, які людина сприймає як те, що впливає на її поведінку, складають "я," і воно є чимось дійсно присутнім, але відповідь на нього поки що не дається. Коли людина сідає щось обдумати, вона має певні дані в своєму розпорядженні. Припустимо, вона повинна розв'язати якусь соціальну ситуацію. Вона розглядає себе поглядом того чи іншого члена групи. Ці індивіди, коли їх всіх пов'язати між собою, надають їй певної самості. Гаразд, що є тим, що вона збирається робити? Вона не знає, і ніхто не знає. Вона може перенести ситуацію до свого досвіду, тому що вона може сприймати настановлення різних індивідів, залучених до цієї ситуації. Вона знає, як вони це відчувають, завдяки сприйняттю їхніх настановлень. Вона говорить, насправді: "Я зробив певні речі, що, здається, зобов'язує мене до певної лінії поведінки". Можливо, якщо вона дійсно так діятиме, це поставить її у погане становище щодо іншої групи. "Я", як відповідь на цю ситуацію, протилежно до "я", що включене у сприйняті індивідом настановлення, є непевним. І коли відбувається реакція, тоді воно постає в полі досвіду головним чином як образ пам'яті.

Наше обманливе теперішнє саме по собі є дуже коротким. Ми дійсно, однак, переживаємо плинні події; частина процесу розгортання цих подій є безпосередньо тут у нашому досвіді, включаючи щось з минулого і щось з майбутнього. Ми бачимо, як падає м'яч, тоді, як він падає, і коли він дійсно падає, частина м'яча схоплюється, і частина залишається несхопленою. Ми пам'ятаємо, де цей м'яч був мить тому, і ми передчуваємо, де він буде стосовно того, що наявне у нашому досвіді. Те ж саме і стосовно нас самих: ми робимо щось, але щоб поглянути назад і побачити те, що ми робимо, нам треба мати образи пам'яті. Тож "Я" справді проявляється в певному досвіді як частина "я". Але на підставі цього досвіду ми відрізняємо того індивіда, який

щось робить від "я", котре ставить перед ним певну проблему. Реакція входить в його досвід, тільки коли вона стається. Якщо він каже, що знає, що збирається робити, навіть в такому випадку він може помилятися. Він починає щось робити, і воно деколи опирається. Дія, що відбувається в результаті, завжди трохи відмінна від того, що індивід міг би передбачити. Це є ^травильним, навіть якщо він просто прогулюється. Навіть саме тільки здійснення ним намічених кроків ставить його у певну ситуацію, котра має трохи відмінний аспект від того, що очікується, яка є, у певному сенсі, новою Цей рух у майбутнє є кроком, так би мовити, з боку ego, з боку "Я". Він є чимось, що не представлене у"я".

Візьміть ситуацію з науковцем,, котрий розв'язує проблему, де він володіє певними даними, які потребують певних реакцій. Деякі з цього набору даних потребують від нього застосування одного закону, а інші просять іншого. Дані представлені тут разом з їхніми наслідками. Він знає, що таке-то і таке-то забарвлення означає, і коли він має ці дані перед собою, вони означають певні реакції з його боку, але зараз вони суперечать одні одним. Якщо він обере одну відповідь, він не зможе зробити іншої. Він не знає, що він збирається робити, як і будь-хто інший. Дія самості відповідно до цього суперечливого набору даних є у формі проблеми з протилежними вимогами до нього як науковця. Він повинен подивитися на неї якось інакше. Ця дія "Я" є чимось, природу чого ми не можемо визначити наперед.

"Я", ще, у цій залежності "Я" і "я", є чимось, що, так би мовити, відповідає на соціальну ситуацію, представлену всередині досвіду індивіда. Воно є відповіддю, котру індивід дає на настановлення, яке інші прийняли стосовно нього, коли він приймає настановлення стосовно них. Далі, настановлення, які він приймає стосовно інших, присутні у його власному досвіді, але його відповідь на них міститиме щось принципово нове. "Я" дає відчуття свободи, ініціативи. Така ситуація трапляється, щоб ми могли діяти самосвідомо. Ми усвідом­люємо себе і якою є ситуація, але як саме ми будемо діяти, ніколи не входить до досвіду, поки означена дія не відбудеться.

Такою є підстава того факту, що "Я" не проявляється в досвіді в тому самому розумінні, як "я". "Я" (маленьке) є представником певної структури співтовариства тут у наших власних настановленнях і вимагає реакції, але реакція, що

відбувається, є чимось, що тільки відбувається. Стосовно неї нема певності. Існує моральна, але не механічна необхідність для дії. Коли вона дійсно відбувається, тоді'ми виявляємо, що саме було зроблено. Наведене пояснення дає нам, я дуйаю, відносне розташування "Я" і "я" у окремій ситуації і підстави для розрізнення обох у поведінці. Вони розмежовуються у окремому процесі, але становлять єдність у тому розумінні, що є частинами одного цілого. Вони розділяються, а проте належать одне одному. Відокремлення "Я" і "я" одного від другого не видумане. Вони не є тотожними, оскільки, як я сказав, "Я" є чимось, чого ніколи не можна повністю вирахувати. "Я" (маленьке) дійсно потребує якогось "Я", оскільки ми виконуємо зобов'язання, наявні у самій поведінці, але "Я" завжди є чимось відмінним від того, чого вимагає сама ситуація. Тому ця відмінність, якщо бажаєте, між "Я" і "я" існує. "Я" як викликає "я", так і реагує на нього. Взяті разом вони складають особистість, так як вона проявляється у соціальному досвіді. Самість є, по суті, соціальним процесом, котрий проходить у цих двох віддільних одна від одної фазах. Коли б вона не мала цих двох фаз, тоді б не могло існувати свідомої відповідальності, і не було б нічого нового у досвіді.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 312; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.047 сек.